Втрачені ілюзії - Сторінка 65

— Він підписав із тобою угоду й узяв на себе певні зобов’язання! Такого він не робив ніколи.

— Я тут ні до чого, він сам мені запропонував, — відповів Люсьєн.

— Одне слово, ви з ним порозумілися. Тим ліпше, ми обидва тільки виграємо від цього.

В нижньому поверсі приятелі застали Фіно, який повів Лусто до офіційного кабінету редакції.

— Підпишіть угоду, хай новий головний редактор думає, ніби це було зроблено вчора, — сказав Жірудо, подавши Люсьєнові два аркуші гербового паперу.

Читаючи текст угоди, Люсьєн дослухався до жвавої суперечки між Етьєном і Фіно — ішлося про різні побічні прибутки газети. Етьєн хотів мати певну частку від податків, що їх стягував Жірудо. Мабуть, двоє приятелів дійшли згоди, бо вийшли з кабінету, розмовляючи цілком мирно.

— На восьму будь у Дерев’яних галереях, у Доріа, — сказав Люсьєнові Етьєн.

Якийсь молодик прийшов запропонувати редакції свої послуги. Учора Люсьєн теж розмовляв тут сором’язливо й боязко, а сьогодні він уже з потаємною радістю спостерігав, як старий вояка Жірудо спроваджував з редакції новачка тими самими жартами, якими напередодні морочив його. Інстинкт власної вигоди переконав Люсьв— на в необхідності такого прийому, що створював майже неподоланну перепону між початківцями і мансардою, куди допускалися лише обрані.

— І так для працівників газети пе вистачає грошей, сказав він, звертаючись до Жірудо.

— Якщо вас стане більше, кожен отримуватиме менше, — відповів капітан. — Отак-то воно!

Колишній вояка покрутив своїм ціпком з важкою свинцевою головкою і вийшов, мугикаючи звичне "брум— брум!". Він був явно вражений, коли побачив, що Люсьєн сідає у прегарний екіпаж, який очікував його на бульварі.

— Тепер вп, очевидно, люди військові, а ми пшаки, — сказав поетові старий солдат.

— Ти знаєш, газетярі здалися мені напрочуд славними хлопцями, — сказав Люсьєн своїй коханці. — Тепер я теж працівник газети і маю змогу, працюючи, як віл, заробляти шістсот франків на місяць. А крім того, я прилаштую дві свої КНИЖКИ і напишу нові. Друзі обіцяли посприяти моєму успіху. Отож я скажу, 'як і ти, Коралі: "Якось воно та буде!"

— Звичайно, ти прославишся, коханий! Але не будь таким добрим, мій красеню, бо пропадеш. Будь лихий із людьми, це хороше правило.

Коралі та Люсьєн поїхали прогулятися в Булонський ліс. Вони зпову зустрілися там з маркізою д’Еспар, з папі де Баржетон і бароном Шатле. Пані де Баржетон подивилася па Люсьєна так промовисто, що цей погляд можна було сприйняти за уклін... Камюзо замовив розкішний обід. Відчувши себе вільною, Коралі була надзвичайно ласкава з бідолашним торговцем; за всі чотирнадцять місяців їхнього зв’язку він не бачив її такою милою і чарівною.

"Ну що ж, — сказав він собі подумки. — Я не покину її, хай там що!"

Обравши слушну хвилину, Камюзо пообіцяв Коралі, що внесе на її ім’я шість тисяч ренти, потай від своєї дружини, тільки б Коралі погодилася залишитись його коханкою. Причому, він закриє очі на її любощі з Люсьєном.

— Зраджувати такого ангела? Бідолашний страхопуде, та ти тільки глянь на нього й на себе! — сказала актриса, показуючи на поета, якого торговець шовком зумів злегка підпоїти.

Камюзо вирішив зачекати, поки злидні повернуть йому Цю жінку, яку злидні ж таки колись уже віддали в його руки.

— Гаразд, я залишуся твоїм другом, — сказав він, поцілувавши її в чоло.

