1. Мобільність робочої сили та сегментація ринку.

2. Механізм функціонування соціального партнерства в Україні.

Список використаної літератури.

1. Мобільність робочої сили та сегментація ринку

Мобільність робочої сили — це здатність працівників міняти місце, район і навіть країну, де вони трудяться, в пошуках більш вигідних умов продажу своїх знань, навичок і здібностей.

Зазначимо, що в будь-якій країні є люди, більш важкі "на підйом", навіть за умови більш високої оплати. Часто ціна вибору виявляється надто високою. Іноді переміна місця роботи виявляється неможливою через зовнішні фактори. У постсоціалістичних країнах низька мобільність робочої сили традиційно пов'язана з житловою проблемою. Адже людина, яка проробила усе життя заради отримання "безплатної" квартири, не може собі дозволити все кинути і їхати на нове місце.

У розвинених країнах більшість найманих працівників весь час озирається у пошуках більш вигідних пропозицій. Це означає, що на ринках праці існує постійна конкуренція серед продавців і покупців — роботодавців, які намагаються отримати найбільш цінних спеціалістів. І чим цінніший спеціаліст, тим гостріша конкуренція за нього, тим вища його оплата.

Цілком зрозуміло, що така конкуренція за найманих працівників, без яких неможливе ані створення, ані діяльність будь-якого підприємства, веде до переливу працівників з одного підприємства на інше, з однієї галузі в іншу. Оскільки рівні заробітної плати весь час змінюються, робітники численних галузей страйкують з вимогами підвищення зарплати до рівня, який панує в інших галузях. Тому в усіх цивілізованих країнах ринки праці регулюються законодавчими нормами та інститутами, які передбачають заходи щодо соціального захисту трудящих. Ці норми мають підтримувати певний баланс інтересів між робітниками, роботодавцями і суспільством в цілому.

Механізм взаємодії профспілок, організацій роботодавців і урядових органів показує взаємини на ринках праці і водночас як це позначається на функціонуванні "соціальної економіки" в цілому.

Сегментація ринку праці — це поділ працівників і робочих місць на замкнуті сектори, зони, які обмежують мобільність робочої сили своїми рамками.

Ознаками сегментації можуть бути:

• територіальне положення — регіон, місто, район тощо;

• демографічні характеристики — статевовіковий і сімейний склад населення;

• соціально-економічні характеристики — рівень освіти, професійно-кваліфікаційний склад працівників, стаж роботи тощо;

• економічні критерії — розподіл покупців за формами власності, за їхнім фінансовим станом; розподіл продавців за рівнем матеріальної забезпеченості та ін.;

• психографічні показники — особисті якості працівників, їх належність до певних верств і прошарків суспільства тощо;

• поведінкові характеристики — мотивація зайнятості та ін. Великого значення набуває створення сегментів для тих, хто особливо потребує соціальної підтримки з боку держави. Це такі малоконкурентоспроможні групи осіб, яким потрібна робота: молодь, котра досягла працездатного віку, працівники похилого віку, інваліди, жінки з дітьми.

Залежно від того, які склалися стосунки між найманими працівниками і роботодавцями, в який спосіб регулюються ці відносини, ринок праці може бути жорстким або гнучким.

Ринок праці сегментується за такими принципами: територіальний (географічний), професіонально-кваліфікаційний, соціальний, за ланками суспільного виробництва, за кількісним співвідношенням покупців та продавців товару (“робоча сила”), за умовами конкуренції.

З точки зору територіального підходу виділяють такі ринки праці:

— внутрішній — місцевий, регіональний, національний;

— зовнішній — транснаціональний та світовий.

З точки зору ланки суспільного виробництва виділяють ринки праці:

— внутріфірмовий;

— галузевий;

— національний.

Залежно від професій виділяють ринок:

— робочих кадрів (працівники переважно фізичної праці);

— спеціалістів та керівників.

За демографічним принципом ринок праці поділяється:

— за статевою ознакою — чоловіки, жінки;

— за віком — молодь, особи працездатного віку, особи передпенсійного віку.

За національним принципом: українці, росіяни, молдавани, болгари та інші.

За рівнем освіти: з вищою, з середньою спеціальною, з середньою та неповною середньою освітою.

За часовим принципом: тимчасовий (погодинний, поденний, помісячний, сезонний), постійний (річний).

За юридично-правовими аспектами: офіційний (зареєстрований), неофіційний (відкритий або чорний) ринок праці.

