Життя, Всесвіт і все суще - Сторінка 31
- Дуглас Адамс -Не виключено, що це уже сталося,— додав він з блідою посмішкою,— та щодо цього — існує певна невпевненість.
І він стиха захихотів. Артур сів на ослін.
— Ну, що ж,— сказав він розчаровано,— я просто сподівався трохи вияснити причину того, що твориться в світі.
А ти знаєш історію про причину? — спитав Прак.
Артур зізнався, що не знає, а Прак сказав, що знає, що Артур не знає.
І розповів:
— Якось уночі в небі над планетою, де до того часу про зорельоти ніхто і гадки не мав, з'явився зореліт. То була планета Дальфорсас, а корабель був оцей, "Золоте Серце". Знизу він здавався яскравою новою зіркою, що безшелесно котиться по небокраю.
Дикі племена, що давали дрижаків на схилах Холодних Гір, відірвавши погляди від своїх кухлів з гарячим питвом, тикали тремтячими перстами в небо і клятвено запевняли одне одного, що бачили знамення, знамення, послане їхніми богами, яке сповіщало, що настала пора нарешті взятися за зброю, спуститися вниз і вирізати паскудних Князів Рівнин.
Стоячи на високих баштах своїх палаців, Князі Рівнин звели до неба очі і уздріли ясну зорю і безпомилково сприйняли її як знамення своїх богів про те, що настав час розправитися з гидокапосними Племенами з Холодних Гір.
А посередині, між землями тих і других, до неба звели очі Лісовики і побачили знамення в образі нової зірки і втупилися в неї зі страхом і гіркими передчуттями, бо хоч раніше вони і не бачили нічого подібного, та достеменно знали, що саме воно віщувало, і схилили голови у відчаї.
Вони знали, коли задощило — то вже знак.
Коли дощ перестає — то вже знак.
Коли задують вітри — то вже знак.
Коли вітри вщухають — то вже знак.
Коли на їхній землі опівночі, при повному місяці, народжується козеня з трьома головами — то теж знак.
Коли на їхній землі десь там після обіду кішка приведе кошеня чи опороситься свиня і ні в першого, ні в другого не виявиться жодного спадкового дефекту або і взагалі народжується просте собі немовля з кирпатим носиком — це теж часто-густо має бути сприйняте як знак.
Тож без будь-якого сумніву — нова зірка в небі була знаком особливої ваги.
І всяке нове знамення означало одне й те ж саме — Князі Рівнин та Племена Холодних Гір знову збираються дати один одному бубни.
Сама по собі ця справа була не такою вже й нудною, та річ у тому, що Князі Рівнин та Племена Холодних Гір завжди обирали для чубанини одне й те ж саме місце — Ліс. І більше всіх у цих бойовищах на горіхи перепадало саме Лісовикам, хоча, як їм здавалося, вони ніякогісінького відношення до цих порахунків не мали.
І траплялося так, що після деяких найзапекліших тасканин Лісовики посилали гінця або до вождя Князів Рівнин, або до вождя Племен Холодних Гір з вимогою пояснити Причини такої нестерпної поведінки.
І тоді вождь, однаково який з двох, відкликав гінця вбік і витлумачував йому ту причину, повільно і старанно, не пропускаючи жодної манюпусінької дрібнички.
І найстрашнішим було те, що ті роз'яснення були ґрунтовними. Вони були вкрай чіткими, логічними і твердими. Гінець схиляв голову на груди і картав себе за те, що був аж таким дурнем, не підозрював, який суворий та заплутаний є той світ, в якому він живе, і з якими труднощами та парадоксами доводиться змирятися, коли ти вже наважився в такому світі жити.
— Отепер ти взяв до тями? — бувало, питав вождь. Гінець тільки тупо кивав головою.
— Тож розумієш, що цих сутичок уникнути неможливо? Ще один тупий кивок.
— І чому вони мають проводитися в лісі, і чому вибір цього місця для побоїщ якнайкраще слугує загальному благу, в тому числі і благу Лісовиків?
— Е...
— Якщо розглядати в далекосяжній перспективі?
— Е... так.
І тоді гінцеві ставала зрозумілою причина, і повертався він до лісу в середовище свого народу. Та, наближаючись до дому, продираючись крізь лісові хащі, він раптом усвідомлював, що начисто позабував усе почуте про саму причину, опріч того, що сказане здавалося йому напрочуд переконливим. А от суть самої причини геть випарувалася з його голови.
