Життя, Всесвіт і все суще - Сторінка 28

Тоді він притис до себе свій портплед з бляшанкою грецької оливкової олії, рушником, пожмаканими поштівками з видами Санторіні та іншим лахміттям. Замість дівчини став підтримувати та підбадьорювати сумку.

Ніщо стелилось під ногами, ніщо кружляло навкруг них.

Туманне, запилючене ніщо. Кожна порошинка розпорошеного комп'ютера, який повільно обертався, тьмяно мерехтіла в темноті, коли на неї попадало сонячне світло. Кожна порошинка комп'ютера, кожна пилинка втримувала в собі слабеньку подобу цілого. Розтерши комп'ютер у порошок, Гумо-губі Крицепузики зі Стрітераксу, всього-на-всього скалічили комп'ютер, а не знищили його. Слабке і нетривке поле часточок насилу тримало їх укупі.

...Артур і Трилліан стояли, а точніше ширяли посередині цієї дивної субстанції. Дихати тут було нічим, та в дану хвилю це здавалося несуттєвим. Гактар дотримував свого слова. Їм нічого не загрожувало. Поки що.

— Я нічим не можу пригостити,— тихо промовив Гактар,— окрім оптичних обманів, нічого не можу вам запропонувати. Хоча і з допомогою оптичних обманів можна створити певний затишок, якщо немає нічого іншого.

Його голос стих, а з темряви стало вимальовуватися марево подоби довгої, покритої квітчастим оксамитом канапи.

Артур був нестерпно вражений тим, що то була та сама канапа, яка з'явилася перед ним на просторах доісторичної Землі. Він так розлютувався, що ладен був вилаяти Всесвіт за те, що той збиткується з нього, підстроюючи такі дурні жарти.

Він потамував своє бажання і обережненько присів на краєчок канапи. Трилліан примостилася поруч.

Канапа виявилася справжньою.

Зрештою навіть якщо канапа була і несправжньою, то на собі вона їх тримала, а оскільки від канапи більше нічого й вимагати не можна, то й сумніватися в її реальності не випадає.

Голос, що прилетів на крилах сонячного вітру, прошелестів до них знову.

— Сподіваюся, вам зручно. Вони закивали.

— Я б хотів привітати вас із тим, що ви зробили правильні висновки. Артур поквапився запевнити, що сам він ніяких висновків не робив і вся

заслуга належить одній лише Трилліан. Вона просто покликала його з собою тому, що він цікавиться життям, Всесвітом і всім сущим.

— Це те, чим я цікавлюсь теж,— стиха сказав Гактар.

— Тоді,— сказав Артур,— треба якось нам про це погомоніти. За філіжанкою чаю.

І тут перед ними матеріалізувався низенький дерев'яний столик, на якому стояли срібний заварничок, порцеляновий молочний кухлик, порцелянова цукерниця та дві порцелянові філіжанки з блюдечками.

Артур потягнувся був рукою, та виявилося — то лише оптичний обман. Він відкинувся на спинку дивана, нехай хоч його тіло потішиться ілюзією зручності.

— Що навело тебе на думку знищити Всесвіт? — спитала Трилліан.

Їй було важко говорити в порожнечу, де ні на чому було зупинитися оку. Це не пройшло повз увагу Гактара, і він сміхотнув примарним смішком.

— Коли вже на те пішло,— сказав він,— то давайте створимо для нашої бесіди відповідні умови.

І перед ними матеріалізувалося дещо новеньке. То було тьмяне марево кушетки, подібно до тих, що стоять в кабінетах психоаналітиків. Оббивка з дорогої шкіри аж сяяла, та це був такий же оптичний обман, як і попередні витвори.

Для повного комплекту, навколо них замаячили подоби дерев'яних панелей. А потім на кушетці з'явилося зображення самого Гактара та таке, що, дивлячись на нього, очі аж на лоба лізли.

Кушетка мала нормальні габарити для кушетки психоаналітика — приблизно п'ять-шість футів у довжину.

Комп'ютер мав нормальні габарити для чорного орбітального комп'ютера — приблизно тисячу миль в діаметрі.

