Глобалізація світогосподарських зв’язків

ВСТУП

Розділ 1. ОСОБЛИВОСТІ ТА ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПРОЦЕСІВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ПОРОЗІ 21 СТОЛІТТЯ

1.1. Що означає глобалізація?

1.2. Глобальні проблеми сучасності

1.3. Причини та рушійні сили глобалізації

Розділ 2. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1. Транснаціональні корпорації та прямі іноземні інвестиції як основа глобалізації.

2.2. Основні напрями глобалізації та її показники

2.3. Глобальна економічна система

2.4. Негативні наслідки глобалізації

Розділ 3. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Кінець 20 століття залишиться в пам’яті людства епохою великих сподівань, які частково збулися, а частково не реалізувалися. Протягом найближчих років доведеться побачити в якій мірі ці сподівання були обґрунтовані. Особливої уваги заслуговує питання про те, чи судилося збутися мрії про глобалізацію сучасного світу, про вільний господарський обмін між регіонами, єдиний інформаційний простір і домінування в світовому масштабі принципів гуманістичного соціального устрою.

На межі двох тисячоліть в житті практично всіх держав світу центральне місце займають глобальні економічні, фінансові та валютні проблеми. Вони значною мірою впливали на розвиток всіх країн планети і в період Першої та Другої світових війн, і у роки Великої Депресії, і міжнародних валютних криз.

І все ж до кінця 20 століття всілякі економічні та екологічні глобальні катаклізми, що призводили до серйозних порушень економічного зростання і рівноваги в світовому масштабі, значно посилили міжнародний вплив на кожну державу щодо формування власної економічної політики. Протягом другої половини 20 століття відбувалося постійне підвищення рівня взаємозалежності та інтеграції країн, їх регіоналізації для вирішення спільних завдань. Головне на сьогодні для світового співтовариства – збереження миру, соціально-економічного добробуту, забезпечення міжнародного економічного порядку, який базується на лібералізації, відкритості економіки, вільній торгівлі та співпраці між державами. Тому дуже важливим на сьогодні є визначення того, яким же чином впливає глобалізація на світові економічні процеси та на процеси, що відбуваються всередині кожної країни. І досі не зрозуміло, що ж що ж у кінцевому рахунку глобалізація несе країнам – загрозу чи нові можливості? Очевидно, і те й інше.

Можна сказати, що тенденція ця загалом не нова, процес, який ми називаємо “інтернаціоналізація господарського життя”, йде вже не один десяток років. Все так. Але саме в останні роки кількісні зміни, що накопичувалися протягом досить довгого періоду часу призвели до якісного стрибка, до нового статусу економічного життя загалом, до нового змісту навіть такого, здавалося б, самоочевидного, поняття, як “національна економіка”. Для прикладу можна послатися на статтю в “Уолл Стріт Джорнел” під заголовком: “Міф, який називається “Зроблено в США”[13], яка була надрукована ще в 1991р. Автор наводить дані, що відносяться до галузі промисловості, серцевини американської національної економіки — автомобілебудуванню. Виявляється, що з 10 250 долл., які автомобільна компанія “Дженерал Моторс” отримує за продаж в США автомобілю марки “Понтіак”, всього 4000 долл. потрапляє в її власне розпорядження. Інше йде за кордон у вигляді оплати за поставлені частини або виконані послуги: 3000 долл. — в Південну Корею, 1850 долл. — в Яонію, 700 долл. — в Німеччину, 400 долл. — в Сингапур і Тайвань, 250 долл. — в Англію, 50 долл. — в Ірландію. Так де ж дійсно зроблена ця автомашина, чи лише в США або фактично у всіх перерахованих країнах?

Напевно, точніше було б вказати не тільки США, а й інші країни, які брали участь в її створенні. Згодом, можливо, так і буде, як це відбувається зараз, коли японська марка “Соні” позначається на предметах, що були зібрані або зроблених в країнах Південно-Східної Азії або Західної Європи. Вже з’явилися пропозиції відмовитися від звичних слів “Зроблено в такій-то країні” і перейти до формули “Зроблено в такій-то компанії”.

Дійсно, глобалізація економічної діяльності є однією з головних тенденцій в розвитку сучасного світу, що величезний чином впливає не лише на економічне життя, але й тягне за собою політичні (внутрішні і міжнародні), соціальні і навіть культурно-цивилізаційні наслідки. Ці наслідки все більше відчувають на собі практично всі країни і серед них, звичайно, Україна, яка цілком усвідомлено, активно і цілеспрямовано рухається в напрямку інтеграції в світову економіку. Тому аналіз цього всесвітнього процесу має не лише теоретичне, але і суто практичне, і причому надзвичайне важливе, значення для України, для її зовнішньоекономічної, а в більш широкому значенні — всієї економічної політики.

Розробленість.Тим часом процес глобалізації, що розгортається в його сучасних формах переважно в останні півтори два десятиріччя з особливою силою таїть в собі досить велику кількість непорозумінь і протиріч, стає предметом гострих дискусій в академічних і ділових колах, на міжнародних форумах, де нерідко стикаються самі різні, часом прямо протилежні думки, оцінки, прогнози. Сьогодні досить важко знайти більш модну та дискусійну тему, ніж глобалізація. Про неї говорять та сперечаються вчені, політики, бізнесмени, релігійні діячі, журналісти. Предметом жвавих дискусій є майже все – що таке глобалізація, коли вона розпочалась, як вона співвідноситься з іншими процесами суспільного життя, які будуть ї наслідки. Проблеми і перспективи сучасної людської цивілізації, що інтенсивно обговорюються на межі 21 ст. і третього тисячоліття, на одному рівні з питаннями науки, техніки, культури, стилю життя, в чималій мірі обертаються і навколо проблем економічної глобалізації.

Як і відносно інших термінів, що широко застосовуються, начебто загальновизнаних і цілком зрозумілих, тут накопичилось чимало далеко не безперечних думок, що вимагають критичного аналізу.

Термін “глобалізація”, який епізодично використовувався з кінця 60-х рр., вперше став центром концептуальних побудов в 1981 році американським соціологом Дж. Макліном, який закликав “зрозуміти історичний процес посилення глобалізації соціальних відносин і дати йому пояснення” [6]. До середини 80-х рр. концепція глобалізації була вже настільки поширена, що М.Уотерс писав :”Подібно до того, як основним поняттям 80-х був постмодернізм, ключовою ідеєю 90-х може стати глобалізація, під якою ми розуміємо перехід людства у третє тисячоліття”. В цей же період основні термінологічні аспекти були розроблені Р.Робертсоном, який у 1983 році виніс поняття “glabality ” в назві однієї зі своїх статей, в 1985 дав детальне тлумачення терміну “globalization”, а в 1992 р. виклав основи своєї концепції в спеціальному дослідженні. З початку 90-х рр. кількість книг і статей на цю тему почала збільшуватися в геометричній прогресії, і на сьогодні переважна більшість економістів вважають, що господарська глобалізація є найважливішим соціальним процесом кінця 20 століття, хоча і визнають, що перехідний період буде надзвичайно важким [5].

Безперечно вітчизняних та російських авторів також не обходить проблема глобалізації. Серед російських науковців можна назвати таких як доктор економічних наук, директор Центру досліджень постіндустріального суспільства, заступник головного редактора журналу “Свободная мысль” (Росія) Владислав Іноземцев; доктор історичних наук, професор Віктор Кувалдін; доктор економічних наук, директор Всеросійського науково-дослідницького інституту зовнішньоекономічних зв’язків Ігор Фамінський та багато інших. Серед українських авторів особливо приємно відмітити викладачів нашого інституту доктора економічних наук, професора Антона Філіпенка; доктора економічних наук Олександра Рогача; а також секретаря Ради з питань спеціальних економічних зон Віктора Письмака, які досліджують питання, чому процес глобалізації так активно набирає обертів останніми роками і які негативні наслідки вони будуть мати для України та світу в цілому. Варто відзначити фахівців з Інституту світової економіки та міжнародних відносин докторів економічних наук О. Білоруса, Д. Лук’яненка, Д. Гончаренка, Ю. Мацейко, О. Скаленко, які займаються фундаментальними дослідженнями глобальних трансформаційних процесів.

Об’єкт та сфера. Об’єктом дослідження в моїй роботі стали сучасні світогосподарські зв’язки та процеси, які сьогодні відбуваються в світовій економіці у зв’язку з активізацією процесів глобалізації. Щодо предмету,то ним можна вважати національні економіки країн світу та з’ясування того, яким саме чином глобалізація впливає на них. В своїй роботі я розглянула характерні риси та особливості розвитку процесів глобалізації та регіоналізації на порозі 21 століття, яким чином ці процеси впливають на світову економіку і на економічні процеси, що відбуваються в Україні.

Основною метою роботи було намагання розкрити складні та суперечливі процеси, тенденції та наслідки світових економічних трансформацій; яким чином глобальні процеси в світовій економіці впливають на економіки розвинутих країн та країн, що розвивають і хто в кінцевому підсумку залишиться у виграші. Значне місце в роботі займає аналіз причин та рушійних сил глобалізації, а також її основи — діяльності транснаціональних корпорацій. Крім того, на мою думку, аналіз процесів глобалізації був би неповним, якби в роботі не було приділено певної уваги проблемам неподільності розвитку глобальної економіки та екологічним проблемам. Також, частково я торкнулась негативних наслідків глобалізації, оскільки ми не маємо права нехтувати ними, які є характерними не лише для глобалізації, а для будь-якого процесу, що відбувається в світі. Входження кожної країни в умовах глобалізації у наступне тисячоліття вимагатиме від неї проведення серйозних політичних, економічних та культурних реформ. Ключовим фактором успішної реалізації запланованих програм буде формування людини, здатної до ефективної роботи в межах інформаційного суспільства. Україну чекають нелегкі, але цікаві роки трансформації та адаптації, і в результаті – достойне входження країни і світове співтовариство 21 століття.

Розділ 1. ОСОБЛИВОСТІ ТА ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПРОЦЕСІВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ПОРОЗІ 21 СТОЛІТТЯ

1.1. Що означає глобалізація?

Глобалізаціясвітової економіки складна, багатоаспектна проблема, що постійно породжує численні наукові дискусії і тому на сьогодні вона не має простого і однозначного тлумачення. За цим поняттям переховується велика кількість явищ і одночасно протікаючих процесів, а також проблем, які торкаються всього людства і які прийнято називати глобальними проблемами сучасності. Семантично це поняття пов’язане з англійським словом “Globe” (земна куля), яке не залишає шансів на існування іншим термінам іншого семантичного коріння типу “мировизация” (рос.) або “мондиалізація” (фр.). З множини вимірювань поняття глобалізації можна виділити два найбільш очевидних [ 13 ].

1. Загальнопланетарний масштаб інтернаціоналізації світової економіки як логічний результат взаємодії національних економік, які постійно розширювались, коли ця взаємодія набула вигляду транснационалізації, тобто їх взаємного проникнення і переплетіння.
2. Універсалізація або гомогенізація економічного життя, яка під впливом обміну знаннями, людьми, товарами, культурними цінностями і т.п. все більш тяжіє до єдиних стандартів, принципів і цінностей.

Сьогодні термін “глобалізація” отримав виражене емоційне забарвлення. Одні вважають, що це корисний процес, що має ключове значення для розвитку світової економіки в майбутньому, і що він неминучий і необоротний. Інші ж відносяться до нього вороже, навіть зі страхом, вважаючи, що глобалізація веде до збільшення нерівності між країнами й у їхніх межах, породжує загрозу зростання безробіття і зниження рівня життя та служити гальмом на шляху соціального прогресу. Дуже важливо визначити шляхи, що відкривають усім країнам можливість користуватися плодами процесу глоблізації, зберігаючи при цьому тверезість в оцінці його потенціалу і ризиків.

Глобалізація справді відкриває найширші можливості для всесвітнього розвитку, однак темпи її поширення нерівномірні [56,65]. Процес інтеграції у світову економіку відбувається в деяких країнах швидше, ніж в інших. У країнах, що зуміли досягти інтеграції, спостерігаються більш високі темпи зростання і скорочення бідності. Політика зовнішньої орієнтації принесла динамізм і процвітання значної частини Східної Азії, цілком перетворивши цей регіон, який 40 років тому знаходився в числі найбідніших у світі. У свою чергу, підвищення рівня життя створило можливості для розвитку демократії і просування вперед у рішенні таких економічних питань, як захист навколишнього середовища і поліпшення умов праці.

На відміну від цього, для багатьох країнах Латинської Америки й Африки, що проводили в 70-і і 80-і роки ХХ століття політику внутрішньої орієнтації, були характерні застій чи спад економіки, зростання бідності і високі темпи інфляції, що стали нормою. У багатьох випадках, особливо в Африці, проблеми збільшувалися через несприятливий розвиток зовнішніх умов. Після того як ці країни змінили свою політику, рівень їхніх доходів почав зростати. В даний час відбувається процес їхньої трансформації. Необхідно сприяти збереженню цієї тенденції, а не спробам переломити її, і це стане найкращим способом сприяння економічному зростанню, розвитку і скороченню бідності [59, c. 1-2].

Кризи, що вибухнули в країнах з перехідною економікою, у 90-і роки ХХ століття, із всією очевидністю продемонстрували, що можливості, які відкриваються глобалізацією не застраховані від небезпек, які пов’язані з нестійким рухом капіталу, а також із загрозою соціальної, економічної й екологічної деградації, яка породжується бідністю. Це, однак, не є підставою для відмовлення від наміченого курсу. Навпаки, усі зацікавлені сторони, як у країнах, що розвиваються, так і в країнах з розвинутою економікою, і, зрозуміло, інвестори, повинні відгукнутися на це готовністю до перегляду політики з метою побудови міцної економіки і надійної світової фінансової системи, здатних забезпечити більш швидке зростання і скорочення бідності.

Як допомогти країнам, що розвиваються, особливо найбіднішим, у подоланні відставання? Чи веде глобалізація до посилення нерівності, чи вона може допомогти у викорінюванні бідності? І чи правда, що, інтегруючись у світову економіку, країни неминуче піддаються нестабільності? Ці та інші питання висвітлюються в наступних розділах.

Економічна «глобалізація» являє собою історичний процес, що є результатом новаторства людей і технічного прогресу. Цим терміном називають усе зростаючу ступінь інтеграції країн в усьому світі, обумовлену насамперед торговими і фінансовими потоками. Іноді під ним мається на увазі також рух людей (праці) і знань (технологій) через міжнародні кордони. Глобалізації властиві також більш широкі культурні, політичні й екологічні параметри.

У своїй основі глобалізація не таїть нічого загадкового. Цей термін став широко використовуватися починаючи з 80-х років ХХ століття у відповідь на прогрес у технологічній області, що дозволив спростити і прискорити проведення міжнародних операцій, пов’язаних як з торговими, так і з фінансовими потоками. Він означає поширення за межі національних кордонів тих же ринкових сил, що вже протягом багатьох сторіч пронизували всі рівні господарської діяльності людей, будь то сільські ринки, промислові підприємства в містах чи фінансові центри [65, c. 2-3].

Ринки сприяють зростанню ефективності завдяки конкуренції і поділу праці — спеціалізації, в результаті якої люди і країни можуть зосереджувати свої зусилля над тим, що їм вдається найкраще. Глобалізація ринків відкриває додаткові можливості для виходу країн на нові і більш широкі ринки в усьому світі, а це означає розширення їхнього доступу до потоків капіталу, технологіям, більш дешевому імпорту і більш широким експортним ринкам. Однак ринки не обов’язково є гарантією того, що блага, принесені підвищенням ефективності, дістануться усім без винятку. Країни повинні виявити готовність до проведення необхідної політики, а у випадку найбідніших країн може знадобитися підтримка з боку міжнародного співтовариства.

На думку ряду аналітиків, 100 років тому глобалізація світової економіки була нітрохи не меншої, ніж зараз. Однак на відміну від того часу сьогодні значно зріс ступінь розвитку і глибина интегрованості комерційних і фінансових послуг. Найбільш разючим прикладом цього є інтеграція фінансових ринків, досягнута завдяки сучасним засобам електронного зв’язку [17, c. 37-39].

У ХХ сторіччі спостерігався безпрецедентне зростання економіки, яке знайшло своє вираження в майже п’ятикратному збільшенні світового ВВП на душу населення. Однак темпи цього росту не були постійними: найбільший ріст відбувся в другій половині сторіччя, у період стрімкого розвитку торгівлі, що супроводжувались торговою, а також (як правило, трохи більш пізньою) фінансовою лібералізацією. На рис.1.1. 20 сторіччя розбите на чотири періоди.

У період між двома світовими війнами світ повернувся спиною до інтернаціоналізму — чи глобалізації, як ми тепер його називаємо, — і країни замкнулися в межах своїх економік, відкотившись до протекціонізму і всеосяжного контролю за рухом капіталу. Це стало одним з найважливіших факторів руйнівних наслідків періоду 1913–1950 років, протягом якого темпи росту доходу на душу населення зменшились нижче 1%. Протягом другої частини сторіччя зростання доходу на душу населення перевищувало2%, незважаючи на безпрецедентні темпи росту населення, причому найшвидших темпів він досяг у період післявоєнного економічного бума в промислово-розвинутих країнах [59,65].

Глобалізація, як і її основа інтернаціоналізація, відбувається на двох рівнях. Перший рівень — це рівень стихійно-ринкового протікання глобальних процесів, в основі яких лежать постійні і знайомі нам з курсу загальної теорії пошуки виробниками способів мінімізації витрат через використання механізму порівняльних витрат і побудова нових комбінацій спеціалізації, з уточненням, що виробниками тут стали ТНК. Іншими словами, церівень ринкових механізмів, що стали глобальними. Другий рівень — це рівень міждержавних форм, що компенсують втрату або обмеженість можливостей з боку держави регулювати стихійно-ринкові прояви глобалізації. Обидва рівні були причиною появи цілої гами інституціональних утворень, серед яких лідерство, безумовно, належить ТНК.

Одназ новітніх тенденцій останнього часу в області глобалізації — це фінансова глобалізація, свого роду “фінансизація” світової економіки [4, c.74-76]. У чому тут справа?

