Зачароване скло - Сторінка 15

І там, за наступним рогом, знаходився досконалий котедж із солом'яним дахом, один з тих, що протягом століть притулився донизу, до землі, і тому виглядав так, ніби він тут виріс, а не був побудований. Квітучий дикий виноград тягнувся навколо вікон, із шибками у ромби, та трохи у бік вхідних дверей, а передній садочок був повний троян, троянд всіх можливих кольорів.

— Агов! [25] – хитро сказав Ейдан, але також маючи на увазі і це. – Який чудовий будинок! Мені він подобається значно більше ніж житло Ронні Стока.

— Кому б він не сподобався? – погодився Ендрю. – Він мирний.

Хтось підстрибував по саду, доглядаючи троянди. Коли вони підійшли ближче, то побачили, що це був Тарквін О'Коннор – Тарквін, який йшов на двох ногах, але дуже обережно, так, ніби ще не зовсім довіряв своїй новій, неіснуючій нозі, яка могла раптово зникнути та кинути його на трояндовий кущ.

У той самий час Тарквін їх побачив. Він пришкутильгав до вхідної хвіртки із радісною посмішкою над його маленькою бородою.

— Привіт! – крикнув він. – Я розмірковував чи будете ви разом. Заходьте та випийте чашку чаю. Я тільки-но напік трохи печива, так що у мене не лише чай.

"Полегшення!", подумав Ейдан.

Печиво було найсмачнішим пісочним печивом, яке коли-небудь пробував Ейдан. Тарквінові чашки були подібні до тих, які Бабця тримала у заскленому серванті та ніколи не використовувала. Ейдан ледь насмілювався пити зі своєї чашки. Він оглядав Тарквінову, із речами там і тут, зручну кімнату, в той же час слухаючи як Тарквін зізнається Ендрю, із жалісною посмішкою, що його неіснуюча нога все ще при нім, але він їй просто не довіряє.

— Це тому, що мої пальці проходять крізь неї, коли я вдягаю шкарпетки, — пояснив він.

Ендрю зняв окуляри та оглянув ногу. Ейдан подивився на відполіровані меблі та низьку стелю із чорними балками, а потім на Тарквінові старі розжарено червоні східні килими.

— О, Ваші килими мені подобаються значно більше ніж ті, що у Ронні Стока! – вигукнув він.

— Так і має бути! – сміючись сказав Тарквін. – У Ронні ніколи не було смаку. Все що коштує дорого, Ронні вважає хорошим. Але як сталося, що ви були усередині його будинку?

— Нас завела Сташ, — сказав Ейдан. Він та Ендрю описали як розміщений кордон поля-піклування посередині Мелстоун Гранжу, включаючи туалет унизу.

Тарквін сміявся над цим, так само як і Сташ.

— Так Ронні і треба, — сказав він, — що Гранж настільки старий. Він завжди казав мені, коли я виступав за нього. Тож я пішов до місцевого архіву та подивися щодо цього місця. Воно було побудовано у 1832 році, ось так. Тобто воно вікторіанське, більш-менш. Цьому котеджу на триста років більше – а може й більше, але більш ранніх записів немає. І я закладаюся, що Ваше поле-піклування таке ж старе як і мій будинок, якщо не старше, інакше б Гранж не побудували поперек нього. До речі, Сташ Вам розповіла про велику сварку, яка була у Комітеті Фестивалю?

— Ні, — сказав Ендрю, все ще витріщаючись на Тарквінову ногу. – Воллі Сток сказав.

— Він! Він би і не сказав! – мовив Тарквін – Клянуся, цей чоловік знає речі, перш ніж вони трапляться! Але це правда, тож, якійсь час виглядало на те, що Фестивалю не буде. Я думав що Стокі – Ваш містер Сток – може перерізати собі горлянку, якщо не буде де показати його овочі. Але зараз вийшло так, що вони залучили містера Брауна та зараз усе гаразд, отож.

Ендрю знову одягнув окуляри та сказав:

— Я ніколи не зустрічав містера Брауна.

