Життя - Сторінка 19

О, з посагом у двадцять тисяч франків нам не бракуватиме охочих. Нам залишиться тільки вибирати.

І баронеса уже всміхалася, почуваючи себе цілком щасливою, з двома сльозинками, що спинились на її щоках і вогкі сліди яких встигли вже висохнути.

— Це вирішено, — говорила вона. — Барвіль вартий що-найменш двадцяти тисяч франків, але треба записати ферму на дитину; вона ж із чоловіком користуватимуться за свого життя прибутками з неї.

Абат підвівся і потиснув руку баронесі:

— Не турбуйтесь, пані баронесо, не турбуйтесь; я ж знаю, як вам важко підійматися.

Виходячи, він зустрів тітку Лізон, що йшла навідати хвору. Вона нічого не помітила. їй нічого не сказали, і, як завжди, вона так ні про що й не довідалась.

VIII

Розалія залишила панський дім. У Жанни кінчався період її скорботної вагітності. Думка про те, що вона має стати матір’ю, не приносила її серцю ніякої радості, така пригнічена була вона горем. Байдуже ждала дитини, вся охоплена передчуттям безмежних страждань.

Весна наблизилась непомітно. Оголені дерева тремтіли під поривами холодного ще вітру, але серед вогкої трави в канавах, де гнило осіннє листя, почав з’являтися жовтоцвіт. Від усієї рівнини, від дворів ферми, від розмитих полів пахло вогкістю, ніби тхнуло іпумувинням. А з рудуватої землі виглядало, виблискуючи в сонячному промінні, безліч маленьких зелененьких кільчиків.

Товста кремезна жінка заступила Розалію і підтримувала баронесу під час її одноманітних прогулянок по алеї, на якій ніколи не просихав мокрий і брудний слід від її важкої ноги.

Татусь водив під руку Жанну, яка обважніла тепер і весь час почувала себе недужою; тим часом тітка Лізон, стривожена подією, що наближалася, вся зворушена цією таємницею, якої їй ніколи не судилося зазнати, підтримувала її з другого боку.

І так вони ходили, майже не розмовляючи, цілими годинами, тим часом як Жюльєн їздив верхи но околицях, несподівано віддавшись цьому новому захопленню.

Ніщо не порушувало їх похмурого життя. Барон, його дружина і віконт зробили візит Фурвілям, з якими Жюльєн, як виявилося, встиг близько познайомитися, невідомо коли і як, і обмінялися офіційним візитом з Брізвілями, які так само жили, заховавшись у своєму сонному домі.

Якось, коло четвертої години дня, у двір замку в’їхали два вершники, чоловік і жінка. Дуже збуджений Жюльєн убіг у кімнату Жанни.

— Швидше, швидше зійди вниз. Це Фурвілі. Вони приїхали запросто, як сусіди, знаючи про твій стан. Скажи, що я вийшов, але скоро повернуся. Мені треба переодягтись.

Здивована Жанна зійшла вниз. Молода жінка, бліда, гарненька, тендітна, з хворобливим обличчям, блискучими очима і таким матово-білявим волоссям, ніби його ніколи не пестило сонячне проміння, спокійно відрекомендувала свого чоловіка, справжнього велетня, якесь опудало з довгими рудими вусами. Потім вона додала:

— Ми вже кілька разів зустрічалися з паном де Лама-ром. Він казав нам, що ви себе погано почуваєте, і ми не хотіли більше відкладати знайомства з вами, і вирішили навідати вас запросто, без будь-яких церемоній. Як ви самі бачите — ми приїхали верхи. До того ж якось недавно ми мали приємність бачити в себе вашу матусю й барона.

Вона говорила невимушено, просто і ввічливо. Жанна була зачарована і відразу відчула до неї щиру прихильність.

"Ось — друг", — подумала вона.

Граф де Фурвіль, навпаки, здавався ведмедем у вітальні. Сівши, він поклав свій капелюх на сусідній стілець і деякий час не знав, що робити зі своїми руками; згодом сперся ними на коліна, потім на ручки крісла і, нарешті, склав пальці, наче для молитви.

Раптом увійшов Жюльєн. Вражена Жанна не впізнала його. Він поголився. Він був вродливий, елегантний, чарівний, як під час їхніх заручин. Потиснув волохату лапу графові, який, здавалось, прокинувся від його приходу, і поцілував руку графині, в якої злегка порожевіли її щоки кольору слонової кості, здригнулись вії.

Потім він почав розмову. Він був чемний, як колись. Його великі очі — дзеркало кохання — знову стали ніжними, а шорстке волосся від щітки та запашної помади стало, як колись, м’яке, блискуче і хвилясте.

Коли Фурвілі вже від’їздили, графиня звернулась до Жюльєна:

— Чи не хочете ви, дорогий віконте, прогулятися в четвер верхи?

Поки Жюльєн вклонявся, бурмочучи:

— Так, з радістю, графине, — вона взяла руки Жанни і, ласкаво всміхаючись, промовила ніжним, задушевним Тоном:

— О, коли ви видужаєте, ми будемо їздити по околицях утрьох. Це буде чудово, правда?

Вправно піднявши шлейф своєї амазонки, вона легко, як пташка, скочила в сідло, тим часом як її чоловік, незграбно вклонившись, виліз на свого величезного нормандського коня, нагадуючи на ньому постать кентавра.

Коли вони зникли за ворітьми, Жюльєн з захопленням вигукнув:

— Які чудові люди! От знайомство, яке буде нам на користь.

Жанна, теж задоволена, сама не знаючи чому, відповіла:

— Графиня — чарівна; я почуваю, що полюблю її, але її чоловік виглядає звіром. А де ти познайомився з ними?

