Життя - Сторінка 28

Ви потураєте чоловікові. Мені нема чого тут більше робити.

І він вийшов, тремтячи від люті.

Розгублена Жанна кинулась за ним, готова поступитись, дати обіцянку. Але він усе ще трусився від обурення і йшов швидкою ходою, люто розмахуючи своїм великим синім парасолем, мало не вищим від нього самого.

Помітивши коло паркана Жюльєна, що стежив за зрізуванням гілля, він повернув ліворуч, щоб пройти через ферму Кульярів. Він повторював:

— Облиште мене, пані, я не маю більш чого вам сказати.

Посеред двору, яким він мав проходити, юрба дітей, своїх і сусідських, скупчившись навколо конури собаки Мірзи, з цікавістю, мовчки й зосереджено на щось дивилась. Серед цих дітей, ніби шкільний учитель, склавши за спиною руки, теж зацікавлений, стояв і барон. Але, побачивши здалеку абата, він відійшов, щоб уникнути зустрічі з ним, не вітатись і не розмовляти.

— Дайте мені кілька днів, пане абат, — благаючи, казала Жанна, — і приходьте знов у замок. Я скажу вам, що я зможу зробити, що я вирішу, і ми обміркуємо все вдвох.

Вони підійшли до юрби дітей, і кюре наблизився, щоб поглянути, чим вони так зацікавились. То щенилася сука.

Перед її конурою п’ятеро маленьких цуценят копошилося вже коло матері, що ніжно облизувала їх, по-страдницькому простягтись на боці. В ту саму хвилину, коли кюре нахилився, скорчена собака витяглась — і на світ з'явилося шосте маленьке цуценя. Тоді всі хлопчики захоплено почали кричати, плескаючи в долоні:

— Ось іще одно, ось іще одно!

То була для них забава, звичайна забава, в якій не було нічого нечистого. Вони дивились на це народження так само, як дивилися б на те, як падають яблука з дерева.

Абат Толбіак спочатку спинився приголомшений, потім у невимовній люті підняв свого великого парасоля і з усієї сили почав, не розбираючи, бити по головах дітей. Перелякані хлопчики чимдуж повтікали, і він опинився віч-на-віч з сукою-породіллек", яка пробувала встати. Але він не дав їй навіть підвестись на ноги і, не тямлячи себе, почав бити її з усієї сили. Собака, що була на цепу, не могла втекти і страшенно скавучала, скорчуючись під ударами. Він зламав свого парасоля. Тоді, відкинувши йото, скочив на собаку і почав несамовито топтати її ногами, давити її. Від цих ударів вона викинула на світ останнє цуценя; люто вдаривши закаблуком, він розчавив це закривавлене тіло, яке ще ворушилось серед новонароджених цуценят, верескливих, сліпих і незграбних, що вже шукали материнське вим'я.

Жанна кинулась геть; раптом священик відчув, що хтось схопив його за комір і дав такого ляпаса, що скинув з нього капелюх; розлючений барон дотяг його до паркана і викинув на дорогу.

Повернувшись, Ле Пертюї побачив, що його дочка стояла навколішках серед маленьких цуценяток і з плачем збирала їх у спідницю. Швидкою ходою, збуджено жестикулюючи, він підійшов до неї і крикнув:

— Ось він, ось він, добродій у сутані! Бачила ти його тепер?

Збіглись фермери, всі розглядали розтерзану суку, а тітка Кульяр вигукнула:

— Чи можна бути таким дикуном?

Жанна зібрала семеро цуценят, бажаючи їх доглянути.

Спробували дати їм молока; троє померло на другий день. Тоді дядько Сімон оббігав усю околицю, шукаючи суку-годівницю. Не знайшовши такої, він приніс кішку, запевняючи, що вона може цілком заступити суку. Довелося втопити ще трьох цуценят, а останнє довірили цій годівниці чужої породи. Вона відразу визнала його за сина і, вмостившись на боці, почала годувати.