На етапі транснаціоналізації інтернаціоналізованих процесів виникають виробничі комплекси, національна приналежність яких починає долати державні кордони. Ці комплекси інтегруються в могутню торгово-індустріальну транснаціональну систему, в якій лідируюча роль переходить від торгового і промислового капіталу до фінансового капіталу. Отримуючи прибуток з всіх країн світу, ТНК досить швидко нагромадили резерви валют, які сьогодні в декілька разів перевищують резерви всіх центральних банків світу разом узятих. Зрозуміло, що багато які ТНК не відмовляються отримати прибуток на обмінних валютних операціях, на операціях з корпоративними цінними паперами або на ринках державних позик. Це породжує загрозу глобальної фінансової нестабільності, жертвами якої стали, наприклад, в 1998 р. багато які азіатські країни. Про небезпеку глобальної фінансової нестійкості свідчить наступне авторитетне висловлювання: “Глобалізація стала однією з самих драматичних подій останніх років. Більше за трильйон доларів бродить по світу щодня в постійних пошуках максимального прибутку. Цей потік капіталу не тільки відкриває безпрецедентні можливості отримання прибутку (або понесення збитків). Він відкрив світ для операцій на глобальному фінансовому ринку, який залишає тільки обмежену автономію навіть самим могутнім країнам відносно процентних ставок, обмінних валютних курсів або іншої фінансової політики”[15].

Таким чином, розвиток світової економіки, починаючи з останньої чверті XX ст., складається під зростаючим впливом глобальних або загальносвітових проблем. Виникнення цих проблем очевидний вияв глобалізації всесвітнього господарства, що протікає в конфліктній, проблемній, суперечливій формі.

1.2. Глобальні проблеми сучасності.

Хоча перед людством стоїть безліч завдань різного масштабу і характеру, з них можна виділити групу глобальних проблем, на що ще в 60-і рокиXXст. звернули увагу такі визначні економісти, як О. Тоффлер, Д. Медоуз, П. Кеннеді та ін.: обмеженість ресурсів, перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, інтернаціоналізація господарського життя, політики, науки, культури, розвиток науково-технічного прогресу, глобальна комп’ютеризація тощо [34, c.40-42].

Галузь економічної науки, яка займається ключовими планетарними проблемами сучасності і майбутнього людської цивілізації, одержала назву “глобалістика”. У сферу інтересів цієї галузі науки входять проблеми світового характеру, які або зачіпають інтереси широкого кола держав чи навіть усього світового співтовариства, або ж ті, що вимагають рішучих дій на основі колективних зусиль з метою усунення загальної загрози або запобігання регресу в умовах життя людей.

Глобальні проблеми торкаються всього людства, торкаючись інтересів і долі всіх країн, народів і соціальних прошарків, вони призводять до значних економічних і соціальних втрат, а у випадку загостреня можуть загрожувати самому існуванню людської цивілізації, вони вимагають для свого рішення співпраці в загальнопланетарному масштабі, спільних дій всіх країн і народів. Серед глобальних проблем частіше за все фігурують проблеми світу і роззброєння, екологічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, використання ресурсів Світового океану, освоєння космічного простору і деякі інші. Уважний погляд на них дозволяє помітити, що глобальні проблеми тісно взаємопов’язані, зокрема, енергетична і сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна з демографічною, демографічна з продовольчою і т.д. Тому аналіз цих проблем, не кажучи вже про пошуки шляхів їх вирішення, являє собою складну наукову задачу. Підходи до аналізу причин виникнення самого кола цих проблем, наслідків і шляхів їх дозволу постійно видозмінюються.

У 90-і рр. склалася приблизно наступна класифікація глобальних проблем.

1. Політичні і соціально-економічні проблеми (збереження світу і запобігання ядерній війні, обмеження гонки озброєнь і роззброєння, стійкість розвитку світової спільноти).
2. Проблеми, пов’язані з природньо-економічним розвитком (екологічна, енергетична, сировинна, продовольча,проблема збереження клімату, проблеми Світового океану, і т.д.).
3. Соціальні проблеми (міжнаціональні конфлікти, проблеми демографії, питання культури, освіти і охорон здоров’я).
4. Змішані проблеми, виникнення і невирішенність яких таїть загрозу масової загибелі людей (військові і регіональні конфлікти, злочинність, техногенні катастрофи, стихійне лихо).
5. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування в різних областях і інш.).

Варто ще раз зазначити, що в розумінні, класифікації і ієрархії пріоритетних глобальних проблем відбуваються істотні зміни. Деякі автори вважають, що на першому місці серед глобальних проблем як і раніше залишається питання запобігання ядерній війні, інші на перше місце ставлять екологічну проблему, треті — демографічну, продовольчу або проблему подолання відсталості розвитку ряду країн світу [13, c. 10-15].

Очевидно, що всі ці проблеми можна назвати пріоритетними, оскільки всі глобальні проблеми стосуються виживання людства. Вони породжені різними чинниками, поява яких пов’язана передусім з інтернаціоналізацією господарського життя. Тому глобальні проблеми є об’єктом досліджень в області світової економіки, соціології, права, біології, географії, екології, океанології і інш. Сьогодні почала розвиватися геоглобалістика, яка пропонує вивчення проблем на трьох послідовних рівнях — глобальному, регіональному, на рівні країни.

Загострення загальних для всього людства глобальних проблем посилює необхідність узгоджених дій для їх вирішення, необхідність спільного вироблення оптимальних варіантів розвитку. Світова спільнота може протистояти цьому виклику лише об’єднавши зусилля і ресурси, бо розв’язання глобальних проблем вимагає величезних витрат. За деякими оцінками щорічні витрати на розв’язання глобальних проблем повинні складати приблизно один трлн. долл. Знайти такі значні кошти досить складно, зараз людство не має в своєму розпорядженні таких коштів, оскільки на кінець 90-х рр. річний світовий валовий продукт склав близько 30 трлн долл. Тому можливості розв’язання глобальних проблем залежать від визначення їх пріоритетності при розподілі фінансових коштів.

Таким чином, саме ці питання вимагають особливо пильної уваги. Глобальні проблеми не можна вирішити швидко і на рівні окремих країн. Необхідний єдиний міжнародний механізм їх вирішення і регулювання, визначення міжнародних правових і економічних норм. Великі надії в розв’язанні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, CОТ, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних відносин.

1.3. Причини та рушійні сили глобалізації.

Що стосується причин і рушійних сил глобалізації світової економіки, то в основі цього явища лежать декілька чинників, що відносяться до ведучих сфер сучасного життя [13, 14].

По-перше, це економічний чинник. Величезна концентрація і централізація капіталу, зростання великих компаній і фінансових груп, які в своїй діяльності все більше виходять за межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний простір.

По-друге, політичний чинник. Державні кордони поступово втрачають своє значення, стають все більш прозорими, дають все більше можливостей для свободи пересування.

По-третє, міжнародний чинник. Динаміка глобалізації пов’язується з датами великих міжнародних подій. Так, називають три такі віхи, що стимулювали процеси глобалізації. Це, передусім, конференція Європейських співтовариств в Люксембурзі в 1985 р., яка прийняла Європейський акт (набрав чинності в 1987 р.), що проголосив чотири свободи в міжнародному русі товарів, людей, послуг і капіталу.

Далі, це конференція ГАТТ в Пунта-дель-Есте в 1986 р., що відкрила Уругвайський раунд переговорів (про зниження тарифів і інших обмежень в торгівлі).

І нарешті, це возз’єднання Німеччини і ліквідація СЄВ і Варшавського пакту.

Серед причин, що прискорили процеси глобалізації колишній (протягом багатьох років) міністрзакордонних справ ФРН X. Д. Геншер надає важливе значення закінченню “холодної” війни і подоланню ідеологічних розбіжностей між Сходом і Заходом, які не лише розколювали Німеччину і Європу, але і торкалися так чи інакше й інших частин світу.

По-четверте, це технічний чинник. Засоби транспорту і зв’язку створюють досі небачені можливості для швидкого поширення ідей, товарів, фінансових ресурсів.

По-п’яте, суспільний чинник. Послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків і звичаїв сприяє мобільності людей в географічному, духовному і емоційному значенні.

По-шосте, лібералізація, дерегулювання ринків товарів і капіталу посилили тенденцію до інтернаціоналізації економічної діяльності [26, c.69-71] .

Перше питання, яке виникає в зв’язку з цим, звучить так: в якій мірі ми дійсно маємо справу з новим явищем, а не просто з новим дзвінким словом, вказуючим, по суті, те ж саме, що вже давно називалося “інтернаціоналізацією господарського життя” і використовувалося для характеристики розвитку міжнародних економічних зв’язків ще в кінці XIX — початку XX ст.? Про це вже йшла мова вище. Але тим часом можна зустріти твердження, що сама по собі глобалізація аж ніяк не нове явище. При цьому робляться посилання навіть на Древній Рим, під егідою якого знаходилася велика частина античного світу, на ганзейське об’єднання в середні віки і комуністичне рух, який кинув лозунг: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”. Новим, з цієї точки зору, представляються лише нинішні масштаби цього процесу, який вперше прийняв дійсно всесвітній, глобальний характер.

Останнє твердження справедливо, але вирішальне значення мають не кількісні, а якісні параметри.

У чому ж перебувають ці якісно нові межі, чим відрізняються вони від того, що відбувалося в цій області 100 років тому? Ці відмінності справді вражають.

Варто почати з того, що раніше міжнародні економічні зв’язки розвивалися переважно в рамках колоніальних імперій (британської, французької, німецької, голландської, фактично і американської), що сформувалися до того часу і лише потім між самими метрополіями.

Сучасні процеси глобалізації розгортаютьсяпередусім між промислово розвиненими країнами і лише у другу чергу захоплюють країни, що розвиваються (в минулому в більшсті — колоніальні володіння) [6, c. 41-43].

Головною формою інтернаціоналізації господарського життя тривалий час була міжнародна торгівля, а точніше, торгівля між метрополіями і колоніями у вигляді обміну готових виробів на колоніальні аграрно-сировинні товари.

А як йде справа зараз? І основні напрямки і товарний склад міжнародної торгівлі істотно змінилися: переважаюче місце зайняв товарооборот між найрозвинутішими країнами, а його товарне наповнення складають машини, обладнання, науковоємкі, високотехнологічні предмети і інші готові вироби. За своїм змістом це переважно не міжгалузева, а внутрішньогалузева торгівля, заснована на внутрішньогалузевій спеціалізації окремих країн.

Далі основою глобалізації стала інтернаціоналізація не обміну, а виробництва, інституціональною формою якого виступають транснаціональні корпорації. Міжнародна торгівля як така значною частиною реалізує процеси спеціалізації і кооперування або в рамках однієї і тієї ж ТНК (між її головним підприємством і філіали в інших країнах або між різними філіали), або з іншими ТНК, або між ТНК і звичайними компаніями різних країн. В основі цієї торгівлі все частіше лежать не разові комерційні операції, а довгострокові виробничі зв’язки на базі відповідних альянсів, угод про співпрацю і т.п. Ця загальна тенденція, хоча і в меншій мірі, простежується і в економічних зв’язках з участю країн, що розвиваються, а також країн з перехідною економікою[29, 30].

Абсолютно нове явище, характерне для сучасних процесів глобалізації, — становлення і прогресуюче зростання фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних), що величезним чином впливають на всю сферу виробництва і торгівлі в світовій економіці [4, c.74-75].

Але головне полягає в якісній зміні всієї фінансової сфери і її ролі в міжнародному економічному житті. До недавнього часу фінансові ринки передусім обслуговували реальний сектор економіки: тут здійснювалися платежі, розрахунки, надавалися короткострокові (для покриття недостатньої ліквідності) і довгострокові (інвестиційні) кредити, мобілізувалися необхідні для цього сектора фінансові ресурси на ринках цінних паперів (облігацій як боргових зобов’язань і акцій як титулів власності). Поступово, однак, особливо у 80-90-і рр., ця сфера стала набувати багато в чому самодовліючого, самостійного значення. Це перетворення, яке призвело до її величезного кількісного зростання, сталося внаслідок тих широких можливостей для чисто фінансових, спекулятивних і страхових операцій (і внутрішніх, і міжнародних), які пов’язані з цією сферою. Ці можливості ще більш розширилися з появою в 70-80-і рр. нових фінансових інструментів і операцій — так званих похідних цінних паперів (деривативів), насамперед ф’ючерсів і опціонів [2].

В цих умовах міжнародна фінансова сфера, яка є “слугою”, стала мати все більший вплив на “господаря”, фінансовий “хвіст” став частково управляти економічною “собакою” [13, c.34]. Фінансова криза, що почалася в Південно-Східній Азії восени 1997 р., наочно продемонструвала цю нову ситуацію: 1) роль фінансових ринків, що колосально зросла і 2) глобалізацію цих ринків, що далеко зайшла: саме тому події в Азії тут же позначилися на таких же ринках — а звідси і на економіці в цілому — в Європі і в США.

Множаться скарги, звернені частіше за все у “відкритий космос”, з приводу того, що “глобальна інтеграція фінансових ринків набуває все більшої і великої сили, підриваючи національну экономічну, грошову і фіскальну політику”. А президент Франції Ж.Ширак назвав спекулятивні операції на міжнародних фінансових ринках "СНІДом нашої екноміки” [59, c. 2].

Тим часом на такі операції припадає приблизно 90% щоденних валютних операцій і тільки 10% обслуговують зовнішню торгівлю. У зв’язку з цим фінансові ринки називають іноді “економікою казіно”, причому в цю гру вже втягнулися і такі солідні організації, як пенсійні фонди. У цей час на кожний долар або фунт стерлінгів, зайнятих в міжнародній торгівлі, доводиться 8-9 таких же одиниць в чисто фінансовому обороті.

В умовах нинішньої, інноваційної стадії світового розвитку, заснованої на науково-технічному прогресі, однією з рушійних сил глобалізації стає міжнародний обмін технологією [35].

І ще один наслідок НТП: на новій технічній базі докорінно змінилися транспортні і комунікаційні умови світової економіки, так важливі для розвитку міжнародних зв’язків. Автомашини, авіація, контейнерні перевезення, комп’ютерні мережі, оптико-волоконні лінії і космічний зв’язок незмірно розширили можливості для переміщення на будь-які відстані людей і товарів, а також для міжнародного спілкування.

У сучасних умовах величезне значення для всієї світової економіки і особливо її міжнародного сектора придбала інформація — економічна, фінансова, політична, науково-технічна. Зі зростанням масштабів економічної діяльності, з розширенням загальних рамок світових ринків — товарних, фінансових, фондових, інтелектуальній власності, ринків послуг, компаній і інвестиційних проектів для прийняття рішень, особливо середньострокового і тим більше довгострокового характеру, потрібний все більший обсяг різноманітної інформації. Процеси глобалізації охоплюють і цю специфічну галузь. Виникає не тільки швидко зростаючий світовий ринок інформаційних технологій, але й ринок міжнародної інформації (різні бази даних), яка сама по собі стає цінним, дорогим товаром, і притому таким, що швидко псується і потребує постійного оновлення і поповнення. Нічого подібного, звичайно, не було раніше.

Процеси глобалізації по своєму значенню і наслідкам не обмежуються лише економічною сферою. Вони впливають і на інші сторони людського суспільства: культуру, мораль, життєві цінності, мистецтво, політичні і соціальні уявлення і установки мільйонів людей. У системі глобалізованної економіки під егідою ТНК знаходяться і засоби масової інформації: телебачення, можливості якого з появою супутникового зв’язку безмежно розширилися, видавнича діяльність, кіно- і відеовиробництво і багато що інше, навіть спорт (під час першості світу по футболу в червні 1998 р. стали говорити і писати про “глобалізацію футбола”, маючи на увазі залучення до цієї гри все більшого числа країн (африканських, арабських і інш.).

Ще одна нова суттєва обставина. Глобалізація сьогодні супроводиться іншим, у відомому значенні аналогічним за своїм змістом, але суперечливим їй процесом, а саме: регіоналізацією економічної діяльності.

Це, так би мовити, глобалізація в обмежених масштабах, що охоплює групу країн, що створюють об’єднання, в яких відбуваються велика або менша лібералізація торгівлі, рух капіталу і людей в рамках відповідного інтеграційного угрупування.

В останні два десятиріччяXX ст. спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, у ході яких багато країн ставало все більш взаємозалежними й починали вести пошук вирішення проблем, що виходять за межі національних. Ці прагнення до спільного вирішення господарських завдань, до об’єднання зусиль по подоланню труднощів регіонального чи глобального характеру привели ще у першій половині XX ст. до створення кількох десятків міжурядових та неурядових організацій. У другій половиніXX ст. їх кількість почала стрімко зростати й становила близько3 тис. З їх ростом виникла й нова хвиля регіональних торгових угод. Внаслідок у другій половиніXX ст. виник так званий “новий регіоналізм”[47].

Першим представником регіоналізму нового типу було Європейське Співтовариство (ЄС), що виникло більш як45 років тому і яке з 1993 р. отримало назву Європейський Союз (ЄС). Його створення дало поштовх першій хвилі регіоналізму нового типу, який почав розповсюджуватися по всьому світові. Майже на два десятиліття цей процес загаснув, і його відновлення почалося лише у середині 1980-х років. У процеси нової регіоналізації включилися майже всі “головні діючі” особи на планеті. Канада, Мексика та США сформували Північноамериканську зону вільної торгівлі(NAFTA). США також ініціювали появу “Підприємства американської ініціативи” (EAI- EnterprisefortheAmerican’sInitiative), кінцевою метою якого було створення вільної торгової зони на території Північної й Південної Америки. В Азії почала успішно діяти Асоціація держав Південно-Східної Азії (ASEAN), створена у1967 р., яка включила у себе Азіатський банк розвитку (AsBD), інші союзи та об’єднання.

Подібні процеси мали місце й на інших континентах. Країни Латинської Америки створили декілька регіональних об’єднань. Серед перших у1960 р. були створені Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (LAAFT), яка об’єднала10 країн Південної Америки й Мексику, а також Центральноамериканський спільний ринок (CACM), у який ввійшли 5 країн Центральної Америки. У1973 р. сформувався Карибський спільний ринок (CCM), до якого ввійшло спочатку4 острівні держави, а через рік він приєднав до себе ще9 держав. У1980 р. виникла Латиноамериканська асоціація інтеграції (LAIA), на базі якої у 1990-і роки було створено Спільний ринок країн Південної Америки (MERCOSUR) [34].

Перша хвиля регіоналізації, яка продовжувалася з 1960-х до середини 80-х років, оформлювалася у вигляді пактів між країнами, що розвивалися, або у вигляді додаткових угод, які дозволяли цим країнам брати деяку участь у діяльності Європейського Співтовариства.

Друга хвиля регіоналізації, яка сформувалася протягом двох останніх десятилітьXX ст., різко відрізнялася від першої. США надали їй активну підтримку, і вона здійснювалася на більш широкій основі й в умовах, коли існувало значно менше перешкод у торгівлі, ніж раніше. На цьому етапі країни, що розвиваються, почали демонструвати своє пріоритетне бажання співробітничати з країнами першого світу, а не об'єднувати зусилля з країнами третього світу.

