Втрачені ілюзії - Сторінка 79

У вісімнадцятому столітті, коли газетярство ще було в пелюшках, шантажисти воювали здебільшого памфлетами, за вилучепня яких вони лупили гроші з фавориток і вельмож. Винахідник шантажу — Ареті— но, знаменитий італієць, що нагонив страх на королів, як сьогодні котрась газетка нагонить страх на акторів.

— Яку ж капость ти замислив проти Матіфа, щоб виторгувати свою тисячу екю?

— Я напав на Флоріну зразу в шести газетах, а Флорина поскаржилася Матіфа. Матіфа попросив Бролара з’ясувати, в чім причина цькування. Фіно, па чию користь я шантажую, розіграв Бролара і через нього дав знати москательникові, що це ти підкопуєшся під Флоріну в інтересах Коралі. Жірудо пішов до Матіфа й під секретом повідомив його, що все залагодиться, як тільки він продасть за десять тисяч франків свою шосту частку

паю в "Оглядів Фіно. В разі успіху нашого задуму Фіно пообіцяв мені тисячу екю. Матіфа готовий був прийняти ці умови, вважаючи за щастя повернути бодай десять тисяч із тридцяти, укладених, як він гадав, у надто ризиковану справу, бо Флоріна вже кілька днів твердила йому, що "Огляд" Фіно неминуче зазнав краху; замість прибутків нібпто виникла потреба у нових внесках. Але тут директор Драматичної панорами, перш .ніж оголосити про свою неспроможність, захотів прилаштувати десь кілька сумнівних векселів; сподіваючись на допомогу Матіфа, він остеріг його проти підступного заміру Фіно. Матіфа — а він таки передусім комерсант — кидав Флоріну, зберігає за собою свою шосту частку паїв, і до нас йому тепер байдужісінько. Фіно та я аж виємо з розпачу. На наше лихо, ми нарвалися на чоловіка, який пе дорожить своєю коханкою, на бездушного і безсердечного негідника. І от що прикрої Торгові справи Матіфа непідсудні для преси, з цього боку ми йому не дошкулимо. Москательника не ославиш, як ославлюють капелюшника, модистку, акторів або митців. Какао, перець, фарби, фарбувальна деревина, опій не знеціняться, напиши ти хоч і сотню статей. Флоріна в розпачливому становищі. Панораму завтра закривають, і вона пе знає, куди їй подітись.

— Панораму закривають, але через кілька днів Коралі виступає в Жімназ, — мовив Люсьєн. — Вона прилаштує туди й Флоріну.

— Цього не буде І — відповів Лусто. — Коралі не може похвалитися розумом, але вона не настільки дурна, щоб принести себе в жертву суперниці. Наші з Флорі— ною справи геть кепськії А тут іще Фіно затявся повернути свою шосту частку паїв...

— На біса вони йому?

— Накльовується блискуча оборудка, друже. Є надія продати "Огляд" за триста тисяч франків. Фіно отримав би третину та ще й комісійні від компаньйонів — правда, цими грішми він має поділитися з де Люпо. Тому-то я й хочу прокрутити для нього новий шантаж.

— Отже, шантаж — це гаманець або життя?

— Страшніше,— відповів Лусто.— Шантаж це гаманець або честь. Скажімо, позавчора в одній газетці — а її власникові було відмовлено в кредиті — з’явилося повідомлення, що завдяки дивовижній випадковості в руках солдата королівської гвардії опинився прикрашений діамантами годинник з репетиром, який належав одпій значній особі, й було обіцяно розповісти про цю подію, гідну "Тисяча й однієї ночі". Значна особа поквапилася запросити головного редактора газети до себе па обід. Звичайно, головний редактор дещо виграв, але історія сучасних звичаїв утратила анекдот про незвичайні пригоди годинника. Щоразу, коли побачиш, як газета метає грім і блискавку проти когось із можновладців, знай: під цим криється або відмова дисконтувати вексель, або небажання зробити послугу. Багаті апглійці, як вогню, бояться такого шантажу, а надто коли йдеться про їхнє особисте життя. Більшість таємних прибутків британської преси, куди розбещенішої, ніж наша, надходить саме з цього джерела. Порівняно з ними — ми діти! В Англії за листа, який може когось зпеславити, платять п’ять-шість тисяч франків, і тільки для того, щоб потім перепродати його значно дорожче.

