Воно - Сторінка 151

Він хотів щось сказати, проте саме в цю мить до воріт дісталися інші.

— Відчиняй, ніґґере! — заверещав Генрі та затрусив рабицю з такою силою, що Пітер здивовано витріщився на нього. — Відчиняй! Відчиняй негайно!

— І не збираюся, — тихо відповів Майк.

— Відчиняй! — кричав Генрі. — Відчиняй, чорнопикий, щоб ти всрався!

Майк позадкував від воріт. Його серце було ладне вискочити з грудей. Він не пам'ятав, щоб колись у житті відчував такий страх, такий відчай. Вони вишикувалися перед воротами, кричали на нього, обзивали такими расистськими прізвиськами, яких він ніколи до того не чув: гуталін, тумба-юмба, чорнороб, чорничка, мавпа… Він ледь устиг помітити, як Генрі щось дістав зі своєї кишені та креснув сірником по нігтю великого пальця, а потім щось червоне та кругле перелетіло через паркан, і він інстинктивно увернувся від вишневої бомби, яка розірвалася ліворуч від нього, здійнявши цілу хмару куряви.

Після вибуху всі замовкли. Не в змозі повірити в те, що сталося, Майк витріщався на хлопців крізь сітку паркану, а вони — на нього. Пітер Гордон був украй шокований, навіть Ригайло виглядав збентеженим.

"Тепер вони його бояться, — раптом подумалося Майку, і вперше всередині нього заговорив голос, новий, напрочуд дорослий голос. — Вони бояться, але не стануть його зупиняти. Треба забиратися звідси, Майку, або станеться щось страшне. Не всі вони хочуть, аби це сталося, може, цього не бажають Віктор і Пітер Гордон, але воно все одно станеться, бо так задумав Генрі. Тому вшивайся звідси. Забирайся чимшвидше".

Він зробив іще два-три кроки назад, і тоді Генрі Баверз сказав:

— Це я вбив твого собаку, ніґґере!

Майк застиг на місці. Він почувався так, наче йому в сонячне сплетіння поцілили м'ячем для боулінгу. Він зазирнув Генрі Баверзу в очі та зрозумів, що той не бреше, — саме він убив містера Чіпса.

Момент усвідомлення здавався Майкові нескінченним. Він дивився в одурілі, неспокійні очі Генрі, у його почорніле від злоби обличчя, та подумав, що вперше йому відкрилося так багато Таємниць за раз, а серед них — правда про те, чого раніше Майк Навіть не уявляв собі: наскільки божевільним був Генрі Баверз. А передусім до нього прийшло розуміння, що світ жорстокий і несправедливий, і саме ця думка вихопила з нього крик: "Ах ти біложопий сцикливий виродку!"

Генрі розлючено вискнув, кинувся на паркан і почав дертися вгору з жахливою, шаленою впертістю. Майк почекав ще трохи, ніби перевіряючи, чи той дорослий голос сказав йому правду, і дійсно, то була щира правда: після недовгих вагань інші хлопці також полізли через паркан.

Тоді Майк повернувся та знову побіг. Він мчав по залізничному депо, а між ногами плуталася його власна коротка тінь. Товарняк, який бачили Невдахи, подорожуючи Пустовищем, давно пропав за обрієм, і тепер Майк чув тільки дихання, що відлунювало в його вухах, та мелодійний передзвін рабиці, по якій лізли Генрі з товаришами.

Майк дістався трьох залізничних колій і рвонув через них, розкидаючи кросівками вугілля, що застрягло між шпалами. На другій колії він перечепився й відчув, як у кісточці спалахнув біль. Він підвівся та побіг далі. Позаду щось гупнуло — Генрі зістрибнув із паркана на землю й заволав: "Я вже йду по твою дупу, ніґґере!"

