Воно - Сторінка 147

Він уже чув подібні розмови у місті, а кілька поглядів, які він устиг кинути на містера Баверза, лише підкріплювали ці заяви.

— Він не просто пришелепуватий, — сказав Вілл, підпалюючи самокрутку "Буглер"[626] та споглядаючи свого сина. — По ньому вже давно жовтий дім плаче. Він таким з війни повернувся.

— Гадаю, Генрі теж божевільний, — сказав Майк. Він говорив тихо, але впевнено, і Вілл почув підтвердження власним побоюванням… хоча навіть після всіх події у своєму нелегкому житті, коли він мало не згорів живцем у тому нелегальному, нашвидкуруч сколоченому шинку під назвою "Чорна мітка", Вілл не міг повірити, що малий Генрі теж був божевільним.

— Ну, він забагато слухав свого батька, але то природна річ, — відповів Вілл.

Але в цьому випадку його син був ближчий до правди. Чи то через постійне спілкування з татом, чи через щось іще (може, якийсь внутрішній розлад), Генрі Баверз повільно, але невпинно втрачав рештки здорового глузду.

— Я не хочу, аби про тебе пустили славу втікача, — сказав Вілл, — але ти негр, тож тобі ще доведеться побігати. Розумієш, про що я?

— Так, татку, — відповів Майк і згадав свого шкільного товариша, Боба Ґотьє, який намагався пояснити Майку, що слово "ніґґер" не може бути поганим, бо його батько весь час так казав. Боб із усією відвертістю повідомив Майка, що то було хороше слово. Коли по п'ятницях увечері показували боксерські поєдинки, і боєць зазнавав страшенних побоїв та все одно тримався на ногах, то його батько казав, що "в нього голова дебела, наче в ніґґера". Коли хтось по повній викладався на роботі (а містер Ґотьє працював у міському "Стар Біфі"), то його батько казав, що "чоловік вколює, як ніґґер". "А мій тато такий самий християнин, як і твій", — підсумував Боб. Майк пам'ятав, як подивився тоді в його чесне біле мишаче обличчя, обрамлене брудним хутром на каптурі поношеного зимового комбінезону, і відчув не злість, а неймовірний сум, від якого хотілося плакати. По обличчю Боба він бачив, що хлопець говорив це зі щирими, добрими намірами, але відчував лише самотність, відчуженість і величезну, марну порожнечу між ним і собою.

— Бачу, ти розумієш, про що я, — сказав Вілл і скуйовдив синові волосся. — Усе зводиться до того, що ти маєш бути обережним, коли відстоюєш свої права. Спитай сам у себе, чи варто заїдатися з Генрі Баверзом. Як гадаєш?

— Ні, — відповів Майк, — ні, не варто.

Але невдовзі він змінив свою думку. Це сталося третього липня 1958 року.

4

Поки Генрі Баверз, Віктор Кріс, Ригайло Хаґґінс, Пітер Гордон та придуркуватий школяр на ім'я Стів Седлер (якого також прозвали Лосем[627] — на честь персонажу коміксів із серії "Арчі") гналися за Майком Хенлоном через залізничне депо, а потім ще півмилі до Пустовища, Білл і решта Невдах сиділи на березі Кендаскіґ і розмірковували над своїми кошмарними питаннями.

— Гадаю, м-мені в-відомо, д-де в-в-воно є, — нарешті увірвав тишу Білл.

— У каналізації, — сказав Стен, і всі підскочили від несподіваного різкого хрипіння — Едді винувато посміхнувся та опустив інгалятор на коліно.

Білл кивнув:

— Я п-п-питав свого ба-батька про к-к-каналізацію п-пару д-д-днів т-т-тому.

— Раніше там було суцільне болото, — розповів Зак синові. — Засновники примудрилися розташувати теперішній центр міста в найгіршій його частині. Той відрізок Каналу, що проходить під Центр-стрит та Головною вулицею, насправді не що інше, як водостік, який утримує Кендаскіґ. Цілий рік водостоки стоять порожніми та відіграють свою роль лише навесні, коли починається відлига чи повінь..

