Життя - Сторінка 23

Увесь вечір писала вона до них, прохаючи прискорити приїзд.

Вони повідомили, що приїдуть двадцятого травня. Сьогодні було тільки сьоме.

Жанна чекала їх з усе більшим нетерпінням не тільки як любляча дочка своїх батьків, а як людей з благородними серцями, відчуваючи потребу щиро розмовляти з цими чистими, далекими від усього низького людьми, все життя, всі вчинки, всі думки і бажання яких були завжди такі чесні.

Те, що вона відчувала тепер, було прагнення замкнутись у собі, щоб якось ізолюватись від усього цього аморального оточення. І хоч вона сама навчилася таїтись і зустрічала графиню з простягненою рукою і усміхом на устах, але відчувала, як охоплює її презирство до цих людей. І щодня дрібні місцеві новини вселяли в її серце ще більшу огиду, ще більшу зневагу до людей.

Дочка Кульярів недавно породила дитину, після чого відбулося весілля. Наймичка Мартінів, сирота, завагітніла; маленька, п’ятнадцятирічна сусідка ходила вагітна; одна вдова, убога, крива, бридка жінка, яку за її неохайність навіть дражнили "замазурою", теж була вагітна.

Щодня доходили чутки про чиюсь нову вагітність, про якусь амурну пригоду дівчини, чи заміжньої селянки, матері родини або ж про витівку якого-небудь багатого шанованого фермера.

Ця бурхлива весна, здавалося, розбурхала життєві соки в людях так само, як і в рослинах.

Почуття Жанни згасли: серце було розбите, і тільки сентиментальна душа ще відгукувалась на теплі плодоносні подихи весняного вітерця; Жанна була жива тільки для мрій, але мертва для потреб плоті, і з огидою, що переходила в ненависть, дивувалася цьому тваринному бруду.

Парування живих істот обурювало її, як щось неприродне; і якщо вона відчувала неприязнь до Жільберти, то зовсім не тому, що та забрала в неї чоловіка, а тільки тому, що й вона, як усі, погрузнула в розпусті.

Адже Жільберта була не з тієї грубої породи, над якою панують низькі інстинкти. Як же вона могла поводитись так само, як і ці тварюки?

В той самий день, коли мали приїхати барон з баронесою, Жюльєн знову збудив у Жанні почуття огиди, весело розповідаючи їй, як щось природне й кумедне, — таку річ: місцевий пекар, почувши в день, коли не пекли хліба, якесь шарудіння в печі, гадаючи спіймати якого-небудь приблудного кота, знайшов там власну жінку, яка "зовсім не саджала хліба в піч".

І ще додав:

— Пекар забив у печі отвір, і вони ледве не задихнулися там, коли б не її маленький син, котрий покликав сусідів, бо він бачив, як мати залазила туди з ковалем.

Жюльєн реготав, повторюючи:

— Вони примушують нас їсти хліб кохання, ці жартуни. Це ж справжня байка Лафонтена.

Жанна після цього не могла доторкнутись до хліба.

Коли перед ганком спинилась поштова карета і з віконця виглянуло щасливе обличчя барона, молода жінка відчула в своєму серці таке глибоке зворушення, такий бурхливий порив любові, якого вона ще ніколи не переживала.

Але вона так і остовпіла, мало не зомліла, коли побачила матусю. За ці зимові місяці баронеса постарішала на десять років. Її величезні Одутлі й відвислі щоки стали багровими, ніби налились кров’ю; очі її згасли; вона могла ходити, тільки коли її тримали під обидві руки; її важке дихання виходило зі свистом і було таким трудним, що в її присутності всі почували якусь болісну ніяковість.

Барон, який бачив її щодня, не помічав цих змін, і коли вона скаржилась на свої невпинні задишки і обважнілість, він відповідав:

— Та ні, моя люба, я вас іншою й не знав.

