Династична дипломатія як інструмент розвитку міждержавних зв’язків Київської Русі

Категорія (предмет): Історія України

Arial

-A A A+

Вступ

1. Шлюбна політика князів Київської Русі

2. Династичні зв'язки Рюриковичів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва – князя Кия.

За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший – з візантійською принцесою, ще двоє – з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша – за норвезького короля Гаральда, а наймолодша Анна – за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права „Руська правда“, які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.

1. Шлюбна політика князів Київської Русі

Шлюби, які укладались великими князями і членами їх родин, були переважно шлюбами з представниками сусідніх іноземних правлячих династій. Вони були фактично скріпленням міжнародних угод, укладених в інтересах всієї країни. Шлюби молодших членів родини великого князя теж були скріпленням угод, спрямованих на стабілізацію становища або політичної рівноваги, тобто були підпорядковані інтересам боротьби за стишення усобиць і збереження Києва. Такими, наприклад, були шлюби Ярослава Святополковича з дочкою Мстислава Володимировича (29.06.1112 р.), Анни Святополківни з Святославом Давидовичом, Романа Володимировича з дочкою Володаря Ростиславича (11.09.1114 р.) чи Ярополка Ізяславича з дочкою Святослава Ольговича Марією у 1116 р.

У табл.1 приведені дані про співвідношення шлюбів для перших 12 поколінь Рюриковичів з представниками інших династій, між різними гілками роду та місцевого боярства. До уваги взято тільки шлюби у яких відоме походження обох партнерів.

Династична політика князів окремих земель і удільних князів була підпорядкована інтересам їх територій. Візьмемо першу галицьку династію. Будучи вилученою з боротьби за Київ, перебуваючи в напружених відносинах з великими князями, нащадки Володимира Ярославича найчастіше шукали угод з Ольговичами: шлюби Ігоря Васильковича з Анною, дочкою Всеволода Ольговича; Євфросінії Ярославни з Ігорем Святославичем; Володимира Ярославича з Болеславою Святославною. їх шлюбні зв'язки з Мономаховичами, навпаки, викликані екстремальними ситуаціями. У 1114 р. Володарівна була видана за Романа Володимировича з ініціативи Володимира Мономаха, який хотів забезпечити підтримку синові на Волині. Для Ростилавичів це був тільки один з варіантів стабілізації, тоді як Мономаховичі з його допомогою готували перехід Волинської землі до їх родових володінь. Те ж можна сказати і про шлюб Ярослава Осмомисла з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, у 1150 р. Його батько Володимирко Володаревич союзом з далекою суздальською династією, яка без галицької допомоги не могла утриматись у Києві, сподівався розділити володіння Волинських Мономаховичів. Подібні наміри були порушенням Любецьких рішень, але Володимирко вже їх і так порушив, захопивши буські, шумські та болохівські волості і прагнув узаконити свої дії (494, с. 16-18). Повна перемога Юрія Довгорукого та утвердження суздальських Мономаховичів у Києві залишали у нього надії не лише на утримання цих захоплених волостей,але й на приєднання цілої Західної Волині з Володимиром Волинським, Белзом і Берестям. Що стосується шлюбу Василька Володимировича з Феодорою, дочкою Романа Мстиславича, то, по перше сам Ярослав Осмомисл був проти цього шлюбу, а по друге в новій ситуації союз Галицької і Волинської земель уже склався і був вигідним для обох як протидія гегемоністським планам Суздальських Мономаховичів, авантюризму Смоленських Мономаховичів та агресивності Ольговичів, яким було тісно у Чернігівській землі. Наслідком постійних династичних зв'язків першої галицької династії з Ольговичами стала боротьба останніх за Галицьку спадщину, яку не зупинила навіть монгольська навала[5, c. 47-49].

