Життя - Сторінка 25

Вона подивилася на її розпростерте тіло і раптом почала читати вголос, читати для неї, немовби бажаючи розважити, втішити її.

І нерухомий труп, здавалось, був щасливий.

Один за одним Жанна відкидала листи на ліжко до ніг покійниці, вона подумала, що треба було б, наче квітки, покласти їх у труну.

Вона розв'язала другий пакет листів. Вони були написані іншою рукою. Вона почала читати: "Я не можу більше жити без твоїх пестощів. Я кохаю тебе до нестями".

Більш нічого; жодного підпису.

Нічого не розуміючи, Жанна перевернула папірець. Адреса ясно зазначала: "Пані баронесі Ле ГІертюї де Во".

Тоді вона витягла другий лист: "Приходь сьогодні ввечері. як тільки він піде. Матимемо цілу годину. Кохаю тебе палко".

Далі: "Цілу ніч я ждав тебе, але марно. Здавалося, руки мої обіймали твоє тіло, вуста мої торкалися твоїх, очі мої поринали в твої… Коли ж я згадував, що в цей самий час ти спиш поруч із ним, що він володіє тобою, — я був готовий, мов божевільний, кинутися з вікна…"

Збентежена Жанна нічого не розуміла.

Що це таке? Кому, для кого, від кого ці слова кохання?

Вона читала далі і всюди знаходила ті ж палкі свідчення. призначення побачень з нагадуванням про обережність і наприкінці завжди чотири слова: "Обов’язково спали цього листа".

Нарешті вона розгорнула якусь звичайну записку, просте запрошення на обід, але написане тією ж рукою із підписом "Поль д’Енемар", — той, що його барон і досі називав, згадуючи про нього, "мій бідний старий Поль" і дружина якого була найкращою подругою баронеси.

Тоді Жанна раптом відчула підозріння, що відразу ж перейшло у певність. її мати була його коханкою.

Не тямлячи себе, вона враз відкинула геть ці ганебні листи, ніби якусь отруйну гадину, що заповзла на неї, і, кинувшись до вікна, почала ридати з мимовільними зойками, що роздирали їй груди. Потім, зовсім знесилившись, упала коло стіни і, затуливши обличчя, щоб не чутно було її стогону, знов і знов заливалася слізьми, вся охоплена безмірним розпачем.

Вона, можливо, залишалася б у такому стані аж до ранку, але чиїсь кроки в сусідній кімнаті примусили її враз схопитись на ноги. Може, це батько? А всі листи лежали на ліжку і на підлозі! Прочитавши хоч один з них, він дізнався б про все, він!..

Вона кинулась до ліжка і згребла обома руками всі ці пожовклі листи — і діда, і бабки, і коханця її матері, і ті, які вона ще не розгортала, і ті, що лежали перев’язані в шухлядах секретера, — вкинула їх у камін. Потім, узявши з нічного столика свічку, підпалила цю купу листігі. Спалахнуло велике полум’я і осяяло кімнату, ліжко і небіжчицю яскравим, рухливим світлом і чорною тінню вималювало на білій завісі ліжка тремтячий профіль суворого обличчя і обрис вкритого простиралом величезного тіла.

Коли ж у каміні залишилась тільки купка попелу, Жанна повернулася і сіла коло відчиненого вікна, наче не наважуючися більше наблизитись до небіжчиці, і, затуливши обличчя руками, знов заридала, голосячи жалібно:

— О моя бідна мамо! О моя бідна мамо!

І враз її охопила болісна думка: "А що, коли моя матуся випадково не вмерла, коли це вона тільки заснула летаргічним сном, що, коли вона раптом встане і заговорить? Чи зменшило б мою любов до матері викриття цієї жахливої таємниці? Чи з тим же благоговінням поцілувала б я її? Чи могла б я з тією ж ніжністю, з тією ж побожністю любити її? Ні! Це було б неможливо!" — І ця думка краяла її серце.

Ніч кінчалась; згасли зорі; віяло прохолодою передсвітанкової години. Місяць опускався і, здавалося, був уже готовий поринути в перламутрове під його сяйвом море.

