Воно - Сторінка 158

Він співав "Таємницю середньої школи". На мить Річі здалося, що його мама от-от знепритомніє. Свідомості вона не втратила, проте отримала психологічну травму від побаченого і за вечерею запропонувала до кінця літа відправити Річі в один із тих спортивних таборів із залізною дисципліною. Тепер Річі теж закрив гривкою очі та затягнув: "Давай, крихітко, всі пацани у школі грають рок-н-рол…"

Бен захитався, схопився за свій великий живіт і зробив вигляд, що його знудило. Майк затулив носа, але реготав так сильно, що з очей бризнули сльози.

— У чому річ? — запитав Річі. — Ні, серйозно, чого ви змарніли, хлопці? Я ж гарно співаю! Справді гарно вийшло!

— Ой, люде, — застогнав Майк і зареготав іще дужче, ледве вимовляючи слова крізь сміх: — То було незрівнянно. Справді, незрівнянно.

— У негрів нема смаку, — сказав Річі. — Про це навіть у Біблії сказано.

— Йоу, момма! — відповів Майк і знову зайшовся від реготу. Коли Річі з усією простотою поцікавився, що воно значить, Майк гепнувся на землю та почав качатися з боку на бік, підвиваючи та тримаючись за живота.

— Ти, певно, вирішив, що я заздрю, — не вгавав Річі. — Ти вирішив, що я мрію бути негром.

Тепер повалився Бен і дико зареготав. Його тіло здригалося та коливалося від потужних хвиль сміху. Очі повилазили з орбіт.

— Годі, Річі, — насилу вимовив він. — Я зараз у штани нароблю. Я п-помру, якщо ти не п-п-припиниш…

— А я не хочу бути негром, — заявив Річі. — Хто схоче носити рожеві штани, жити в Бостоні та купувати піцу по шматках? Я хочу бути євреєм, як Стен. Я хочу мати власний ломбард і продавати людям розкладні ножі, пластикові собачі какашки та старі гітари.

Бен і Майк галасували від сміху. І той сміх прокотився луною по зеленій гущавині урвища, яке чомусь прозвали Пустовищем. Зграї птахів піднялася в небо, білки насторожено застигли на гілках. Це був молодий звук, такий пронизливий, жвавий, життєдайний, невимушений, вільний. Кожна жива істота, яка почула його, відреагувала по-своєму, але штука, що вивалилася з широкої бетонної труби в Кендаскіґ трохи вище за течією, була неживою. Минулого вечора здійнялася неочікувана буря (майбутня хатка-клуб не постраждала, оскільки від самого початку розкопок Бен кожного дня дбайливо укривав яму шматком пошарпаного брезенту, який Едді знайшов за "Спа Воллі"; пахнув він огидно, але служив справно), канали під Деррі наповнилися бурхливими потоками води всього за дві-три години. Саме один із таких потоків виштовхнув свій неприємний багаж на сонце, мухам на потіху.

То було тіло дев'ятирічного Джиммі Каллума. За винятком носа, шкіра з його обличчя геть зникла, і на її місці виднілася понівечена, невиразна маса. Сира плоть була вкрита глибокими відмітинами, які міг розпізнати хіба що Стен Юріс: то були рани від пташиного дзьобу. Дуже великого дзьобу.

Хвилі омивали брудні бавовняні штани Джиммі Каллума. Білі руки пливли, наче мертві риби. На них також були рани, проте не такі глибокі. Сорочка з індійськими огірками надувалася та опадала, надувалася та опадала, наче міхур.

Білл і Едді верталися до хатки, навантажені дошками, що вони їх позбирали на звалищі. Вони перейшли Кендаскіґ по камінню В сорока ярдах від мертвого тіла. Вони почули сміх Річі, Бена та Майка, легко посміхнулися та поспішили повз непомічених залишків Джиммі Каллума, аби скоріше дізнатися, над чим реготали їхні друзі.