Раціональна частина свідомості Майка вирішила, що Пустовище було єдиним місцем для порятунку. Якби йому вдалося туди спуститися, то він зміг би заплутати слід у заростях чагарнику чи бамбуку… або, якщо стане зовсім непереливки, можна буде залізти в один із тих стічних колодязів і перечекати.

Мабуть, він так би й вчинив, якби не пекуча злість, яка не мала нічого спільного з його раціональним "я". Він іще розумів, коли Генрі Баверз ганявся за ним за будь-якої можливості, але містер Чіпс? Навіщо вбивати містера Чіпса? "Мій СОБАКА не був ніґґером, ти, біложопий виродку", — на бігу подумав Майк і розізлився ще дужче.

Тепер він чув інший голос, який належав його батькові: "Я не хочу, аби про тебе пустили славу втікача… Все зводиться до того, що ти маєш бути обережним, коли відстоюєш свої права. Спитай саму себе, чи варто заїдатися з Генрі Баверзом…"

Майк біг навпростець через депо до складських бараків. За ними стояв іще один сітчастий паркан, що відокремлював депо від Пустовища. Спочатку Майк збирався залізти на той паркан і перестрибнути на інший бік. Натомість він круто повернув праворуч, до гравійного кар'єру.

Той гравійний кар'єр використовували в якості вугільного бункера приблизно до 1935 року. Поїзди, що прибували в Деррійське депо, колись набирали там горючі копалини. Потім прийшли дизелі, потім — електрички. Коли звідти вибрали останній запас вугілля (а рештки позбирали містяни, в яких стояли вугільні печі), місцевий підрядник ще кілька років добував там гравій, але в 1955 році прогорів, і відтоді бункер стояв закинутим. Довкола ями описувала широку дугу залізнична гілка, яка вела до маневрового парку, але рейки давно поржавіли, а з прогалини між прогнилими шпалами стирчали кущі амброзії. Вона росла і в кар'єрі, змагаючись за місце під сонцем із золотарниками та похиленими соняшниками. Серед рослин валялося вдосталь вугільного шлаку, який люди колись прозвали "клінкером".

По дорозі до бункера Майк скинув із себе сорочку. Від добіг до краю ями та озирнувся. Генрі в компанії своїх друзяк уже мчав через колії. Усе було гаразд — поки що.

Рухаючись якомога швидше, Майк набрав кілька жмень міцних клінкерів і кинув їх до клунку, який зв'язав із сорочки. Потім він побіг до паркану, розгойдуючи сорочку на рукавах. Замість того, щоб перелізти на інший бік загорожі, він став та обернувся до неї спиною, потім висипав вугілля на землю, нахилився та підібрав кілька клінкерів.

Генрі не помітив вугілля, бо бачив лише ніґґера, який потрапив у глухий кут. Тож він нісся до нього й верещав.

— Ось тобі за мого собаку, виродку! — закричав Майк, навіть не помітивши, що з його очей полилися сльози. Він заніс руку над головою та жбурнув у Генрі уламок вугілля. Клінкер полетів по прямій, невідворотній лінії, попав Генрі прямо в лоба — хлоп! — і зрикошетив у повітрі. Генрі впав на коліна та обхопив голову руками. Між пальців одразу, немов хто махнув чарівною паличкою, побігла кров.

Інші хлопці забуксували, на їхніх обличчях застиг однаковий вираз крайньої недовіри. Генрі загорлав від болю та знову став На ноги, тримаючись за голову. Майк кинув ще один клінкер. Генрі увихнувся й попрямував до Майка. Коли Хенлон кинув третій камінець, Генрі прибрав одну руку від розбитого чола та без зайвих зусиль відбив клінкер. Тепер він посміхався.

— Зараз ти в мене так здивуєшся, — вимовив він, — зараз… ГОСПОДИ БУУУЖЕ!

