Втрачені ілюзії - Сторінка 61

Щоб досягти успіху в літературі, весь час ображайте всіх, навіть друзів; дошкуляйте їхньому самолюбству, і тоді всі з вами пань— катимуться.

Гектор Мерлен був щасливий, помітивши з Люсьєно— вого облпччя, що його слова пронизали новачка, як лезо кинджала. Почали грати в карти. Люсьєн програв усі свої гроші. Коралі повезла його до себе, і в любощах він забув страшне хвилювання азартної гри, що вже намітила в ньому свою майбутню жертву. Другого дня, вийшовши від Коралі і повертаючись до Латинського кварталу, Люсьєн знайшов у гаманці програні гроші. Спочатку така турботливість Коралі його розгнівила; віп хотів вернутись і віддати актрисі образливий подарунок; але він був уже на вулиці Лагарп, на шляху до готелю "Клюні". Він ішов, роздумуючи про вчинок Коралі, він побачив у ньому прояв материнського почуття, яке такі жінки вносять у свою пристрасть. Думка змінялася думкою, і Люсьєн кінець кінцем вирішив, що він має право прийняти цей подарунок, він сказав собі: "Я люблю її, ми житимемо як подружжя, і я ніколи її не покину". І хто, крім Діогена, не зрозумів би Люсьєнових почуттів, коли віп піднімався брудними й смердючими сходами готелю, відмикав скрипучий замок дверей, знов побачив затоптані плити підлоги, жалюгідний камін, страшні злидні й голизну своєї кімнати? На столі лежав рукопис його роману й записка від Данієля д’Артеза:

"Наші друзі майже задоволені вашим твором, любий поете. Вони кажуть, ви можете сміливо показати його друзям і ворогам. Ми прочитали вашу чудову статтю про виставу в Драматичній панорамі; мабуть, ви викликали нею в літературних колах стільки ж заздрості, скільки жалю пробудили в нас.

Даніель"

— Жалю? Що він хоче цим сказати? — скрикнув Люсьєн, здивований підкреслено ввічливим тоном листа. Невже він став чужим для Братства? Скуштувавши вишуканих плодів, піднесених йому Євою театральних лаштунків, він іще більше почав цінувати шану й дружбу своїх друзів із вулиці Чотирьох Вітрів. На якусь мить пост поринув у роздуми; він порівняв своє сучасне, затпснуте між стінами цієї кімнатки, і своє майбутнє — у ппшнпх покоях Коралі. Піддаючись павперемін то шляхетним, то ницим спонукам, він сів і почав переглядати свій рукопис, який повернули йому побратими. Як же він здивувався! В кожному розділі вправне й віддане перо цпх великих, досі нікому не відомих людей перетворило його вбогість на багатство. Виразпий, стислий, жвавий, нервовий діалог замінив його мляву балаканину, що — як він тепер зрозумів — була пустослів’ям порівняно з розмовами, у яких відчувався дух часу. Упевнений, сміливий пензель надав його досить-таки розпливчастим портретам викінченої чіткості й кольорової виразності; це було пов’язано з важливими явищами людського життя і грунтувалося на спостережеппях фізіолога, що походили, певна річ, від Б’яншона і, майстерно висловлені, оживали в літературних образах. Розтягнені описи стали змістовні й яскраві. Він дав своїм друзям недоладне, погано вдягнене дитя, а дістав назад чудову дівчинку в білій сукенці, підперезапу гарною стрічкою, в рожевій хустинці, — чарівне створіння. Ніч застала його зі слізьми на очах; його тяжко вразила великодушність друзів, він усвідомлював ціпу подібної науки, захоплювався виправленнями, які дали йому в літературі й мистецтві більше, аніж чотири роки читання, порівнянь та досліджень. Безпорадний рисунок, майстерно виправлений упевненим штрихом митця, завжди промовляє більше за всі теорії та спостереження.

— Оце так друзі! Оце серця! Як мені пощастило! — вигукпув він, згортаючи рукопис.