Зак замовк, напевне, згадуючи, що саме повінь забрала минулої осені його молодшого сина, а потім закінчив думку:

— …завдяки насосам.

— Нас-нас-насосам? — перепитав Білл, машинально відвертаючи голову. Коли він затинався на свистячих приголосних, то часто плювався.

— Дренажні насоси, — відповів батько. — Вони стоять у Пустовищі. Такі бетонні рукави, що стирчать фути на три з землі…

— Б-б-бен Г-г-г-генском називає їх но-норами м-морлоків, — посміхаючись, сказав тоді Білл.

Зак посміхнувся у відповідь… але то була лише тінь його колишньої посмішки. Вони сиділи в майстерні Зака, де він без особливого захоплення правив нагелі у стільцях.

— Звичайні дренажні насоси, малий. Вони стоять у циліндрах на глибині десяти футів та качають нечистоти та стічні води, коли схил землі вирівнюється чи трохи піднімається. Старі механізми, місту давно пора встановити нові, але Рада завжди посилається на нестачу коштів, коли приходить час планувати бюджет. Якби мені давали по четвертаку кожного разу, як я туди спускаюся і лагоджу один із тих двигунів, стоячи по коліна в лайні… але тобі воно не треба, Білле. Чом би тобі не піти подивитися телевізор? Гадаю, сьогодні показуватимуть "Шуґарфута"[628]…

— Але м-мені с-с-справді ці-цікаво, — відповів Білл, і не лише тому, що задовго до цієї розмови дійшов висновку, що десь під Деррі ховалося щось страшне.

— Навіщо тобі купка якихось дренажних насосів? — поцікавився Зак.

— Ш-ш-шкільний реф-реферат, — знайшов відмазку Білл.

— Зараз літо.

— Н-на н-н-наступний р-рік.

— Ну, тема не дуже цікава, — відповів Зак. — Учитель, мабуть, поставить тобі "незадовільно", бо ти його приспиш. Тож дивися, ось Кендаскіґ…

Зак провів пряму лінію серед дрібної тирси на поверхні столу, де лежала його столярна ножівка.

— …а ось Пустовище. Оскільки центр міста розташовано нижче, ніж житлові квартали, скажімо, Канзас-стрит, чи Старий Відріг, чи Західний Бродвей, то переважну більшість відходів треба викачувати вгору до річки. Нечистоти з будинків стікають у Пустовище самі по собі. Бачиш?

— Т-т-так, — відповів Білл і став ближче до тата, аби роздивитися ті лінії, став так близько, що притиснувся плечем до батьківської руки.

— Коли-небудь держава заборонить зливати необроблені нечистоти в річки й покладе край цій марудній справі. А поки ми маємо насоси в… як їх називає твій товариш?

— Нори морлоків, — відповів Білл без жодного натяку на заїкання, хоча цього не помітив ані його батько, ані він сам.

— Так. Ось для чого в норах морлоків стоять насоси. Менше з тим, вони працюють у нормальному режимі, окрім тих випадків, коли сильно дощить чи розливається річка. Бо, хоча водостоки та каналізація з насосами створювалися як дві окремі системи, вони повсякчас перетинаються між собою. Бачиш?

Він намалював кілька хрестів по лінії, яка позначала Кендаскіґ, і Білл кивнув.

— Ну, єдина річ, яку ти мусиш знати про дренажні системи, це те, що вода тече всюди, де тільки зможе. Коли рівень води підіймається, то водостоки затоплюються так само, як і каналізація. Коли рівень у водостоках досягає тих насосів, стається коротке замикання і система відрубується. А це завдає клопоту мені, бо я їх лагоджу.

— Тату, а в-великі ті в-в-водостоки та к-каналізація?