Розглядаючи хід регіоналізації на межі двох століть, дуже важливо одержати відповідь на питання, чи є зміцнення трьох економічних блоків (“триполярний світовий устрій”), центрами яких стали ЄС, Японія та США, загрозою для багатосторонньої торгівлі та джерелом широкомасштабних конфліктів? Можливо, світ може знайти відповідь у розгортанні діяльності СОТ, здатної ув’язати у єдине ціле три могутні регіональні угруповання, і у цьому випадку буде виправданим вислів Б. Франкліна про те, що “жодна нація не була зруйнована торгівлею”.

Важливо також відповісти на питання, чи дає регіоналізація якісь переваги країнам, що розвиваються? Адже вони у більшості своїй мають досить ліберальні торгові режими. Існує також небезпека, що регіоналізація може порушити підвалини вільної торгівлі, що так важко впроваджувалися, через використання регіональними блоками практики нетарифного регулювання. На думку спеціалістів, регіоналізм на початкуXX ст., а також відразу після Другої світової війни, представлений кількома блоками, був корисним у тому розумінні, що на тому етапі міжнародного поділу праці саме блоки були здатні шукати компроміси й досягати скорочення чи усунення існуючих торгових перешкод шляхом переговорів, для того щоб прискорити створення світової системи вільної торгівлі.

Однак спеціалісти відмічають, що регіоналізація приховувала у собі чимало пасток. Одна з них полягала у тому, що регіоналізм виявив себе повільним й менш ефективним, ніж система багатосторонньої торгівлі [46]. Це підтверджує хоча б той факт, що ЄС вже більше40 років йде до побудови єдиного ринку.

Другим недоліком є те, що регіоналізм не в змозі дати більш позитивні результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може бути угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання цієї двосторонньої угоди, Мексика була не здатна забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки країна, яка розвивається, значно відстала від найбільш передової в технологічному плані країни світу з багатьох соціально-економічних показників.

Одним з інтелектуальних питань, яке постійно обговорюється, особливо в останні два десятиліття, є питання про те, які ж переваги одержують країни, що беруть участь у регіональних блоках. Це стає ще більш актуальним у зв’язку з тим, що у межах світової торгівлі торгові бар’єри значно знижено, і тому преференційна лібералізація всередині регіонального об’єднання може дати лише дуже незначний результат. Таким чином, переваги участі у регіональних угрупованнях закладені в інших потенціальних можливостях блоків.

Одна з найбільш важливих привабливих сторін такої участі визначається можливістю “імпорту”організаційного менеджменту в галузі торгівлі й передання технології щодо організації економічної політики з боку країн-учасниць [35]. Більше того, умови участі в регіональних блоках вимагають гармонізації як агропромислової, так і податкової політики, координації політики у сфері захисту навколишнього середовища та прихильності країн-учасниць до стабільної монетарної політики й постійного валютного курсу.

На початковому етапі регіоналізації, у ході її першої хвилі, почали з’являтися перші регіональні угрупування у рамках “Південь-Південь” та “Північ-Північ”. Як показала практика організації роботи регіональних угруповань у рамках “Південь-Південь”, більшість з них не витримало випробування часом, і лише5 з34, тобто15%, змогли зберегтися й зробити певний внесок у міжнародну торгівлю. До найбільш успішних серед них, мабуть, можна віднести Центральноамериканський спільний ринок (САСМ), однак й у нього результати були незначні. В цілому, у межах регіональних угруповань “Південь-Південь” спостерігалася досить низька, позбавлена динаміки внутрішня регіональна торгівля, й загальні вигоди від подібної регіоналізації були дуже обмеженими. Учасники таких регіональних угруповань, як правило, заявляли, що регіональна інтеграція через преференційну торгівлю серед країн, які розвиваються, є досить сумнівним експериментом. І справа зовсім не у складнощах щодо втілення в життя цієї схеми, а у тому, що внутрішні ринки угруповань “Південь-Південь” надто малі, у порівнянні зі світовими ринками, для того, щоб стати генераторами росту глобальної торгівлі. На думку учасників таких об’єднань, у майбутньому роль регіоналізації серед країн, що розвиваються, має бути обмежена сферами суто регіональних інтересів, у тому числі при створенні національної системи освіти, для здійснення регіональних проектів по охороні оточуючого середовища та при реалізації програм по вдосконаленню інфраструктури, включаючи будівництво шляхів, транспортних розв’язок, гребель тощо.

З практики регіональних угруповань “Північ-Північ” можна констатувати, що ці угруповання, незважаючи на труднощі і конфліктні ситуації, які траплялися, змогли довести свою життєздатність. ЄС, незважаючи на його сумнівний внесок у розвиток світової системи вільної торгівлі, виявився досить успішним, особливо у політичному плані, коли досяг зменшення напруженості у відносинах між такими учасниками регіонального блоку, як Франція й Німеччина. Стосовно ж торгових можливостей ЄС при деякому скороченні рівня тарифного регулювання створив досить серйозні нетарифні бар’єри, які за підрахунками спеціалістів за період з1966 по 1986рр. збільшилися у5 разів. Особливо високі нетарифні бар’єри ЄС встановив у сфері сільгосппродукції, хоча в Європі існують регіони, у яких національні сільськогосподарські ринки закриті ще більше, а саме- у північних країнах і Швейцарії [34, c. 79-80].

Які ж перспективи створення світової системи вільної торгівлі в умовах, коли зміцнюються регіональні торгові угруповання? Це питання особливо актуальне для країн, що розвиваються, а для маленьких країн особливо, оскільки для них доступ на ринки промислове розвинутих країн є життєво необхідним. Насамперед, тривожить та обставина, що просування світу у напрямі до триполярного світового устрою може значно посилити ізоляцію тих держав, які не ввійшли у ті чи інші регіональні блоки. Це зауваження стосується й майбутнього економічного розвитку України, оскільки вона дійсно найближчим часом може опинитися в ізоляції, розмістившись між країнами Європейського Союзу на Заході й країнами-членами СНД на Сході, де Україна виступає у ролі асоційованого члена.

Питання оперативного визначення участі у регіональних угрупованнях для малих країн завжди актуальне (а сьогодні Україна за обсягами товарообігу може бути віднесена до групи країн-карликів). Прикладом оперативного визначення своєї участі може бути Канада, яка після деяких роздумів, лише після того, як США та Мексика анонсували свою згоду поНАФТА, терміново оформила членство у цьому регіональному об’єднанні.

Ідеї формування торгових блоків почали обговорюватися серед європейського, азіатського й американського ділового світу у другій половині 1990-х років. Формування трьох економічних регіонів “тріади”, що включає Європу, Північну Америку й Азіатський блок, для багатьох позаблокових країн не є обнадійливим.

Як висловився державний міністр Сінгапура Кер Сін Цзе, інтеграційний процес у Європі, Маастрихтський договір і угода про Європейську економічну зону збентежили світ у зв’язку з вірогідністю появи «Європейської фортеці». У різних колах також висловлюється занепокоєння з приводу НАФТА, яка, як вважають, зможе відвернути значні обсяги торгівлі й капіталовкладень від інших регіонів. Чи існують засоби захисту інтересів позаблокових країн? На це запитання є дві різні відповіді. З одного боку, правила й норми СОТ регулюють поведінку країн-членів і у змозі захищати інтереси всіх учасників Всесвітньої торгової організації, як тих, що входять у блоки, так і тих, що до них не входять, по усуненню перешкод на шляху до вільної торгівлі. З іншого боку, розширення й зміцнення ЄС та інших союзів спрямовано на покращення життєвого стандарту всередині блоку і створює можливості для прискореного зростання обсягів внутрішнього ринку, що корисно для країн-сусідів, які не входять у ці угруповання. Для України зміцнення й розширення ЄС також дає унікальну можливість розширити поставки своєї сільгосппродукції й інших товарів на його ринки, що може стати одним із істотних джерел відродження економіки України. Однак слід пам’ятати, що розширення блоків, і ЄС у тому числі,- справа повільна, тому в України ще є час для наведення порядку у своєму агропромисловому комплексі й підготовки його для конкурентної боротьби як на Заході, так і на Сході.

Регіоналізація, з одного боку, стимулює (в своїх рамках) процеси економічного об’єднання різних країн, але, з іншого боку, гальмує процеси всесвітньої глобалізації, посилюючи відособленість окремих економічних угрупувань, а разом з тим протиріччя і конкуренцію між ними.

Нарешті, з всього попереднього витікає роль людини, яка вже у значній мірі зросла і продовжує зростати, людської особистості в глобальній економіці, її в цьому значенні гуманізація. Ряд нових моментів говорить про це.

Передусім, в сучасному постіндустріальному суспільстві, в яке вже вступили розвинені країни, економічне зростання все більше набуває інтенсивного (а не екстенсивного) і притому інноваційного характеру. Нові відкриття, винаходи, технології, принципово нові товари і послуги виникають не епізодично і спонтанно, а стають постійною складовою економічного процесу, яка прогнозується, планується, організується, в тому числі і на основі міжнародної кооперації, яка розширяється.

Весь навколишній світ все більше являє собою матеріалізовані знання, а виробництво цих знань найважливішу частину всієї економічної діяльності. У центрі ж цього специфічного виробництва знаходиться творча людська особистість. Підготовка і навчання такої особистості, створення для неї належних умов — основа успіхів в сучасному економічному розвитку.

А оскільки галузі високих технологій займають зростаюче місце в світовій економіці, і до того ж у всіх галузях конкуренція вимагає всілякого підвищення якості товарів і послуг, остільки ростуть вимоги до рівня підготовки, працездатності, акуратності і сумлінності працівників на всіх рівнях і у всіх ланках економічної діяльності.

Цікаво також, що, позитивно оцінюючи перспективи азіатських “тигрів” на подолання нинішньої кризи і відновлення втрачених позицій в світовій економіці, головний радник Всесвітнього банку Дж. Стигліц пише, що ця криза не похитнула основ цього “чуда”, називаючи на першому місці “хорошу трудову мораль” і лише потім експортну орієнтацію їх економіки і високу норму заощаджень. Разом з тим, як він вважає, криза сприяє послабленню корупційних зв’язків між політиками, підприємствами і банками (чинник, що також відноситься до сфери людської поведінки).

В умовах глобалізованої економіки величезна відповідальність лягає на плечі організаторів і керівників виробництва, торгівлі, фінансів, сфери послуг менеджерів. Підприємницька діяльність вимагає багатьох специфічних здібностей і знань, навіть якщо мова йде про малу або середню по розмірах фірму. Що ж говорити про сучасні великі і найбільші транснаціональні корпорації або банки з філіалами та дочірніми компаніями в десятках країн, з багатьма тисячами співробітників різних національностей.

Глобалізаціяпоставила на порядок денний відбір і підготовку не просто менеджерів, а фахівців саме в області глобального менеджменту, які вже почалися в ряді вищих учбових закладів різних країн, зокрема в Німеччині.

І ще один досить важливий момент, пов’язаний з роллю людського чинника в умовах глобалізації. Мова йде про економічне і в той же час психологічне явище, яке називається “очікування”. На очікуваннях людей, їх оцінках, розрахунках і прогнозах грунтується вся ринкова економіка. Ці очікування і оцінки завжди присутні в неусвідомленій, усвідомленій або навіть в суворо розробленій, формалізованій формі в економічній діяльності, будь то початок невеликої справи, дрібного або великого інвестиційного проекту, фінансової операції на валютному або фондовому ринку. Все це, складаючись з оцінок і розрахунків мільйонів людей, безпосередньо впливає на їх споживчі, інвестиційні, фінансові, виробничі рішення, а разом з тим на загальну динаміку реального економічного життя [13,14].

З величезним ускладненням економічної діяльності в умовах глобалізації і відповідно в потоку інформації, що безперервно змінюється, ці очікування і оцінки надто ускладнюються, нерідко набувають ірраціонального характеру і породжують або загальні панічні настрої, або невиправдану ейфорію (те і інше часом захоплює не тільки широку публіку, але і фахівців, які при цьому стараються витягнути вигоду з ситуації, що складається ), які тягнуть за собою серйозні економічні наслідки світового масштабу.

Вказані межі і особливості глобалізації носять взаємопов’язаний, комплексний, багаторівневий характер. У цей процес залучені сфери міжнародного виробництва, міжнародного обміну, міжнародних фінансів, а над ними величезне інформаційне поле і психологічне поле очікувань. Тут діють багатоскладові ланцюжки причинно-наслідкові зв’язки, які аж ніяк не вписуються в примітивні уявлення про “базис і надбудову”. Ось, наприклад, один з таких ланцюжків: інформація (систематична або разова, повністю або частково обгрунтована або зовсім не обгрунтована, аж до навмисної дезінформації) — очікування, оцінки і розрахунки, що поступово приймають масовий характер, — переважаючі економічні рішення (споживчі, фінансові, інвестиційні) — реальні зміни в економічному житті — нова інформація і нові очікування і прогнози і т.д.

Сучасна економіка (і в національних, і в регіональних, і в глобальних масштабах) існує в трьох вимірах, трьох взаємодіючих “полях”: матеріальне економічне поле з відомими законами (попиту і пропозиції, витрат і прибутку, конкуренції і т.д.), інформаційне поле і, нарешті, поле очікувань. При цьому процеси глобалізації, пов’язані з величезним розширенням масштабів економічної діяльності (і в територіальному, і в галузевому, і в функціональному значенні), багато разів збільшують об’єм і ускладнюють зміст інформації, яка безперервно обертається, а разом з тим і неминуче накопичення і зростання “шумів”, що спотворюють цю інформацію. А це робить всю систему відносно менш стійкою.

Глобалізаціяекономічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро- і макроекономічному. Як будь-які процеси в ринковій економіці, все найбільш суттєве тут ініціюється і розвивається передусім на рівні самостійних господарюючих суб’єктів. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв’язки зі своїми зарубіжними партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси і синдикати.

Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є передусім загальна стратегічна орієнтація компаній, всесвітня за своїм характером — будь то орієнтація на ринки збуту по всьому світу або на такі ж джерела постачання, а також, звичайно, на розміщення виробництва в різних країнах. Цей перелік основних рушійних сил глобалізації відображає переважаючу (хоч і не єдину) послідовність в розвитку даного процесу: збут — постачання — виробництво.

Так складається фундамент глобалізації, і по мірі розвитку цього процесу він потребує підтримки державної влади, її макроекономічної політики. Якщо головне джерело і генератор глобалізації полягає у всесвітньо орієнтованій стратегії на рівні окремих фірм і компаній, то на загальнонаціональному рівні відображаються макроекономічні наслідки цього процесу, які, в свою чергу, викликають ті або інші політичні реакції, підтримуючі цю тенденцію або що гальмують її. Головний (хоч і не єдиний) зміст цієї підтримки в державній зовнішньоекономічній політиці полягає в понятті “лібералізація”. Глобалізація економічної діяльності наполегливо вимагає її лібералізації, тобто скорочення або усунення обмежень на шляхах міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це і відбувається протягом останніх десятиріч, саме цим передусім займалася міжурядова Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), а зараз (з 1995 р.) продовжує займатися його спадкоємиця — Світова організація торгівлі (СОТ).

Реальність же полягає в тому, що глобалізація представляє об’єктивне і абсолютно неминуче явище сучасності, яке можна призупинити засобами економічної політики (що і відбувається в ряді випадків), але не можна зупинити або “відмінити”, бо така є імперативна вимога сучасного суспільства і науково-технічного прогресу. У всесвітньо-історичному масштабі це, зрозуміло, позитивний поступальний рух на шляху до подальшого економічного і соціального розвитку, такеж прогресивне в цьому значенні, як в свій час мануфактурна стадія капіталізму, а потім велика машинна індустрія, поява акціонерних компаній, становлення і подальший розпад колоніальної системи, формування міжнародних економічних організацій і регіональних об’єднань. Але все це, так би мовити, прогрес в стратегічній перспективі, а на сьогодні в сфері поточних тактичних інтересів глобалізація, як і всі згадані вище явища, здатна викликати неминучі протиріччя, пов’язані з явними перевагами для одних компаній, галузей, сфер господарства, країн і так же явними втратами для інших. До того ж баланс “виграшів і програшів” постійно змінюється, так що який-небудь однозначний висновок тут неможливий. Можна лише визначити деяку загальну і цілком зрозумілу закономірність. У періоди сприятливої економічної кон’юнктури (в рамках світової економіки загалом або окремих регіонів і країн) переваги глобалізації, її вигоди для більшості груп і країн відчуваються в більшій мірі, а тому інтенсивніше йдуть процеси лібералізації в економічній політиці.

Навпаки, в періоди криз сильніше діє принцип “кожний сам за себе”, “врятовуйся, хто і як може”, звідси рецидиви протекціонізму, а відкат назад від досягнутого рівня лібералізації. Ось чому, хоч в довгостроковому плані глобалізація представляється безповоротни процесом, тенденція ця розвивається і, очевидно, буде розвиватися не прямолінійно; тут на якихось відрізках можливі і зигзаги і рухи в зворотньому напрямку.

Звсього сказаного витікає, що термін “глобалізація” закономірно виник для позначення нового явища в світовій економіці, досить значного за своїм змістом і далеко йдучим наслідкам, які в повній мірі поки ще важко передбачити.

З новизною цього явища пов’язано і відсутність досі комплексної теорії глобалізації. Існують і продовжують розвиватися теорії, що відносяться до окремих сторін цього різноманітного явища (наприклад, різні теорії міжнародної торгівлі, теорії прямих іноземних інвестицій, теорії фінансових ринків, в останні роки з’явився ряд концепцій, які намагаються осмислити феномен ТНК). Однак кожна з цих теорій існує як би сама по собі, у відриві від інших, тоді як глобалізація — це єдиний комплексний процес, що вимагає єдиного комплексного теоретичного підходу. Узагальнення великої кількості емпіричних даних повинно призвести до формування такого підходу.

Звідси випливаєпринципове питання, яке вже починає звучати в літературі: а чи піддається взагалі сучасна світова економіка раціональному пізнанню? Напевно, в якійсь мірі піддається, але тільки в якійсь обмеженій і, швидше усього, в не дуже значній мірі. Ця скромна відповідь може здатися дивною на фоні тієї майже загальної ейфорії навколо поняття “наука”, яке характерне для нашого часу. Проте в перспективі, очевидно, доведеться все більше стикатися не тільки із захоплюючими досягненнями наукової думки, але і з її межами, особливо в сфері суспільних наук, до яких відноситься і економічна теорія.

У цих умовах абсолютно справедлива та характеристика ситуації, що склалася, яку дає відомий російський економіст В. М. Кудров: “Сучасний світ наприкінці XX сторіччя набув зростаючої динаміки і ще більшої непередбачуваності свого майбутнього. Серйозні дослідники і економічні оглядачі не тільки не встигають узагальнювати і професіонально реагувати на ці зміни, гнучко пристосуватися до умов, що швидко міняються, але часто виявляються не в змозі навіть “відстежувати” і грамотно осмислювати їх. І якщо їм при цьому ясно, від чого світ йде, то повної ясності про те, до чого він приходить, немає” [13].

