Втрачені ілюзії - Сторінка 66

— Навчайся свого ремесла. Нехай навіть ця книжка чудо мистецтва, під твоїм пером вона повинна перетворитися на безглузду маячню, на твір шкідливий і небезпечніш.

— Але яким чином?

— Оберни її достойності на вади.

— Я не здатен на такий фокус.

— Газетяр, друже, це той самий акробат, і треба тобі звикати до незручностей свого фаху. Так от, я хлопець добрий і зараз тебе навчу, як діяти за подібних обставин. Увага, приятелю! Почни з того, що книжка чудова, і тут ти можеш вилити душу, написавши все, що ти справді про неї думаєш. Читач скаже: "Це критик неупе— реджешій, у ньому немає заздрощів". Отож твою статтю вважатимуть дослідженням сумлінним і безстороннім. Здобувши в такий спосіб повагу читача, ти далі заявиш: "Мені вельми прикро, але я не можу сказати нічого доброго про ті прийоми, які подібні книжки вносять у пашу літературу. Хіба Франція, — запитаєш ти, — не панує над усім світом у царині думки? Хіба споконвіку і аж до сьогодні французькі письменники не спрямовували Європу на шлях аналізу і філософського мислення завдяки бездоганному стилю та оригінальній формі, якої вони вміли надати своїм ідеям? Тут, на догоду міщанським уподобанням, ти похвалиш Вольтера, Руссо, Дідро, Монтеск’є, Бюффоиа. Ти поясниш, наскільки невблаганна французька мова, ти доведеш, що вона мов лаком покриває думку. Ти наведеш кілька загальників у такому дусі: "У Франції великий письменник — це завжди велика людина. Сама мова змушує його мислити, тоді як у інших країнах..." — і так далі. Ти поясниш свій погляд на прикладі, порівнявши Рабенера, німецького мораліста й сатирика, з Лабрюйєром. Ніщо так не надає ваги критикові, як згадка про невідомого чужоземного автора. Кант став п’єдесталом для Кузена. Ступивши на цей грунт, ти кинеш слово, яке підсумовує і пояснює для невтаємничених сутність творчості наших геніїв минулого століття, ти назвеш їхні творіння літературою ідей. Озброївішісь цим крилатим висловом, ти рушиш усіх знаменитих небіжчиків проти авторів нині живих. Далі ти поясниш, що в наш час виникло нове письменство, яке зловживає діалогом (найлегшою з літературних форм) та довгими описами, які звільняють від необхідності мислити. Ти протиставиш романи Вольтера, Дідро, Стерна, Лесажа, такі змістовні, такі гострі, романові сучаспому, в якому все перекладається на мову образів і який Вальтер Скотт занадто драматизував. Подібний жанр годиться лише для вигадок. "Роман у стилі Вальтера Скотта — це жанр, а не система", — заявиш ти. Ти накипешся з нищівною критикою на цей негодящий жанр, де думку розріджують, де її розчавлюють під це— вблаганним пресом, жанр для всіх доступний, жанр, який ти на завершення назвеш літературою образів. Потім ти спрямуєш усі ці доводи проти Натана — мовляв, він тільки переспівує давно відомі мотиви і в нього лише видимість таланту. Високий наснажений стиль вісімнадцятого століття чужий його книжці, й ти доведеш, що автор підмінив почуття подіями. Рух, — це ще не життя, картина —■ не думка. Щедро сип такими перлами мудрості, публіка їх підхопить. Незважаючи на всі переваги твору, ти назвеш його згубним і небезпечним, адже він розчиняє перед натовпом двері до Храму Слави, і ти вже бачиш у близькому майбутньому цілу армію нездарних писак, що намагаються опанувати цю легку форму. Тут ти перейдеш до гірких нарікань із приводу занепаду смаків і мимохідь складеш хвалу панам Етьє— нові, Жуї, Тіссо, Госсу, Дювалеві, Же, Бенжаменові Кон— стану, Еньянові, Баур-Лорміапові та Вільменові, тобто корифеям партії ліберальних бонапартистів, під чиєю протекцією перебуває газета Верну. Ти покажеш, як ця славна фаланга чинить опір натискові романтиків, як вона захищає думку та стиль від образного марнослів’я, плекаючи традиції школи Вольтера і борючись із впливом англійської та німецької шкіл, так само як оті сімнадцять ораторів лівого парламентського крила воюють за народ проти крайніх правих. Під захистом цих імен, шанованих величезною більшістю французів, які завжди будуть на боці лівої опозиції, ти зможеш розчавити Натана, чий твір, хоч він і позначений високою літературною красою, надає, проте, у Франції права громадянства письменству, позбавленому ідей. Далі ти заявиш, що йдеться, власне, не про Натапа і не про його книжку, а про славу Франції — ні більше, ні менше.

Обов’язок усіх чесних і мужніх людей, що володіють пером, рішуче протистояти чужоземним впливам. І тут ти полестиш передплатникові. Мовляв, Франція не така наївна й одурити її нелегко. Якщо видавець із причин, у які ти пе маєш наміру заглиблюватись, рекламує негодящу книжку, справжні читачі не забаряться виправити помилку, яку зробили п’ять сотень простаків, що поквапилися клюнути на принаду. Ти скажеш, що нехай навіть книготорговцеві якимсь дивом пощастило збути а рук перше видання, але він припустився явної необачності, зважившись перевидати книжку, і ти висловиш щирий жаль, що такий досвідчений видавець так погано знав запити читачів. Ось тобі твоя зброя. Присмачи ці ровумування ядучими дотепами та тонкими натяками, і Доріа аж зашкварчить на розпеченому жарі твоєї статті. Але не забудь на завершення поспівчувати Натано— ві: мовляв, сучасне письменство завдячуватиме йому незрівнянні твори, якщо він тільки зійде з хибного шляху.