Шлюби Волинських Мономаховичів були підпорядковані інтересам боротьби з численними противниками династії. Як вже зазначалося вище шлюб Романа Володимировича з Володарівною в 1114 р. скріпив угоду нового волинського князя з Ростиславичами, які мали старі порахунки з Ізяславичами, що до того володіли Волинню. Шлюб Романа Мстиславича з Предславою Рюриківною був зумовлений складним становищем у якому опинився володимирський князь. Йому тоді не просто було утриматися навіть серед удільних волинських князів. Розрив цього шлюбу наступив тільки тоді, коли стали неможливими відносини Романа Мстиславича та його тестя Рюрика Ростиславича. Союз, скріплений цим шлюбом, своє завдання виконав. Він допоміг Роману втриматись на Волині, здобути володіння у Пороссі, де жили чорні клобуки, які відігравали немалу роль в князівських усобицях XII ст. Цей союз допоміг Роману вистояти після втрати Галича і повернути собі знову Володимир. Шлюби обох дочок Романа були підпорядковані його намірам боротьби за галицький стіл. З цією метою він видав доньку Феодору за сина Володимира Ярославича від попаді. Цей шлюб всі князі рахували нерівним. Можливо через цю нерівність і Ярослав Осмомисл дав згоду на цей шлюб, прекрасно розуміючи мотиви волинського князя. З цією ж метою Роман Мстиславич видав другу доньку за спадкоємця чернігівського престолу Михайла Всеволодовича. Бо, ставши галицьким князем, і започаткувавши другу галицьку династію, він мусив слідувати закономірностям, котрі змушували і першу галицьку династію шукати союзу з Ольговичами. Коли Роман Мстиславич став фактичним господарем Галича, він одружився вдруге з Анною, дочкою візантійського імператора Ісаака II Ангела. Але і в цьому випадку він підпорядковувався закономірностями, які змушували його як сюзерена великої держави шукати відповідного своєму рівню союзника, скріплюючи цей союз відповідного рівню шлюбом. Навколо цього шлюбу ще тривають дискусії. Г.Вернадський вважав наслідком цього шлюбу вигідний перш за все для імператора Олексія III Ангела (1195-1203 рр.) союз з сильним галицько-волинським князем, який забезпечив Візантії допомогу на Балканах (2088, р.269-279).

Не був помилкою, як вважають, і шлюб Данила Галицького з дочкою Мстислава Удатного. На той час це був єдиний вихід для Романовичів. Перш за все шлюб підкріпив легітимність прав Данила Романовича і усунув суперництво серед Мономаховичів. Невдача ж цього союзу крилася в політичній безпорадності самого Мстислава, який став іграшкою в руках галицької еліти. Шукаючи далі союзників, щоб стримати активність Ольговичів, які не відмовилися від претензій на Галицьку спадщину, Романовичі уклали нову угоду, скріплену шлюбом Василька Романовича з Дубравкою, дочкою володимиро-суздальського князя Юрія Всеволодовича (незважаючи на близькі родинні відносини)[2, c. 84-85].

Короткочасний розквіт Городенської землі під владою нащадків Давида Ігоревича теж значною мірою був наслідком вдалих династичних союзів. Такими були шлюби Всеволодка Давидовича з дочкою Володимира Мономаха у 1116 р., його двох дочок: з чернігівським князем Володимиром Давидовичом та турівським князем Юрієм Ярославичом у 1144 р., а також шлюб Олени Глібівни з сином Данила Галицького — Романом бл. 1255 р.

