Втрачені ілюзії - Сторінка 80

Тільки я не маю чим заплатити за неї, крім векселів, що їх ви не бажаєте брати.

— У вас є п’ятисотфранковий вексель терміном на шість місяців. Я можу взяти його, — сказав Шабуассо, який, мабуть, точно на таку суму заборгував Фапдапові та Кавальє по лишку якоїсь торгової операції.

Приятелі повернулись до грецької кімнати, де Шабуассо спочатку виписав невеличкий рахунок, вирахувавши шість процентів за дисконт векселя та комісію, що склало суму в тридцять франків, і ще п’ятдесят франків — вартість книжки Дюсерсо, а тоді дістав зі своєї каси, наповненої новісінькими срібними монетами, чотириста двадцять франків.

— Даруйте, пане Шабуассо, але ж усі ці векселі однаково надійні чи ненадійнії Чому ж ви не хочете дисконтувати решту?

— Я не дисконтую, а беру плату за проданий товар, — сказав добряга Шабуассо.

Етьен і Люсьєн так і не розгадали дивну поведінку куцого чоловічка. Вони ще сміялися з нього, коли прийшли до Доріа, і там Лусто попрохав Габюссона вказати їм якогось дисконтера. Потім приятелі взяли кабріолет за погодинну плату і вирушили на Рибний бульвар, маючи при собі рекомендаційного лпста від Габюссона. Той попередив їх, що вони побачать найдивакуватішого суб’єкта — так він висловився.

— Якщо Саманон не візьме ваших векселів, — сказав Габюссон, — то вже піхто їх не дисконтує.

Букініст — у нижньому поверсі, торговець одягом — у другому, продавець заборонених гравюр — у третьому, Саманон, крім того, був ще й лихвар. Жодпе зі створінь, змальованих у романах Гофмана, жодний зловісний скнара Вальтера Скотта не міг би зрівнятися з тим страховищем, па яке паризьке суспільство спромоглося обернути цю людину, якщо тільки Саманон був коли-пебудь людиною. Люсьєн не міг приховати жаху, побачивши цього висхлого дідка, чиї кості, здавалося, от-от прорвуть шкіру — добре вичинену й покриту безліччю зелених та жовтих плям, наче на картинах Тіціана або Паоло Ве— ронезе, коли дивитися на них зблизька. Одне око в Са— манона було нерухоме й тьмяне, друге — жваве й блискуче. Здавалося, цей скнара користувався своїм омертвілим оком, коли дисконтував векселі, а живим — коли продавав непристойні гравюри. Він носив на голові невеличку плескату перуку з чорним волоссям, яке мало червонястий полиск і з-під якого вибивалися сиві пасма; жовтий лоб, здавалось, погрозливо супився, під проваленими квадратними щоками випинали щелепи, зуби, ще досить білі, були вискалені, як у коня, коли він позіхає. Неоднаковість очей і гримаса рота надавали його обличчю досить лютого виразу. їжакувата борода, мабуть, кололася, як щітка з голок. Заяложений, вишмуляний сюртучок, стерта об бороду злиняла чорна краватка, з-під якої виглядала топка й поморщепа, мов у індика, шия, аж ніяк не свідчили про бажання скрасити одежею зловісний вигляд. Коли журналісти увійшли, старий сидів за неймовірно брудною конторкою і наклеював етикетки па спинки старих книжок, куплених на якомусь розпродажі. Обмінявшись поглядом, у якому була тисяча запитань, геть приголомшені тим, що па світі може існувати така почвара, Люсьєн і Лусто привітались до лихваря і вручили йому. рекомендаційний лист Габюс— сона та векселі Фандана й Кавальє. Поки Саманон читав, до його тьмяної крамнички увійшов один обдарований високими талантами чоловік, одягнений у сюртук, що здавався вирізаним із бляхи, так він затверднув від безлічі домішок найрізноманітніших речовин.