Люсьєн слухав Луото, геть приголомшений; слова газетяра мовби зняли з його очей полуду, і він відкрив такі літературні істини, про які й не здогадувався.

— Але ж усе, що ти сказав, — вигукнув він, — розумне й справедливе!

— А інакше як би ти підкопався під Натанову книжку? — сказав Лусто. — Оце тобі, хлопче, перший зразок статті, призначеної для розгрому твору. Так би мовити, критичний обух. Але існують й інші зразки. Всього навчишся. Коли звелять тобі писати про людину, якої ти не любиш — власник газети або головний редактор іноді бував просто змушений дати відгук на ту чи ту книжку, — ти вдаєшся до страшного прийому, який ми називаємо редакційною статтею. В заголовку такої статті ставлять назву книжки, поданої на відгук; потім починають довго й нудно розводитися на загальні теми, — тут можна говорити про стародавніх греків, про римлян, — а наприкінці заявляють: "Вищенаведені міркування зобов’язують нас обговорити книжку такого-то, що й буде темою нашої наступної статті". А наступна стаття так ніколи й не з’явиться. Тобто, книжку задушили між двох обіцянок. Але тобі треба написати статтю, спрямовану не проти Натана, а проти Доріа; тут потрібен удар обухом. Для гарної книжки обух нешкідливий, погану — він розбиває на друзки. У першому випадку він завдає шкоди тільки видавцеві; у другому — робить велику послугу читачам. Ці форми літературної критики застосовують і в критиці політичній.

Жорстока наука Лусто відкрила очі Люсьєпові, ЯКИЙ раптом з невблаганною ясністю збагнув суть газетярського ремесла.

— їдьмо в редакцію, — сказав Лусто. — Ми там зустрінемо наших друзів і домовимося з ними, як повести рішучу атаку проти Натана. Ось побачиш, як вони ре— готатимуть.

Приїхавши на вулицю Сен-Фіакр, вони піднялися в мансарду, де робили газету, і Люсьєн водночас здивувався й зрадів, коли побачив, як охоче товариші погодилися знищити Натанову книжку. Гектор Мерлен узяв аркуш паперу і написав такі рядки, що їх пообіцяв надрукувати в своїй газеті:

"Другим виданням виходить книжка пана Натана. Ми хотіли були вмовчати про цей твір, але його вдаваний успіх зобов’язує нас надрукувати статтю не так про сам твір, як про нові напрямки в нашій літературі".

В розділі гумору для завтрашнього номера Лусто помістив коротеньку замітку:

"Книгар Доріа перевидає книжку пана Натана. Хіба він не знає відомого суддівського правила: "Non bis in idem"? Відважним невдахам слава!"

Повчання Лусто стали для Люсьєна немов смолоскипом, бажання помститися Доріа витіснило з його душі совість і розпалило в ньому натхнення. Три дні просидів він у кімнаті Коралі біля каміна, не відриваючись від статті; Береніка йому прислуговувала, Коралі, притихла й уважна, ніжно горнулась до нього в рідкі хвилини перепочинку. Нарешті Люсьєн переписав статтю начисто — вона зайняла яких три шпальти і була справжнім літературним шедевром. Люсьєн зразу ж помчав у газету. Була вже дев’ята вечора, він застав там товаришів і прочитав їм свій витвір. Його вислухали дуже серйозно. Не мовивши й слова, Фелісьєн узяв рукопис і побіг сходами вниз.

— Що з ним? — вигукнув Люсьєн.

— Bin поніс твою статтю до друкарні! — сказав Гектор Мерлен. — Вона досконала — рядка не додаси, слова не викинеш.

— Тобі тільки вкажи дорогу! — сказав Лусто.

— Хотів би я бачити, яку міну скорчить Натан, коли прочитає завтра вашу статтю, — мовнв інший працівник, сяючи від утіхи.

— Небезпечно ставати вам поперек шляху, — сказав Гектор Мерлен.

— То вам сподобалося? — жваво запитав Люсьєн.

— Блонде та Віньйон луснуть від заздрощів, — сказав Лусто.

— А ось, — мовив Люсьєн, — я накидав для вас іще одну статейку. Якщо матиме успіх, їх можна буде дати цілу серію.

— Прочитай, — сказав Лусто.

І Люсьєн прочитав один з тих вишуканих нарисів, які згодом забезпечили процвітання газетки і в яких він на двох шпальтах описував якусь подробицю паризького життя, змальовував чий-небудь портрет, повідомляв про звичайну собі подію або курйозний випадок. Ця проба пера (Люсьєн придумав і загальний заголовок для всієї серії — "Паризькі перехожі") була виконана в новій і цілком своєрідній манері, де думка виникала внаслідок незвичайного поєднання слів, де прислівники та прикметники вживалися з несподіваним блиском. Ця стаття відрізнялася від серйозної і глибокої розвідки про творчість Натана, як "Перські листи" від "Духу законів".

— Ти народився журналістом, — сказав Люсьєнові Лусто. — Стаття піде завтра. Можеш писати їх, скільки ,тобі заманеться.

— А до речі, — озвався Мерлен. — Доріа в нестямі, два снаряди, що їх ми випустили по його крампичці, влучили просто в ціль. Я тільки що від нього; він страшенно лаявся, він накинувся на Фіно, але той відповів, що газету продав тобі. Я відвів Доріа вбік і тихенько прошепотів йому на вухо: "Стокротки" дорого вам обійдуться. До вас приходить талановита людина, а ви спроваджуєте її геть. Зате ми її зустріли з розкритими обіймами".

— Доріа буде приголомшений, коли побачить статтю, яку ми щойно прослухали, — сказав Лусто Люсьєнові.