Шлюбні зв'язки чернігівських Ольговичів були більш широкими ніж у представників інших династій. Але вони теж підпорядковувалися певним закономірностям. У XII ст. ціною компромісів з одними гілками Мономаховичів, в союзі з галицькими та полоцькими князями, Ольговичі старались забезпечити собі перевагу в боротьбі з тою гілкою Мономаховичів, які володіли Києвом. Що стосується Давидовичів, то в екстремальних умовах вони шукали виходу в союзі з Суздальськими Мономаховичами. Такими були шлюби дочки Ізяслава Давидовича з Глібом Юрійовичем, а його племінника і спадкоємця Святослава Володимировича з дочкою Андрія Боголюбського — Ростиславою. Цим же тенденціям політики Ольговичів підпорядковані шлюб Всеволода Ольговича з дочкою Мстислава Володимировича — Марією, шлюби його сина Святослава з полоцькою князівною Марією Васильківною у 1143 р. та дочки Анни з теребовельським князем Ігорем Васильковичом. Святослав Ольгович, якому довелося рятувати династію в найважчі для неї роки, коли південні Мономаховичі зуміли домовитись з Давидовичами і готові були йти на повний розділ володінь Ольговичів між собою. Але між Мономаховичами не було єдності. Суздальська гілка прагнула сама запанувати в Києві, смоленська гілка готова була йти на компроміс, а у стані волинської гілки знаходився нащадок Андрія Володимировича, який вважав себе спадкоємцем головного волинського престолу. У цій ситуації династична політика Святослава Ольговича була блискучою. Він видав одну дочку за смоленського спадкоємця Романа Ростиславича (9.01.1149), другу -за Володимира Андрійовича, який став активно виступати проти решти волинських князів, а потім створив антиволинський плацдарм у Дорогобужі, ліквідований тільки з його смертю. Третя дочка Марія була видана у 1166 р. за бузького князя Ярослава Ізяславича, представника молодшої гілки Волинських Мономаховичів. Це була спроба продовжити вдалий досвід альянсу з дорогобузьким князем. Скора смерть бузького князя не дає можливості оцінити наскільки вдалим був цей розрахунок. Нащадки Ярослава Ізяславича, переміщені в Дорогичин, вели політику ворожу решті волинських князів, теж, можливо, через цей родинний зв'язок[6, c. 19-21].

Таблиця 1. Характер шлюбів Рюриковичів (IX-XIII ст.)

Покоління князів

Загальне число відомих шлюбів

3 них:

Шлюбів з іноземними династіями

Шлюбів з боярськими дочками

III

1 (?)

—

VII

—

VIII

—

XII

—

Всього

250

104

Олег Святославич був одружений двічі: з дочкою Юрія Довгорукого і з дочкою Ростислава Мстиславича. Обидва шлюби були укладені в той час, коли тесті були великими князями київськими.

Святославу Всеволодовичу в останній чверті XII ст. вдалось стабілізувати становище, зупинити безперервну боротьбу за Київ і, навіть, вивести проти половців об'єднані сили. Його політика розумних компромісів відбита і в шлюбах його синів. Всеволод Святославич одружився з дочкою переяславського князя Гліба Юрійовича, Володимир Святославич взяв дочку його брата Михайла Юрійовича, якому Ольговичі допомогли здобути володимиро-суздальський стіл, а Гліб Святославич одружився з дочкою Рюрика Ростиславича. Цій же політиці були підпорядковані шлюби Святослава Ігоревича з Ярославою Рюриківною та Ростислава Ярославича з Всеславою Всеволодівною.

У XIII ст. для Ольговичів стали небезпечними гегемоністські плани суздальської династії. Тоді вони взялися активно підтримувати рязанських князів в їх боротьбі за звільнення від зверхності суздальських сюзеренів, а також підтримали ростовських Костянтиновичів, щоб ослабити натиск Всеволода Велике Гніздо та його сина Юрія. Це їм в цілому вдалося. І одним з головних інструментів цієї політики стали шлюбні угоди. Агафія Всеволодівна була видана за Юрія Всеволодовича, а Михайло Всеволодович одружився з дочкою Романа Мстиславича. Ці два компроміси ослабили взаємну конфронтацію. Віра Всеволодівна була видана за пронського князя Михайла Всеволодовича, Марія Михайлівна — за ростовського князя Василька Костянтиновича, а Марія Олегівна — за його брата Всеволода, князя углицького і ярославського.

Як видно з таблиці 1, перші 12 поколінь Рюриковичів, проводячи активну зовнішню політику, були пов'язані з іншими правлячими династіями сусідніх і більш далеких держав. Давність цієї практики можна добре прослідкувати на прикладі «многоженця» Володимира Святославича, який майже кожну війну чи похід завершував миром, скріпленим черговим «шлюбом» з іноземною принцесою. Навіть шлюб з візантійською принцесою Анною був просто епізодом цієї усталеної практики[8, c. 5].