— Мені потрібні мої чорні панталони, фрак і атласний жилет, — сказав він Саманонові, подаючи йому бирку з помором.

Саманоп смикнув за мідну ручку дзвоника, і згори зразу спустилася жінка — нормандка, судячи з її свіжого й рум’яного обличчя.

— Видай на день цьому панові його одяг, — сказав він, простягуючи клієнтові руку. — 3 вами мати справу — одна приємність. Але недавно ваш приятель привів сюди молодика, який нахабно мене ошукав!

— Його ошукаєш! — сказав славетний митець, звертаючись до двох газетярів і з кумедною гримасою кивнувши в бік Саманона.

І, як ото роблять лацароні, коли хочуть отримати на день свій вихідний костюм із monte di pietа знаменитий художник віддав лихвареві тридцять су, що їх Сама— пон узяв жовтою, зморшкуватою рукою й укинув у шухляду конторки.

— Що за дивну комедію ти тут робиш? — спитав Лусто у великого художника, який, приохотившись до куріння опіуму і заглибившись у споглядання зачарованих замків, уже не хотів або не міг нічого створити.

— Цей чоловік бере в заставу куди більше речей, ніж їх приймають у ломбард, але водночас він наділений почуттям якогось моторошного милосердя й тому дозволяє вам користуватися вашим одягом, коли ви маєте в пьому потребу, — відповів митець. — Сьогодпі ввечері мене з моєю коханкою запрошено на обід до Келлерів. Мені легше роздобути тридцять су, апіж двісті франків, і ось я прийшов по свій костюм, який за півроку дав цьому милосердному лихвареві сто франків чистого прибутку. Саманон уже проглинув мою бібліотеку, книжку за книжкою.

— І монету за монетою, — сміючись, докинув Лусто.

Я можу дати вам півтори тисячі фрапків, — сказав

Саманоп Люсьєпові.

Люсьєн підскочив, неначе дисконтер угородив йому в серце розпечений залізний рожен. Саманон тим часом уважно роздивлявся векселі, перевіряючи термін виплат.

— Крім того, — провадив лихвар, — я повинен побачитися з Фапданом, якому доведеться дати мені в заставу книжки. А з вас багато не візьмеш, — звернувся він до Люсьєна. — Ви живете з Коралі, й ваші меблі описано.

Лусто поглянув на Люсьєна, а той схопив векселі й миттю вибіг із крамнички на бульвар, вигукпувши:

— Може, то сам диявол?!

Якусь мить поет роздивлявся крамничку; проходячи повз неї, люди посміхалися, — такою вона здавалася жалюгідною, такими вбогими і брудними були полиці, на яких тіснилися книжки з етикетками, — і кожен, либонь, думав: "Чим же тут торгують?"

За кілька хвилин від лихваря вийшов і знаменитий митець, той самий, кому через десять років судилося взяти участь у грандіозному, але позбавленому надійного підгрунтя починанні сен-сімоністів. Тепер він був у елегантному косткші. Він усміхнувся журналістам і разом з ними попрямував до пасажу Папорами, щоб там завершити свій туалет, звелівши наваксувати собі чоботи.

— Коли Самапон приходить до книготорговця, постачальника паперу або друкаря — то певний знак, що вони приречені, — сказав митець журналістам. — Саманон — це наче трунар, який з’являється, щоб зняти мірку з покійника.

— Ти ніде не дисконтуєш свої векселі, — сказав Етьєн Люсьєнові.

— Якщо векселів не бере Саманон, — підтвердив митець, — уже піхто їх не візьме, бо він ultima ratiol. Це один з вишохувачів Жігонне, Пальма, Вербруста, Гобсека та інших крокодилів, які чатують на здобич у болоті Парижа; кожна людина, що наживає або проживає багатство, рано чи пізно має спіткатися з ними.

— Якщо ти не згоден дисконтувати векселі з розрахунку п’ятдесяти відсотків, то обміняй їх на дзвінку монету, — сказав Лусто.