Жанна, схвильована й розгублена, відвівши батьків до

їхньої кімнати, пішла до себе, щоб поплакати. Потім попростувала до батька і кинулась йому на груди з очима ще повними сліз.

— О, як змінилася матуся! Що з нею, скажи мені, що з нею?

Він дуже здивувася й відповів:

— Ти так гадаєш? Що за фантазія! Та ні, я завжди коло неї і запевняю тебе, що, на мою думку, вона не така слаба, вона почуває себе, як і завжди.

Увечері Жюльєн завважив дружині:

— Твоя мати на ладан дише. Я гадаю, кінець уже близько.

А коли Жанна почала гірко плакати, він нетерпляче

кинув:

— Та годі вже, я ж не кажу, що її становище зовсім безнадійне. Ти завжди все страшенно перебільшуєш. Вона змінилася, от і все, в її роки це не дивно.

Через тиждень Жанна вже не думала про це, звикнувши до нового вигляду матері, а може, відганяючи свій страх, як завжди відганяють і відкидають грізні страхи та турботи, підкоряючись якомусь егоїстичному інстинкту й природній потребі душевного спокою.

Не маючи змоги ходити довго, баронеса вже не виходила більше як на півгодини вдень. Зробивши прогулянку в один кінець по "своїй" алеї, вона не могла вже йти далі і просила посадовити її на "свою" лавку. А коли вже неспроможна була далі прогулюватись, то казала:

— Відпочинемо трохи, через мою гіпертрофію в мене щось підломлюються сьогодні ноги.

Вона майже перестала сміятись і тільки посміхалася тому, з чого торік вся заходилася б від сміху. Бачила вона ще гарно, і тому цілими днями перечитувала "Корінну" або "Роздуми"[5] Ламартіна, потім веліла принести їй скриньку зі "спогадами". Виклавши з неї на коліна старі, любі її серцю листи, вона ставила скриньку на сусідній стілець і, одну по одній, знову клала в неї свої "реліквії", неквапливо перечитуючи кожну. І коли була на самоті, зовсім на самоті, то цілувала деякі з них, як потай цілують волосся колись дорогих небіжчиків.

Кілька разів, коли Жанна несподівано входила до неї, вона заставала її в сльозах.

— Що з тобою, матусю? — скрикувала Жанна.

І баронеса, важко зітхаючи, відповідала:

— Це через мої реліквії. Вони нагадують те, що було таким чудовим і що вже зникло без вороття. До того ж були люди, про яких уже майже не згадуєш, але які раптом ніби оживають: здається, що бачиш їх, чуєш їхні голоси, і це страшенно вражає. Колись і ти зрозумієш це.

Коли барон заставав їх у такі хвилини меланхолії, він бурмотів:

— Жанно, люба моя, повір мені, спалюй усі листи — і мамині, і мої, всі, всі. Нема нічого страшнішого, як, постарівши, перетрушувати свою молодість.

Але Жанна, хоч і несхожа була на матір, теж зберігала своє листування і готувала свою "скриньку з реліквіями", підкоряючись якомусь спадковому інстинкту сентиментальної мрійливості.

Через кілька днів баронові довелось поїхати в якійсь справі.

Була чудова погода. Тихі ночі, всіяні зорями, настачали після спокійних вечорів, ясні вечори — після осяйних днів, осяйні дні — після ясних ранків. Матуся незабаром стала

почувати себе краще, і Жанна, забувши любовні пригоди Жюльєна і зрадництво Жільберти, була майже щаслива.

Природа цвіла і сяяла, а неосяжне, завжди спокійне море з ранку до вечора мінилось під сонцем.