— Маєш на увазі розмір отворів?

Білл кивнув.

— Головна труба в каналізації має діаметр футів у шість. Другорядні, які йдуть від житлових кварталів, мають фути по чотири-п'ять. Може, деякі трохи більші. І повір мені, Біллі, та друзям перекажи: ніколи не спускайтеся в оті труби, ані задля розваги, ані на спір, ані з будь-якою іншою метою.

— Чого?

— З 1885 року у місті змінилася дюжина різних керівництв, і всі вони надбудовували нові системи на основі старої. Під час Великої депресії Управління громадських робіт заклало вторинну дренажну систему та третьорядну каналізацію. Тоді на комунальне будівництво виділялося багато грошей. Але хлопець, який керував тими проектами, загинув у Другу світову, а за п'ять років у Департаменті водопостачання з'ясувалося, що майже всі плани та креслення зникли. Між 1937 та 1950 роками загубилося схем вагою фунтів на дев'ять. Я це до того, що ніхто не знає, куди ведуть ті водостоки та каналізаційні труби і чому. Поки двигуни працюють справно, ними ніхто не цікавиться. А коли вони виходять з ладу, Департамент посилає трьох-чотирьох бідолах шукати зіпсутий насос чи місце, де забився водостік. Робітники збіса добре знають, що в таких випадках обід краще брати з собою. Там панують темрява й сморід, а ще водяться пацюки. Є багато причин не сунути туди носа, але найголовніша полягає в тому, що там легко загубитися. Таке вже траплялося.

Загубитися під Деррі. Загубитися в каналізації. Загубитися в темряві. Від цих думок віяло таким холодом і відчаєм, що Білл секунду помовчав і лише потім запитав:

— Але невже нікого н-не п-п-посилали зробити н-нові карти…

— Мені треба закінчити з цими нагелями, — перервав його Зак, повертаючись спиною та відсторонюючись. — Іди подивися, що там по телеку показують.

— А-а-але т-т-тату…

— Іди, Білле, — сказав Зак, і Білл знову відчув холод. Цей холод перетворював щоденні вечері на тортури, під час яких батько гортав журнали з енерготехніки (сподіваючись отримати підвищення наступного року), а мати читала один зі своїх нескінченних британських детективів: Марш, Сейерс, Іннез, Аллінгем[629]. Холод позбавляв їжу смаку, перетворював її на заморожений напівфабрикат, який ніхто не додумався розігріти. Інколи Після вечері він ішов до себе в кімнату, лягав на ліжко та, обхопивши руками скручений судомою шлунок, подумки промовляв: "Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє". Він робив це все частіше й частіше звідтоді, як помер Джорджі, хоча мама навчила його цієї скоромовки ще за два роки до того. Для Білла ця фраза перетворилася на магічне замовляння: він мріяв про день, коли зможе прийти до мами та вимовити ці рядки без зупинки й затинання. Він говоритиме, дивитиметься прямо їй у вічі, і холод між ними зникне. Її очі спалахнуть від радості, вона обійме його та скаже: "Чудово, Біллі! Мій хороший хлопчик! Мій хороший хлопчик!"

Звісно, Білл нікому про це не розповідав. Такі зізнання не можна було вибити з нього навіть батогом; ані диба, ані іспанський черевик не змусили б його виказати потаємні фантазії, що ховалися десь вглибині його серця. Він почув цю скоромовку від матері одного суботнього вечора, поки вони з Джорджі дивилися "Пригоди Дикого Білла Гікока"[630] з Гаєм Медісоном та Енді Девіном у головних ролях. І якби зараз він зміг повторити цю фразу, то мама ожила би, наче Спляча красуня, яка прокинулася від поцілунку, вирвавшись із холодних снів у теплий світ казкового кохання.

Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє.

Тоді, третього липня, він не відкрився своїм друзям, а просто переповів те, що розказав йому батько про каналізації та дренажні системи Деррі.