Втрачені ілюзії - Сторінка 77

Через те Люсьєн ніколи не розпитував марнотратників життя про тих, хто раптом зникав із їхнього* товариства, та й ніколи не замислювався над майбутнім своїх облудних друзів: одні з них мали спадщину, інші — певні надії, у того був загальновизнаний талант, у того — непохитна віра в долю і тверді наміри обминати закон. Люсьєн вірив у своє майбутнє, покла— даючись на глибокодумні істини, що їх прорікав Блонде: "Кінець кінцем усе залагоджується". "Хто нічого не має, тому нічого втрачати". "Втратити ми можемо тільки те багатство, якого прагнемо". "Пливи за течією — ку— ди-пебудь та допливеш". "Якщо розумна людина про— пикне до вищого світу, успіх їй забезпечений!"

Всю ту зиму, таку щедру на ровваги, Теодор Гайар і Гектор Мерлен шукали кошти, необхідні для заснування газети; перший номер "Ревей" вийшов тільки в березні 1822 року. Цю справу мали эвичай обговорювати у пані дю Валь-Нобль. Та елегантна і дотепна куртизанка, що урочисто виголошувала, коли їй траплялося показувати свої розкішні покої: "Осьде рахунки з казок тисяча й однієї ночі!" — мала неабиякий вплив на банкірів, високих вельмож та письменників роялістського напряму, що часто збирались у її салоні для обговорення

справ, які не підлягали обговоренню деінде. Гекто— рові Мерлену обіцяли місце головного редактора "Ре-; вей". Його правою рукою ладили Люсьена, що став найближчим другом Гектора. Люсьєнові було обіцяно також відділ літературних розмаїтостей у одній з урядових газет. Свій перехід до протилежного табору Люсь— єн готував нишком, посеред світських розваг. Цей хлопчисько уявляв себе великим політиком, він сподівався на цілковитий успіх задуманої ним театральної розв’язки і розраховував на щедрість уряду, яка дасть йому змогу виплатити борги й розвіяти таємні побоювання Коралі. Актриса незмінно всміхалася, вона й словом не прохопилася про свої прикрощі; але Береніка, жінка прямодушна, відкрила очі Люсьєнові. Як і всі поети, цей майбутній геній позітхав хвилину, нарікаючи на зрадливу долю, пообіцяв працювати, але швидко забув про свою обіцянку і знайшов розраду від скороминущого смутку на якомусь бенкеті. Того дня, коли Коралі помітила на чолі коханого хмарку стурбованості, вона висварила Бе— реніку й сказала своєму поетові, що все залагодилося. Маркіза д’Еспар і пані де Баржетон чекали Люсьєново— го навернення, щоб виклопотати в міністра — через Шатле, як вони казали, — давно омріяний указ про зміну прізвища. Люсьєн пообіцяв присвятити "Стокротки" маркізі д’Еспар, і вона, здавалось, була щиро втішена цією шаною, на яку письменники стали вельми скупі, відколи вони здобули собі високе становище в суспільстві. Коли увечері Люсьєн приходив до видавця довідатися про долю своєї книжки, той, наводячи неспростовні докази, переконував поета, що не слід квапитися з її виходом у світ. Доріа був вічно заклопотаний якоюсь нагальною справою, яка забирала весь його час: то він випускав нові вірші Каналіса — аз ним не варто сперечатись! — то друкував другий том "Роздумів" Ламарті— на, а двом великим добіркам поезії невигідно з’являтись одночасно. І звичайно ж, автор повинен довіряти досвіду свого видавця. А тим часом Люсьєн уже опинився в такій скруті, що звернувся по допомогу до Фіно, й той видав йому невеличкий аванс під майбутні статті. Того ж таїш дня, вечеряючи з друзями — марнотратниками життя, поет розповів їм про свою скруту, але вони втопили його тривогу в потоках шампанського, охолодженого жартами. Борги! У кого з великих людей їх не було? Борги — це наші задоволені потреби, це вимоги на"

ших слабостей. Людина досягає життєвого успіху лише під тпском залізної руки необхідності.

— Великим людям — вдячний ломбард! — вигукнув Блонде, підіймаючи келих.

— Всього бажати — це усім заборгувати, — сказав Біксіу.

—■ Е, ні! Усім заборгувати — значить, горя не знати! — заперечив де Люпо.

Марнотратники життя зуміли переконати цього хлопчиська, що борги — то золоте стрекало, яким він розпалює коней, запряжених у колісницю його слави. А тоді па сцену виступив незміпний Цезар з його сорока мільйонами боргу, потім Фрідріх II, що одержував від свого батька лише по дукату в місяць — ці горезвісні приклади жадібності, притаманної великим людям, зображеним у їхніх вадах, а не в могутності їхнього духу та задумів! І ось карета, коні та обстановка Коралі були описані позикодавцями за борги, загальна сума яких досягала чотирьох тисяч франків. Люсьєн звернувся до Лусто з проханням повернути позичену тисячу франків, але у відповідь приятель показав поетові гербові папери, які свідчили, що справи у Флоріни стоять не краще, ніж у Коралі. Проте вдячний Лусто пообіцяв допомогти прилаштувати в друк "Лучника Карла IX".

— Як Флоріна дійшла до такого життя? — запитав Люсьєн.

— Матіфа зрадив нас, — відповів Лусто. — Ми його втратили. Але якщо Флоріна захоче, він дорого заплатить за свій негідний вчинок. Я тобі потім усе розкажу...