— Я зустрів їх випадково у Брізвілів, — відповів Жюльєн, весело потираючи руки. — Чоловік, справді, здається трохи грубим. Він завзятий мисливець, але справжній аристократ.

Обід пройшов майже весело, ніби в дім зазирнуло досі сховане десь щастя.

Нічого нового не трапилося більше аж до останніх днів липня.

Якось увечері, у вівторок, коли вони сиділи під ллатаном за дерев’яним столом, на якому стояли дві чарки та графин з горілкою, Жанна раптом скрикнула і, дуже збліднувши, обома руками схопилася за живіт. Гострий біль враз пройняв її і потім одразу зник.

Але хвилин через десять вона відчула новий, довший уже, хоч і не такий гострий біль. Насилу повернулася

в будинок, батько й чоловік майже несли її. Короткий перехід од платана до її кімнати здався їй безмірно довгим; вона мимоволі стогнала, просила посадовити її, спинитися, вся пригнічена нестерпним почуттям якоїсь ваги в животі.

Час пологів ще не настав, їх чекали у вересні, але, боячись можливих ускладнень, запрягли екіпаж, і дядько Сімон галопом помчав по лікаря.

Лікар приїхав коло півночі і з першого ж погляду визначив симптоми передчасних пологів.

У ліжку болі трохи стихли, але якась страшенна туга стискувала серце Жанни, якась незвичайна слабість усього тіла, наче неясне передчуття, таємничий дотик смерті. То був один з тих моментів, коли смерть підходить до нас так близько, що від її дихання холоне серце.

В кімнаті було повно людей. Матуся, важко дихаючи, сиділа в кріслі. У барона, зовсім розгубленого, тремтіли руки, він кидався на всі боки, приносив якісь речі, радився а лікарем. Жюльєн ходив туди й сюди по кімнаті із схвильованим виглядом, але внутрішньо зовсім спокійний; вдова Дантю стояла коло ліжка в ногах породіллі з тим виразом на обличчі, який годиться мати в таких випадках, з виразом бувалої жінки, яку ніщо вже не здивує. Акушерка й сиділка коло хворих та мерців, вона зустрічала тих, хто з’являвся на цей світ, приймала їх перший покрик, обмивала першою водою їх новонароджене тіло, сповивала його в перші пелюшки, а потім з таким же спокоєм слухала останні слова, останнє хрипіння, останню агонію тих, хто відходив з цього світу, так само обмивала їх востаннє, витирала оцтом зів’яле тіло, загортала в останнє простирало; і завжди залишалася непохитно байдужою в усіх випадках народження і смерті.

Куховарка Людівіна й тітка Лізон скромно стояли за дверима передпокою.

Хвора час від часу жалібно стогнала.

Протягом двох годин можна було гадати, що до пологів ще далеко, але надвечір відновилися страшенні болі, які незабаром стали нестерпними. Жанна, мимоволі скрикуючи крізь зціплені зуби, безупинно думала про Розалію, яка зовсім не страждала, майже не стогнала, і так легко, без мук, породила свою незаконну дитину.

Вона весь час порівнювала себе з нею в своїй безталанній, змученій душі, і проклинала Бога, в справедливість якого раніше вірила, обурювалася проти злочинного вироку долі, проти ганебної брехні тих, що проповідують справедливість і добро.

Часом біль ставав таким нестерпним, що в ній згасали всі думки. Здавалося, всі її сили, свідомість, все життя витрачалось на ці страждання.

В хвилини полегкості вона не могла відірвати очей від Жюльєна; і інший біль, біль душі, пригнічував її, коли вона згадувала той день, як її служниця впала коло цього самого ліжка з дитиною поміж ніг — братом маленького створіння, що так жорстоко розривало їй нутро. Вона зовсім виразно згадувала жести, погляди і слова свого чоловіка над розпростертою дівчиною; і тепер вона читала в ньому, ніби його думки були написані в його рухах, ту саму нудьгу, ту саму байдужість, що була в ньому і до тієї, іншої, ту ж неуважність егоїста, якого дратувало те, що він став батьком.

Але раптом її охопила така жорстока судорога, така спазма, що вона подумала: "Я зараз помру. Я вмираю…"

І тоді її душу переповнило шалене обурення, безмежна ненависть, потреба проклинати й цього чоловіка, що занапастив її, і невідому дитину, що її вбивала.

З надлюдським зусиллям напружилась вона, щоб викинути з себе цей тягар, і раптом їй здалося, що все її нутро враз спорожнилося, а болі вщухли.

Сиділка і лікар, нахилившись, поралися коло неї. Вони щось забрали, і трохи згодом вона здригнулась від приглушеного, знайомого вже їй звуку. І тоді цей кволий жалібний крик, це слабеньке нявчання новонародженої дитини увійшло в її серце, в її душу, в усе її нещасне знесилене тіло, — і вона несвідомим рухом спробувала простягти руки.

В ній піднялася хвиля радості, порив до нового щастя. Вона враз відчула себе звільненою, заспокоєною, щасливою, такою щасливою, як ніколи! Її серце й тіло оживали, вона почувала себе матір’ю!

Вона захотіла подивитися на свою дитину. Народившись передчасно, хлопчик не мав ні волосся, ні нігтів; але коли Жанна побачила, як ворушиться цей хробачок, як він роззявляє рота, коли почула його крики й доторкнулась до цього скорченого недоноска, що жваво ворушився і гримасував, її охопила непереможна радість; вона зрозуміла, що врятована від безнадійності, що вона має кого любити, і більше їй нічого не потрібно.

З того часу в Жанни була одна думка — думка про свою дитину. Несподівано вона стала фанатичною матір’ю, тим більш екзальтованою, чим сильніше почувала себе розчарованою в своєму коханні, обдуреною в своїх надіях.