В умовах глобалізації ще виразніше і у великих масштабах виявляється одна з основних закономірностей всієї ринкової економіки: жодна компанія, будь то мала, середня, велика жодна країна незалежно від рівня її розвитку і розмірів, жоден регіон або регіональне угрупування не займають якесь незмінне, назавжди закріплене за ними місце в світовій економіці і на шкалі життєздатності і конкурентоздатності (що багато в чому одне і те ж).

Тому не слід, з одного боку, занадто захоплюватися різними економічними “чудесами”, надаючи то одній, то іншій країні титул “чуда” (його вже носили Німеччина, Японія, країни ПСА, Кувейт), а з іншого — занадто засмучуватись, втрачати витримку і впадати в паніку, коли “чудо” кінчається і приходить час економічних потрясінь. Як в долях окремих людей нерідко чергуються злети і падіння, так чергуються вони і в економічних долях окремих країн. Аналогія ця тим більше справедлива, що і в тому, і в іншому випадку підйоми і спади виявляються результатом складного і часто важко передбачуваного поєднання об’єктивних і суб’єктивних чинників.Тільки по відношенню до економіки країни цих чинників незмірно більше, ніж в житті окремої особи, так що виявити, а тим більше передбачити їх значно складніше.

Що ж до суб’єктивних чинників, то при цьому мається на увазі економічна політика тієї або іншої країни, яка здійснюється цілком конкретними особами, що стоять при владі.

З цього погляду зрозуміла позиція тих економістів (наприклад, американця Дж. Стігліца), які радять не поспішати ставити хрест на колишніх фаворитах — країнах ПСА і передбачують їх успішне відновлення.

У цьому ж руслі надаються рекомендації навіть найуспішнішим і процвітаючим компаніям “не заспокоюватися на досягнутому” і не втрачати пильності. Так йде справа, наприклад, з однією з досить глобалізованих галузей промисловості — фармацевтичної. Лідируючі позиції займають тут європейські компанії, але, як відмічається в одному дослідженні, “глобальна конкурентоздатність вимагає постійної уваги і постійної боротьби”, і ці компанії повинні тому зробити відповідні висновки.

Розділ 2. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1. Транснаціональні корпорації та прямі іноземні інвестиції як основа глобалізації.

Сутність глобалізації легше зрозуміти, якщо проаналізувати деякі висновки й цифри з недавніх статистичних досліджень. Протягом останніх десятиліть кількість “транснаціональних” або “багатонаціональних” компаній бурхливо зростала. За даними ЮНКТАД, їх кількість у 14 найбагатших країнах світу більш ніж потроїлася за останню чверть століття, тобто з7 тис. у1970 р. досяглаблизько 30 тис. у1997 р. А всього в світі у 1999р. нараховувалося близько 60 тис. транснаціональних компаній (ТНК). Через них по всій планеті здійснюються поставки та продажі майже на6 трлн дол., що майже дорівнює обсягу всього ВВП США [51].

У зв’язку з таким ступенем насиченості світових ринків вкрай загострюється конкуренція на них. Щоб стати конкурентоспроможною, мало бути транснаціональною чи багатонаціональною компанією (БНК),- треба стати “глобальною”, тобто розширити сфери своєї діяльності на весь світ. Метою глобальної компанії, де б вона не з’явилася, є спрямування всіх її ресурсів проти конкурентів. Для глобальної компанії не досить обмежитися перенесенням виробничих потужностей туди, де можливо скористатися найкращими умами й найдешевшими руками, а необхідно зламати всі внутрішні бар’єри, які заважають рухові людей, ідей та капіталів.

Транснаціональні корпорації є основою глобалізації, її головною рушійною силою, несучою конструкцією всієї сучасної міжнародної економіки. Для ТНК закордонна діяльність має не менш, а все частіше і більш важливе значення, ніж внутрішні операції. Про це можна судити по наступним даним, що відносяться до 10 найбільших ТНК (1998 р.) (табл. 2.1.) [13].

У доповіді ООН про іноземні інвестиції роль ТНК і прямих іноземних інвестицій як основних компонентів глобалізації визначається таким чином: “Внаслідок все більш ліберальної політики і технологічних досягнень і під тиском конкуренції глобалізація все в більшій мірі формує сучасну світову економіку.

Прямі іноземні інвестиції транснаціональних корпорацій грають зараз найважливішу роль в об’єднанні багатьох національних економік і створенні інтегрованої інтернаціональної виробничої системи виробничого ядра світової

Про те ж йде мова і в дослідженні Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), виданому в 1998 р.:

“Прямі іноземні інвестиції продовжують бути рушійною силою процесу глобалізації, характерною для сучасної міжнародної економіки. Нинішній бум в сфері прямих іноземних інвестицій свідчить про все більш важливу роль, яку грають транснаціональні корпорації в розвинених і країнах, що розвиваються” [52].

ТНКрозміщують в різних країнах свої матеріальні і нематеріальні активи (капітал, технологію і НДДКР, організаційний і управлінський досвід) з метою підвищити свою конкурентоздатність і ефективність, що знаходить вираження в прибутку. Разом з тим діяльність ТНК зміцнює ресурсну і виробничу базу приймаючих країн, розширює їх експортні можливості, сприяє реструктуризації їх економіки і в результаті поліпшує їх економічне становище. В принципі ТНК справляють позитивний вплив і на економіку тих країн, “звідки вони родом”, де знаходяться їх штаб-квартири.

Які ж причини перетворюють велику компанію в транснаціональну? Відповідь на це питання не така проста, як може здатися з першого погляду. І стандартне міркування — отримання прибутку, хоч і справедливо, не є достатнім для пояснення. Оскільки тут діє цілий ряд причин, причому не у всіх випадках вони однакові.

У одних випадках це, звичайно, те, що називається економікою, або ефектом масштабу. Все більше виходячи на глобальні ринки, компанії нарощують виробництво, “набирають вагу”, стають крупнішим, а разом з тим ефективніше. Особливої уваги заслуговує інша форма ефекту масштабу, яку представляє, наприклад, компанія “Кока-Кола”. Тут вирішальну роль грають масштаби не виробництва, а збуту, маркетингу на основі мережі незалежних фірм, діючого по ліцензії головної компанії.

Інший чинник в створенні ТНК — вертикальна інтеграція, пов’язана з придбанням фірм-постачальників або фірм-споживачів. Так забезпечуються гарантії стійкості для джерел постачання або каналів збуту. І якщо фірми, що поглинаються знаходяться за кордоном, головна компанія перетворюється в транснаціональну.

Третій чинник — конкурентна боротьба в масштабах світового ринку. Великі компанії, що зросли в конкурентному середовищі, характерному для розвинених країн, найкращим чином пристосовані до цієї боротьби.

Нарешті, формування ТНК само по собі породжує своєрідну ланцюгову реакцію, витягуючи за собою на міжнародний рівень суміжні з ними обслуговуючі виробництва, що постачають необхідні товари і послуги. Прикладами можуть служити компанії засобів зв’язку або інжинірінгові, лізингові та консультаційні фірми [29].

Приблизно половина всіх прямих іноземних інвестицій здійснюється за допомогою злиття і поглинання, переважно серед фірм в розвинених країнах. Саме США, зокрема, всі останні роки виявляються на першому місці по розмірах залучених прямих іноземних інвестицій. Вже протягом багатьох років приблизно 3/5 всіх таких інвестицій прямують в розвинені країни і лише 2/5 в країни, що розвиваються [35, c.335-337].

Разом з тим галузева структура цих інвестицій поступово змінюється. Якщо раніше переважали інвестиції в сировинні галузі, особливо в нафтодобувну для вивозу за кордон, то в цей час все більша частина цих інвестицій націлена на використання місцевого ринку, особливо по мірі зростання рівня життя в цих країнах і звідси попиту на автомашини, комп'ютери і інші предмети споживання. Ось чому автомобільні компанії створюють свої підприємства в Таїланді і Бразілії: не для експорту автомашин в Японію або США, а для збуту їх в Південно-Східній Азії і Південній Америці. Частково з цієї ж причини (особливо працюючи на перспективу) саме Китай займає нині провідне місце серед ринків, що розвиваються по залученню іноземних інвестицій (хоча у 80-і роки їх там майже не було). Темпи економічного зростання в Китаї вже багато років знаходяться на рівні 8-10% в рік.

Ці темпи і пов’язані з ними перспективи і визначають географію іноземних прямих інвестицій. Так, в 1998 р. азіатські країни (без Японії) “захопили” 80 млрд. дол. цих інвестицій (приблизно 2/3 їх загального об’єму в всіх країнах, що розвиваються ). На частку Латинської Америки припало в тому ж році 39 млрд. дол. У той же час більшість африканських країн, незважаючи на їх багаті природні ресурси, майже не залучають іноземний капітал: споживчий ринок тут надто вузький, політична обстановка нестабільна, часто спалахують збройні конфлікти.

ТНКсьогодні — це приблизно 60 тис. основних (материнських) компаній і 500 тис. їх закордонних філіалів[29], що впливають все більшим чином на всю систему міжнародних економічних відносин і світову економіку в цілому. Загальний об’єм накопичених прямих іноземних інвестицій становить приблизно 3-4 трлн. дол., а об’єм продажу закордонних філіалів ТНК — 10 трлн. дол. Продаж цих зарубіжних філіалів росте на 20-30% швидше, ніж прямий експорт ТНК.

Що стосується прямих іноземних інвестицій ТНК, то в останні роки вони росли в 3 рази швидше, ніж внутрішні інвестиції, хоч на їх частку припадає всього 6% щорічних інвестицій в промислово розвинених країнах. Ще одна показова цифра: 70% всіх міжнародних платежів, пов’язаних з кредитами і ліцензіями, представляють платежі між материнськими компаніями і їх закордонними філіалами.

Прицьому темпи зростання прямих іноземних інвестицій в 90-і рр. істотно випереджали темпи зростання світового виробництва (ВВП) і експорту (табл. 2.2.).

Ці дані, однак, не дають повного уявлення про масштаби інтернаціоналізованого виробництва. До них треба додати такі форми міжнародної діяльності ТНК, що не відбиваються в статистиці прямих інвестицій, як субпідрядні і ліцензійні угоди з іноземними компаніями, угоди типу франчайзинг, договори про управління.

Прицьому різні форми інтернаціонального виробництва замінюють або доповнюють один одну в залежності від загальної стратегії тієї або іншої ТНК. Мета такої стратегії полягає в тому, щоб забезпечити з найбільшою ефективністю доступ до ринків товарів і послуг, а також до ринків факторів виробництва.

В умовах зростаючої глобалізації зовнішня торгівля виявляється у все більш тісному зв’язку з прямими інвестиціями, розвиваючись на основі цих інвестицій, отримуючі внаслідок цього велику стійкість, постійність і передбачуваність.Ці процеси знаходять відображення і в політиці, що стосується режиму іноземних інвестицій.

Загальнатенденція тут така, що нарівні з лібералізацією зовнішньоторгівельного обміну відбувається (хоч і в меншій мірі) лібералізація в області іноземних інвестицій (табл. 2.3.).

Як видно переважна більшість змін, що відбулися в десятках країн протягом 1991-1996рр., передбачало послаблення обмежень, лібералізацію інвестиційного режиму.

Ці дані, однак, стосуються заходів прийнятих в односторонньому порядку. До них варто додати подібні заходи, прийняті на основі дво- та багатосторонніх угод, кількість яких особливо збільшилась в 90-і рр. Так, на 1 січня 1997р. діяло більше 1330 таких угод за участю 162 країн.

Аналіз прямих іноземних інвестицій ТНК, їх масштаби і динаміка виявляють ще одну істотну закономірність: ведуча, переважаюча роль у всіх цих процесах належить найбільш розвиненим індустріальним країнам, причому не тільки як донори, звідки поступають за кордон ці інвестиції, але, і що необхідно особливо підкреслити, як реципієнти, куди прямують інвестиції. Чим більш розвинена в економічних відносинах та або інша країна, тим більше бере участь вона в сучасних умовах в цьому двосторонньому русі прямих інвестицій. Справедливо і зворотнє: менш розвинені країни в набагато меншій мірі “притягують” іноземний капітал (в формі прямих інвестиції) і, звичайно, ще менше служать джерелом таких інвестицій. Ось як виглядають ці потоки в 1980-х і 1990-х рр (табл. 2.4).

Закономірним результатом цих процесів є концентрація основного масиву прямих іноземних інвестицій в розвинених країнах, передусім в країнах, що представляють три основних економічних центра сучасного світу: США, Європейський

ДжерелоOECD (1992); nationale Statistiken. (Borrmann A., Regionalismmustendenzen in Welthandel. Baden-Baden, 1995).

Звертає на себе увагу як сам порядок цих цифр, так і майже повсюдна тенденція до їх зростання.

Припорівнянні всієї групи розвинених країн з групою країн, що розвиваються в першій групі, природно, виявляється активний баланс по поточній динаміці інвестицій (як переважно донорів для країн, що розвиваються ), а у другий пасивний баланс (як переважно реципієнтів цих інвестицій).

Ця ж тенденція безпосередньо виражається в такому показнику, як співвідношення всього об’єму накопичених даною країною прямих інвестицій за кордоном, з одного боку, і такими ж іноземними інвестиціями в цій же країні, з іншою. Цей коефіцієнт в 90-і рр. виглядає таким чином.

Надзвичайно показові дані! Чим більш економічно розвинена та або інша країна, тим активніше вона експортує і імпортує капітал (у вигляді прямих інвестицій) [11].

Характерною рисою в 1990-х рр. стало зростання частки країн, що розвиваються як одержувачів нових іноземних інвестицій. Якщо виключити інвестиції між країнами ЄС, на частку країн, що розвиваються в 1995 р. припало 35% всіх інвестицій, а в 1996 р. — 44%. Однак за цією цифрою по суті переховується головним чином одна країна — Китай, частка якої в цьому відношенні серед всіх країн, що розвиваються в 1996 р. становила 40%. Правда, і без Китаю прямі інвестиції в країни, що розвиваються виросли з 46 млрд. до 51 млрд. дол. в 1996 р., тобто на 11% (таким чином, із загального об’єму в 84 млрд. дол. інвестицій у країни, що розвиваються в цьому році 34 млрд. дол. — це вкладення в Китай і 50 млрд. дол. — у всі інші країни, включаючи приблизно 150 великих і малих країн). У 1996 р. відповідні цифри становили 129 млрд. дол. – всі країни, що розвиваються і в тому числі 43 млрд. дол. — Китай. У останні роки нарівні із заходами, що продовжуються по залученню іноземних інвестицій в Китаї стали вимогливіше оцінювати інвестиційні проекти, підходити до них більш виборче, домагатися більш широкої географії інвестицій в Китаї, маючи на увазі не тільки прибережні, але і внутрішні райони країни [11,14].

Що стосується, розподілу іноземних інвестицій між країнами, що розвиваються, то тут виявляється все та ж закономірність: явна перевага в цьому відношенні більш розвинених країн в порівнянні з менш розвиненими. Тому список відповідних регіонів очолюють країни Східної, Південної і Південно-Східної Азії (в 1996 р. на їх частку припадало 81,2 млрд. дол.), потім слідують країни Латинської Америки і Карібського басейну (38,5 млрд. дол. в тому ж році). У той же час в найменш розвинені країни було вкладено всього 11,6 млрд. дол.

Що стосується країн Центральної і Східної Європи, то вони займають нині досить скромне місце в загальних потоках прямих інвестицій — їх приток в регіон в 1996 р. становив всього 12,2 млрд. дол. (для порівняння: вкладення в Сингапур в тому ж році — 9,4 млрд. дол.), а загальний об’єм накопичених інвестицій дорівнював 46,3 млрд. дол. (в Сингапурі — 66,7 млрд. дол.). До того ж велика частина інвестицій в цьому регіоні зосереджена усього в трьох країнах: Чехії, Угорщині і Польщі.

Ще одна сучасна тенденція: значна, і в ряді випадків зростаюча, частка всередині регіональних прямих інвестицій. Особливо виразно це видно на прикладі Західної Європи і Європейського Союзу, а також Азії. Тут, як і в потоках міжнародної торгівлі, знаходить вираження процес регіоналізації економічної діяльності, детальніше про який йтиметься нижче.

Інодірозрізнюють ТНК і БНК (тобто транснаціональні і багатонаціональні компанії), причому останній термін використовується для того, щоб визначити переважаючу прихильність компанії до країни свого походження (за обсягом діяльності, зв’язків з діловими і політичними колами, зосередження наукових досліджень і т.п.), тоді як сфера дій і “адреса” ТНК — весь світ. Це дійсно глобальні, космополітичні компанії.

У інших випадках під багатонаціональними все частіше мають на увазі такі компанії, ядро яких утворить капітал двох або трьох країн (наприклад, знаменита англо-голландська компанія Роял — Датч-шелл), на відміну від звичайних ТНК з контролюючим капіталом однонаціонального походження. У зв’язку з наростаючою хвилею міжстранового злиття і поглинання число таких двухнаціональних ТНК виросло і продовжує зростати.

Закордонні інвестиції у вигляді іноземних філіалів ТНК є одним з генераторів міжнародної торгівлі. Світ ТНК охоплює — всупереч усталеної думки — не лише крупні компанії. В їх число все більше входять також малі і середні фірми (з кількістю зайнятих не більш 500чоловік). У рамках ЮНКТАД складений приблизний список, що включає 50 таких компаній з розвинених країн. Їх середній індекс транснаціональності рівний 27%, причому в 13 він перевищує 40%, а в 6 — навіть 50%. При цьому транснаціоналізація цих компаній йде переважно по лінії зайнятості (44%), потім по лінії активів (28%) і об’єму продаж (26%) за кордоном. З цього слідує, що такі фірми функціонують у відносно більш трудомістких галузях і прагнуть знизити витрати на робочу силу за допомогою зарубіжного виробництва [52].

Глобалізація набуває різного значення в залежності від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи про світове виробництво взагалі. Для окремої компанії глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію надходження своїх доходів і в яких масштабах і пропорціях розподілила свої активи у різних країнах, а також тим, наскільки вона залучена до експорту капіталу, товарів та ноу-хау через структури, що залежать від неї .

Тойота є хорошим прикладом високоглобалізованої компанії, в якій в1998 р. одна третина загального обсягу виробництва здійснювалася у дочірніх компаніях, які повністю або частково належали головній компанії. Виробництво автомобілів було налагоджено у25 країнах Європи, Азії та Америки. Більше того, Тойота експортувала38% свого вітчизняного виробництва з Японії на зарубіжні ринки і була залучена до значних внутрішніх поставок фірми, що здійснювалися між її дочірніми структурами [43]. Наприклад, всередині її регіональної мережі на південному сході Азії Тойота експортувала дизельні двигуни з Таїланду, трансмісії з Філіппін, рульові механізми з Малайзії та бензинові двигуни з Індонезії. Поглиблення процесів глобалізації змусило керівництво компанії продовжити політику скорочення виробництва на національному ринку та розширювати його за межами своєї країни. За підсумками1998 р. Тойота за межами Японії виробила автомобілів на21% більше, ніж у1997 р. У1999 р. було завершено будівництво нового автозаводу Тойота у США і у стадії завершення було будівництво заводу у Європі. Водночас у грудні1998 р. було закрито автозавод у районі Токіо, який випускав моделі Согоllа та Sprinter[43].