Через три дні після марної спроби Люсьєна виправити в Лусто борг, двоє коханців сумно снідали, сидячи біля каміна у своїй розкішній спальні. Береніка підсмажила їм яєчню, поставивши сковорідку просто на жар у камін, бо кухарку розрахували, як і кучера, і всіх інших слуг. Опечатані меблі продати було неможливо. В домі не лишилося жодної золотої або срібної речі, жодної цінності — тільки ломбардні квитанції, що утворили вельми повчальний томик у одну восьму аркуша. Береніка вберегла два столові прибори. Газета зробила Люсьєнові й Коралі неоціненні послуги: страх розсердити журналіста, здатного знеславити їхні заклади, стримував кравця, швачку та модистку від надто рішучих заходів.

Молодята ще снідали, коли з’явився Лусто.

— Ура! — вигукнув він. — Хай живе "Лучник Карла Дев’ятого"! І до того ж я сплавив на сто франків книжок, діти мої! Поділимось!

Він передав Коралі п’ятдесят франків і послав Бере— ніку пошукати чогось поживнішого на сніданок.

— Учора Гектор Мерлен і я обідали з видавцями й умілими натяками підготували продаж твого роману. Ти, мовляв, провадиш переговори з Доріа; але Доріа — скнара, він не хоче дати тобі більше, ніж чотири тисячі франків за дві тисячі примірників, а ти просиш шість тисяч. Ми проголосили тебе вдвічі геніальнішим за Вальтера Скотта. О! У тебе напохваті незрівнянні романи! Ти пропонуєш не книжку, а надзвичайно вигідне діло; ти не просто автор більш або менш талановитого роману, ти даєш повпе зібрання творів! Фраза "зібрання творів" улучила в ціль. Отож добре затям свою роль і знай, що у тебе в портфелі лежать готовісінькі "Фаворитка, або Франція за Людовіка XIV"; "Котильйон І, або Перші дні Людовіка XV"; "Королева й кардинал, або Париж за часів Фронди"; "Син Кончіні, або Інтрига Рішельє"... Назви цих романів буде подано на обкладинці "Лучника". Такий маневр ми називаємо роздувати успіх. Назви книжок красуються на палітурці, аж поки стануть широко відомі, а здобути славу значно легше за твори ненаписані, ніж написані. "Книжка друкується" — це найвища запорука успіху! А зараз нумо веселитись! Ось і шампанське. Можеш уявити собі, Люсьє— не, як витріщилися наші видавці — очі стали у них, мов блюдця... До речі, блюдця у вас іще є?

— їх описано, — сказала Коралі.

— Щиро співчуваю і далі розповідаю, — провадив Лусто. — Видавці повірять у існування всіх твоїх рукописів, якщо побачать бодай один. Вони завжди вимагають рукописи на перегляд, а потім удають, ніби прочитали їх. То й нехай собі , вдають, будьмо до них поблажливі: ясно, що видавці книжок не читають, інакше вони не друкували б їх стільки. Гектор і я дали зрозуміти їм, що за п’ять тисяч франків ти ладен відступити три тисячі примірників у двох виданнях. Дай-но мені рукопис "Лучника". Післязавтра ми снідаємо у видавців, і ми їх укоськаємо!

— А хто вони такі? — запитав Люсьєн.

— Два компаньйони, хлопці славні й досить-таки чесні у справах, а звати їх Фандан і Кавальє. Один — ко— лишиш головний прикажчик торгового дому "Відаль і ІІоршон", другий — найспритніший агент на набережній Августннців. їхня фірма існує вже близько року. Зазнавши деяких збитків на виданні перекладних англійських романів, хлопці захотіли тепер повернути втрачене, перекинувшись на романи вітчизняні. Ходять чутки, ніби ті двоє торговців друкованим мотлохом ризикують чужими капіталами, але тобі, гадаю, байдуже, кому раніш належали гроші, які ти покладеш собі до к пшеиі.

Через день обох журналістів запросили на сніданок па вулицю Серпант у той самий квартал, де Люсьєн колись жив. А Лусто й досі зберігав там за собою кімнату па вулиці Лагарп, і поет, зайшовши по свого приятеля, побачив його квартиру в тому самому жалюгідному етапі, в якому вона була ще тоді, коли він тільки увійшов до літературного світу. Але Люсьєна вже ніщо не дивувало; адже відтоді він пройшов добру школу, яка відкрила йому всю зрадливість долі газетяра. Провінційний геній отримав, поставив на карту й програв не один гонорар за статті, водночас утративши охоту писати їх; віп настрочив не одну шпальту за дотепними рецептами, що їх колись повідомив йому Лусто, як вони йшли з вулиці Лагарп у Пале-Рояль. Потрапивши в залежність від Барбе й Бролара, він збував книжки і торгував театральними квитками; він не відступав ні перед огудою, пі перед улесливою хвалою. І в цю мить він тільки радів на думку, що використає Лусто для своєї вигоди, перш ніж обернутися спиною до лібералів, яких він сподівався надалі паплюжити тим дошкульніше, що аж надто добре їх вивчив. У свою чергу й Лусто поживився коштом Люсьєна; він отримав від Фандана та Кавальє готівкою п’ятсот франків комісійних за те, що знайшов цього майбутнього Вальтера Скотта для видавців, котрі прагнули роздобути для себе Скотта французького.

Фірма "Фандан і Кавальє" була одним із видавництв, заснованих без наявного капіталу, яких тоді виникало безліч і які виникатимуть і далі, поки паперові фабрики та друкарні надають книготорговцям кредит на термін, достатній для того, щоб зробити сім-вісім картярських ходів, які звуться "виданнями нової книжки". Тоді, як і тепер, авторам платили за їхні твори векселями на термін у шість, дев’ять або дванадцять місяців. Така система оплати пояснювалася характером оборудок у книготоргівлі, де розрахунки велися векселями, виписа* ними ще на довший термін.