— Того з Менору? Дійсно ніколи? – сказав Тарквін. І додав, так само як Воллі Сток, — Відлюдник та трохи вчений як Ви, Ендрю. Я здивований, що Ви його не знаєте.

Його дідусь, пам'ятав Ендрю, завжди казав: "Містер Браун не для нас, Ендрю, але ми маємо бути дуже ввічливі із ним." Ендрю задумливо сказав:

— Ніколи. Мій дідусь, здається не знав його.

— Мене це не дивує, — сказав Тарківн. – Ніхто його не знає. Тому ще дивніше, що він збирається брати участь у Фестивалі, ось так. У будь-якому разі, що Ви робите із моєю ногою?

— Гадаю я можу її затвердити, — сказав Ендрю. – Але повільно, крок за кроком. Заходьте до мене, так часто, як зможете, і я спробую поступово зробити її твердішою.

— Дуже Вам дякую, — вдячно сказав Тарквін. – Було трохи ніяково сьогодні вранці, коли Стокі заскочив до мене – бушуючи від того, що Фестиваль збираються відмінити, тому він і був таким — а я зачепився ногою у штанині за цвях. Тож я пішов у одному напрямку а моя штанина в іншому. Стокі трохи витріщився.

— Можна подумати він не звик до таких речей, — сказав Ендрю, — працюючи на мого дідуся всі ці роки. Ну, добре. Твої ноги вже відпочили, Ейдане? Нам зараз краще піти.

Глава 7.

Місіс Сток вже пішла додому, коли Ендрю та Ейдан повернулися до Мелстоун Хауз. Посередині кухонного столу, цілком неминуче, стояло блюдо із сиром та кольоровою капустою. Під ним була докірлива записка, в якій говорилося: "Наш Шон незнав що робити, тож він пішов у той старий сарай. Якщо він зробив щось не те, ви повинні бути там".

Ендрю лише посміхнувся та зайнявся приготуванням стейка, з морозильника. До Ейданового полегшення, майже все виконав сам Ендрю. Ейдан не знав де знаходяться каструлі, чи як працює піч, але допомагав. І весь цей час він дивився на величезний одяг для Гроіла, якого він приніс униз та повісив та кухонний стілець, сподіваючись, що не буде дощу і вони зможуть покласти одяг на дах сарайчика для дров після вечері. Цей одяг був Ейдановим самим першим великим магічним проектом і він хотів, щоб все спрацювало.

"Не можу дочекатися, щоб побачити чи він підійде!", думав він весь час.

Поки Ейдан думав про це, щонайменше у сороковий раз, у його голові звучав голос бабусі, який казав те, що Бабця завжди казала Ейдану, коли він жалівся, що не може дочекатися. "Ейдане, не бажай щоб твоє життя зникло!". Зазвичай, Ейдан сприймав це як те, що він не повинен витрачати сьогодення на пристрасне бажання чогось у майбутньому. Але цього разу він згадав наскільки великим був Гроіл та що Гроіл не був суворим вегетаріанцем. І тоді слова Бабці отримали зовсім іншого значення. Ейдан подумав: "О!" та відчув себе досить малим.

І все одно, він дивився, як на заході Сонця, Ендрю закинув великий одяг на дах сараю для дров. Тоді Ейдан виявив, що у нього не має найменшого бажання дізнатися, чи підійшов одяг. Він пішов спати. Він був абсолютно втомлений після всього цього блукання та одразу заснув.

Десь біля опівночі, він прокинувся від брязкаючого удару у вікно. Вітер, сонно подумав Ейдан. Удар повторився. Він почув як вікно затряслося. "Він його розіб'є!", подумав Ейдан та швидко вибрався з ліжка, угору та знову униз по підлозі, до вікна. Як і минулої ночі, він міг бачити опуклий білий Місяць, що мчав крізь тонесеньку димку хмар. Коли він добрався до вікна, Місяць та хмари зникли за великим темним кулаком. БАХ. Вікно застрибало.