І раптом Жанна згадала ту ніч свого приїзду в Пепль, яку вона провела коло вікна. Як це було давно, як все змінилося, як помилялась вона тоді, мріючи про своє майбутнє.

І ось по небу розлилась рожева барва, радісна, ніжна, чарівна. Наче якесь диво, споглядала Жанна це променисте світання, питаючи саму себе, — чи можливо, щоб на цій землі, де сходять такі зірниці, не було ні радості, ні щастя.

Але враз вона здригнулась, почувши, як відчинились двері. То був Жюльєн.

— Ну, як? Ти не дуже стомилась? — спитав він.

— Ні,— пробурмотіла вона, задоволена тим, що була вже не сама.

— Тепер піди спочинь, — сказав він.

Жанна поцілувала матір довгим, болісним і гірким поцілунком і пішла до своєї кімнати.

День минув у тих сумних клопотах, яких вимагає присутність небіжчика. Барон приїхав увечері. Він довго плакав.

Похорон відбувся на другий день.

Востаннє торкнувшись губами холодного чола, востаннє поправивши вбрання небіжчиці і почекавши, поки забили труну, Жанна відійшла. Зараз мали приїхати запрошені гості.

Жільберта приїхала перша і з риданням кинулась на груди подрузі.

Крізь вікно видно було, як, звертаючи в браму, риссю під’їздили карети. У великому вестибюлі лунали голоси.

В кімнату раз у раз входили якісь жінки в жалобі, яких Жанна не знала. Маркіза де Кутельє і віконтеса де Бріз-віль поцілували її.

Раптом Жанна помітила тітку Лізон, що нечутно підійшла до неї ззаду. Вона з такою ніжністю обняла її, що стара діва мало не знепритомніла.

Увійшов Жюльєн, в повній жалобі, елегантний, стурбований, задоволений цим напливом гостей. Тихо порадившись про щось із дружиною, він довірливо додав:

— Вся аристократія зібралася, це дуже добре, — і відійшов, поважно вклоняючись дамам.

Тітка Лізон і графиня Жільберта залишалися вдвох коло Жанни протягом всієї похоронної церемонії. Графиня весь час обнімала її, повторюючи:

— Бідолашна моя, бідолашна моя!

Коли граф де Фурвіль прийшов за своєю дружиною, він плакав, начебто сам утратив рідну матір.

X

Сумно минали дні, ті похмурі дні, коли будинок, з якого зникла близька людина, здається порожнім, коли кожна річ, що часто бувала в руках небіжчика, навертаючись на очі, завдає болю. Щохвилини серце охоплює, пригнічує якась згадка. Ось її крісло, ось залишена у вестибюлі парасолька, ось її склянка, яку служниця не встигла ще прибрати. В усіх кімнатах розкидані скрізь її речі: ножиці, рукавички, книга з потріпаними від її обважнілих пальців сторінками, і сила-силенна різних дрібниць, що, нагадуючи безліч незначних фактів, набувають якогось болісного значення.

Голос її переслідує вас; здається, його чуєш; хочеться кудись втекти й не повертатись більше до цього будинку. Але треба залишатися, бо тут зостаються інші і теж страждають.

Та й Жанна все ще була пригнічена спогадами про своє відкриття. Думка ця гнітила її; розбите серце не зцілювалося. Страшна таємниця ще більше зміцнила в ній відчуття самотності; останнє довір’я до людей було підірване разом з останньою вірою.

Згодом поїхав батько, почуваючи потребу рухатися, змінити обстановку, розігнати ту чорну тугу, що дедалі більше охоплювала його.

І в великому будинку, який час від часу залишали то один, то другий з його хазяїв, знов почалося спокійне, одноманітне життя.

Потім захворів Поль. Жанна зовсім втратила розум, не спала, майже не їла протягом дванадцяти днів.

Він видужав, але її все ж лякала думка, що він міг умерти. Що робила б вона тоді? Що сталося б з нею? І непомітно в серце їй закралося неясне бажання мати другу дитину. Незабаром вона почала вже мріяти про це, цілком захоплена своїм колишнім бажанням бачити коло себе двох маленьких створінь — хлопчика й дівчинку. І ця мрія почала переслідувати її невідступно.