6

Трійко друзів продовжували реготати, коли Едді з Білом вийшли на галявину, пітніючи під вантажем деревини. Обличчя розпашіло навіть в Едді, який зазвичай був білий, як молоко. Вони поскидали нові дошки до невеличкої купи дров, що лишалася з минулого разу. Бен виліз із ями та заходився їх перебирати.

— Непогано попрацювали, — виголосив він. — Ого, зовсім непогано!

Білл повалився на землю.

— М-можна мені зараз отримати с-свій с-с-серцевий напад чи д-д-доведеться п-почекати?

— Почекаєш, — неуважно відповів Бен. Він приніс у Пустовище кілька своїх інструментів і тепер уважно розкладав нові дошки, видираючи з них цвяхи та викручуючи болти. Одна виявилася розколотою — він відкинув її геть. Потім постукав по іншій, і в трьох місцях вона видавала глухі звуки прогнилого дерева, тож Бен і її забракував. Едді присів на купу землі та спостерігав за ним. Він сурмив у свого інгалятора, поки Бен витягував ржаві цвяхи зубцями, розташованими на бійчику молотка. Цвяхи пищали, обурювалися, наче маленькі противні звірята, на котрих хтось наступив.

— Якщо поріжешся ржавим цвяхом, то можна підхопити правця, — повідомив Едді Бенові.

— Та ну? — зацікавився Річі. — А що таке "правця"? Схоже на якусь венеричну хворобу.

— От телепень, — відказав Едді, — не "правця", а "правець", тобто м'язові спазми. Розумієш, є такі мікроби, що живуть в іржі, вони потрапляють у тіло крізь порізи й, так би мовити, розйобують нервову систему.

Едді почервонів іще дужче та швидше затягнувся з інгалятора.

— Господи помилуй, м'язові спазми, — вражено вимовив Річі. — Звучить кепсько.

— Ще б пак. Спочатку зводить щелепи, так сильно, що рота не відкриєш, не можеш навіть їсти. Тоді тобі прорізають дірку у щоці, щоб годувати рідиною по трубках.

— Чорт забирай, — вихопилось у Майка, і він висунувся з ями. Очі вирячилися, і на тлі його коричневої шкіри рогівка виглядала напрочуд білою. — Та невже?

— Так сказала моя мама, — відповів Едді. — Потім горло стискається, і ти навіть ковтати не можеш, тому помираєш від голоду.

Вони мовчки обдумували цю страшну новину.

— І ліків не існує, — додав Едді.

Усі мовчали.

— Тож я завжди стережуся іржавих цвяхів і подібного лайна, — підсумував Едді. — Мені коли ставили укол проти правцю, то він був смерть який болючий.

— А чого ти тоді пішов із Біллом на звалище та тягнув сюди весь цей непотріб?. — поцікавився Річі.

Едді кинув погляд на Білла, який саме зазирав усередину хатки-клубу, і очі Каспбрака засяяли такою любов'ю та захопленням, що відповідати на питання Річі не було потреби.

— Деякі речі треба робити, не зважаючи на ризик. Це перше важливе правило, яке я дізнався не від мами.

Невдахи знову замовкли, поринувши в роздуми. Потім Бен повернувся до іржавих цвяхів, і згодом до нього приєднався Майк Хенлон. Радіоприймач Річі, позбавлений своїх голосів (принаймні, допоки Тозіер не отримає кишенькові гроші чи не знайде моріжок, щоб його підстригти), висів на гілці, погойдуючись від легкого подиху вітерцю. Білл розмірковував над тим, як дивно все склалося, дивно та ідеально, наче цього літа вони були приречені перебувати тут, у Пустовищі, у Деррі. Він знав, що деякі діти поїхали до родичів. Дехто подався в "Дісней-ленд" до Каліфорнії, чи Кейп-Коду, або, як у випадку з одним його приятелем, до загадкового, далекого місця під химерною, проте виразною назвою Іштаад. Дітлахи роз'їхалися по церковних і скаутських таборах, а комусь пощастило потрапити у заклади для багатіїв, де молодь училася плавати та грати в гольф, а ще казати "Гарний удар!" замість "Пішов нахер!", коли партнер по тенісу закидав тобі вбивчу подачу. Батьки просто забирали дітей ПОДАЛІ від Деррі. І Білл їх розумів. Він знав, що деякі хлопчики та дівчатка самі хотіли поїхати з міста, бо боялися бабая, що бродив по Деррі цього літа. Але також Білл підозрював, що їхні батьки боялися того бабая ще більше. Городяни спочатку планували провести відпустку вдома, аж раптом вирішували поїхати ПОДАЛІ

(Ґштаад? Це у Швеції? Чи в Аргентині? Може, в Іспанії?)