Головними показниками глобалізації компанії є: міжнародне розосередження надходжень від продажів та основних активів; внутрішньо-фірмова торгівля напівфабрикатами, заготовками та готовою продукцією; внутрішньофірмові потоки технологій.

Одним із прикладів успіху глобальної компанії, яка зуміла наприкінці 1990-х років скористатися перевагами глобалізації, може слугувати діяльність автомобільного концерну Ленд Ровер (Великобританія), придбаного у 1995 р. компанією БМВ (Німеччина) [44]. Компанія Ленд Ровер, яка протягом50 років випускала лише чотирьохприводні джипи, розробила й почала випускати у1997-1999 рр. три нові моделі в рамках проекту Freelander, які відразу ж стали популярними. Занепадаюча компанія добилася успіху завдяки технічним інноваціям, а також внутрішньо фірмовій кооперації та повернула собі лідерство на світовому ринку спортивних джипів високого класу.

Глобалізація на рівні окремої галузі визначається тим, наскільки конкурентоспроможність компанії всередині галузі в даній країні взаємопов’язана з її конкурентоспроможністю в іншій країні. Чим більше глобалізована галузь промисловості, тим більше переваг одержує компанія від внесеної технології, виробничого процесу, фабричної марки. Глобалізовані галузі промисловості мають тенденцію домінувати на кожному ринку одним і тим самим набором глобальних компаній, які координують свої стратегічні дії в усіх країнах своєї активності. Так, галузь промисловості, що виробляє спортивне взуття, на всіх ринках представлена домінуючими компаніями Nike, Reebokта Adidas. Головними показниками глобалізації галузі промисловості є співвідношення обсягів зустрічної торгівлі усередині галузі з обсягом світового виробництва, співвідношення зустрічних інвестицій з усім інвестованим у цю галузь капіталом, а також пропорції прибутків, що отримали конкуруючі компанії галузі у всіх головних регіонах світу [41, c.95-96].

Глобалізація галузі характеризується також концентрацією капіталу, що зростає, через аквізицію та злиття компаній [35, c. 335]. Злиття, які найбільш серйозно вплинули на фармацевтичний ринок, можна дати у такому хронологічному порядку:

1989 —Smithkline Beckman + Beecham= Smithkline Beecham (UK);

1994 —American Home Products+ American Cyanamid= American Home Products(USA);

1994 —Glaxo+ Welcome= Glaxo Welcome (UK);

1994 —Roche+ Syntex= Roche (Fr);

1996 —Ciba+ Sandor= Novartis (Swiss);

1996 —Pharmacia (Sweden)+ Upjohn(USA) = Pharmacia&Upjohn.

Злиття, якеможнавважатиоднимзнайбільшуспішнихугалузі, безперечно, єутворенняNovartis. У Novartis йде постійне оновлення продукції. Те ж характерне й для інших лідерів світової фармацевтики. Наприклад, EliLilly(Великобританія) у1998 р. завоювала ринок новими продуктами— антидепресантом Ргоzас та засобом проти шизофренії Zурrеха. Компанія Merck(Великобританія) є світовим лідером по виробництву ліків від серцево-судинних захворювань, найбільшої групи лікувальних препаратів. Однак у1998 р. з’явився новий лідер серед фармацевтичних товарів— Viagra, засіб проти імпотенції у чоловіків, виріб компанії Pfizer. Вважається, що це буде найбільш популярний по продажах медикамент століття [45].

В табл.2.6. представлено20 найбільших за обсягом капіталізації ринків фармацевтичних компаній, які активно змагаються за поділ одного з найбільших глобальних ринків медикаментів.

Наведене вище лише підтверджує, що глобалізація галузі вимагає від компаній, які прагнуть до успіху, постійної уваги до пошуку новинок, розробки найефективнішої продукції та реструктуризації підприємств з метою зростання їхньої рентабельності.

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існує декілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:

• співвідношення зовнішньоторгового обороту і ВВП;
• прямі іноземні інвестиції, які спрямовуються в країну і з країни, та портфельні інвестиції;
• потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технологій.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічним взаємозв’язком між країнами, який зростає та відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно збільшуються. Чітким підтвердженням цьому є такі тенденції:

• за період з1989 по1996 рр. середньорічне зростання зустрічної торгівлі товарами та послугами дорівнювало6,2% — майже у2 рази швидше, ніж середньорічний темп зростання(3,2%) всесвітнього ВВП за аналогічний період часу;
• з1989 до1994 рр. ПІІ зросли з4,8 до9,6% по відношенню до всесвітнього ВВП за такий же період часу;
• у1970 р. співвідношення обсягів зустрічної торгівлі облігаціями та акціями до ВВП було нижче5% у США, Німеччині, Японії. У1996 р., тобто через більш як чверть століття, відповідні показники для цих країн дорівнювали152, 197 та83% відповідно.

Центр ООН з транснаціонального співробітництва (UNCTC) у своїх дослідженнях глобальних потоків ПІІ повідомляє про формування кластерів ПІІ, у яких ключовими є члени глобальної тріади ЄС-США-Японія. Навколо них формуються регіональні кластери ПІІ, до яких входять37 країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. За підрахунками UNCTCпонад40% усіх ПІІ світу розміщуються у межах цих кластерів[49]. На рис.2.1 показано потоки ПІІ в системі “тріада— кластери”.

Наведене вище пояснення важливості процесу глобалізації на різних рівнях наочно демонструє той факт, що найбільшим досягненням ділового життя кінцяXX та початкуXXI ст. було піднесення та розвиток глобальної торгівлі. Оцінюючи це, журнал “Економіст” пише: “Глобальні фірми можуть перекидати у будь-яку точку земної кулі величезні обсяги товарів з великою швидкістю”[50]. Враховуючи результати Уругвайського раунду, а також переваги, які принесли домовленості на зразок ГАТТ/СОТ,НАФТА, АПЕК, МЕРКОСУР та інші, нині кожна країна намагається збільшити обсяги свого експорту в зв’язку зі значним зниженням рівня торгових бар’єрів як у межах регіональних утворень, так і у світі в

Виникає питання, чи торкнулася глобалізація України та тих процесів, що у ній відбуваються? На жаль, рівень реструктуризації економіки України поки що дуже невисокий, і уповільнені темпи реформ не дозволяють їй цілеспрямовано й ефективно брати участь у процесах глобалізації, хоча побічно ці процеси зачіпають життя кожного в Україні, незалежно від його бажання.

Привсій безперечній ролі ТНК в міжнародних потоках товарів, капіталу, технології не треба перебільшувати міру їх глобальності. Типова, середня з цих корпорацій виготовляє у власній країні понад 2/3 всієї продукції і використовує тут же 2/3 свого персоналу, хоч для найбільших ТНК цей “індекс міжнародності” (або “транснаціональності”) часто значно вище.

Варто відзначитище одну характерну тенденцію, пов’язану з глобалізацією: зростання ТНК і відповідно прямих інвестицій, що надходять з країн, що розвиваються. Їх абсолютні і відносні розміри поки невелики (51,4 млрд. дол. в 1996 р., або приблизно 14% їх загального об’єму). Однак в1980-1984 рр. ця цифра становила всього 5%. При цьому мова йде передусім не про всі нові індустріальні країн Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Масштаби цих ТНК, звичайно, істотно поступаються найбільшим ТНК з розвинених країн. Зіставлення 25 найбільших ТНК, що базуються в розвинених країнах, і 25 ТНК з країн, що розвиваються дозволяє судити про їх порівняльну потужність.

У першій групі активи компаній складають від 24 млрд. до 252 млрд. дол., а їх “індекс транснаціональності” від 20 до 92%. У другій групі активи більшості компаній знаходяться в межах 1,5-8 млрд. дол., а “індекс транснаціональності” значно нижче (від 3 до 40%).

Головне, однак, складається не в цьому порівнянні, а неминучому русі будь-якої країни, що досягає певного рівня економічного розвитку, цим шляхом.

Це загальна тененція, яка, однак, реалізується далеко не прямолінійно і не безконфліктно. Діяльність ТНК, як, проте, і всіх інших господарюючих суб’єктів в ринковій економіці, пов’язана з безперервною боротьбою суперечливих інтересів, з виявом не лише позитивних, але і негативних моментів і тенденцій. Причому коли мова йде про ТНК, то в орбіту цієї боротьби і протиріч виявляються втягнутими цілі країни і регіони, і економічні чинники при цьому викликають нерідко політичні наслідки.

Зіткнення інтересів йде за декількома напрямками:

по-перше, конкуренція між ТНК в масштабах світової економіки (як між ТНК з різних країн так і часом між ТНК, що базуються в одній і тій же країні);

по-друге, це складний комплекс взаємовідносин між ТНК і приймаючими країнами їх населенням, діловими і, офіційними колами;

по-третє, цеаж ніяк не завжди співпадаючі інтереси ТНК і їх власних країн.

Примітно, що в останні роки нарівні з явним ослабленням критики в адресу ТНК з боку країн, що розвиваються, які нині більше стурбовані їх залученням, посилюється критика в країнах їх основного базування, особливо в зв’зку з проблемою зайнятості.

З боку країн, що розвиваються вже давно значно втихли грізні обвинувачення на адресу ТНК, що звучали і в ООН, і на різних форумах в 60-70-і рр. Навпаки, ці країни конкурують між собою за залучення іноземного капіталу. А в розвинених країнах (так би мовити, на батьківщині ТНК) така критика продовжується і навіть посилюється. При цьому звичайно мова йде про те, що якщо компанія, діюча тільк в “своїй” країні, вимушена рахуватися з її законами і соціальними нормами, то транснаціональна корпорація має можливість обійти ці закони. Якщо, скажімо, її не влаштовує соціальне законодавство в США, вона може перевести виробництво в Мексику, де зарплата і пільги для робітників менше. Вона може також частково йти від податків шляхом внутрішніх трансфертних цін, переводячи таким чином більше прибутку в країни з меншими податками. Це створює підгрунття для ослаблення соціальної політики, щоб не відлякувати інвестиції ТНК.

Згідно з іншими поглядами, в цьому є свій позитивний момент, що втримує уряди розвинених країн від надмірних податків і регулювання економіки, оскільки існує безліч країн, що розвиваються, що мріють про те, щоб як можна більше зазнати “експлуатації” з боку тих же ТНК.

Ще один розхожий докір на адресу ТНК полягає в тому, що, створюючи робочі місця в країнах з дешевою робочою силою, вони збільшують безробіття у себе вдома. Для деяких галузей це дійсно так, наприклад для текстильної промисловості і електроніки. Але часто цей аргумент перебільшений. У розвинених країнах зарплата становить нині всього 10-15% витрат виробництва в порівнянні з 25% в 1970-х рр., так що цей мотив багато в чому відходить на другий план.

Зростаюча економічна потужність ТНК неминуче спричиняє і їх вплив в політичній сфері, причому в глобальних масштабах.

“Корпорації починають функціонувати подібно урядам. Наприклад, IВМ фактично являє собою цілу країну. У неї, як і в інших великих ТНК, є свої кадри дипломатів-співробітників, що займаються діловими відносинами з національними державами. Її справжній електорат — це, звичайно, не американці загалом, а її акціонери. Таким чином, по мірі розширення глобалізації ми вступаємо в еру корпоративного феодалізму”[13].

Дійсно, сучасна економічна і політична карта світу виглядає як химерне поєднання і переплетення звичайних держав і володінь транснаціональних корпорацій, причому кордони тих і інших не співпадають, і нарівні з відкритими або частіше прикритими, тліючими територіальними суперечками між державами йде безперервна боротьба між ТНК за сфери переважаючого впливу.

У останні роки ця боротьба характеризується двома особливостями. По-перше, в арсеналі її коштів все більше місце займають злиття і поглинання конкуруючих компаній (в інших країнах, а часом і в своїй країні), що вже отримало назву “слонячих весіль”.

По-друге, стратегічні альянси між ТНК як правило, є довгостроковими і охоплюють в різних випадках різні стадії всього ланцюжка — від наукових розробок до спільного виробництва і збуту.

Конкуренція і співпраця — ось, мабуть, що характерно для ТНК в умовах глобалізації. І те і інше, однак, дає позитивні результати, якщо спиратися на економічні досягнення і переваги кожної з учасників.

Звідсивитікають висновки і для українських компаній. Розраховувати на успіхи в конкуренції на світовому ринку важко. А ось в сфері співпраці, безсумнівно, є можливості і перспективи, якщо, звичайно, з глуздом їх використати.

2.2. Основні напрями глобалізації та її показники.

Глобалізаціяекономічної діяльності розвивається у наступних основних напрямах:

1.Міжнародна торгівля:

• товарами;
• послугами;
• технологією;
• об’єктами інтелектуальної власності.

2. Міжнародне рух факторів виробництва:

• капіталу (у вигляді прямих іноземних інвестицій);
• робочої сили (у вигляді стихійних міграцій некваліфікованих і малокваліфіованих робітників і у вигляді “відпливу умів”).

3. Міжнародні фінансові операції:

• кредити (приватні, державні, міжнародних організацій);
• основні цінні папери (акції, облігації і інші боргові зобов’зання);
• похідні фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони і інш.);
• валютні операції.

Прицьому співвідношення як між цими трьома напрямами, так і різними формами в рамках кожного з них в останні роки істотно змінюється [55].

Для початку варто зупинитись на короткому огляді чотирьох найголовніших аспектах глобалізації.

Торгівля:у сукупності частка країн, що розвиваються у світовій торгівлі збільшилася з 19 відсотків у 1971 році до 29 відсотків у 1999 році. Однак має місце глибоке розходження між найбільшими регіонами. Наприклад, країни Азії з новою індустріальною економікою досягли високих показників, у той час як для Африки в цілому характерні погані результати. Важливе значення має також структура експорту країн. Істотно випереджальними темпами йшов ріст експорту продукції обробної промисловості. Частка первинних продуктів у світовому експорті (таких як продукти харчування і сировина), виробництвом яких нерідко займаються найбідніші країни, скоротилася.

Рух капіталу: рис. 2.2 служить ілюстрацією явища, яке нерідко асоціюється з процесом глобалізації, — різкого зростання припливу приватних капіталів у країни, що розвиваються, протягом більшої частини 90-х років ХХ століття. З графіка видно також, що а) цей ріст відбувся після періоду особливо вираженого “пересихання” цих потоків у 80-і роки, що б) чисті припливи офіційної “допомоги” чи допомоги з метою розвитку помітно скоротилися з початку 80-х років і що в) структура приватних потоків зазнала радикальних змін. Найбільш важливою категорією стали прямі іноземні інвестиції. Портфельні інвестиції і банківські кредити також збільшилися, однак вони характеризувалися більшою нестійкістю й особливо різко скоротилися слідом за фінансовими кризами наприкінці 90- х років.

Переміщення людей: частково пересування працівників з однієї країни в іншу пояснюється бажанням знайти кращі можливості для працевлаштування. Кількість людей, що беруть участь у такому переміщенні, все ще досить незначна, однак за період з 1965 по 1990 рік частка робочої сили, представлена народженими в іншій країні, зросла у світовому масштабі приблизно наполовину.

В основному міграція відбувається між країнами, що розвиваються. Проте, приплив переселенців у країни з розвинутою економікою, очевидно, служить засобом, завдяки якому скорочується розрив між розмірами заробітних плат у світі. Поряд з цим, цей процес потенційно може сприяти зворотній передачі навичок у країни, що розвиваються і підвищенню рівня зарплат у цих країнах.

Поширення знань і технологій: обмін інформацією складає невід’ємний аспект глобалізації. Наприклад, прямі іноземні інвестиції приносять із собою не лише збільшення реальних капітальних фондів, але і технічні нововведення. У більш загальному плані можна сказати, що придбання знань виробничих методів, управлінських прийомів, експортних ринків і економічної політики вимагає дуже низьких витрат, хоча такі знання представляють собою надзвичайно коштовний ресурс для країн, що розвиваються [59,67].

Варто відмітити передусім загальну закономірність: всі сфери міжнародної економіки по темпам зростання випереджають темпи зростання реального сектора, тобто валового внутрішнього продукту. Звідси зростання їх питомої ваги (їх частки, або квот) в ВВП: це торкається і торгівлі, і руху капіталу, і фінансових операцій.

Серед вказаних трьох напрямків швидше всього збільшується об’єм міжнародних фінансових операцій, потім слідують міжнародний рух капіталу (прямі інвестиції) і, нарешті, міжнародна торгівля. Разом з тим в рамках фінансового напряму особливо стрімко зростають валютні операції і об’єм міжнародних операцій з цінними паперами (включаючи похідні фінансові інструменти), процес, що відображає все більшу сек’юритизацію сучасних фінансових ринків (і внутрішніх і міжнародних).

Що стосується прямих іноземних інвестицій, то їх зростання перевершує темпи зростання міжнародної торгівлі, в якій випереджальними (в порівнянні з товарами) темпами збільшується торгівля послугами, технологією, об’єктами інтелектуальної власності.

Ці тенденції знаходять відображення і в інформаційному полі глобалізованної економіки, в якому все більше місце займає фінансова інформація, і у випереджальному зростанні активів фінансових інститутів (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів), і в кадрових потребах міжнародної економіки, і в сфері очікувань, які частково зміщаються у бік найбільш жвавих, мінливих і тому найменше передбачуваних фінансових ринків. Нарівні з раціональними очікуваннями тут виникає чимало ірраціональних, які мають реальний вплив на ці ринки.

Як і в інших економічних явищах, слідом за характеристикою їх якісної природи встає питання про їх кількісні параметри. У цьому випадку мова йде про те, як “виміряти” глобалізацію економічної діяльності, як визначити її міру, динаміку її у часі [64].

Передусім тут треба розрізнювати два питання. Перше з них — це параметри, по яких можна судити про рівень глобалізації всієї світової економіки. Друге питання — це міра відкритості економіки окремої країни або групи країн, рівень її або їх участь в глобальних економічних процесах.

Самими простими і очевидними показниками в цьому значенні є темпи зростання міжнародної торгівлі, які за останнє десятиріччя в 2 рази перевищували темпи зростання виробництва; прямі іноземні інвестиції в ті ж роки росли в 3 рази більш високими темпами, а міжнародні операції з акціями — в 10 раз.

