Життя - Сторінка 17

Там, у проваллі перед нею, чула тепер невиразний гуркіт, ледве чутне хлюпання моря об скелі.

Вона схопилася, випросталася, щоб кинутись туди, і, посилаючи життю прощальне слово тих, що втратили надію, простогнала останнє передсмертне слово, останнє слово молодих солдатів, що гинуть у бою:

— Мамо!

Раптом вона подумала про свою матусю. Побачила, як та гірко ридає, побачила свого батька навколішках перед спотвореним трупом і за одну мить пережила всі муки їхнього відчаю.

Тоді вона безсило впала на сніг і вже не тікала більш, коли Жюльєн і дядько Сімон разом з Маріусом, що тримав ліхтар, схопили її за руки, щоб відтягти назад — так близько була вона від краю провалля.

Вони робили з нею все, що хотіли, бо вона не могла ворухнутися. Відчувала, що її понесли, а потім поклали в ліжко, що її розтирають гарячими рушниками; потім зникли всі спогади, і вона знепритомніла.

Потім почався кошмар, — та чи був це кошмар? Вона лежала в своїй кімнаті. Був день, але не могла підвестися. Чому? Вона не знала. І от почула якийсь тихенький шум на підлозі, начебто щось шкрябало, шелестіло, — і враз мишка, маленька, сіренька мишка швидко пробігла по її ковдрі. Слідом за нею з’явилась друга, потім третя, і всі почали просуватись до її грудей жвавими дрібненькими кроками. Жанна не перелякалася; бажаючи схопити мишеня, вона простягла було до нього руку, але даремно.

Тоді з усіх боків з’явились інші миші,— десять, двадцять, сотні, тисячі їх. Вони видирались по колонках ліжка, одна за одною тяглися по обоях, вкрили всю постіль. Незабаром вони залізли і під ковдру. Жанна відчувала, як вони ковзали по її шкірі, лоскотали її ноги, підіймались та спускались вздовж усього її тіла; бачила, як із ніг вони пробирались аж до самого її горла; і вона відбивалась від них, простягала вперед руки, щоб спіймати їх, але щоразу стискувала порожні кулаки.

Розпач охоплював її. Вона хотіла бігти, кричала, і їй здавалося, що її примушують лежати нерухомо, що чиїсь дужі руки схопили і тримають її. Але вона не бачила нікого.

Вона не мала ніякого уявлення про час. Мабуть, це тривало довго, дуже довго.

Нарешті Жанна прийшла до пам’яті — зморена, знесилена, але все-таки з приємним відчуттям. Вона почувала себе кволою-кволою. Розплющила очі і зовсім не здивувалась, побачивши матусю, що сиділа в її кімнаті з якимсь гладким, незнайомим їй чоловіком.

Скільки їй було років? Жанна зовсім не усвідомлювала цього, їй здавалося, що вона ще зовсім маленька дівчинка. Так само не було в неї й ніяких спогадів.

— Бачите, вона приходить до пам’яті,— сказав гладкий чоловік.

Матуся почала плакати:

— Ну, ну, заспокойтесь, пані баронесо, — знову казав товстун, — я ж вам кажу, що зараз я вже ручуся за неї. Але не говоріть з нею ні про що, ні про що. Хай вона спить.

Жанні здавалося, що вона ще дуже довго пробула в такій дрімоті, її відразу охоплював важкий сон, як тільки вона починала думати; і вона вже більше не пробувала ні про що згадувати, ніби несвідомо боялася, що дійсність може виникнути знову в її уяві.

Але одного разу, прокинувшись, Жанна помітила коло себе Жюльєна самого і раптом згадала все, начебто перед нею підняли завісу, що ховала досі її минуле життя.

Вона відчула страшенний біль у серці, і їй знов захотілось бігти. Скинувши з себе простирала, вона сплигнула на підлогу і впала, не маючи сили вдержатись на ногах.