Генрі хотів сказати щось іще, але з рота вирвався лише нерозбірливий гортанний звук. Майк жбурнув ще одну вуглину та цього разу влучив Генрі прямо в шию. Баверз знову опустився на коліна. Пітер Гордон ловив витрішки. Лось Седлер нахмурив брови, ніби намагався розв'язати складну математичну задачу.

— Хлопці, та чого ж ви чекаєте? — спромігся вимовити Генрі. Між пальців струменіла кров. Голос звучав хрипко та чужорідно. — Хапайте його! Хапайте цього малого членосмока!

Майк не став чекати, поки вони дослухаються до Баверза. Він кинув сорочку, стрибнув на паркан і почав дертися вгору, коли відчув, що його ногу стиснули чиїсь грубі пальці. Він поглянув униз та побачив обличчя Генрі Баверза, покривлене від болю й вимазане кров'ю та сажею. Майк смикнув ногою. У руках Баверза лишився його кросівок. Він стусонув голою ступнею Генрі в обличчя й почув хруст. Генрі знову закричав та відступив назад, хитаючись і хапаючись за розквашений ніс.

Інша рука, цього разу Ригайла Хаґґінса, ковзнула по штанині Майкових джинсів, але він зміг вирватися. Хенлон уже перекинув ногу через загорожу, коли щось ляснуло його по щоці з такою силою, що він на мить осліп. По обличчю потекла тепла цівочка. Щось ударило його в ногу, в передпліччя, в стегно. Вони кидалися в Майка його власними снарядами.

Він повис на руках, а потім зістрибнув на землю, двічі перекотившись через голову. За парканом починався порослий чагарником схил, і, може, саме він урятував Майкові зір чи навіть життя. Генрі знов наблизився до загорожі та кинув через неї один зі снарядів "М-80". Пролунав неймовірний вибух, залишивши по собі голу смугу землі серед трави.

У Майка задзвеніло у вухах. Він покотився дзиґою та спробував стати на ноги. Тепер він опинився серед високих заростів на краю Пустовища. Він провів рукою по правій щоці — пальці почервоніли від крові. Але він не сильно цим переймався, бо й не сподівався вийти з бійки неушкодженим.

Генрі кинув вишневу бомбу, але Майк вчасно її помітив та завиграшки увернувся.

— Хапайте його! — заревів Генрі й почав лізти на паркан.

— Господи, Генрі, та я не знаю…

То було занадто для Пітера Гордона, який ніколи не потрапляв у ситуацію, що так легко виходила з-під контролю та перетворювалася на дике місиво. Кров не повинна була пролитися, принаймні, не в його команді, коли все свідчило про те, що удача знаходилася на їхньому боці.

— То дізнайся, — відказав Генрі, озираючись на Пітера з паркану. Він повис на загорожі, наче роздутий отруйний павук у людській подобі. Він змірив Гордона ненависницьким поглядом, його очі налилися кров'ю. Копняк Майка розбив йому носа, хоча Генрі зрозумів це набагато пізніше.

— Краще дізнайся сам, або я прийду по тебе, йобаний придурку.

Хлопці полізли на паркан: Пітер і Віктор — трохи неохоче, а Ригайло та Лось — так само радо, як і раніше.

Майк не став їх виглядати. Він розвернувся та побіг у кущі. Генрі волав йому навздогін:

— Я тебе знайду, ніґґере! Я тебе знайду!

8

Невдахи дісталися дальнього кінця гравійного кар'єру, який тепер нагадував величезну віспину на порослій травою землі. Останній раз тут добували гравій три роки тому. Друзі оточили Стена та схвально позирали на пачку "Чорних кішок", коли пролунав перший вибух. Едді підстрибнув, бо досі переймався через піраній, яких нібито побачив у річці. Він гадки не мав, як виглядають справжні піраньї, проте був цілком упевнений, що вони були зовсім не схожі на велетенських золотих рибок із зубами-пилками.

— Засьпокойтесь, Едді-сан, — сказав Річі голосом Китайського Кулі.