Більш суворий і по можливості формалізований підхід вимагає використання ряду абсолютних і особливо відносних величин. Перші характеризують загальні масштаби зростання зовнішньоекономічних операцій. Другі дозволяють порівняти їх з темпами зростання таких базових економічних показників, як валовий внутрішній продукт, національний прибуток чи об’єм інвестицій (як в цілому, так і по сферах господарства або галузях).

У кожному випадку особливо важливим стає поняття “квота”, тобто відношення зовнішньоекономічних показників до загальноекономічних, що дозволяє судити про міру глобалізації (всього світу або окремої країни)[61].

Рівень, або міра, глобалізації світової економіки загалом слід визначати такими показниками, як:

1. обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів і послуг і темпи його зростання в порівнянні з об’ємом і темпами зростання усього валового продукту в світі;
2. об’ємі динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з об’ємом і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх і міжнародних);
3. об’ємі динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді злиття і поглинання компаній в різних країнах) в порівнянні із загальними даними про централізацію капіталу (включаючи злиття і поглинання в середині країни);
4. об’ємі динаміка великих, складних комплексних міжнародних інвестиційних проектів (проектне фінансування) в порівнянні із загальними масштабами подібних проектів (і внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє існуюча статистика;
5. об’єм всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її зростання в порівнянні з валовим продуктом (в тому й іншому випадку необхідно розглядати товари і послуги не лише в їх сукупності, але і роздільно, оскільки інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин істотно вище, ніж в сфері послуг);
6. дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;
7. об’єм, і динаміка міжнародних операцій банків і інших кредитних установ в порівнянні із загальним об'ємом і динамікою всіх їх операцій;
8. об’єм і динаміка міжнародних фондових ринків в порівнянні із загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізнювати основні сегменти цих ринків: облігації і інші боргові зобов’язання (державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф’ючерси, опціони), операції своп і репо [2,64];
9. об’ємі динаміка валютних ринків в порівнянні із загальними масштабами грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, нерівнозначно, і тому доцільно додати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері як найбільш рухомій і такій, яка найбільш піддається глобалізації, але в той же час і занадто незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки.

На основі відповідних даних і з урахуванням їх ваги можна було б визначити загальний індекс глобалізації в сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції [13].

В принципі, на базі таких же показників можна розрахувати індекс глобалізації відносно окремих країн і регіонів, ступінь їх інтеграції в світову економіку[64].

Прицьому, однак, потрібно враховувати деякі істотні обставини і застереження. Процеси глобалізації розгортаються перш за все і в найбільшій мірі в межах промислово розвинених країн, що входять в Організацію економічної співпраці і розвитку (ОЕСР, 29 країн), і разом з ними — в групі нових індустріальних країн. Країни, що розвиваються беруть участь в цьому процесі в меншій мірі, а так звані найменш розвинені країни майже зовсім не беруть участь в ньому. У зв’язку з цим середні загальносвітові показники зменшують рівень і значення глобалізації для одних країн і перебільшують його для інших. Тому представляється доцільним розглядати дане явище передусім стосовно розвинених країн.

Необхідно також враховувати (що переважно не робиться) не лише пряму, безпосередню, але й непряму участь пов’язаних підприємств, компаній, галузей і сфер господарства в міжнародній економічній діяльності, а отже, і в її глобалізації. Існує, наприклад, прямий товарний експорт, який відбивається в митній статистиці і на її основі в показниках експортних квот. Нарівні з цим існує непрямий експорт у вигляді постачання товарів і послуг для підприємства, що експортує свою продукцію, або для торгової експортної фірми.

Так, на основі розгалужених міжгалузевих зв’язків (а чим вище рівень економічного розвитку країни, тим складніше і ланцюжки цих зв’язків) у зовнішньоекономічну діяльність виявляється залученої значно більша частина національної економіки, чим про це можна судити лише по експортним квотам, які засновані на прямому експорті.

Те ж саме відноситься і до прямих іноземних інвестицій. І експорт, і імпорт цих інвестицій звичайно виявляються пов’язаними і з внутрішньою інвестиційною активністю, яка необхідна для обслуговування іноземних (тим більше змішаних – jointventures) компаній в даній країні, або в зв’язку з діяльністю власних компаній за кордоном.

Увсіх подібних випадках вступає в дію ефект так званого мультиплікатора, який вперше був описаний Дж. М. Кейнсом, зокрема, зовнішньоторгівельного і інвестиційного мультиплікатора. Такого роду мультиплікатор, хоч і в специфічних формах, діє і на фінансових ринках [22]. Так, наприклад, зовнішні кредитні операції банків стимулюють міжбанківські операції на внутрішньому ринку. Це ж відноситься і до фондових ринків, міжнародні і внутрішні сегменти яких тісно пов’язані один з одним. Що ж до валютних і внутрішніх грошових ринків окремих країн, то в умовах вільного обігу більшості валют вони представляють, по суті, єдині ринки.

Внаслідок всіх цих обставин глобалізація економічної діяльності звичайно захоплює не лише якусь відокремлену частину національної економіки, безпосередньо залучену до системи зовнішньоекономічних зв’язків, але і набагато більш глибокі її основи, пронизує в більшій або меншій мірі всі або майже всі шари економічного життя. Це справедливо насамперед саме для розвинених країн, де на відміну від багатьох країн, що розвиваються немає якогось особливого експортного сектора, ізольованого від іншої економіки, не пов’язаної із зовнішнім світом.

І, звичайно, ця обставина (мультиплікаційний ефект зовнішньоекономічної діяльності) потрібно в повній мірі враховувати стосовно до сучасної України і її поступової інтеграції в світову економіку. Власне кажучи, сам термін “інтеграція” доречний лише тоді, коли мова йде не про розвиток зовнішньоекономічних зв’язків в окремих секторах економіки і не в якійсь одній переважаючій формі, а про широкі і глибокі зв’язки всієї національної економіки з економіками інших країн і, отже, зі світовою економікою загалом.

Звідсивитікає, що вигоди і переваги такої глобалізації і інтеграції ні в якому разі не можна розглядати лише у вигляді одностороннього напрямку і руху, зменшуючи значення іншого напрямку. Тим часом саме це відбувається, коли, наприклад, експорт на відміну від імпорту визнається безумовним благом, і заходи по стимулюванню експорту супроводжуються обмеженнями в області імпорту, або коли проблеми міжнародних кредитних відносин, прямих і портфельних інвестицій розглядаються виключно в розрізі “залучення іноземних ресурсів”.

Загальнатенденція до зростаючої глобалізації не викликає сумнівів. Проте більш ретельний аналіз веде до ряду застережень.

Зовнішньоторгівельні квоти (відношення зовнішньоторгівельного обороту до валового внутрішнього продукту) в більшості країн за останні десятиріччя різко збільшилися. Але в той же час цей показник для Великобританії і Франції зараз лише трохи перевищує рівень 1913 р., а для Японії виявляється навіть нижче за цей рівень.

Особливе місце серед показників інтеграції і глобалізації займає порівняльна динаміка цін на однакові товари в різних країнах. Теоретично чим менше бар’єрів в міжнародній торгівлі (а лібералізація якраз і полягає в зниженні, часом навіть усуненні цих бар’єрів), тим більше повинні зближуватися, вирівнюватися ці ціни під тиском конкуренції. Проте значні розходження в цінах продовжують зберігатися.

Поряд з багатьма іншими чинниками (транспортні витрати, відмінності в податках) певну роль відіграють при цьому і імпортні обмеження.

Навіть в тих не таких численних випадках, коли торгівля між сусідніми країнами майже повністю либералізована, як, наприклад, між США і Канадою, все ж виявляється, що об’єм торгівлі між двома канадськими провінціями в 20 раз більше, ніж між канадською провінцією і сусіднім американським штатом. І це незважаючи на всі розмови про єдиний американський ринок, особливо після створення трьохсторонньої зони вільної торгівлі з участю США, Канади і Мексіки. Те ж саме відноситься до і інтеграції, що вже давно розпочалася в рамках Європейського Союзу.

Певних застережень вимагає і глобалізація фінансових ринків, яка, безсумнівно, просунулася досить далеко, випереджаючи в цьому відношенні і товарні ринки, і сферу прямих інвестицій. Так, за даними англійського журналу “Економіст”, ринки капіталу на початку століття були більше інтегровані, ніж тепер[51]. Протягом багатьох років перед першою світовою війною, в умовах золотого стандарту, що переважав в той час величезні капітали прямували з Західної Європи в Північну Америку, Аргентину і Австралію. Чистий відтік капіталу з Великобританії (тобто активне сальдо її платіжного балансу по поточних операціях) складав в середньому за 1880-1913 рр. 5% валового внутрішнього продукту, досягаючи іноді навіть 10%. Для порівняння можна зазначимо, що для сучасної Японії — країни з максимальним активним сальдо платіжного балансу ця цифра в останнє десятиріччя становить лише 2-3% [20].

Декільказауважень з приводу ринків робочої сили. Міра їх інтеграції і глобалізації значно поступається глобалізації ринків товарів і капіталу. Звичайно, десятки мільйонів людей працюють за межами своїх країн. І все ж мобільність трудових ресурсів нині набагато менше, ніж у другій половині XIXст., коли приблизно 100 млн. людей емігрували з Європи в країни Нового світу, передусім в США. Навіть в межах Європейського союзу, де створені найкращі правові умови для трудової міграції між країнами учасниками ЄС, ця міграція не така значна, і ринки праці зберігають свій національний характер[26]. Але тут постає питання наскільки обґрунтованими є побоювання щодо того, що конкуренція з боку “країн з низькими рівнями заробітної плати” веде до витіснення робітників з високооплачуваних робочих місць і зниженню попиту на працівників низької кваліфікації? Чи не є економічні і суспільні зміни, що відбуваються в цих країнах, прямим наслідком глобалізації?

Економіка знаходиться в стані безупинного відновлення, і поглиблення глобалізації є лише однією з цілого ряду постійних тенденцій. У число таких тенденцій входить і те, що в міру дозрівання економіки в промислово розвинутих країнах вона стає усе більш орієнтованою на надання послуг з метою задоволення потреб населення цих країн. Ще одна тенденція полягає у зсуві в бік більш висококваліфікованої праці. Однак згідно всім наявним даним, такі зміни відбувалися б (хоча і не обов’язково такими ж темпами) незалежно від наявності чи відсутності процесу глобалізації. Більш того, глобалізація робить ці процеси менш хворобливими і дорогими для економіки в цілому, оскільки приносить вигоди у виді потоків капіталу, технологічних нововведень і більш низьких цін на імпортні товари. Економічне зростання, зайнятість і життєвий рівень населення — усі ці показники перевищують рівень, на якому вони знаходилися, якби економіка була закритою[7,9].

Однак ці блага, як правило, нерівномірно розподіляються серед різних груп населення в межах країн, і деякі з цих груп можуть виявитися в програші. Наприклад, працівникам застаріваючих галузей, які знаходяться на стадії спаду, може виявитися непросто перейти в нові галузі.

Яку політику варто проводити у відповідь на ці проблеми? Чи належні органи державного керування намагатися захистити конкретні групи, наприклад, низькооплачуваних працівників чи застарілі виробництва, шляхом введення обмежень на торгівлю чи переміщення капіталу? Такий підхід, можливо, комусь допоможе в найближчій перспективі, однак, у кінцевому рахунку досягатися це буде за рахунок життєвого рівня населення в цілому. Замість цього урядам необхідно проводити політику, спрямовану на сприяння інтеграції у світову економіку і, у той же час, яка передбачає практичні заходи для надання допомоги потерпілим у результаті змін. Процвітанню економіки в цілому буде більш сприяти політика, орієнтована на підтримку глобалізаційнних процесів шляхом надання економіці більш відкритого характеру і, яка враховує необхідність забезпечення загального доступу до благ. У центрі уваги державної політики повинні знаходитися дві важливі галузі:

• освіта та професійна підготовка, з метою надання працівникам гарантованої можливості придбання необхідних навичок в умовах динамічних змін в економіці;
• точно націлені системи соціального захисту, призначені для надання допомоги працівникам, що втратили роботу.

І все ж цілий ряд чинників дає підстави вважати сучасну глобалізацію економічної діяльності новим за змістом і більш значним по кількісним показникам явищем, ніж те, що відбувалося до 70-90-х рр. XX ст.

До того часу значна частина світу була слабо залучена до світової економіки. Сьогодні ж процеси глобалізації охопили велику кількість країн, що розвиваються в Азії і Латинській Америці, а також країни Центральної і Східної Європи, які встали на шлях ринкових реформ і лібералізації [5].

Інша відмінність полягає в тому, що якщо в XIX ст. — на початку XX ст. важливе значення для розвитку міжнародних економічних зв’язків мало зниження транспортних витрат (на основі технічних досягнень того часу), то тепер головну роль в цьому відношенні відіграє здешевлення засобів зв’язку. Ця обставина істотно полегшила організацію і функціонування компаній, діючих в глобальних масштабах. Дешеві і ефективні засоби зв’язку дають можливість таким компаніям розміщувати спеціалізовані частини єдиного виробництва в різних країнах і в той же час підтримувати необхідні контакти між менеджерами різних рівнів, між виробниками, постачальниками і споживачами, які можуть знаходитися на будь-якій відстані один від одного [24].

Сучасні засоби зв’язку різко розширили діапазон економічної діяльності і супутніх комерційних операцій, що не вимагає безпосередніх контактів між сторонами. Це торкається майже всіх форм діяльності, яка може знайти відображення на екрані комп’ютера або в телефонному спілкуванні, будь то продаж авіаквитків, більшість банківських операцій, навчання на відстані, аж до медичних консультацій.

Третій момент відноситься до міжнародних фінансових ринків, загальні масштаби яких несумірно зросли не лише в порівнянні з початком століття, але і протягом останніх років[4,9].

Однак, незважаючи на дані, що свідчать про зростаючу глобалізацію, світова економіка все ще далека від повної інтеграції. У економічних відносинах світ поступово стає, але ще аж ніяк не став (і, звичайно, ще не скоро стане) по-справжньому єдиним. До того ж успішне просування до цієї єдності, подальша економічна глобалізація на ринковій основі (а ніякої іншої основи для цього процесу немає і бути не може) зовсім не означають рух до якогось безконфліктного, несуперечливого світу. Швидше, навпаки. Тільки існуючі і нові протиріччя, пов’язані передусім з конкурентною боротьбою ще більш могутніх економічних сил, будуть розгортатися на новому, більш високому рівні розвитку науки, техніки, технології, економіки, організаційних структур, загального накопиченого багатства, рівня і якості життя.

У найближчі роки потрібно чекати подальшого, причому вельми різкого, пониження тарифів на послуги зв’язку.

Крімтого, за допомогою системи Інтернет і супутніх систем і технологій інформація про ринки і ціни в глобальних масштабах буде ставати все більш доступної для покупців і продавців. Світовий ринок, який до цього часу є декілька абстрактною категорією, знайде свою справжню реальність.

З іншого боку, це питання можна розглянути і в більш широкому плані: які взагалі межі глобалізації в умовах сотень суверенних держав? Зрозуміло, не лише в найближчому, але і в більш віддаленому майбутньому, наприклад в середині XXI ст., світ буде ще далеко не єдиним, не гомогенним. Рівень глобалізації підвищиться, частка інтернаціоналізованого виробництва і міжнародного обміну зросте, масштаби фінансових ринків збільшаться в багато разів, але при цьому збережуться чималі економічні масиви, обмежені переважно національними рамками і не пов’язані (або лише віддалено пов’язані) з процесами глобалізації. В зв’язку з цим варто зазначити, що повністю гомогенних ринків і економік практично не існує навіть в рамках окремих країн (особливо великих багатонаціональних країн, наприклад, Індії); свої гострі регіональні відмінності, а звідси і відмінності в основних економічних показниках існують в Італії (проблема Півдня), в Великобританії (проблема Шотландії) і в Німеччині (проблеми східних земель). Це відноситься і до такої стійкої регіональної спільноти, як Європейський Союз.

У найменшій мірі глобалізації піддається ринок праці, особливо на своєму основному, середньому професійному рівні, тісно пов’язаному з національним підгрунтям. Нижній рівень представляють некваліфіковані або малокваліфікованні робітники-мігранти, вищий рівень — це люди, що втілюють сучасний глобальний менеджмент, а також вчені і особи вільних професій з високою міжнародною рухомістю. Глибокі відмінності в культурі, звичаях, образі життя, не кажучи вже про мови, неминуче стримують глобалізацію в цій сфері [35].

Тут, очевидно, буде відбуватися те, що можна назвати “глобалізацією без відриву від будинку”. Мова йде про певне вирівнювання умов праці, організаційних форм і, звичайно, оплати праці в різних країнах, поширенні деяких загальних принципів глобального менеджменту.

2.3. Глобальна економічна система.

Зміни, що відбуваються у сфері інформаційних технологій, і охоплення ними все нових територій та регіонів привели не лише до зближення різних цивілізацій, але й до встановлення сталих контактів між ними, тісної взаємодії, а в кінцевому результаті й до звуження життєвого простору на планеті. На кінецьXX ст. людство визнало обмеженість й замкнутість середовища проживання людини на Землі та марність територіальних завоювань. Вихід один- підвищення ефективності використання природних та людських ресурсів.

Визначальним напрямом сучасного економічного розвитку може бути лише швидке й ефективне використання науково-технічних розробок та підвищення на цій основі економічної конкурентоспроможності країн і народів. Еволюція енергозберігаючих та інших наукоємних галузей економіки, а також розвиток глобальних технологічних систем для інформаційних та інших послуг призвели до зменшення залежності економічного розвитку від природних ресурсів. Нові технології значно менш енергоємні та, як правило, базуються на малих витратах сировини.

В агропромисловому комплексі, завдяки дослідженням і виведенню покращених сортів зернових, обсяг їх виробництва за останні 40 років збільшився майже у3 рази і складає на кінецьXX ст.1,9-2 млрд т на рік.

Інтенсивний розвиток біотехнологій дозволяє розраховувати на одержання ще більших врожаїв і виведення таких сортів зернових, які будуть краще пристосовані до нових кліматичних умов і більш суворих методів культивації.

Особливо значний вплив на розвиток процесів глобалізації справляють новітні інформаційні та телекомунікаційні технології, що перетворилися з елементів інфраструктури минулих років в універсальний засіб економічного, культурного, наукового розвитку. Ці технології дозволяють об’єднати в єдине ціле розміщені у різних куточках земної кулі підприємства, що належать глобальним компаніям. З їхньою допомогою з’являється можливість гнучко реагувати на зміни кон’юнктури і перекидати ресурси з метою захоплення нових ринків. Такій новій моделі світової економіки деякі автори дають назву- “нова глобальна інформаційна економіка” [47].