І звичайно ж, Лісовиків дуже тішило, коли наступного разу Князі Рівнин та Племена Холодних Гір черговий раз починали вогнем і мечем прокладати собі шлях крізь Ліс, заганяючи на той світ усіх Лісовиків, що попадали їм під руку.
***
Прак перервав свою розповідь і пететично закашлявся.
— Я був гінцем,— вів далі він,— коли після появи вашого корабля в лісі почалися битва за битвою. А жорстокості їм було не позичати в попередніх. Багато наших полягло. Я гадав, що можу донести суть причини до свого народу. І я пішов. Вождь Князів повідав її мені, та на зворотному шляху вона розсипалася і розтала в моїй голові, мов сніг на сонці. Так воно вже повелося, так воно вже і йшлося.
Піднявши очі на Артура, він знов захихотів, на цей раз зовсім тихо.
— І останнє, не враховуючи жаб, що залишилось у моїй пам'яті від еліксиру правди — це останнє послання Бога сотвореному ним усьому сущому. Маєте бажання послухати?
На мить усі завагалися, підозрюючи, що Прак жартує.
— Це суща правда,— запевняв він. — Не зійти мені з цього місця. Його груди ледь здіймалися, дихати йому було важко. Голова незграбно
завалилася набік.
— Коли я вперше дізнався, про що йдеться, то враження великого те на мене не справило,— не вгавав він,— та я пригадую, яке враження склала на мене розповідь вождя Князів і як скоро вона випарувалася з голови, тож, виходячи з цього, я вважаю, що з самого послання пожитку буде більше. Хочете послухати, про що воно? Бажаєте?
Слухачі тупо закивали.
— Ще б не хотіли. Якщо вже вам так кортить, то я пропоную полетіти та пошукати його самим. Воно виведено тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від сонця Зарс в галактичному секторі Ку-Ку-Сімка Дріб-Джі-Гамма. Його охороняє Панцерлусковинна Домовина Ту-паря.
Після цієї заяви зависла довга тиша, яку нарешті порушив Артур.
— Даруйте, де отевочки, як його? — перепитав він.
— Воно виведено,— повторив Прак,— тридцятифутовими вогненними
літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від...
— Даруйте,— знову перепитав Артур,— яких гір?
— Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті...
— Якій країні? Я не зовсім розібрав.
— Севорбойпстрії, на планеті...
— Сервоб... якої?
— О Господи всемилосердний,— зітхнув Прак і роздратовано віддав Богові душу.
***
В наступні декілька днів Артур час від часу згадував про послання Боже, та врешті вирішив не піддаватися спокусі відшукати його і твердо дотримуватися першоплану — осісти на якійсь маленькій мальовничій планеті і сумирно коротати свої дні. "Врятувавши Всесвіт двічі протягом одного дня,— розмірковував він,— можна жити трохи спокійніше".
Друзі висадили його на планеті Кріккіт, яка знову стала ідилічно-пасторальним раєм, хоча пісні часом і доводили його до шалу.
Він присвячував багато часу польотам.
Він навчився спілкуватися з птахами і виявив, що розмова з ними наганяла фантастичну нудьгу. Пернаті тільки й щебетали про швидкість вітру, розмах крил, співвідношення енергії і маси, коли повезе — то про ягоди. Прикро, та він виявив, що коли ти засвоїш пташину "говірку, то відразу усвідомлюєш, що піднебесний простір постійно заповнений цим пустопорожнім цвіріньканням. І від нього нікуди не дінешся.
З цього приводу Артур, урешті-решт, занедбав літальний спорт і привчив себе до життя долі, і йому воно подобалося, хоча пустопорожнє цвірінькання доносилося і до самого низу.
Якось одного дня, коли він гуляв по поверхні землі полями, мугикаючи недавно почуту пісеньку, прямо перед його носом з небес спустився сріблястий зореліт.
Розчинилася ляда, висунулися східці. З корабля вийшов високий сіро-зелений чужинець і величаво попрямував до Артура.
— Артур Філі... — почав був він, та, уважно придивившись до Артура, а потім зиркнувши у свою теку, спохмурнів. Знову зміряв його поглядом.
— Здається, тебе я вже облаяв, га? — промимрив він.