У невтримному пориві, властивому поетичним і діяльним натурам, він подався до Данієля. Піднімаючися сходами, він, одначе, подумав, що вже не такий гідпий цих сердець, яких ніщо не могло збити зі шляху честі. Внутрішній голос підказував йому, що якби Данієль закохався в Коралі, він би ніколи пе стерпів її стосунків із Камюзо. Він знав і про глибоку відразу Братства до газетярів, а сам уже вважав себе журналістом. Люсь— єн застав у д’Артеза усіх своїх друзів, крім Меро, який щойно пішов; на їхніх обличчях відбивався глибокий розпач.

— Що з вами, друзі мої? — спитав Люсьєн.

■— Ми дізналися про страшну катастрофу — найбільший розум нашої епохи, наш улюблений друг, той, хто два рокп був нашим світочем...

— Луї Ламбер? — вимовив Люсьєн.

— У стані каталепсії, і нема жодної надії, — сказав Б’яшпон.

— Він помре, не відчуваючи свого тіла, витаючи в небесах, — урочисто додав Мішель Кретьен.

— Він помре, як жив, — сказав д’Артез.

— Його спалила любов, вогнем охопивши його могутній мозок, — озвався Леон Жіро.

— Так, — промовив Жозеф Брідо, — вона підняла його у високості, яких не сягає наш зір.

— Ми гідні жалю, — сказав Фюльжанс Рідаль.

— Може, він одужає! — вигукнув Люсьєн.

— Судячи з того, що нам повідомив Меро, одужання неможливе, — відповів Б’яншон. — Його мозок став ареною таких рідкісних явищ, проти яких медицина без— еила.

— Проте є ж засоби... — сказав д’Артез.

— Засоби є, — відповів Б’яншон. — Але тепер він уражений лише каталепсією, а можна привести його в стан ідіотизму.

— Якби можна було запропонувати генієві зла на обмін іншу голову, я віддав би свою! — вигукнув Мішель Кретьєн.

— А що сталося б із європейською федерацією? — заперечив д’Артез.

— Твоя правда, — сказав Мішель Кретьєн, — людиііа передусім належить людству.

— Я прийшов сюди із серцем, сповненим вдячності, — промовив Люсьєн. — Ви обернули мої мідяки па золото.

— Вдячність! За кого ти нас маєш? — сказав Б’ян— шоп.

— Це зробило нам приємність, — зауважив Фюльжанс.

— Отже, ви тепер газетяр? — сказав Леон Жіро.— Відлуння вашого дебюту досягло Латинського кварталу.

— Ще не зовсім, — відповів Люсьєп.

— О, тим краще! — озвався Мішель Кретьєн.

— Я ж вам правду казав, — зауважив д’Артез. — Люсьєновв серце знає ціну чистому сумлінню. Хіба це не зміцнює духу, коли, схиляючи увечері голову на подушку, можеш сказати: "Я не засудив чужого творіпия,

я по став причиною чийогось горя; мій розум пе поранив, як той кинджал, нічиєї невинної душі; мій сміх не зруйкував нічийого щастя, ба навіть не засмутив бла— жепі;ої дурості, не потривожив душевного спокою генія; я зи важив легкими перемогами епіграм, парешті, я ніде не поступився своїми переконаннями!"

—— Але я думаю, така втіха доступна й для того, хто пише в газету, — сказав Люсьєн. — Якщо я пе знайду інших засобів до існування, мені доведеться зважитись і на це.

— О! О! О! — скрикнув Фюльжанс, підвищуючи тон з кожним вигуком.— То ми здаємося?

— Він стане журналістом, — серйозно сказав Леон Жіро. — Ох, Люсьєне! Якби ти захотів працювати з нами! Ми збираємося видавати газету, де ніколи пе будуть зневажені правда і справедливість, де ми розвиватимемо теорії, корисні для людства, і, може, ти...

— У вас не буде жодного передплатника, — з макіавеллівською підступністю зауважив Люсьєн, перебиваючи Леона.