Жюльєн кинувся до неї, але вона дико зарепетувала, боячись, що він торкнеться її. Звивалась і качалась по підлозі. Двері розчинилися. В кімнату разом з удовою Дантю вбігла тітка Лізон, слідом за ними барон і, нарешті, важко дихаючи, увійшла перелякана матуся.

Жанну знов поклали в ліжко, і вона відразу навмисне заплющила очі, щоб нічого не казати і цілком віддатися своїм думкам.

Мати й тітка метушились коло неї, питаючи її:

— Чи ти чуєш нас зараз, Жанно, чуєш, Жаннетто?

Прикинувшись, ніби нічого не чує, Жанна не відповідала; але вона добре помітила, що вже вечоріє. Настала ніч. Коло неї була сиділка, яка час від часу давала їй пити.

Жанна пила мовчки, але вже не спала; в голові їй снувалися болісні думки; вона марно намагалася пригадати те, що не давалось їй, немов у пам’яті її були якісь прогалини, якісь великі білі порожні місця, на яких не відбилися жодні події.

Але поступово, після великих зусиль, їй вдалось відновити всі факти.

З упертим напруженням почала вона розбиратися в них.

Приїхали матуся, тітка Лізон і барон, — виходить, вона дуже хвора. Але Жюльєн? ІДо він сказав? Чи знають що-небудь батьки? А Розалія? Де вона? І що ж робити далі? Що робити? І тут їй сяйнула одна думка — повернутися з татом та матусею до Руана, як раніш. Вона буде вдовою, — от і все.

Тоді вона стала терпляче й хитро вичікувати, прислухаючись до розмов, добре все розуміючи, але не виявляючи цього, задоволена поверненням до неї пам’яті.

Нарешті якось увечері, залишившись удвох з баронесою, вона тихесенько покликала її;

— Матусю!

Вона сама здивувалася, що її голос так змінився. Баронеса схопила її за руки:

— Донечко моя, дорога моя Жанно! Дитино моя, ти впізнаєш мене?

— Так, матусю, але не треба плакати; в нас буде довга розмова. Чи казав тобі Жюльєн, чому я втекла тоді в поле?

— Так, моя маленька, в тебе була сильна й дуже небезпечна гарячка.

— Це не так, мамо. Гарячка в мене була пізніше. Але чи сказав він тобі, від чого це трапилось і через що я втекла?

— Ні, моя люба.

— Це через те, що я застала Розалію в його ліжку.

Баронеса подумала, що дочка ще марить, і почала її

пестити.

— Спи, моя дитино, заспокойся, спробуй заснути.

Але Жанна вперто провадила своє:

— Я зараз при розумі, матусю, і не кажу вже дурниць, як це могло бути останніми днями. Якось уночі мені стало недобре, і я пішла покликати Жюльєна. Розалія спала разом з ним. Я зовсім втратила розум з відчаю й побігла по снігу, щоб кинутися з кручі.

Але баронеса повторювала:

— Так, моя дитино, ти була дуже хвора.

— Ні, це не те, мамо. Я застала Розалію в ліжку Жюльєна і не хочу більше з ним жити. Ти відвезеш мене, як колись, до Руана.

— Добре, моя дитино, — відповіла баронеса, пам’ятаючи пораду лікаря ні в чому не суперечити хворій.

— Я бачу, що ти мені не віриш, — нетерпляче сказала тоді Жанна, — піди поклич тата, він швидше зрозуміє мене.

Насилу підвівшись, матуся взяла обидві свої палиці і вийшла, волочачи ноги; за кілька хвилин вона повернулася з бароном, що підтримував її.

Вони сіли коло ліжка, і Жанна зараз же почала розповідати. Неквапливо, тихим голосом, але ясно, вона розповіла про все: про дивну вдачу Жюльєна, про його брутальність, скнарість, нарешті про його зраду.

Коли вона скінчила, барон побачив, що вона не марить, але не знав, що подумати, на що зважитись, що відповісти.

Він ніжно взяв дочку за руку, як брав колись, коли присипляв її казками:

— Слухай, моя доню, тобі треба добре все обміркувати. Не будемо поспішати; постарайся терпіти свого чоловіка, поки ми не зважимось на якесь певне рішення. Чи ти обіцяєш мені це?