— То на чому ж ти хочеш зловити Матіфа? — запитав Люсьєн.

— А ось на чому, хлопче, — сказав Лусто. — Цей нікчемний гендляр писав Флоріні прекумедні листи. Орфографія, думки, стиль — усе сміхота неймовірна. Матіфа дуже боїться дружини; отож ми маємо змогу завдати йому удару в його ж таки родинному гнізді, де під захистом своїх ларів і пенатів він почуває себе в цілковитій безпеці — причому не називаючи прізвища, щоб він не надумався подати на нас у суд. Уяви собі його лють, коли він побачить на сторінках газети перший розділ моралістичного роману під заголовком "Пристрасть москательника" після відвертого й чесного застереження, що до рук редактора такої-то газети цілком випадково потрапили листи, в яких чесний крамар говорить про Купідона, листи, в якнх він пише "завсі— ди" замість "завжди" і запевняє, ніби Флоріна допомагає йому переходити через пустелю життя, а це дає привід думати, що він вважає її за верблюда. Коротко кажучи, в цьому прекумедному листуванні матеріалу вистачить, щоб тижнів зо два розважати читачів. Моска— тельникові пообіцяють, що його дружина отримає анонімного листа, в якому всі ці жарти буде розтлумачено. Але Флоріна, чи захоче вона взяти участь у такому цькуванні Матіфа? Флоріна ще мас принципи, а точніше висловлюючись — надії. Можливо, вона захоче зберегти ті ЛИСТИ до кращої нагоди і здобути з них вигоду для самої себе. Флоріна підступна, вона моя учениця. Та коли вона довідається, що пристав комерційного суду жартувати не збирається, коли Фіно піднесе їй пристойний дарунок або подасть надію на ангажемент, вона вручить мені листи, а я передам їх Фіно в обмін на дзвінку монету. Фіно пошле до Матіфа свого дядька, і Жірудо примусить москательника здатися.

Це признання витверезило Люсьєна, і він насамперед подумав, що в —нього дуже небезпечні друзі; потім подумав, що з ними не варт сваритися, бо їхній страхітлй— вий вплив ще може йому знадобитися в тому випадку, коли маркіза д’Еснар, пані де Баржетон і Шатле не дотримають своєї обіцянки. Розмовляючи, Етьєн і Люсьєн звернули на набережну й незабаром опинилися перед жалюгідною крамничкою Барбе.

— Барбе, — звернувся Етьєн до книготорговця, — у нас на п’ять тисяч векселів Фандана й Кавальє терміном на шість, дев’ять і дванадцять місяців. Бажаєте дисконтувати їх?

— Беру за тисячу екю, — незворушно сказав Барбе.

— Тисячу екю! — скрикнув Люсьєн.

— Ніхто вам стільки не дасть, — відповів книготоргове^. — Ті панове прогорять — і трьох місяців не мине. Проте вопи, я знаю, видали дві гарні книжки. Але продаж іде туго, а чекати вони не можуть. Я куплю в них ті тиражі за готівку й заплачу їхніми ж векселями. Так я вигадаю дві тисячі франків на купівлі товару.

— Ти згоден втратити дві тисячі франків? — запитав Етьєн у Люсьєна.

— Ні! — вигукнув поет, наляканий цими аж надто невигідними умовами своєї першої фінансової операції.

— Даремно! — сказав Етьєн.