— У нас буде їх п’ятсот, але вартих п’яти тисяч, — відказав Мішель Кретьєн.

— Для цього вам треба багато грошей, — зауважив Люсьєн.

— Ні, — сказав д’Артез, — не грошей, а відданості.

— Тхне крамницею парфумів, — вигукнув Мішель Кретьєн, який, скорчивши кумедну міну, понюхав Люсь— єнового чуба. — Тебе бачили в пишній кареті на пару коней, гідних великосвітського дженджика, разом із полюбовницею вельмож Коралі.

— А хоча б! — відповів Люсьєн. — Що в тому поганого?

— Погано вже те, що ти про це запитуєш! — вигукнув Б’яншон.

— Я зичив би Люсьєнові Беатріче, — сказав д’Артез, — шляхетну жінку, що стала б йому підпорою в житті...

— А хіба любов не всюди однакова, Данієлю? — озвався поет.

— О! В цьому я аристократ, — сказав республіканець Мішель Кретьєн.— Я не зміг би кохати жінку, яку актор на сцені цілує прилюдно, якій за лаштунками кажуть "ти", яка принижується перед партером, усміхається й танцює, заголюючи спідничку, надягає чоловіче вбрання, показуючи те, що я хочу бачити сам-один.' Коли б я й покохав таку жінку, їй би довелося кинути театр, і я очистив би її своєю любов’ю.

— А якби вона не могла піти з театру?

— Я вмер би з печалі, з ревнощів, з безмірного страждання. Любов не можна вирвати з серця, як виривають зуба.

Люсьєн спохмурнів і замислився. "Коли вони дізнаються, що я терплю Камюзо, вони мене зневажатимуть", — подумав він.

— Ну що ж, — із страхітливою добродушністю сказав йому завзятий республіканець, — з тебе може вийти письменник, але ти назавжди залишишся людиною пе— серйозною.

Він узяв капелюха й вийшов.

— Який Мішель Кретьєн брутальний, — сказав поет.

— Брутальний і корисний, як інструмент дантиста, — озвався Б’яншон.— Мішель заздалегідь бачить твоє майбутнє і, може, зараз, ідучи вулицею, оплакує тебе.

Д’Артез був лагідний і уважний, він намагався підбадьорити Люсьєна. Через годину поет покинув Братство; його мучило сумління, воно кричало йому: "Ти будеш газетярем!" — як відьма кричала Макбетові: "Ти будеш королем!" Вийшовши на вулицю, Люсьєн глянув на вікна працелюбного д’Артеза, в яких мерехтіло бліде світло, і пішов додому із щемом у серці й збентеженою душею. Якесь передчуття казало йому, що він востаннє пригорнув до серця своїх справжніх друзів... Звернувши з майдану Сорбонпп на вулицю Клюні, він помітив екіпаж Коралі. Вона проїхала з бульвару Тампль до Сор— бонни тільки для того, щоб глянути па свого поета, побажати йому доброго вечора. Люсьєн застав кохану в сльозах, зворушену бідністю його мансарди; їй хотілося бути такою ж убогою, як її милий; вона плакала, вкладаючи його сорочки, рукавички, краватки та носовички в нужденний готельний комодик. Її розпач був такиіі щирий, такий глибокий і свідчив про таке палке кохап— ня, що Люсьєн, якого щойно картали за зв’язок із актрисою, побачив у Коралі святу, ладну заради нього одягнутись у волосяницю злиднів. Щоб павідати друга, це чарівне створіння знайшло привід; їй треба повідомити його, що компанія Камюзо, Коралі та Люсьєна влаштовує відплатну вечерю компанії Матіфа, Флоріни й Лусто і спитати, чи не хоче він запросити когось корис— пого йому. Люсьєн відповів, що порадиться з Лусто. За кілька хвилин актриса пішла, приховавши від поета, що внизу в екіпажі її чекає Камюзо. Другого дня о восьмій годині Люсьєн пішов до Лусто, не застав його вдома й подався до Флоріни.