— Я згодна, але я не залишусь тут, коли видужаю, — прошепотіла Жанна і потім тихенько спитала: — Де зараз Розалія?

— Ти її не побачиш більше, — відповів барон.

Але вона наполягала на своєму:

— Де вона? Я хочу знати.

Тоді він признався, що дівчина ще тут, але запевняв, що тепер вона поїде звідси.

Покинувши хвору, барон, весь палаючи гнівом, ображений в своїх батьківських почуттях, пішов до Жюльєна й суворо сказав йому:

— Пане, я вимагаю у вас пояснення вашої поведінки щодо моєї дочки. Ви зрадили її зі служницею. Це вдвоє безчесніше.

Але Жюльєн удав з себе невинного, палко заперечував, присягався іменем Бога. Та й які є докази на те? Хіба ж не втратила Жанна розум? Хіба ж не було в неї гарячки? Хіба не втекла вона по снігу тієї ночі, коли почалась її хвороба, у припадку божевілля? І саме в розпалі цього припадку, коли вона майже гола бігала по будинку, їй здалося, ніби вона побачила служницю в ліжку свого чоловіка!

Він розпалився, погрожував процесом, обурювався. І збентежений барон почав просити пробачення і, перепросивши, простяг йому свою чесну руку, яку Жюльєн відмовився потиснути.

Довідавшись про чоловікову відповідь, Жанна зовсім не розгнівалася.

— Він бреше, тату, — сказала вона, — але ми примусимо його, нарешті, признатися.

Протягом двох днів була вона мовчазна, зосереджена й задумана.

На третій день вранці вона захотіла бачити Розалію. Барон відмовився прислати служницю, сказавши, іцо вона вже поїхала. Але Жанна затялась, повторюючи:

— В такому разі хай по неї пошлють.

Вона почала вже сердитись, коли ввійшов лікар. Йому розповіли про все, щоб він міг дати пораду. Але знервована Жанна раптом заплакала і майже кричала:

— Я хочу бачити Розалію, я хочу її бачити!

Тоді лікар взяв її за руку і прошепотів:

— Заспокойтесь, пані, для вас небезпечне всяке хвилювання, бо ви вагітні.

Вона була тяжко вражена, немов ударом, і зараз же їй здалось, ніби щось у ній заворушилось. Вона замовкла, навіть не слухала, що коло неї говорили, вся поринувши в свої думки. Вночі не могла спати; нова, незвичайна думка, що в ній живе дитина, відгонила від неї сон. Вона сумувала, пригнічена тим, що це був син Жюльєна; боялася, щоб він не вдався в батька. Коли ж настав день, вона наказала покликати барона.

— Татусю, я вирішила остаточно; я хочу знати все, особливо тепер, чуєш, — я хочу, а ти знаєш, що не слід суперечити мені в моєму стані. Слухай же уважно. Ти запросиш до нас кюре. Він мені потрібен, щоб не дати Розалії говорити неправду. Коли він прийде, ти приведеш її сюди і залишишся тут з матусею. Постарайся тільки, щоб Жюльєн ні про що не здогадався.

Через годину увійшов кюре, який ще більш погладшав і задихався так само, як і матуся. Він сів коло неї в крісло, звісивши живіт між розсунутими ногами, і почав жартувати, за звичкою витираючи лоб картатою хусткою:

— Ну, ну, пані баронесо, ми з вами, здається, не худнемо; по-моєму, ми до пари одне одному.

Потім він обернувся до хворої:

— Хе-хе! А мені казали, моя молода пані, що незабаром у нас будуть нові хрестини? Ха-ха-ха! І вже не човна хреститимемо на цей раз.

І додав серйозним тоном:

— Це буде захисник батьківщини, — після короткого роздуму вів далі,— або це буде гарна мати родини… як ви, пані,— вклонився він у бік баронеси.

Але тут відчинилися двері в глибині кімнати.