Ейдан обережно виліз на підвіконня завширшки три фути та відчинив вікно. Він стояв на колінах та дивився на кулак Гроіла, зупиняючи його від нового удару по склу. Нижче кулака, знаходилося величезне обличчя Гроіла, повернуте до Ейдана у такому ракурсі, що Гроіл, більше ніж коли-небудь, був схожий на Шона. Обличчя розпливлося у величезну усмішку, коли Ейдан висунувся з вікна, показуючи два ряди надзвичайно великих квадратних зубів. Нижче, на Гроілі був одяг. Все таки Ейдан зробив його завеликим. Гроіл був змушений завернути рукави та підвернути штанини джинсів. Ейдан міг бачити бліді обшлаги понад Гроіловими голими ступнями – які все ще виглядали величезними, навіть з висоти поверху.

— О, добре! Ти знайшов одяг! – сказав Ейдан.

Гроіл шалено закивав, а біля його очей з'явилися зморшки від посмішки.

— Ти його зробив?

— Так, — сказав Ейдан.

— Так і думав, — сказав Гроіл. – Він пахне тобою. Запах хорошої магії.

— А він подобається тобі? – з тривогою запитав Ейдан.

Гроіл знову кивнув та блаженно усміхався.

— Зручний, — сказав він. – Теплий. Ошатний також. Я буду добре спати, як прийдуть зимні дні. І є простір для зростання. Зараз ніхто не зможе сміятися з мене через голизну. Ти дуже добрий. Я буду хвалити тебе Високому Лорду. Може навіть попрошу когось згадати про тебе при Королі.

— Все в порядку, — сказав Ейдан, дивуючись хто такі Високий Лорд та Король. – Не має за що.

— У мене був невеликий клопіт із цими не-гудзиками, — сказав Гроіл. – Я правильно їх застібнув? – Він позадкував, так, щоб Ейдан міг бачити блискавки на джинсах та на комірі спортивної куртки, і вказав на них. – Ви тягнете їх, щоб закрити? Так?

Обидві блискавки були правильно застібнуті. Гроіл не був дурнем, подумав Ейдан, навіть за умови що либонь ніколи у житті не бачив блискавок.

— Так, — сказав він. – Блискавки. Ти обидві застібнув правильно. Добре виглядаєш.

— Блискавки, — повторив Гроіл. – Я добре виглядаю. Я добре почуваюся. Я отримав одяг! — Він помчав, розмахуючи руками на манер Шона, та почав танцювати навколо невиразного, залитого місячним світлом газону. – Я отримав одяг! – співав він скрипучим тенором. – Я добре виглядаю! Я отримав блискавки, я отримав одяг, я добре виглядаю! – Він стрибав. Він скакав. Він екстравагантно задирав ноги. Він підплигував. Раз чи два, Ейдан був певен, що Гроіл залазив у чортополох, але не помічав цього. Його ступні мали бути доволі жорсткі. – Я отримав блискавки! Я отримав одяг! – ревів Гроіл, та стрибав як балерина, роблячи твізли [26] у повітрі.

Через мить, або десь так, Ейдан підхопив ритм Гроіла, висунувся з вікна та плескав у долоні в такт танцю. До того часу, коли Гроіл відтанцював за ріг будинку та зник з очей, долоні Ейдана доволі боліли. І навіть тоді, Ейдан ще чув, як Гроіл співає на відстані. Він пішов назад у ліжко, радше здивований тим, як легко когось зробити щасливим. Бабця завжди казала, що ти і себе робиш щасливим, але насправді, до цього часу, Ейдан їй не вірив.

— Гроілу сподобався одяг, — повідомив він Ендрю вранці.

Ендрю посміхнувся над беконом, якого смажив. Здається сьогодні він готував сніданок раніше ніж зазвичай.

— Я чув як він співав, — сказав Ендрю. — Не кращий тенор у світі.

— Він також і танцював, — сказав Ейдан.

— Я відчув як тремтить земля, — відповів Ендрю, вивертаючи бекон та підсмажений хліб на дві таці.