2. Династичні зв'язки Рюриковичів

Династичні зв'язки Рюриковичів з іноземними дворами також були підпорядковані певним закономірностям, які випливали із зовнішньополітичної програми на різних етапах.

В епоху розквіту Київської Русі (друга половина X — перша половина XII ст.) на політичній карті Європи існували дві імперії, які задавали тон в політичних відносинах: Візантія і Германська імперія. Всі інші держави були пов'язані з тими чи іншими аспектами політики обох імперій. Не складала винятку і Київська Русь та держави-землі, що виникли пізніше внаслідок її роздроблення. У середині X ст. княгиня Ольга ще покладала надії на протиріччя між цими двома імперіями. Але вже Володимир Святославич пішов на тісний союз з Візантією, скріплений шлюбом з сестрою імператора Василя II -Анною. Тісний економічний і культурний зв'язок, наявність якого неможливо заперечити, був би мало вірогідним без зв'язків політичних. Візантія не лише ніколи не загрожувала Київській Русі, але й потребувала допомоги останньої. Цей союз став вже настільки природнім, що не потребував нових свідчень та угод, скріплених шлюбами. Шлюбні угоди князів з представниками візантійських правлячих родів служили більше престижу тих чи інших князів ніж мали практичну ціль. Такими були шлюби Всеволода Ярославича з родичкою Костянтина X Мономаха, Ірини Володарівни з Ісааком Комненом, Святополка Ізяславича з Іриною-Варварою Комнен, Ірини-Добронеги з Андроніком Комненом, Євфімії Глібівни з Олексієм Ангелом, а також Романа Мстиславича з Анною Ангел. В останніх випадках обі сторони потребували цих угод: князі хотіли підняти свій престиж, а візантійська сторона розраховувала на допомогу. В числі цих шлюбів і шлюб дочки Володимира Мономаха — Марини з самозванцем, який видавав себе за Льва Діогена. Поряд з особистими симпатіями до старої династії (у війську Романа Діогена при Манцікерті була значна допомога з Русі), тут зіграла роль і спокуса посадити на трон ослабленої Візантії свого ставленика.

Можна не погоджуватися з висновком Д.Оболенського, що Візантія «не без успіху використовувала Київське, Суздальське і Галицьке князівства як пішаків на дошці європейської дипломатії». Принаймні так було не завжди. Свого претендента на візантійський престол висунув не тільки Вололодимир Мономах, але й Ярослав Осмомисл. При цьому князі визнавали статус імператора як глави християнського світу і пишались зв'язками з імператорським домом[4, c. 105-107].

Главою християнського світу прагнув бути і імператор Священної Римської імперії германської нації. Трохи пізніше з'явився і третій претендент — папа, якому вдалось здолати імператора в боротьбі за право інвеститури, але в Києві твердо засвоїли візантійські традиції підпорядкування церкви князівській владі, тому претензії пап тут були незрозумілими. А от постійний натиск Германської імперії на схід, підпорядкування полабських і, частково, поморських слов'ян, намагання зробити своїми васалами угорських, польських і чеських правителів, не могли не хвилювати не тільки великих князів київських, а й волинських, галицьких, полоцьких і турівських князів. На відміну від Візантії активність Германської імперії на сході була для Києва певною небезпекою. З початку XI ст. і практично до загибелі Романа Мстиславича, який вмішався у боротьбу за імператорський престол на стороні свого свояка Філіпа Швабського, стримування германської активності на сході залишалося одним із головних завдань зовнішньої політики Києва. Для цього служили і династичні шлюби.