А саме від тієї ілюзії, що комп'ютер, як і має бути, лежав на кушетці, і лізли на лоба очі.

— Гаразд,— твердо мовила Трилліан, зводячись на ноги. Вона відчувала, що її надмір улещують влаштуватися позручніше і змиритися з купою ілюзій.

— Дуже добре,— сказала вона,— а ти можеш і зробити щось справжнє? Маю на увазі матеріальні речі?

І знову відповідь почулася лише після паузи, ніби розпиленому в пилинки розуму Гактара треба було зібрати думки з мільйонів і мільйонів миль, на які вони були розкидані.

— А,— зітхнув він,— ви маєте на увазі зореліт.

Здавалося, що думки Гактара котяться повз них і крізь них, як хвилі крізь ефір.

— Так,— зізнався він,— я можу. Та це дається ціною велетенських затрат зусиль та часу. Розумієте, все, на що я здатний у моєму розпиленому стані, так це підбадьорювати та пропонувати. Підохочувати та підказувати. Та пропонувати...

Здавалося, подоба Гактара на кушетці захиталася і заколивалася, ніби йому важко було підтримувати наочний образ. Він зібрався з силами.

— Я можу підохочувати і підказувати,— продовжив він,— підохочую крихітні уламки космічного сміття — якийсь випадковий маленький метеорит, жменька молекул звідси, жменька атомів водню звідти — до зближення. Я підохочую їх сходитися докупи. Я можу намовити їх зліпитися в якусь певну форму. Та скільки ж мільярдів років мені на це треба!

— То це ти зробив модель космічного корабля, який буцімто розбився? — знов спитала Трилліан.

— Та... я,— промимрив Гактар,— я зробив, деякі об'єкти. Я можу їх переміщати. Я створив зореліт. Здавалося, що то було найслушнішим.

Тут щось змусило Артура підхопити з канапи свою сумку і міцно притиснути її до себе.

Імла часточок стародавнього роздробленого розуму завертілася навколо них, ніби в ньому зароїлися погані сни.

— Я, бачте, покаявся,— скорботно пробурмотів він. — Я покаявся в тому, що вчинив диверсію проти власного винаходу, створеного для Гумогубих Крицепузиків. Я не був уповноважений приймати такі рішення. Мене створили для виконання певної функції, а я не втримався. Я власним розумом закреслив своє існування.

Гактар зітхнув, а Трилліан з Артуром мовчки чекали на продовження його розповіді.

— Ви мали рацію,— сказав він невдовзі. — Я сформував свідомість жителів планети Кріккіт так, щоб вони знавісніли подібно до Гумогубих Крицепузиків і щоб вони попросили мене винайти бомбу, яку я не спромігся створити з першої спроби. Я огорнув собою планету і став доводити кріккітян до потрібного мені рівня оскаженілості. Під впливом подій, які я спромігся підлаштувати, та впливу, який я міг справити на них, вони виробили нахил до маніакальної ненависті. Я змусив їх жити в небі. На поверхні планети мій вплив був надто слабким. — Звичайно ж, коли їх заплели в кокон часової тягучки і впливати на них я вже не міг, вони збилися з плигу і стали некеровані. — Ну, що ж, ну, що ж,— додав він,— я намагався лише виконати свою функцію.

І поступово, дуже і дуже повільно оптичні образи в товщі хмари почали тьмяніти, поступово танути.

Раптом їх знову стало видно виразно.

— Звичайно ж, у них живе було прагнення помститися,— сказав Гактар з неочікуваною різкістю. — Не забувайте, що мене розтерли в пилюку і кинули напівживим, напівкалікою на мільярди років. Відверто кажучи, мені б хотілося розтерти Всесвіт ще в дрібніший пил, аніж той, у який перетворили мене. Повірте, на моєму місці ви відчували б те ж саме.

Він знову помовчав, а пилюка тим часом завихрювалася.

— Та перш за все,— проговорив він потужним, як і досі, голосом,— я намагався виконати свою функцію. Ну, що ж...

— Тобі болить те, що в тебе нічого не вийшло? — спитала Трилліан.