Якось удень Жанна взяла на руки сина й пішла з ним у поле. Вона дивилась то на свою дитину, то на розквітлу зелень уздовж дороги і відчувала себе безмежно щасливою. Щохвилини вона цілувала дитину, жагуче пригортаючи її до себе, а почувши приємні польові пахощі, наче аж мліла, не тямлячи себе від радості. Потім вона почала мріяти про майбутнє свого сина. Ким він буде? То вона хотіла, щоб з нього вийшла велика, славетна, могутня людина, то вважала за краще, щоб він скромно залишився коло неї, ніжний, ласкавий, завжди готовий обняти свою маму. Коли вона прислухалась тільки до свого егоїстичного материнського серця, вона бажала, щоб він залишився її сином — і більше нічим, коли ж разом з цим чула й голос розуму, то мріяла, щоб він став чимось для всього світу.

Сівши на краю канави, Жанна почала роздивлятися свого сина. їй здавалось, ніби вона його ніколи ще не бачила. І раптом їй стало дивно від думки, що це маленьке створіння буде великим, ходитиме твердою ходою, матиме бороду й говоритиме гучним голосом.

Хтось покликав її здалеку. Вона підвела голову. До неї біг Маріус. Вона подумала, що її чекають які-небудь гості, і підвелась, незадоволена тим, що її потурбували. Але хлопчик біг щодуху і, коли був уже досить близько, вигукнув:

— Пані, баронесі дуже погано!

Наче крапля холодної води пробігла по спині в Жанни. Не тямлячи себе, вона поспішила додому.

Ще здалека помітила під платаном натовп. Вона кинулася туди, всі розступились, і вона побачила свою матір, що лежала на землі, з двома подушками під головою. Обличчя її було зовсім чорне, очі заплющені, а груди, що протягом двадцяти років дихали так важко, вже більше не рухалися. Годувальниця вихопила дитину з рук молодої жінки й пішла геть звідси.

Жанна розгублено запитала:

— Що сталося? Як вона впала? Треба послати по лікаря.

Обернувшись, побачила кюре, що якось довідався про все. Він запропонував свої послуги, швидко закочуючи

рукава сутани. Але ніщо не допомагало: ні оцет, ні одеколон, ні розтирання.

— Треба роздягти її й покласти в ліжко, — сказав кюре.

Дядько Сімон, Людівіна, фермер Жозеф Кульяр, які

були тут, разом з абатом Піко спробували було віднести баронесу, але коли підняли її, голова в неї відкинулася назад, а вбрання, за яке вони вхопилися, враз роздерлося: вона була надто важка, і тому так незручно було її нести. Жанна закричала від жаху. Величезне м’яке тіло знову поклали на землю.

Довелося принести з вітальні крісло; посадивши в нього баронесу, його підняли й понесли до неї в кімнату. Поволі зійшли на ганок, потім по східцях дійшли до спальні й поклали баронесу на ліжко.

Поки куховарка роздягала її, з’явилась і вдова Дантю, що, як і кюре, прийшла сюди, наче "почувши смерть", як казали слуги.

Жозеф Кульяр побіг по лікаря; коли священик захотів піти по миро, сиділка прошепотіла йому на вухо:

— Не турбуйтеся, панотче, я добре бачу, що вона вже упокоїлась.

Жанна, зовсім втративши розум, благала, щоб допомогли матері, не знала, що робити, до чого вдатися, яких ще вжити заходів. Кюре на всяк випадок прочитав відхідну.

Дві години стояли всі коло цього посинілого мертвого тіла. Впавши навколішки, Жанна ридала; сум і туга краяли її серце.

Коли ж розчинилися двері і в них з’явився лікар, їй здалося, що разом з ним увійшли порятунок, утіха, надія. Вона кинулася до нього й почала безладно переказувати все, що знала:

— Вона гуляла, як завжди… почувала себе добре… навіть дуже добре… за сніданком з’їла бульйону і двоє яєць… і раптом упала… і почорніла ось гак, як ви її бачите… і вона більш не рухалася… ми пробували все, щоб оживити її… все…

Вона замовкла, помітивши таємаий знак, який подала лікареві сиділка, щоб показати, що все вже скінчено.