Правдоподібно, що у квітні 1011 р. сам Володимир Святославич одружився з дочкою графа Куно фон Енгінгена і Рошліти, яка була дочкою імператора Генріха II. Ярослав Мудрий хотів поріднитись з германським імператором, але на Рейні не пішли на цей союз. Тоді київський князь вирішив впливати на політику імперїї шляхом системи союзів з тими князями імперії, позиція яких формувала зовнішню політику імперії. Сестра Ярослава була видана за Бернгарда II, маркграфа Північної марки (1018-44 рр.). Невістками його стали сестра трірського архієпископа Бурхарда та Ода, дочка Лотаря Удо І фон Штаде, пізніше маркграфа Північної марки (1056-1057 рр.). Це були найвпливовіші з князів імперії. Одночасно Ярослав Мудрий підтримав всіх правителів суміжних з імперією земель. Навіть шлюб Анни Ярославни з французьким королем Генріхом І Капетінгом зі сторони Ярослава Мудрого був привабливим тільки тим, що він отримав союзника на далекому західному кордоні імперії.

Ця тенденція продовжувалась і пізніше. І Ізяслав Ярославич, потрапивши у вигнання, шукав допомоги не у імператора, а у папи, який не був небезпечним для київського князя. Його син Ярополк в еміграції одружився з Кунегундою, дочкою Отто фон Орламюнде, маркграфа лужицького і мейсенського, брата веймарського графа Вільгельма. Вдова маркграфа, мати Кунегунди, була одружена вдруге з Дедо II, маркграфом Нижніх Лужиць, при дворі якого знайшли притулок київські вигнанці. Лужицькі, мейсенські і веймарські маркграфи теж були одні з найвпливовіших князів імперії[3, c. 5].

Продовженням цієї політики був шлюб сестри Володимира Мономаха Євпраксії з Генріхом Довгим фон Штаде, маркграфом Північної марки. Рання смерть маркграфа Генріха дала Києву несподіваний шанс. Молодою вдовою захопився сам імператор Генріх IV. Здавалося, що там, де довго нічого не могла добитися дипломатія, досягла успіху молодість і краса. Але цей єдиний випадок династичного шлюбу з германськими імператорами через відомі вади Генріха став трагедією для Пракседи і нічого не дав її родині в плані політичному. Трагедію і безпорадність Пракседи використали Вельфи для боротьби проти Гогенштауфенів.

З німецькою принцесою був одружений першим шлюбом великий князь Ізяслав Мстиславич. Його дружина була родичкою імператора Фрідріха І і шлюб цей відбувся задовго до того, як Ізяслав став претендувати на Київ. Традиції щодо стосунків з Германською імперією залишалися незмінними. Підтримуючи Гогенштауфенів, Роман Мстиславич не тільки допомагав свояку по дружині, але й теж продовжував традиційну політику. Його син Данило Галицький видав доньку Софію за графа Генріха V Бланкенбург- Шварцбурга, а сина Романа одружив з спадкоємницею австрійських маркграфів Бабенбергів — Гертрудою, що дозволило Роману Даниловичу поборотись за Австрійську спадщину. Подібно до сталих контактів з графами Штаде, такими ж були, напевно, контакти з Бабенбергами, особливо в часи боротьби за Галицьку спадщину. Принаймні виступи проти угорців виглядають цілком узгодженими.

До цієї групи слід додати і пов'язання з поморськими князями, характерні для волинських і, почасти, галицьких князів. Важко допустити, щоби шлюби турівської княжни Малфріди Юріївни з Ратибором І чи Саломеї Романівни з Святоплуком, Вислави Ярополківни з Богуславом або Святохни, дочки Казиміра II з Борисом Всеславичем були продиктовані тільки торговельними вигодами. Поморські князі були в тісних відносинах з імперією і це мало важливе значення.

В цьому ж контексті, на наш погляд, слід розглядати і шлюби з чеськими князями. М.Баумгартен налічує їх досить багато. Хоча більшість з них гіпотетичні, заперечувати факти таких шлюбів неможливо, пояснювати тільки торговельними інтересами — непереконливо. Чеські князі були рівночасно імперськими князями і теж впливали на формування політики імперії.