— Чи в мене нічого не вийшло? — прошепотів Гактар. Привид комп'ютера на кушетці психоаналітика знову почав повільно танути.

— Ну, що ж, ну, що ж... — знову зазвучав, стихаючи, голос,— тепер невдачі мене не обходять.

— Ти знаєш, що ми маємо зробити? — спокійно запитала діловитим тоном Трилліан.

— Так,— відповів Гактар,— ви збираєтесь мене розвіяти. Ви збираєтесь знищити мою свідомість. Прошу, будьте як у себе вдома. Після усіх цих мільярдів років лише про забуття я мрію. Якщо я до цього часу не виконав своєї функції, то зараз уже надто пізно. Дякую вам і на добраніч.

Канапа зникла.

Столик з чаєм зник.

Зникли і комп'ютер з кушеткою. Випарувалися стіни. Артур і Трилліан, обережно ступаючи, повернулися по тремтливій стежині світла до "Золотого Серця".

***

— Та-ак,— резюмував Артур,— такі-то справи.

Полум'я високо шугонуло прямо перед його носом і тут же опало. Ще кілька язичків лизнули повітря і воно щезло, лишивши Артурові лиш копич-ку Попелу, де кілька хвилин тому стояв Дерев'яний Стовп Природи і Духовності.

Він вигріб Попіл із дна гамма-мангалу "Золотого Серця", зсипав у кульок

і знову зійшов на капітанський місток.

— Гадаю, що нам слід повернути його на те місце, звідки його викрадено,— сказав він. — Цього вимагає моє сумління.

З цього приводу він уже погиркався зі Слартібартфастом, внаслідок чого старий образився і пішов геть. Він повернувся на свій "Корчмомат", зчинив гучну сварку з кельнером і зник, поринувши у цілком належний йому суб'єктивно уявлений простір.

Суперечка була викликана тим, що пропозиція Артура повернути Попіл на крикетний майданчик "Лордз" у саму мить його викрадення, передбачала подорож у минуле на якийсь день, а може, й довше, а це не що інше, як марні і безвідповідальні дії, здатні порушити механізм часу, чому Рух за Реальний Час намагається покласти край.

— Так,— говорив Артур,— але спробуйте-но втовкмачити це Крикетній Федерації,— і більше й слухати нічого не хотів.

— Я міркую так... — почав він і загнувся. Причина, з якої він хотів повторити свою фразу, крилася в тому, що першого разу всі пустили її повз вуха, причина, з якої він запнувся, крилася в тому, що він дотелепав: слухати його ніхто не буде і на цей раз.

Форд, Зафод та Трилліан прикипіли до оглядового екрана. Гактар розвіювався під дією вібраційного поля, яке "Золоте Серце" нагнітало в його свідомість.

— Що він сказав? — спитав Форд.

— Мені здалося,— збентежено сказала Трилліан,— що він сказав: "Що зроблено, те зроблено... Моя місія завершена..."

— Гадаю, що ми маємо повернути Попіл,— сказав Артур, високо піднявши мішечок. — Так вимагає моя совість.

Розділ 33

Промені сонця спокійно осявали розгардіяш, що творився на стадіоні.

Ще курився дим над випаленою травою, яка стала свідком викрадення Попелу кріккітянськими роботами. Охоплені панічним страхом, люди металися в диму, натикаючись одне на одного, спотикаючись об ноші з пораненими, попадаючи в руки поліцаїв, які арештовували кого тільки могли.

Один поліцай спробував було арештувати Ой-Чувала Лай-Лантуха Без-Гузирного за хуліганство, та сіро-зелений довготелесий зайда прошмигнув на свій корабель і спокійнісінько відлетів у небесну блакить, чим посіяв ще більшу паніку та стовпотворіння.

І в оцю бучу посеред стадіону, вдруге за один і той же день, раптом матеріалізувалися постаті Артура Дента та Форда Префекта, власне, вони телепортонулися з зорельота "Золоте Серце", який припаркувався на земній орбіті.

— Я зможу все роз'яснити,— гучно об'явив Артур.