Люсьєн розлучився з Коралі та Камюзо й пішов у Дерев’яні галереї. Яка зміна відбулася в його свідомості після посвяти в тайнощі газетярства! Без найменшого страху змішався він тепер з натовпом, що вирував у галереях. Він дивився на всіх зухвалим поглядом, бо в нього була коханка. Він зайшов до Доріа цілком невимушено, почуваючи себе журналістом. Там уже зібралося чимале товариство, і Люсьєп потис руку Блонде, Натанові, Фіно та всім літераторам, з якими заприятелював за останній тиждень; він уже почував себе значною особою і тішився надією, що перевершить товаришів; легке сп’яніння пішло йому на користь, він був веселий і сипав влучними дотепами, показавши, що 8 вовками вміє вити по-вовчому. Одначе Люсьєн не 8ДО— був похвал, висловлених чи невисловлених, на які розраховував, він навіть помітив перші проблиски заздрощів. Правда, ці люди були не так стривожені, як зацікавлені: вони хотіли знати, яке ж місце посяде серед них нове чудо і яку частку від загальної здобичі здатне воно проковтнути. Приязно всміхнулися поетові тільку Фіно, який бачив у Люсьєнові золоту жилу, та Лусто, котрий вважав, що має на нього виключні права. Лусто, який уже встиг васвоїти манери головного редактора газети, безцеремонно постукав у вікно кабінету Доріа.

— Одну хвилинку, друже, — відповів книготорговець, виглянувши над зеленими фіранками.

Хвилинка розтяглася на годину. Нарешті Люсьєн та його приятель увійшли до святилища.

— Ну то як, ознайомилися ви з книжкою нашого друга? — запитав новоспечений головний редактор.

— Звичайно, — відповів Доріа, розсівшись у кріслі, наче який султан. — Я перегляпув збірник сонетів і дав його прочитати людині 8 вишуканим смаком, тонкому цінителеві, бо сам я не претендую на роль знавця. Я, друже, купую перевірену славу, як одип англієць купував кохання. Ваш поетичний хист вражає не менше, ніж ваша врода, хлопчику, — сказав Доріа. — Як чесна людина — не як книготорговець, вазпачте — мушу ви— внати, що сонети у вас чудові; в них пе відчувається розумової напруги, притаманної віршам, написаним розсудливо, без натхнення; ви майстерно римуєте, а це одна 8 переваг нової школи. Ваші "Стокротки" — кпижка прегарна, але вона не обіцяє мені вигідної оборудки, а я можу дозволити собі займатися тільки справами, які обіцяють виск. Отож я пе візьму ваших сонетів, па них нічого не заробиш, тому не варт і витрачатися на створення їм успіху. До того ж віршів ви більше пе писатимете, ваша збірка — це книжка-одипачка. Ви ще зовсім юний, хлопче. Ви принесли мені одвічну вбірку перших поезій — так починають по закінченні колежу всі майбутні письмеїіпики. Спочатку воии дуже тішаться

своїми віршами, а потім самі ж таки з них сміються. Ваш приятель Лусто теж, напевне, зберігав поему, сховану десь серед стари^ шкарпеток. Невже в тебе нема поеми, якою ти колись пишався, Лусто? — запитав До— ріа поблажливим тоном, по-змовницькому глянувши на Етьєна.

— Та вже ж є. А то як би я навчився писати про— 80Ю? — відповів Лусто.

— От, бачите! А він же мені про це й словом не прохопився! Бо ваш друг тямить у книготоргівлі та й узагалі в комерції, — провадив Доріа. — Для мене питання не в тому, — сказав він, щоб потішити Люсьєнове самолюбство, — великий ви поет чи нездарний. У вас якраз багато, дуже багато переваг, і якби я був новачок у книготоргівлі, я припустився б помилки і надрукував вашу книжку. Але, крім усього іншого, мої вкладники та пайовики нині вельми обмежують мене у видатках. Лише торік я втратив на поезії двадцять тисяч франків, тому вони й чути не хочуть ні про які вірші, а вони ж — мої хазяї. Та йдеться навіть не про те. Я ладен погодитися, що ви обдарований поет, але чи плідний ви автор? Чи й далі ви приноситимете мені сонети? Чи напишете ви їх із десяток томів? Чи вигідно вкладати у вас кошти? Звичайно ж, ні! З вас вийде чудовий прозаїк, ви надто розумний, щоб бавитися пустослів’ям; пишучи в газети, ви зароблятимете тисяч тридцять на рік, тож навіщо вам ті жалюгідні три тисячі, що їх ви з превеликими труднощами виторгуєте за свої піввірші, строфи та всяку таку нісенітницю?