Але після випадку з Розалією Жанна жила відокремлено від Жюльєна, і в цьому становищі зближення їх здавалося їй чимось неможливим. До того ж він кохав другу — вона це знала, — і від самої думки знов зазнати його пестощів вона вся здригалася з огиди.

Проте вона готова була підкоритися всьому — так хотілося їй знову стати матір’ю; але вона питала саму себе: яким саме способом могли б відновитися їх пестощі? Вона скоріше вмерла б від приниження, ніж виявила б перед ним свої наміри; до того ж він, здавалося, зовсім про неї і не думав.

Мабуть, вона відмовилась би від цього, але щоночі їй почала снитися дочка, вона бачила, як Поль грається з сестричкою під платаном. Іноді вона почувала непереборне жадання встати і піти до свого чоловіка, в його кімнату, не кажучи ні слова. Двічі вона вже підходила була до його дверей, але поверталася, чуючи, як б’ється з сорому її серце.

Барон поїхав, мати вмерла, — Жанна не мала тепер нікого, з ким би могла порадитись, кому б могла довірити свої задушевні таємниці.

Тоді вона вирішила піти до абата Піко і на сповіді розповісти йому про своє трудне становище.

Коли вона прийшла до нього, він читав требник у своєму фруктовому садочку. Поговоривши кілька хвилин про різні дрібниці, Жанна, почервонівши, пробелькотіла:

— Я хсміла б висповідатись, пане абат.

Він здивувався і підняв окуляри, щоб краще її розглянути, потім розсміявся:

— Але ж ви не повинні мат* тяжких гріхів на своєму сумліннії

Вона зовсім збентежилась і відповіла:

— Ні, але я хочу просити вашої поради, поради в такій… такій… такій трудній справі, що я не наважуюсь говорити з вами інакше…

Тоді він раптом облишив добродушний тон і набрав урочистого вигляду:

— Добре, дитино моя, я вислухаю вас у сповідальні,— ходімо.

Але вона спинила його, почавши вагатись, відчувши, що не наважиться говорити про такі не зовсім пристойні речі серед тиші порожньої церкви…

— Чи ні… пане кюре… я можу… можу… як ваша ласка… тут сказати вам про те, для чого я прийшла. Ходімо, сядемо ось там, у вашій маленькій альтанці.

І вони пішли туди повільною ходою. Жанна шукала слів, не знала, як почати. Вони сіли.

Тоді, нарешті, вона почала, як на сповіді:

— Отче мій… — потім, повагавшись, сказала вдруге: — Отче мій… — і замовкла, зовсім збентежена.

Він чекав, схрестивши на животі руки. Бачачи її замішання, він підбадьорив її:

— Ну, доню моя, ви наче не зважуєтесь; ну, нічого, сміливіше.

Тоді вона зважилася і, як боягуз, що кидається назустріч небезпеці, промовила:

— Отче мій, я хотіла б мати другу дитину.

Нічого не розуміючи, він не відповів їй. Тоді збентежено, збиваючись у словах, вона почала пояснювати.

— Я живу зараз самотньо; між моїм батьком і чоловіком незлагода, мати вмерла, і… і…— тихо промовила вона, вся здригнувшись, — недавно я мало не втратила свого сина. Що було б тоді зі мною?

Вона замовкла. Священик здивовано дивився на неї.

— Ну, то в чому ж річ?

Вона повторила:

— Я хотіла б мати другу дитину.

Тоді, звикши до сальних жартів селян, що зовсім не соромились у розмовах з ним, він усміхнувся і відповів, лукаво похитавши головою:

— Мені здається, це залежить тільки від вас самих.

Жанна звела на нього свій щирий погляд і, запинаючись

від збентеження, промовила:

— Але… але… ви розумієте, що після того… того… того, що ви знаєте про цю служницю… ми з чоловіком живемо… живемо зовсім відокремлено.

Абат, звикнувши до розбещених сільських звичаїв, був здивований словами Жанни; потім йому здалося враз, що він здогадується про справжні бажання молодої жінки.