Використання гнучких виробничих систем, а також систем автоматичного проектування дозволяє прискорити процес створення виробів, а також скоротити число одиниць виробничого обладнання з метою налагодження гнучкого серійного виробництва.

Нові інформаційні технології дозволяють здійснити створення децентралізованого виробництва з централізованим фінансовим контролем. Такі нові технологічні можливості сприяють ще більшій інтернаціоналізації виробництва, яка веде до збільшення обсягів світової торгівлі. Розвиток більш дешевих транспортних можливостей також сприяє зростанню обсягів комерційної торгівлі на більших відстанях, виконанню прямих замовлень, що надходять з віддалених регіонів, а також розширенню обміну послугами.

На розвиток процесів глобалізації також сильно впливають зміни, що відбуваються у правовому регулюванні майнових взаємовідносин. Перерозподіл прав власності, що відбувається в глобальному масштабі в кінціXX ст., як на рівні індивідуума, компанії, так і держави в цілому, являє собою процес упорядкування основних соціальних, економічних та політичних проблем. У міжнародному плані контроль та поділ територій- це головний механізм регулювання розподілу ресурсів між державами у рамках світової системи.

Глобалізація економічних відносин сприяла розширенню прав власності фізичних осіб та корпорацій у географічному плані. Ідея, згідно якої громадянин однієї держави має можливість реалізувати права власності за межами своїх національних кордонів, внесла цілком нове забарвлення у характеристику сучасного світу. Нові підходи до регулювання права власності стали ключовим елементом сучасних міжнародних відносин, функціонально змінили процеси транснаціоналізації та глобалізації економіки і врешті-решт прискорили формування глобальних господарських комплексів у формі мультинаціональних компаній (МНК), багатопрофільних ТНК, транснаціональних банків (ТНБ) тощо. Ч. Бартлетт бачив відмінність МНК від ТНК у тому, що МНК моделі 1950-1970-х років орієнтувалися на виробництво продукції в рамках своєї головної національної компанії, яка має дочірні торговельні структури за кордоном з метою завоювання ринків [35]. Глобальні компанії моделі 1990-х рр. вже переорієнтувалися на виробництво у тих куточках планети, де воно коштує дешевше. Перекидання виробництва здійснюється, головним чином, через злиття, або аквізиції.

Поглиблення процесу формування таких комплексів у майбутньому приводить до виникнення союзів та об’єднань найбільших ТНК і ТНБ у таких галузях, як транспортне (автомобілі, літаки) та енергетичне машинобудування, фармацевтична промисловість, комп’ютерні технології, телекомунікації. Подібні об’єднання за обсягами своїх операцій значно перевищують обсяги зовнішнього товарообороту багатьох країн світу (див. рис.2.1 додатку). З метою поділу глобальних ринків вони часом укладають союзи з окремими державами або міждержавними об’єднаннями для розробки норм поведінки на ринках.

Таким чином, на початок третього тисячоліття світ перетворився у глобальну економічну систему, в якій практично не залишилося можливостей для сповідування стихійних ринкових відносин між державами. Виник глобально функціонуючий світовий виробничо-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економіки.

Бум у розвитку світової торгівлі, що продовжується, викликає захоплення й подив. З1990 до1996 рр. світовий торговий оборот зріс у 14 разів, а8 раундів багатосторонніх переговорів під егідою ГАТТ привели до десятикратного зниження митного збору. На кінець1990-х років він складає менше4%, тоді як відразу після Другої світової війни дорівнював40% [53]. Зовнішня торгівля характеризує стан здоров’я економіки країни в цілому. Завдяки зовнішній торгівлі багатство здобули країни, які змогли використати всі її переваги. Будь-яка торгівля, внутрішня чи зовнішня, обов’язково залежала від проблем світового ринку. Компанії, що виходять лише на внутрішній ринок, як правило, конкурують з постачальниками імпортних виробів, а ті компанії, що працюють на зовнішніх ринках, стикаються із ще більшою конкуренцією. З такої практики конкуренції на внутрішніх та зовнішніх ринках можна зробити висновок: чим ширший ринок, тим більш вузькою має бути спеціалізація компанії, яка прагне до успіху, тим більше переваг мають на ньому спеціалізовані компанії. Чим менший ринок, тим менше вимагається від компанії спеціалізації і тим ширша номенклатура товарів, з якими компанія виходить на ринок.

Хоча багато компаній вміло використовують переваги глобалізації світової економіки, є також чимало компаній, які в ході цього процесу загубили свій потенціал, але так і не змогли вписатися у рамки світової вільної торгівлі. В ідеалі при абсолютно вільній системі торгівлі кожна компанія, що виходить на глобальні ринки, повинна бути вузькоспеціалізованою для того, щоб вижити. Між тим чимало компаній прагнуть брати участь у процесі глобалізації не на засадах більш вузької спеціалізації, а навпаки- через розширення сфери діяльності й кількості напрямів своєї активності. Внаслідок, для багатьох компаній світу глобалізація принесла багато проблем або навіть привела їх до краху. Глобалізація впливає на компанії у деяких сферах більше, а у деяких- менше. Те ж стосується й регіонів, оскільки у деяких регіонах вплив глобалізації відчувається менше, а в інших- більше. Європа більш чутлива до впливу цього процесу, що спричинено високою вартістю робочої сили, високим рівнем оподаткування, жорсткішим законодавством про працю та, що особливо ускладнює й позбавляє гнучкості, неможливістю при необхідності наймати й звільняти працівників.

Американські корпорації, які дещо раніше розпочали адаптацію до умов глобалізації економіки, досягли значно вищого ступеню спеціалізації, ніж європейські чи японські корпорації. Європейські компанії характеризує дуже широкий спектр виробничих напрямів. Якщо подивитися на структуру Даймлер-Бенц, найбільшої промислової компанії ФРН, то можна виділити ряд напрямів.

Безсумнівно, найбільшим у структурі компанії є виробництво легкових та вантажних автомобілів, автобусів та іншої транспортної техніки. Весь світ визнав найвищий рівень транспортних засобів, які виробляє компанія. Однак в останні роки компанія в цілому несе збитки, що сягають1 млрд дол. на рік. Причиною збитків Даймлер-Бенц є її надмірна диверсифікація. Адже в програмі розвитку компанії, окрім автомобілів найрізноманітніших модифікацій, значне місце займає також виробництво реактивних літаків, вертольотів, залізничних вагонів та локомотивів, космічної техніки, медичного обладнання й багато іншого. З розвитком глобалізації компанія розширювала свою присутність на світових ринках, використовуючи кошти, зароблені на продажу автомобільної техніки. З часом це призвело до великих збитків, які понесла компанія, розвиваючи неефективні неприбуткові напрями. На думку спеціалістів, правильнішим було б сконцентрувати зусилля Даймлер-Бенц на виробництві автомобілів суперкласу на головних підприємствах фірми й на створенні складальних виробництв для випуску автомобілів по всьому світу.

Для того, щоб вирішити накопичені проблеми, компанія прискорила злиття з компанією Крайслер (США), яке довго готувалося й було закінчено 17 листопада1998 р. Вже на початку1999 р. Даймлер-Крайслер, тепер вже німецько-американська промислова група, оголосила про свої перші успіхи. 1998-й рік приніс їй13% зростання товарообігу, що склав 155 млрд дол. У 1999 р. на підприємствах Даймлер-Крайслер по всьому світу працювало420 тис. працівників [51].

Однак однією з найбільш несподіваних комерційних операцій, проведених німецькими автогігантами БМВ та Фольксваген у1998 р., було придбання ними англійських заводів Роллс-Ройс та торгової мережі цієї компанії.

З розвитком глобалізації бізнесу серед європейських компаній все гостріше відчувається необхідність звуження їхніх виробничих програм. А з розширенням Європейського Союзу, ринок якого за своїми обсягами має стати більшим за ринок Сполучених Штатів, це завдання стане ще більш актуальним. Хоча європейський ринок і не стане відразу єдиним ринком, ЄС знадобиться не менше десяти років, щоб у ньому склався ринок, за своєю однорідністю подібний американському.

Якщо поки важко досягти єдності й однорідності ринку в Європі, то ще складніше це здійснити в глобальному плані. Вимагатиметься кілька десятиліть, щоб наблизитися до єдиного глобального ринку, навіть якщо всі країни докладуть до цього чимало зусиль.

Ще складнішою виглядає справа з процесами глобалізації у країнах Далекого Сходу. До найбільших компаній світу належать10 провідних корпорацій Японії,8 з яких являють собою класичні конгломерати. За родом своєї діяльності вони виступають як агенти на комісії, ділери, фінансисти, венчурні підприємці, вкладники портфельних інвестицій. Вони розміщують свої кошти в енергетиці, телекомунікаціях, машинобудуванні, космічній та інших галузях.

У довготерміновому плані японські корпорації навряд чи швидко перетворяться у вузьконаправлені компанії з сильними торговими марками.

Фондовий ринок Японії1997-1999 рр. у розпалі могутньої азіатської фінансової кризи ще раз підкреслив слабкі сторони японських суперконгломератів. З1990 до1997 рр. японський фондовий ринок впав на50%, тоді як за цей час фондовий ринок США піднявся на75%. Великі прикрощі приніс Японії1998 рік, що за своїми результатами став найгіршим після1975 р., який тоді був позначений шоком нафтової кризи. Про серйозність ситуації, що склалася в японській економіці, говорить й те, що Хітачі й Тошіба, два лідери світової електроніки, вперше за останні48 років зафіксували збитки за результатами1998 р., а всі5 найбільших металургійних компаній Японії заявили про свою неплатоспроможність та початок процесу банкрутства. Деякі японські аналітики вважають,що японська економіка відкинута назад через помилкові масштабні довгострокові вкладення капіталів у нерентабельні проекти. До останнього часу японські компанії вкладали кошти в проекти, не думаючи про їх окупність. Це пояснює спад економіки країни в цілому, а1990-і перетворилися для Японії у загублене десятиріччя [35,59].

У ряді нових індустріальних держав тихоокеанського регіону (Тайвань, Південна Корея) в зв’язку з суворим контролем уряду над економікою умови ще більш складні. Найбільш характерна ситуація склалася у Південній Кореї, в якій домінують4 суперкорпорації, що мають значні річні прибутки: Самсунг (63 млрд дол.), Х’юндай(63 млрд дол.), ЕлДжи(48 млрд дол.) та Деу (40 млрд дол.)

У боротьбі за ринки збуту і з надією на звуження спеціалізації за рахунок об’єднання зусиль декількох суперкорпорацій у виробництві одного визначеного виду продукції глобальні компанії освоїли тактику «keiretsus», запозичену у японських корпорацій. Дослідження цієї тактики дозволяє зрозуміти техніку створення консорціумів, які вкладають гроші у розвиток виробництва високоприбуткового товару, який швидко реалізується. Технологія створення «keiretsus», чи об’єднань без жорстких зобов’язань, стала виключно популярною у США. У цій країні у 1970-і роки нараховувалося750 таких формальних альянсів, за період з 1987 по1992 рр. їх кількість зросла до200 тис [42].

Більшість подібних альянсів були лише спробою завоювання ринку, і тільки у ряді випадків спільними зусиллями було досягнуто успіху. Хоча для створення таких об’єднань знаходилося багато причин, все ж, аналізуючи активність подібних консорціумів, можна виділити декілька головних причин їх утворення:

• придбання нової продукції, технологічних процесів чи організаторських навичок- особливо тих, що необхідні для підвищення кваліфікації фірм-покупців;
• розподіл ризиків високих капітальних витрат чи скорочення часу на розвиток виробництва нової продукції;
• досягнення економічного ефекту від злиття взаємодоповнюючих структур або від збільшення розміру консорціуму ;
• отримання доступу на нові ринки або до капіталів розподілу.

Якщо глобальні корпорації та суперкорпорації до кінцяXX ст. успішно засвоїли техніку створення альянсів типу «keiretsus», то більш скромні за розмірами компанії, що представляють малий і середній бізнес, з метою захоплення своєї ніші на глобальних ринках, почали активніше застосовувати технологію створення «clusters» чи «arbeitsgeselshafts». І у цьому випадку головною метою таких утворень стало об’єднання зусиль для досягнення успіху на ринку .

Для того, щоб ефективно конкурувати на глобальному ринку, компанія повинна звузити номенклатуру товарів, які вона пропонує, і зосередитися на створенні позитивної репутації у визначеному напрямі, а також добитися постійної присутності на ринку. Інакше кажучи, не має особливого значення, який товар лежить в основі виробничо-торгової програми компанії. Найбільшого успіху можуть досягти ті компанії, які сфокусували свою програму на конкретному виробі та зорієнтувалися на глобальний ринок в цілому.

В епоху глобалізації світової економіки сказане вище стосується не лише окремої компанії, а й окремих галузей, а також національних економік в цілому. Ані країна, ані галузь, ані компанія не в змозі ефективно конкурувати у кожному секторі світового ринку. Глобалізація диктує як компанії, так і країні необхідність поглиблення спеціалізації або, інакше кажучи, їх перетворення у спеціаліста на даному ринку.

Як же можна сьогодні охарактеризувати стан глобальної економіки? Концепцію глобальної економіки, розроблену в останні десятиліття XX ст., можна розглядати як довготермінову тенденцію у розвитку інтернаціоналізації економічних відносин. Цей розвиток не завжди був послідовним. Були періоди, особливо уXIX ст., коли міжнародні стосунки були більше відкриті для грошей, товарів та робочої сили, ніж в останні 30 роківXX ст. Однак не викликає сумнівів те, що світова торгівля й інвестиції в економіку протягом останнього сторіччя робили всі країни все більш взаємозалежними.

На противагу попереднім підходам, що характеризувалися порівняно високим ступенем незалежності національних економік і більшою свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається все менше й менше можливостей для національних автономій. Це, відповідно, призводить керівництво, яке стоїть на чолі національних економік, до втрати ним контролю в управлінні господарським розвитком країни, зокрема у таких ключових сферах, як “рівень державних витрат”. Глобалізація економіки призводить практично до неможливості регулювати функціонування ринку й систему виробництва в країні на національному рівні у відриві від світових господарських процесів й стану міжнародної кон’юнктури.

Торгівля є найбільш суттєвою та значною ланкою в економічній політиці. На думку ОЕСР, розширення торгівлі серед розвинутих країн, особливо готовими виробами та напівфабрикатами, є чітким показником посилення процесів світової економічної інтеграції (див. рис. 2.2 та 2.3 додатку) .

За два з половиною десятиліття між1950 та1975 рр. обсяг світової торгівлі зріс у5 разів, що стало наслідком лібералізації й скорочення податків, тоді як світове виробництво за цей самий період часу виросло у2,2 рази. У 1990-і роки більш ніж80% світової торгівлі здійснювалося між промислово розвинутими країнами-членами ОЕСР [46]. Торгівля ж з країнами, які щойно виникли після розпаду соціалістичного блоку, а також з найменш розвинутими країнами і навіть з новими індустріальними країнами, що динамічно розвиваються (НІК), складала лише невелику частку світових торгових операцій. Глобальна торгівля й економіка все ще концентруються у межах багатих країн, а обсяги, що припадають на торгівлю з країнами, які не входять до еліти, як і раніше характеризують нерівноцінність обміну і являють собою свого роду механізм створення глобальної нерівності (див. табл. 2.1 та.2.2 додатку).

У наступні роки деякі НІК, такі, як Гонконг, Тайвань, Південна Корея, підняли рівень експорту готової продукції до60% ВНП, в той час як навіть у головних країн-трейдерів на світовому ринку співвідношення обсягу товарообороту до ВНП досягала тільки15-20%. У свою чергу, країни третього світу за ці роки зуміли збільшити обсяги експорту готової продукції майже у два рази й також досягай чималого результату, що становив47% від ВНП. Наведені цифри підтверджують той факт, що світова економічна інтеграція значно прискорюється із зростанням світової торгівлі. Цей процес набрав обертів, і можна констатувати, що за період з1950 по1995 рр., за даними ЮНКТАД, світові потоки товарів та послуг збільшилися майже у15 разів [53].

Від початку1990-х років темпи зростання світової торгівлі стабільно перевищують темпи росту світового виробництва. Як свідчать дослідження СОТ, на кожні10% зростання світового виробництва припадає16% збільшення обсягу світової торгівлі. Можна відмітити таку тенденцію що, чим ліберальнішими стають торговельні відносини між країнами, тим виразнішого характеру набирає ця тенденція ( див. табл. 2.3. додатку).

Зростання частки експорту готової продукції у світовій торгівлі свідчить про значні зрушення у світогосподарських зв’язках, у тому числі про перехід багатьох країн від постачання свого виробництва вітчизняною сировиною та напівфабрикатами на імпортне з метою скорочення витрат. У більш широкому розумінні придбання компонентів не обмежується лише купівлею сировини та напівфабрикатів, а включає у себе також придбання послуг та кваліфікованої робочої сили.

Ще одним показником глобалізації світової економіки та розширення ділової активності по всій планеті є значне зростання операцій всередині фірм, а також торгівля між партнерами в стратегічних альянсах чи спільних підприємствах у різних регіонах світу. Такий розвиток набрав сили з 1980-х років і створив один з напрямів по формуванню та підтримці системи глобальної торгівлі. Глобальні ринки товарів та глобальні ринки послуг, які особливо швидко зростають, нині ув’язали країни, регіони, міста, організації та окремих людей у щільну мережу, яка заводить нас значно далі від нашого уявлення про торгівлю як обмін готовими виробами ( див. рис. 2.4 та табл. 2.4 додатку).

Світовий економічний прогрес протягом останніх чотирьох десятиріч може бути краще усвідомлений через відповідні успіхи міжнародної торгівлі, зокрема багатосторонні торговельні угоди. На рубежіXX та XXI ст. все більш популярним стає новий сценарій майбутнього розвитку світової торгової системи та світових ринків капіталу. У колах вчених та політиків ця модель одержала назву “Керовані торгівля та інвестиції” (MTI- ManagedТrade& Investments). Вона з’явилася як результат не завжди успішних торгово-фінансових операцій Сполучених Штатів зі своїми торговими партнерами. Найвизначнішим з них, а також найнебезпечнішим для США партнером була й залишається Японія.

Основа цієї моделі базується на погодженні й встановленні як на макрокерованому, так і на мікрокерованому рівнях вимог до досягнення балансу у двосторонніх торгово-фінансових відносинах. Якщо до макрокерованого рівня відносять орієнтовні обсяги національного експорту та імпорту у межах таких відносин, то до мікрокерованих орієнтовних цілей відносять двосторонні торгові баланси по окремих товарних групах. Прибічники цього сценарію стверджують, що в разі перемоги моделі МТIглобальна конкуренція перетворюється у безприбуткову гру, в якій країни, що не прийняли нові міжнародні правила, будуть серед тих, що зазнали поразки. Оскільки країни-учасниці на практиці по-різному інтерпретують нові міжнародні правила, на думку засновників цієї моделі вимагатимуться розробка та затвердження кількісних показників у ключових торгових та виробничих секторах економіки [32].