від Деррі. Це нагадувало епідемію поліомієліту, що вибухнула в 1956 році, коли четверо дітей підхопили заразу після того, як скупалися в Меморіальному ставку О'Браяна. Тоді, як і зараз, дорослі (які в свідомості Білла повністю ототожнювалися з батьками) вирішили, що краще відправити дітей ПОДАЛІ. У безпечне місце. Тож усі, хто міг поїхати з міста, так і вчинили. Білл розумів слово "ПОДАЛІ" і міг годинами розмірковувати над чарівною назвою "Ґштаад", проте ці вирази здавалися йому холодними в порівнянні із власними бажаннями. Ґштаад знаходився ПОДАЛІ, а Деррі стало бажаним.

"Жоден із нас не поїхав з міста", — думав Білл, спостерігаючи, як Бен і Майк видирали ужиті цвяхи зі старих дошок, як Едді подався в кущі відлити (він колись пояснив Біллові, що треба ходити за потребою за першої нагоди, щоб не навантажувати сечовий міхур, але також не завадить остерігатися отруйного плюща, бо ж кому потрібна вавка на причандаллі). "Ми всі лишилися в Деррі. Ніяких таборів, родичів, подорожей, ніяких "ПОДАЛІ". Ми всі тут, хоч перекличку влаштовуй".

— Там ще були двері, — зазначив Едді, виходячи з кущів та застібаючи ширінку.

— Сподіваюся, Едді, що ти гарненько струснув, — озвався Річі. — Якщо не будеш кожного разу струшувати, заробиш собі рак. Так каже моя мама.

Едді здивовано, трохи занепокоєно озирнувся на нього, але потім помітив вишкір Річі. Він зміряв Тозіера презирливим (принаймні, так йому здавалося) поглядом, яким старші діти дивляться на малечу, і продовжив свою думку:

— Але вони виявилися надто важкими для нас двох. Білл запропонував, що як ми підемо на звалище всі разом, то зможемо їх дотягнути.

— Звісно, ніколи не виходить струсити все, — гнув своєї Річі. — Знаєш, що мені сказав один мудрець, Едзе?

— Ні, — відповів Едді, — і я не хочу, щоб ти називав мене Едзом. Я серйозно. Я ж не називаю тебе Діком[646], не дражнюся: "Діку-як-ти-сів-на-жуйку", тож я не розумію…

— Той мудрець сказав мені: "Хоч танцюй, а хоч стрибай — дві краплі попадуть у штани, і край". Тому у світі так багато хворих на рак, мій любий Едді.

— У світі багато хворих на рак, бо такі придурки, як ви з Беверлі Марш, курять сигарети, — відказав Едді.

— Беверлі не придурок, — заперечив Бен. — Слідкуй за тим, що кажеш, Базікало.

— Біп-біп, х-хлопці, — апатично мовив Білл. — А щодо Б-б-беверлі, то вона с-с-сильна дівчина. Д-д-допоможе нам нести д-д-двері.

Бен поцікавився, що то за двері.

— 3-здається, з ч-ч-червоного дерева.

— Та хто ж викидає двері з червоного дерева? — здивувався Бен, розуміючи, однак, що й таке трапляється.

— Люди викидають неймовірні речі, — вставив Майк. — Звалище, кажете? Та я ледь не помираю кожного разу, як туди прихожу. Реально, ледь не помираю.

— Ага, — погодився Бен, — багато того брухту можна легко полагодити.