Щоб він не зміг зовсім виснажити свою названу матір, через два тижні його відлучили, і Жанна взялась годувати йото з соски. Вона прозвала його Тото. Але барон самовладно змінив це ім’я, охрестивши його Масакром[6].

Абат не приходив більше, але наступної ж неділі почав з кафедри посилати прокльони і погрози замкові, кажучи, що слід випікати болячки розпеченим залізом, оголошував анафему баронові, який лише посміявся з цього, і неясно, ще боязко натякав на нові любовні пригоди Жюльєна. Віконт розлютився, але, побоювання скандалу стримало його гнів.

З того часу в кожній проповіді абат говорив про помсту, пророкуючи, що наближається Суд Божий, що всі його вороги будуть побиті.

Жюльєн написав до архієпископа шанобливого, але енергійного листа. Абатові Толбіаку пригрозили опалою. Він замовк.

Відтоді його часто зустрічали під час довгих прогулянок на самоті, коли він простував великими кроками, із збудженим виглядом. Жільберта і Жюльєн під час своїх прогулянок верхи завжди помічали його то вдалині, ніби якусь чорну цятку на краю рівнини, то над прибережною скелею, то із втупленими в требник очима в якій-небудь вузькій долині, куди вони випадково в’їздили. Тоді вони повертали, щоб не їхати повз нього.

Прийшла весна і знову оживила їхнє кохання, щодня кидаючи їх в обійми одне одному, то тут, то там, у кожному куточку, куди тільки вони забивались під час своїх прогулянок.

Листя дерев ще не розпустилося, трава була вогка, і вони не могли, як літом, заглиблюватися в гущавину лісу, а тому, щоб утаїти свої пестощі, найчастіше ховалися в пересувній халабуді чабана, покинутій з осені на верховині скелястого пагорба Вокот.

Вона стояла там зовсім самотньо, високо здіймаючись на своїх колесах, за п’ятсот метрів від скелястого берега, якраз у тому місці, де починався крутий спад в долину. їх не могли там захопити зненацька, бо вони бачили звідти всю рівнину, а прив’язані коні чекали, коли вони втомляться від поцілунків.

Одного разу, саме коли вони покидали цей притулок, то помітили абата Толбіака, що сидів, сховавшись у прибережних морських очеретах.

— Треба буде залишати наших коней в яру, — сказав Жюльєн, — бо вони можуть викрити нас.

І вони почали прив’язувати коней в зарослій чагарником долині.

Потім, якось увечері, повертаючись до Врійєта, де мали обідати з графом, вони зустріли абата з Етувана, який виходив з замку. Він відійшов убік, щоб дати їм проїхати, і вклонився так, що вони не бачили його очей.

їх охопив неспокій, що незабаром, проте, розвіявся.

Якось після полудня, під час великого вітру (це було на початку травня), Жанна читала біля каміна; несподівано вона побачила графа де Фурвіля, який ішов пішки і такою швидкою ходою, що вона подумала, чи не скоїлося часом якогось нещастя.

Вона швидко вийшла йому назустріч, і, коли вони опинились віч-на-віч, Жанна подумала, що він збожеволів. На ньому був великий хутряний кашкет, в якому він ходив тільки дома, і мисливська блуза, сам він був такий блідий, що його руді вуса, які звичайно не впадали в очі завдяки його червоному обличчю, здавалися зараз вогняними. А його похмурі очі розгублено й безтямно блукали.

Він пробурмотів:

— Моя дружина тут, правда ж?

Не тямлячи себе, Жанна відповіла:

— Ні, я її сьогодні зовсім не бачила.

Тоді він сів, ніби в нього підломились ноги, зняв кашкета, кілька разів машинально витер лоба хусткою. Потім, раптом підвівшись, із простягненими руками і роззявленим ротом, підійшов до молодої жінки, неначе хотів їй щось сказати, повідати їй про якесь страшне нещастя, та враз спинився, пильно подивився на неї і, наче марячи, промовив:

— Але ж це ваш чоловік… ви також… — і побіг у напрямку моря.