Польща була сусідом, який мав найдовші кордони з землями Київської Русі. Взаємні шлюби Рюриковичів з П'ястами закономірні. Почалися вони з шлюбу дочки Болеслава Хороброго з Святополком Володимировичем, тоді турівським князем. Серйозна конфронтація обох країн, яка, почасти, стала наслідком цього шлюбу, була короткочасною. Небезпека розвалу Польші і перетворення її в сателіта імперії надовго усунуло протиріччя між обома країнами. Києву було вигідно мати між своїми кордонами і кордонами імперії сильну і незалежну Польщу. У 1042 р., рятуючи сусідню державу, Ярослав Мудрий видав свою сестру Марію-Добронегу за Казиміра Відновника і одружив сина Ізяслава з Гертрудою, дочкою Мешка II. З цього періоду і до самої монгольської навали (а для Галицько-Волинської держави і далі) між Рюриковичами і П'ятами існували найтісніші зв'язки. Постійна загроза стати васалами імперії робила польську сторону ініціатором цих контактів. Досить сказати, що з Рюриківнами одружувались сюзерени Польші Болеслав II Відважний, Болеслав III, Мєшко III, Болеслав IV Кучерявий, Казимір Старий, Лєшко Білий, а також цілий ряд удільних князів[1, c. 14-16].

Найбільш тісні взаємини з Польщею мали Волинські Мономаховичі. Тут головну роль грали стабільні кордони і економічні контакти. З першою галицькою династією у П'ястів відносини залишалися напруженими. Можливо, що тут відіграли роль більш тісні зв'язки галицьких князів з угорськими та чеськими правителями, які мали певні протиріччя з поляками. Довший час волинські князі були найбільшими союзниками польських князів. Мстислав Ізяславич був одружений з Агнесою, дочкою Болеслава III, його сестра Євдокія була дружиною Мешка Старого. Син Мстислава — Роман вмішувався в польські усобиці як в родинні справи. Гремислава Інгварівна була видана за Лєшка Білого, з його дочкою одружився Василько Романович, а з мазовецькою княжною — Василько Ярополкович. Гремислава Всеволодівна стала дружиною Болеслава І Опольського, а Переяслава Данилівна — Земовита І Мазовецького.

Сусідом Київської Русі була і Угорщина. Перші контакти з уграми сягають часів Олега. З угоркою, ймовірно, був одружений Святослав Ігоревич. За герцога Ласло Capa була видана Прямислава Володимирівна. У 1046 р. Анастасія Ярославна стала дружиною угорського короля Андрія І. Можна не сумніватися, що союз з Угорщиною теж був складовою частиною політики, спрямованої на стримування активності Германської імперії. Король Андрій якійсь час перебував у вигнанні в Києві, його батька усунула від влади Гізела, дружина Стефана І. Обставини міжусобної боротьби змусили Анастасію Ярославну шукати притулку в німецьких землях. Тут вона, схоже, вийшла вдруге заміж за графа Пото і з допомогою німецьких військ у 1063 р. здобула угорський престол для сина Шаломона при якому стала регентшею. А сам Шаломон мусив скласти васальну присягу імператорові. Його противники відразу стали шукати допомоги на Русі (289,377-378,3811.). Шаломон же такої допомоги не дістав, хоча й був внуком Ярослава Мудрого. Він загинув у половецьких степах. Його противники (які були і противниками імперії) скріпили свій союз з Руссю шлюбом Ілони, дочки Бели І, тоді ще герцога, з Ростиславом Володимировичом, тоді старшим з онуків Ярослава Мудрого.

На протязі всього XII ст. руські князі підтримували в Угорщині ті сили, які протидіяли імперському впливу. Подібно до Польщі, в Києві воліли мати між своїми кордонами і кордонами імперії незалежне Угорське королівство. У 1112 р. за короля Калмана І була видана Євфімія Володимирівна. Невдача цього шлюбу і періодична підтримка претензій, прогнаного разом з матір'ю ще до народження, Бориса Калмановича (1510, c. 157-186), майже не вплинули на характер відносин між обома країнами. Гейза II був одружений з дочкою Мстислава Володимировича — Євфросинею. З дочкою хорватського бана Бейлуша одружився Володимир Мстиславич. Бан Бейлуш був одним з чільних вельмож при угорському дворі. Брат бана Белуша — Урош II Молодший був великим жупаном Зети, їх сестра була матір'ю короля Гейзи II. Обидва брати були опікунами короля в юності і мали великий вплив на нього і далі. По смерті мужа Єфросинія Мстиславна була довший час регентшею і спрямовувала всю зовнішню політику Угорщини. Вона противилася унії з Візантією та конфронтації з галицьким князем Ярославом Осмомислом. Бела III спочатку посадив матір у фортецю Бранічево, а під кінець змусив прийняти чернецтво у єрусалимському монастирі іоаннітів[7, c. 124-126].