— Ніхто й ніде не візьме цих векселів, — сказав Барбе. — Ваша книжка — остання ставка Фандана і Кава— льє, вопи можуть надрукувати її, тільки залишивши в заставу частину тиражу на складі друкарні. Успіх порятував би їх хіба на півроку, і рано чи пізно вони— неминуче вилетять у трубу. Ті хлопці більше спорожняють келихів, ніж продають кппжок. Для мене їхні векселі — це нагода прокрутити вигідне діло, і тому я згоден дати ціпу набагато вищу, ніж та, яку дадуть вам дисконтери, котрі ще стануть зважувати, чого вартий кожен підпис. Розрахунок дисконтера спирається на те, чи може вія бути певен, що кожпий із трьох підписів на векселі дасть йому на випадок збанкрутування тридцять відсотків. А у вас тільки два підписи, і жоден з них навіть десяти процентів не вартий.

Двоє приятелів здивовано переглянулись, почувши з уст цього професора гендлярських наук міркуванпя, які в небагатьох словах розкривали всю сутність вексельних операцій.

— Годі теревені правити, Барбе, — сказав Лусто. — До якого ж дисконтера нам звернутися?

— Дядечко Шабуассо з набережної Сен-Мішель, як відомо, підбивав у кінці минулого місяця справи Фанда— на. Якщо ви не згодні на мої умови, сходіть до нього; але ви повернетесь до мене, і тоді я дам вам лише дві з половиною тисячі франків.

Етьєн і Люсьєн пішли на набережну Сен-Мішель, де в затишному будиночку, у глибині саду, жив Шабуассо, один з найвідоміших дисконтерів у книготоргівлі. Він прийняв їх на третьому поверсі, в кімнаті, обставленій з чудернацькою фантазією. Цей другорядний банкір — і одначе мільйонер — вельми полюбляв грецький стиль. Карниз у кімнаті був грецький. Ліжко вишукано строгої форми, запнуте тканиною пурпурового кольору і поставлене на грецький манір уздовж стіни, як на картинах Давіда, було виготовлене за часів Імперії, коли все створювали на античний зразок. Крісла, столи, лампи, свічники, найменші деталі оздоблення — поза всяким сумнівом, терпляче дібрані у антикварних крамницях — вражали притаманною старожитностям тонкою грацією і свідчили про вибагливий смак господаря дому. Цьому стилеві, міфологічному й легкому, дивно суперечили манери й поведінка лихваря. Помічено, що найхимерніші чудії зустрічаються серед людей, які торгують грішми. Ці люди — своєрідні розпусники в царині думки. Маючи змогу всім володіти і через те пересичені, вони докладають неймовірних зусиль, щоб здолати свою байдужість. Хто вуміє їх вивчити, той завжди відкриє ту або ту манію, внайде вразливий куточок у їхньому серці. Мабуть, і Шабуассо прагнув заховатись у своїй старовині, як у неприступній фортеці.

— Він, безперечно, гідний свого прізвища — усміх— нувшися, сказав Етьєи Люсьєнові.

Шабуассо був маленький чоловічок із напудреним волоссям, у зеленавому сюртуку, в жилеті горіхового кольору, в коротких чорних панталонах, в ажурних панчохах і в рипучпх черевиках. Він узяв векселі, уважно роздивився їх і спокійно повернув Люсьєнові.

— Фандан і Кавальє — дуже милі юнаки, надзвичайно розумні молоді люди, — сказав він солодкихм голосом, — але в мене сутужно з грішми.

— Мій друг згоден дещо втратити при дисконті, — мовив Етьєн.

— Я не візьму ці векселі за будь-яких умов, — сказав куций чоловічок, і його слова обрубали пропозицію Лус— то, як ото ніж гільйотини відрубує голову.

Приятелі відкланялись. Проходячи через передпокій, куди обачливо провів їх Шабуассо, Люсьєн зауважив купу старих книжок, придбаних дисконтером, колишнім книготорговим, і серед них поетові впав у вічі твір архітектора Дюсерсо, де було описано королівські палаци і знамениті замки Франції та з великою точністю подано їхні плани.

— ІІе відступите мені цю книжку? — спитав Люсьєп.

— А чого ж, — відповів Шабуассо, з дисконтера перетворюючись на книготорговця.

— Скільки вона коштує?

— П’ятдесят франків.

— Дорого, але книжка мені потрібна.