Жанна кпулась за ним, щоб спинити його, кликала його, благала і з повним жаху серцем думала:

"Він знає все. Що він хоче зробити? О, хоч би він не знайшов їх!"

Але вона не могла його наздогнати, а він її не слухав. Він рішуче йшов уперед, упевнений в досягненні своєї мети. Перескочивши рівчак, він перейшов велетенськими кроками морський очерет і досяг прибережної скелі.

Жанна стояла на порослому деревами схилі і довго стежила за ним очима; потім, коли його не стало вже видно, повернулась додому, пригнічена неспокоєм.

А він повернув праворуч і почав бігти. Бурхливе море котило свої хвилі; великі, зовсім чорні хмари одна по одн|й проносилися з шаленою швидкістю, і кожна з них обливала берег лютою зливою. Вітер свистів, стогнав, рвав траву, нахиляв молоді посіви, підхоплював і заносив далеко в поле, неначе шматки ніни, великих білих птахів.

Град, що досипався після дощу, стьобав обличчя графа, мочив його щоки та вуса, з яких стікала вода, наповнював йому вуха шумом, а серце тривогою.

Вдалині перед ним роззявляла свою глибоку пащу долина Воког. Навколо не було видно нічого, крім чабанської халабуди коло порожньої загороди для овець. Двоє коней було прив’язано до голобель цієї пересувної хатини. Чого їм було боятися в таку негоду?

Як тільки граф помітив їх, він ліг на землю і почав повзти на руках і колінах, нагадуючи якусь потвору — великий, обляпаний грязюкою, у хутряній шапці. Досягши самотньої халабуди, він сховався під нею, щоб його не могли помітити крізь щілини дощок.

Побачивши його, коні схарапудилися. Він тихо перерізав ножем, що тримав у руці, поводи, — і коли налетів шквал, коні кинулись геть, стривожені градом, який бив по похилому даху дерев’яної халабуди, що вся здригалась на колесах.

Тоді, піднявшись навколішки, граф у щілину під дверима зазирнув усередину.

Він завмер; здавалося, він чогось чекав. Минуло досить багато часу. Раптом він підвівся, забрьоханий з голови до ніг. Лютим рухом штовхнув засув, яким запирались двері зовні, і, схопивши голоблі, почав трясти цю халабуду, наче хотів розбити її вщент. Потім він враз упрягся в голоблі, наче віл, і, зігнувши свою високу постать, задихаючись, підвіз до крутого схилу цю пересувну халупу і тих, що були в ній замкнені.

Вони кричали всередині і стукотіли кулаками по стінці, не розуміючи, що таке з ними сталося.

Піднявшись на верховину, граф випустив з рук цю легку домівку, і вона нокогилась по крутому схилу.

Вона прискорювала свій біг шалено, все швидше та швидше, котилася вниз, підскакуючи, спотикаючись, як звір, б'ючись об землю голоблями.

Один старий жебрак, що сховався в ярку, бачив, як вона вихором пролетіла над його головою, і чув у ній чиїсь страшні крики.

Раптом вона загубила одне колесо, що відірвалось від удару, і, звалившись набік, не переставала котитись, наче куля, наче будинок, вирваний з 8емлі, скинутий з верховини гори. Нарешті, докотившись до краю останнього ярка, вона підплигнула, описала криву лінію і, впавши на дно, луснула, як яйце.

Як тільки вона розбилася об каміння, старий жебрак, що бачив, як вона летіла, тихою ходою продерся крізь терник униз і, стримуваний своєю селянською розважливою обережністю, не наважившись наблизитись до розбитої халабуди, пішов до сусідньої ферми сповістити про те, що сталося.

Збіглися селяни і, піднявши уламки, побачили два трупи.