— А ви знаєте, Доріа, що він працівник нашої газети? — спитав Лусто.

— Знаю, — відповів Доріа, — я прочитав статтю. І задля його ж таки вигоди я не візьму в нього "Стокротки". Так, добродію, протягом півроку я заплачу за статті, що їх вам замовлю, більше, ніж за всю вашу нікому пе потрібну поезію!

— А слава? — вигукнув Люсьєн.

Доріа й Лусто засміялися.

— От бачите! — мовив Лусто. — Він ще пе втратив ілюзій.

— Слава — це десять років упертої праці, а для видавця — або збитки, або прибуток у сто тисяч франків, — сказав Доріа. — Якщо навіть знайдеться безумець і надрукує ваші сонети, все одно десь через рік, довідав— шись про наслідки цієї операції, ви перейметеся до мене повагою.

— Мій рукопис у вас? — холодно запитав Люсьєн.

— Ось він, друже, — відповів Доріа, в чиєму ставленні до Люсьєна з’явилася якась скрадлива лагідність.

Беручи згорток, Люсьєп не глянув на шворку, бо ж увесь вигляд Доріа свідчив про те, що видавець прочитав "Стокротки". Поет вийшов разом із Лусто, він не здавався ні засмученим, ні невдоволеним. Доріа провів обох приятелів у крамничку, розмовляючи про свій тижневик та про газетку Лусто. Люсьєн недбало крутив у руках рукопис "Стокроток".

— Ти певен, що Доріа прочитав або дав комусь прочитати твої сонети? — прошепотів Етьєн йому на вухо.

— Певен, — відповів Люсьєн.

— Глянь на перев’язь.

Люсьєн глянув і переконався, що шворка й чорнильна риска зливалися в одну лінію.

— Який же з моїх сонетів вам особливо сподобався? — запитав Люсьєн у Доріа, побілівши від гніву й обурення.

— Вони всі гарні, мій друже, — відповів Доріа, але той, у якому ви оспівуєте стокротку, просто диво, він закінчується на тонкій і вишуканій думці. Звідси я й передбачаю, який успіх матиме ваша проза. Тому-таки я зразу рекомендував вас Фіно. Пишіть для нас статті, ми оплачуватимемо їх добре. Мріяти про славу, звичайно, дуже спокусливо, але не слід забувати і про життєві вигоди. Отож хапайтеся за кожну можливість. А коли забагатієте, пишіть вірші.

Щоб не скипіти, поет вискочив із крамнички; він трусився з люті.

— Вгамуйся, хлопче, — мовив Лусто, який вийшов слідом за ним. — Сприймай людей такими, як воии є, дивись на них як на засіб. Хочеш помститися?

— Неодмінно! — вигукнув поет.

— Ось Натанова книжка, яку щойно дав мені Доріа, завтра вона вийде другим виданням. Прочитай — і строчи про неї нищівну статтю. Фелісьєи Верну не терпить Натана, він вважає, що успіх цієї КНИЖКИ може зашкодити майбутньому успіху його власних творів. Ці люди, з їхнім дріб’язковим розумом, просто уявити собі не можуть, що під сонцем слави вистачить місця й па двох.

Тому Фелісьєн неодмінно прилаштує твою статтю у великій газеті, де він працює.

— Але що можна сказати проти цієї книжки? Вона чудова! — вигукнув Люсьєи.

— Знову ти за своє, друзяко! — сказав сміючись Лусто.