2. Механізм функціонування соціального партнерства в Україні

У сучасний період в Україні відбуваються процеси, які можна визначити як формування колективного трудового права. Кризовий стан економіки загострив потребу суспільства досягнути соціального балансу між найманими працівниками, власниками (роботодавцями) і державою. Зараз наочно видно, що правовими засобами індивідуального трудового права, в якому основними суб'єктами виступають індивідуальний найманий працівник і окремий роботодавець, не вирішити нагальних проблем. На перший план виходять, умовно кажучи, суб'єкти інших "вагових категорій" — колективи найманих працівників і колективи роботодавців. Узгодження соціально-економічних інтересів між вказаними суб'єктами, а також між ними і державою утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у зарубіжних країнах назву інституту соціального партнерства, котрий пронизує соціально-економічні відносини від національного рівня до конкретного підприємства (роботодавця).

Соціальне партнерство — система взаємовідносин між працівниками (їх представниками), що дозволяє враховувати взаємні інтереси сторін при всій їх протилежності та на цій основі досягати згоди з соціально-економічних питань, яка закріплюється у колективних договорах та угодах.

Предметом соціального партнерства виступають колективні відносини між соціальними партнерами із участі трудових колективів у встановленні умов праці; з участі трудових колективів в управлінні організаціями, на яких вони працюють; щодо укладення і виконання колективних договорів та колективних угод на галузевому, регіональному, національному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших представницьких органів трудового колективу в соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності об'єднань роботодавців; з вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

У теоретичному плані постає питання співвідношення соціального партнерства і колективного трудового права. У широкому розумінні предмет соціального партнерства ширший за своїм змістом предмета колективного трудового права. Останнє регулює лише колективні відносини з приводу застосування найманої праці, а предметом соціального партнерства можуть бути як окреслені нами питання, так і відносини, що знаходяться поза їх межами, зокрема сфера соціального забезпечення, охорони здоров'я тощо.

Роботодавець хоче подешевше купити повноцінну робочу силу і підтримувати її діяльність на рівні й в інтересах свого виробництва, а працівник хоче одержати за свою працю стільки, скільки потрібно для нормального життя і праці йому самому і його родині. Загалом, мова йде про “поділ” економічного пирога, що повинен проходити максимально справедливо, мирним, цивілізованим шляхом. Тому соціальні партнери повинні навчитися співпрацювати в мінливих умовах: роботодавці (адміністрація державних підприємств, керівники акціонерних об'єднань, підприємці і власники приватних виробництв і компаній та ін.) повинні добровільно “допустити” до монопольного володіння управлінськими функціями та їх здійсненням іншого партнера від трудового колективу — профспілка.

У сучасному світі соціальне партнерство — один із найважливіших аспектів організації соціального ринкового господарства й один із суттєвіших аспектів партнерства між людьми в процесі виробництва і громадського життя. Так, привертає увагу партнерство між колегами в процесі виконання виробничих завдань, між керівниками і підлеглими, між поколіннями людей при організації пенсійного забезпечення, між власниками засобів виробництва і власниками робочої сили. Останнє виникає у вигляді партнерства між двома соціальними групами людей — роботодавцями та найманими працівниками і тому називається соціальним, що можна визначити як ідеологію, форму і методи узгодження соціально-трудових інтересів. Ідеологія соціального партнерства полягає в тому, що соціальні конфлікти між сторонами вирішуються не через протистояння різнохарактерних соціальних груп, а встановленням соціальної згоди, не через “конфліктне суперництво”, а “конфліктним співробітництвом”. Метод вирішення соціальних конфліктів у границях соціального партнерства — компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників, а не протистояння і ліквідація приватної власності на засоби виробництва. Соціальне партнерство передбачає вирішення соціальних конфліктів не революційним шляхом, а шляхом мирних переговорів і взаємних поступок. У реальному житті соціальне партнерство є альтернативою будь-якій диктатурі класу, який захищає інтереси сторін.

Ми нерідко при цьому повторюємо слово “конфлікт”, тому що навіть при найбільш цивілізованому способі узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників ці інтереси залишаться різними.

З появою соціального партнерства варто інакше визначати підхід до правового регулювання соціальних і трудових відносин. Тобто державні владні структури, розробляючи законодавчі акти, мають враховувати пропозиції, що напрацьовані в органах тристороннього представництва. Більш правового характеру також мають набути колективні договори і угоди. Цьому може сприяти розробка концепції механізму забезпечення договірного регулювання трудових відносин та створення оптимальних структур примирення, посередництва, арбітражу, трудового судочинства, інспекцій праці тощо.

Список використаної літератури

1. Єсінова Н. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ Ніна Єсінова,. — К.: Кондор, 2004. — 429 с.

2. Богиня Д. Основи економіки праці: Навч. посібник/ Дем'ян Богиня, Олена Грішнова,. — 2-е вид., стереотип.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 312 с.

3. Богоявленська Ю. Економіка та менеджмент праці: Навчальний посібник/ Юлія Богоявленська, Євген Ходаківський,. — К.: Кондор, 2005. – 328 с.

4. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 350 с.