Династичні пов'язання з скандинавськими королівствами були природніми для династії Рюриковичів, яка сама була скандинавського походження. Найбільш інтенсивно вони розвивались до середини XII ст. Занепад знаменитого шляху «з варяг в греки», загострення відносин з шведами та датчанами внаслідок суперництва за прибалтійські та фінські землі, де раніше переважав новгородський та полоцький вплив, дальше роздроблення Київської Русі — все це привело до значного скорочення зв'язків із скандинавськими сусідами. З середини XII ст. в родині Рюриковичів вже не було невісток — дочок шведських королів (як Індігерда-Ірина, дружина Ярослава Мудрого, чи Христина, дружина Мстислава Володимировича). Рюриковичі перестали активно вмішуватись в скандинавські справи, як в часи Олафа Святого чи Гаральда III Хороброго, чиєю дружиною була Єлизавета Ярославна. Останнім відгомоном тих часів, коли Рюриковичі згадували своє вікінгівське походження, був шлюб Володимира Мономаха із спадкоємницею англійської династії Гітою Гаральдівною. їх син Мстислав-Гаральд цікавився скандинавським походженням Рюриковичів, залишивши сліди цього зацікавлення в редагованих ним літописах. Він також намагався повернути традицію зв'язків із скандінавськими династіями. Його дві доньки Інгеборд та Малфріда були видані за датських принців Кнута Лаварда та Еріка-Емунда (500, с.108; 1919А, р.225-263). Кнут Лавард був ободрицьким королем, їх син, названий в честь прадідаВольдемаром, став одним з найвидатніших датських королів. Одружився він з родичкою по матері: правнучкою Мстислава Володимировича — Софією, дочкою новгородського князя Володимира Всеволодовича, її мати Рікса, дочка польського князя Болеслава III,по смерті мужа вдруге вийшла заміж за шведського короля Сверкера І. Королева Софія була незвичайною жінкою і залишила по собі слід в скандинавському епосі. По смерті мужа вона вийшла за маркграфа Тюрінгії Людовика V[5, c. 57].

Висновки

Наведені приклади дозволяють стверджувати, що до 1240 р. шлюбна політика Рюриковичів в основному була підпорядкована інтересам Київської Русі і земель, які входили до її складу.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній арені характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгі-гердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого.

Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

Список використаної літератури

Котляр М. Князівські клани в дипломатичному суперництві за Київ (середина ХІІ ст.) //Київська старовина. — 2002. — № 1. — C. 10-23.
Малик Я. Історія української державності: історична література / Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна. — Львів : Світ, 1995. — 248 с.
Махун Я. Століття XI. Ярослав Мудрий — дипломат і будівник, а вже потім воїн //День. — 2000. — 30 вересня. — C. 5
Нариси з історії дипломатії України : науково-популярна література / О.І.Галенко, Є.Є.Камінський, М.В.Кірсенко та ін. — К. : Вид. дім "Альтернативи", 2001. — 733 с.
Сахаров А.Дипломатия древней Руси: (Зарождение древнерус. дипломатии) / А. Н. Сахаров. — М. : Педагогика, 1987. — 126 с.
Сокуренко О. Київська Русь як суб'єкт міжнародних відносин у IX-XI ст. // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 7. — С. 19-22.
Шевчук В.Історія української державності: Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів / Василь Шевчук, Микола Тараненко. — К. : Либідь, 1999. — 477 с.
Яковенко Б. Святослав Київський: дипломатія в кольчузі: Дипломатія Київської Русі //День. — 2002. — 13 липня. — C. 5