— Як саме?

— Віддай векселі Коралі, а вона пакине їх Камюзо. Ти обурений? — здивувався Лусто, коли Люсьєн на ці слова сахнувся від нього наче опечений.— Яка легковажність! Невже ти можеш покласти на одні терези своє майбутнє і таку дурничку?

— Треба віддати Коралі бодай ці гроші, — сказав Люсьєн.

— Та ти здурів! — вигукнув Лусто. — Чотириста франків не допоможуть там, де потрібні чотири тисячі. Залишмо трохи на випивку в разі програшу, а все інше — на карту!

— Чудова думка! — сказав знаменитий митець.

За чотири кроки від закладу Фраскаті ці слова справили на двох приятелів магічний вплив. Люсьєп і Лусто відпустили кабріолет і увійшли до грального дому. З першого заходу вони виграли три тисячі франків, спустилися до п’ятисот, знову виграли три тисячі сімсот франків; потім спустилися до ста су, зуміли піднятися до двох тисяч франків і ризикнули на чіт, сподіваючись відразу подвоїти виграш; чіт не випадав уже п’ять разів поспіль, і вони поставили на нього всю суму. Знову випала лишка. Тоді, після двох годин жорстоких хвилювань, Люсьєн і Лусто збігли сходами цього знаменитого закладу. В них залишилася сотня франків, відкладених на обід і випивку. Коли вони опинилися під бляшаним дашком ганку з двома колонами, який приваблював до себе стільки поглядів — і радісних, і сповнених розпачу, — Лусто сказав, заглянувши у блискучі очі Люсьєна:

— Проїмо лише п’ятдесят франків.

Приятелі знову піднялися сходами. Через годину вони мали тисячу екю і весь виграш поставили на червоне, хоч воно виходило перед тим уже п’ять разів підряд. Вони сподівалися на ту саму випадковість, яка нещодавно призвела їх до краху. Вийшло чорне. Була шоста вечора.

— Проїмо тільки двадцять п’ять франків, — сказав Люсьєн.

Нова спроба тривала недовго, двадцять п’ять франків було програно в десять ставок.

Тоді Люсьєн у нестямі кинув останні двадцять п’ять франків на цифру свого віку й виграв; годі описати, як тремтіла його рука, коли він узяв лопаточку, щоб підгорнути до себе монети, які круп’є кидав на стіл одну по одній. Люсьєн дав десять луїдорів Лусто й сказав:

— Тікай звідси до Вері!

Лусто зрозумів приятеля й пішов замовляти обід. Залишившися сам-один за гральним столом, Люсьен поставив свої тридцять луїдорів на червоне — й виграв. Підбадьорюваний таємним голосом, який іноді чують гравці, віп поставив усе на червоне й виграв. У грудях у нього палахкотіло полум’я. Вже не дослухаючись до внутрішнього голосу, він переніс сто двадцять луїдорів на чорне ~ й програв. Люсьєн спізнав тоді знайоме кожному гравцеві невимовно солодке почуття, яке приходить на зміну шаленому збудженню в ту мить, коли уже немає чим ризикувати, і невдаха покидає осяйний палац, де щойно розвіялись його райдужні мрії. Поет знайшов Лусто у Вері, й там, за висловом Лафонтена, він "віддав належне стравам і втопив турботи у вині". О дев’ятій вечора Люсьєн уже так захмелів, що зразу не второпав, чому воротарка з вулиці Вандом посилає його на Місячну вулицю.

— Мадмуазель Коралі виїхала з квартири й оселилася в іншому будинку. Ось на цьому папірці її нова адреса.

Люсьєн був надто п’яний, щоб дивуватися хай там з чого. Він знову сів у фіакр, яким приїхав, і звелів везти себе на Місячну вулицю, дорогою розважаючи себе складанням каламбурів з приводу такої назви.