Які ж масштаби глобальних процесів у торгово-фінансовій сфері на рубежіXXI століття? За даними ООН, світовий обсяг прямих іноземних інвестицій на початку 90-х років дещо скоротився у зв’язку з широкомасштабними змінами у світовій економіці, пов’язаними значною мірою з розпадом деяких країн, однак з1993 р. він знову почав зростати і у1997 р. досяг3 трлн дол., причому майже90% цієї суми припадає на ТНК [64]. У середині 90-х років щоденний глобальний рух капіталів сягав1-1,5 трлн дол. Відбулася значна трансформація глобальних торгових потоків. На активізацію та диверсифікацію цих потоків значно вплинуло те, що оплата товарів та послуг у116 країнах стала повністю конвертованою, що дозволило усунути валютні обмеження, які перешкоджають світовій торгівлі.

У ділових та наукових колах раніше висловлювалася думка про те, що глобалізація приведе до глибокої інтеграції, яка проявлятиметься через розширення сфери діяльності СОТ та застосування практики гармонізації на регіональному рівні. На наступних етапах домінувала думка про те, що лібералізація зовнішніх економічних відносин між країнами-учасницями буде більш дійовим та, мабуть, більш революційним фактором, ніж будь-які інші торгово-політичні рішення. Основним аргументом для такої зміни підходів був надто мізерний прогрес, який було досягнуто у сфері лібералізації через багатонаціональні зусилля. Це пояснюється тим, що СОТ складається з представників більш як 100 національних економік, які дуже відрізняються одна від одної. Тому зовнішні й внутрішні бар’єри, які поки що залишаються, буде нелегко ліквідувати у майбутньому лише шляхом переговорів. Тільки ті країни, які проявлятимуть щиру зацікавленість у здійсненні подальшої лібералізації й гармонізації своїх економік, зможуть взяти участь у спільних діях.

В основу класичної теорії міжнародного поділу праці було покладено уявлення про те, що найбільш промислове розвинуті країни виробляють готову продукцію для внутрішнього споживання й на експорт, у той час як економічно менш розвинуті країни, що знаходяться на периферії світової економіки, поставляють на експорт продукцію видобувної промисловості й сільськогосподарські товари. “Правило кожного розсудливого голови сім’ї полягає у тому, щоб не намагатися зробити самому річ, яку йому буде дешевше купити, ніж зробити. Те, що розумно в управлінні домашнім господарством, лише у виключному випадку буде безрозсудністю й у великому королівстві”,- така відправна точка аналізу, представленого у1776 р. Адамом Смітом, засновником концепції вільної торгівлі [34]. Таке уявлення про глобальний розподіл праці раніше якоюсь мірою допомагало пояснювати причини нерівномірності розвитку світової економіки, однак не в змозі було пояснити причини швидкої індустріалізації деяких країн третього світу й їхнього проникнення на світові ринки як експортерів готових виробів і капіталоємної продукції.

В кінціXX ст. все ще прийнято вживати поняття “периферія” у світовій економіці. Однак значний інтерес становить аналіз тих унікальних і різноманітних шляхів, якими країни третього світу змогли інтегруватися у світову економіку. Специфіка криється, головним чином, у сфері залучення ними прямих іноземних інвестицій, а також інших їх різновидів, головним чином портфельних, які у деяких країнах відігравали вирішальну роль при переміщенні виробничих потужностей з першого світу у країни третього світу (див. рис. 2.5 та 2.6 додатку) .

Динаміка потоку прямих іноземних інвестицій змінювалася протягом другої половиниXX ст. На початку 1990-х років потік ПІІ на периферію істотно скоротився, оскільки головні їх джерела у Європі й Японії змінили вектор переважного використання й сконцентрували свій потенціал на придбаннях, поглинаннях та злиттях у промислове розвинутих країнах. До того ж у ці роки довгострокові міжнародні інвестиційні потоки частіше здійснювалися через випуск міжнародних облігацій або шляхом жорсткого банківського кредитування.

Одне з найбільших реформувань світового виробництва сталося після нафтової кризи1970-1980-х рр. Воно привело до великого переміщення виробничого потенціалу з розвинутих країн у країни третього світу і, головним чином, у найбільш динамічні НІК. У 1990-і роки значно зросла частка іноземних інвестицій у країни колишнього соціалістичного табору. Переміщення у ці країни виробничих потужностей відбувалося часто у формі переводу складальних дільниць, підрозділів по виготовленню окремих вузлів, і лише у дуже рідких випадках разом із виробництвом переносилися ключові дослідницькі й проектні служби. Перенесення останніх відбувалося, як правило, між розвинутими індустріальними країнами [36].

На глобальне переміщення виробничого потенціалу вплинуло декілька факторів:

• зростаюча мобільність капіталу, потужний потік кредитування країн третього світу як банківськими й іншими фінансовими інститутами, так і приватними інвесторами, які намагаються одержати швидкий прибуток при розміщенні коштів на периферії (див. рис. 2.7 додатку);
• зусилля багатонаціональних інститутів, таких, як МВФ, Світовий Банк, ЄБРР та інших, які спрямовані на допомогу й сприяння в процесі надання іноземних інвестицій;
• прогрес, досягнутий у транспортуванні та телекомунікаціях (контейнерні перевезення, широкофюзеляжні літаки, оптико-волоконний та супутниковий зв’язок), який значно скоротив організаційно-технічні витрати, пов’язані з передислокацією компаній.

Проблема створення лібералізованої торгівлі нового порядку обумовила появу нових організаційних форм, серед яких найбільше застосування одержали створення торгових блоків чи систем керованої торгівлі, а також повернення до добровільних угод по регулюванню обсягів головних позицій експорту (див. рис. 2.8 додатку). Це вимагало від глобальної компанії переміщення чи, деякою мірою, копіювання виробничих потужностей у привабливій формі на периферії для того, щоб досягти бажаної переваги, хоча б у обмеженому обсязі. Однак, як показала практика, очікувана перевага від переміщення виробництва у регіони з відносно дешевою робочою силою завжди виявляється дуже короткостроковою, якщо не супроводжується покращаннями технологічності виробництва, удосконаленням системи його управління у новому місці розташування.

Життєдіяльність виробничої компанії — досить складний процес у всіх секторах виробництва. Наприклад, всесвітньо відома в галузі виробництва іграшок датська компанія Лєго розмістила своє виробництво тільки в промислове розвинутих країнах Європи та Північної Америки, пояснюючи це тим, що таке розміщення найбільшою мірою відповідає вимогам дизайну та якості продукції. Моторола — один з найбільших у світі виробників мобільних телефонів- після довгих пошуків недавно прийняла рішення про розвиток виробництва у Німеччині [53].

Яким же чином на рубежіXX таXXI ст. глобальна компанія організовує свою виробничу мережу? Економічна діяльність надзвичайно ускладнилася й урізноманітнилася. Торговельні бар’єри майже в усьому світі значно зменшено або й зовсім усунено. Одночасно з’явився ряд нових ринків, відкритих для ПІІ, особливо в Азії, Центральній та Східній Європі.

Очевидно, що саме створення глобального виробництва нині стало не такою вже складною справою. Однак водночас скоротилася потреба у створенні чи підтримці функціонування багатьох зарубіжних виробництв. Ринки, що раніше були орієнтовані на місцеві виробничі можливості (через рівень тарифів, що практично забороняли імпорт), останнім часом перейшли на постачання сировини, компонентів та готових виробів з-за кордону. У зв’язку з цим процес прийняття рішень для глобальної компанії значно ускладнився, однак став більш багатоваріантним та менш лімітованим. Прикладом такої динамічності ринку може служити розвиток автомобільного сектору ринку Австралії. Лише за останні два десятиліття тариф на імпортовані автомобілі впав з57,5 до22,5%, в той час як число продажів імпортованих машин збільшилося з15 до 50% від всієї реалізації авто на ринку за рік. В результаті один з найбільших виробників автомобілів Ніссан припинив їх виробництво в Австралії, а інший автомобільний гігант Тойота погрожує наслідувати його приклад, якщо не вдасться призупинити подальше скорочення тарифів.

Само собою зрозуміло, що у нових умовах лібералізації набувають більшого значення основні виробничі витрати. Наприклад, у секторі електроніки виробничі потужності спочатку було передислоковано з Гонконгу і Сінгапура на Тайвань і в Південну Корею, а нині— у Малайзію, Китай та Індонезію (див. рис. 2.10 додатку).

Однак не завжди підхід, заснований на аналізі витрат, впроваджується у рамках глобального розширення виробничого потенціалу. Багато компаній створили свої виробничі структури шляхом поглинання інших підприємств, часто без проведення серйозних розрахунків по витратах. Прикладом цьому може слугувати ТНК зі штаб-квартирою у Цинциннаті, штат Огайо (США), яка спеціалізується на виробництві товарів широкого вжитку — ПроктерендГембл (P&G). З1982 р. компанія проковтнула й придбала79 підприємств, з яких24 було закрито. У1993 р. та до кінця цього десятиліття продукцію виробляло147 підприємств Р&G, розкиданих по всьому світові. У середині 1990-х років компанія в інтересах підвищення рентабельності всієї виробничої програми вирішила закрити 30 заводів. Однією з цілей програми реструктуризації був намір Р&Gакцентувати зусилля своїх підприємств на задоволенні потреб місцевих ринків та одержанні прибутків від працюючих підприємств [34,59].

Серйозною проблемою в умовах швидкої зміни ситуацій на фінансових та торгових ринках є розрахунок рентабельності й визначення ефективності вкладень у зв’язку з виключно швидкими змінами, що перетворюють сучасну Індонезію у вчорашній Гонконг, а Таїланд- у Сінгапур. Одна з нових моделей, що сприяє подоланню конкуренції на ринку,- це схема “часткової конфігурації”. Вона, як правило, включає ряд відібраних регіональних виробників, що являються об’єктами довгострокових інвестицій ТНК, їх доповнено складальними підприємствами, орієнтованими на малокваліфіковану працю. Подібні конгломерати довели свою життєздатність, оскільки легше проникають на регіональні та глобальні ринки [30].

Чималого значення набуває оцінка кваліфікації персоналу, що є на підприємстві, в процесі його аквізиції чи придбання акцій іноземною компанією. Це вкрай важливо при визначенні цілей виробництва і вдосконаленні кінцевого продукту для підвищення конкурентоспроможності й закріплення позицій на ринку. Більшість глобальних компаній створюють свої схеми вирішення проблеми диференціації типу виробництва в залежності від вимог ринку. Яскравим прикладом може слугувати тактика американської компанії Вірпул, яка виробляє побутові електроприлади й використовує виробничі потужності у багатьох регіонах світу. У компанії є два заводи, що виробляють мікрохвильові електропічі. Один із заводів, що знаходиться у Швеції, було придбано компанією у 1991 р., коли вона встановила контроль над частиною Філіпс, орієнтованого на європейське виробництво побутового електрообладнання. Вірпул зберіг орієнтацію підприємства на європейський ринок, лише спрямувавши його на постійне вдосконалення й інновації у своїй галузі [26].

Друге підприємство компанії знаходиться у Китаї і було придбане нею у середині1990-х років з метою виробництва продукції, орієнтованої на азіатського споживача, та розширення експорту на ринки інших країн, що розвиваються.

І все ж до кола найбільш суттєвих проблем глобальної компанії відноситься розв’язання банального завдання- виробляти чи не виробляти взагалі ту чи іншу продукцію. 1990-і роки показали, що закупівля комплектуючих вузлів і компонентів з-за кордону набула величезної популярності. Нерідко стає невигідно виробляти комплектуючі на основних підприємствах. У зв’язку з цим шляхом закупівлі комплектуючих пішло багато компаній, що зробило їх більш гнучкими й допомогло реалізації їхніх стратегій щодо глобалізації діяльності.

До найбільш досвідчених корпорацій, які вміло використовують практику закупівель компонентів, в останні роки відносили Найк, супергіганта в галузі виробництва спортивного взуття. Її стратегія виробництва продукції на основі субконтрактів з багатьма азіатськими компаніями виявилася вдалою лише на папері, а по суті вилилася у цілковитий провал, коли більшість азіатських заводів загальмували відвантаження продукції, посилаючись на вкрай низьку заробітну плату й працю у важких умовах. В середині1997 р. Найк була змушена анулювати контракти з4 підприємствами Індонезії, заявивши, що азіатські постачальники відмовилися погодитись зі стандартами Найк щодо умов праці та її оплати.

Однак є чимало прикладів успішного використання глобальними компаніями поставок компонентів на субконтрактній основі. Це і розроблена АGСО тактика постачання комплектуючих на субконтрактній основі. Ця компанія- виробник сільськогосподарського обладнання, яке продається на світовому ринку під відомими торговими марками у більш як140 країнах світу. Близько половини готової продукції також надходить на ринок США. АGСО у кінці 1990-х років демонструвала гнучкість своєї роботи на світових ринках. Вона відмовилася від вертикальної стратегії розвитку, вважаючи, що із зростанням конкуренції кожен з напрямів компанії вимагатиме великих витрат на підтримку високої якості продукції, що виробляється. В умовах глобалізації ці витрати зростають, а переваги у обсягах продажів швидко скорочуються. АGСО створила свою галузь сільськогосподарського машинобудування у той час, коли світова агропромислова індустрія стабілізувалася й скоротилися обсяги обладнання, що закуплялося. В цей момент вона впровадила у свою практику стратегію горизонтального розвитку. Метою компанії стали закупівлі комплектуючих на суму до50% від вартості всіх компонентів, необхідних для виробництва. На початок1998 р. обсяги придбаних компонентів склали55% від загальної кількості необхідних. У США компанія має підприємства у штатах Міссурі, Канзас та Огайо, і всі вони є, головним чином, складальними підприємствами. За межами США компанія має заводи у Великій Британії, Франції, Німеччині, Бразилії та Аргентині [46].

Це також підприємства по складанню сільгоспмашин. В інших частинах земної кулі АGСО не створює підприємства, але оформлює ліцензійні угоди й розширює сферу закупівель комплектуючих.

Глобалізація економічних процесів також швидко інтенсифікується завдяки прогресу у технології й, в першу чергу, завдяки швидкому розповсюдженню технологій програмного забезпечення в галузі інформатики й телекомунікацій. Всі сфери життя у передових країнах виявилися підвладні впливу цих змін у технологіях [36].

Світова ринкова економіка у 1990-і роки розширилася через приєднання до неї колишніх соціалістичних країн, які раніше сповідували принципи планової економіки. Завдяки впливові інформаційних та комунікаційних технологій, дальшому поглибленню інтернаціоналізації світової економіки змінилися умови й можливості для здійснення національних політик держав, посилилася глобалізація соціальних рухів та, що найголовніше, змінився акцент у виробництві з виготовлення матеріальної продукції на продукцію, засновану на інформаційних технологіях.

Це означає, що на рубежіXX таXXI ст. володіння грошима, землею, технологією та робочою силою, яке раніше вважалося необхідним і достатнім для успіху, вже не досить у конкурентній боротьбі з новими факторами, заснованими на комп’ютеризованих наукових інноваціях та можливостях використання нових концепцій управління. У глобалізованій економіці інтелект став новою формою власності та основою для створення та накопичення багатств. Таким чином, глобальна економіка вступила у період інтелектуальної економіки. Промислове розвинені країни намагаються сконцентрувати свою діяльність на виготовленні високотехнологічних виробів і на виробництві товарів з високою доданою вартістю. Їх намагаються виробляти на невеликих підприємствах, які мають у своєму штаті високопрофесійних працівників, підготовлених за найвищими стандартами. Ця тенденція простежується у практиці усіх розвинених країн світу й супроводжується процесом переміщення робочих місць у сектор послуг, а також експортом робочих місць виробничого сектору у країни, що розвиваються.

Процеси глобалізації безпосередньо торкаються національної економічної політики, обмежуючи її можливості. Міжнародна економіка, що впливає все більшим чином на стан окремих країн, знаходиться поза юрисдикцією національних урядів, міністерств, центральних банків і їх економічної політики, а тому звичайні засоби цієї політики (в грошово-кредитній, бюджетній, податковій сфері, навіть сфері трудового або антимонопольного законодавства) діють нині в ослабленій формі, а то і зовсім не працюють або призводять зовсім не до тих результатів, на які були розраховані. Міжнародні фактори знижують ефективність державних рішень і заходів, здійснюваних в національних рамках. Чим ширше і глибше розгортаються процеси глобалізації, тим сильніше відчувається ця суперечність [54].

Звідсиоб’єктивна необхідність координації економічної політики окремих країн. Міжнародна економіка, яка стає все більш “єдиною і неподільною”, вимагає єдиної або принаймні узгодженої (в більшій або меншій мірі) політики. Сучасна ринкова економіка неможлива без різноманітних заходів державного регулювання (із застосуванням насамперед як економічних важелів, так і адміністративних). Однак на основі багаторічного і багато в чому негативного досвіду світ вже засвоїв, що різнобій і хаос в регулюванні, при якому кожна країна переслідує лише свої “національні”, а точніше сказати, егоїстичні, інтереси, зрештою наносять збитку всім. На цій об’єктивній і суб’єктивній основі паралельно з формуванням глобальної економіки виникла, розвинулася і продовжує розвиватися розгалужена система міждержавних організацій, органів і форумів для обговорення і координації міжнародної (а в зв’язку з цим в тій або іншій мірі і внутрішнім) економічної політики. Деякі з цих організацій носять наднаціональний характер, частково доповнюючи або навіть замінюючи часом органи внутрідержавного регулювання. Мова йде, по-перше, про складну систему організацій і органів ООН і її спеціалізованих установ, по-друге, про різні регіональні інтеграційні угруповання і об’єднання і, по-третє, про неформальні консультаційні групи, які регулярно проводять свої зустрічі (на вищому і інших рівнях), типу “великої вісімки”, деяких груп в рамках МВФ і т.п. [21]. Все більшого значення набуває багатостороннє, а не двостороннє регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. До цього треба додати велику кількість недержавних міжнародних організацій універсального, регіонального, галузевого і функціонального характеру, що виконують консультативні, статистичні, дослідницькі, видавничі і інші задачі в сфері міжнародної економіки і сприяючі її регулюванню.

Формування такого механізму безперервного вивчення, обговорення, моніторинга і координації в сфері міжнародної економіки, який склався в останні десятиріччя, є однією з характерних рис процесу глобалізації. Цей механізм, звичайно, ніяк не знімає існуючих протиріч і розбіжностей (що неможливо, тому що ці протиріччя об’єктивно незмінювані), але дозволяє досягати певних взаємовигідних компромісів.В умовах сучасної міжнародної економіки забезпечення справжніх національних інтересів обов’язково вимагає подібних компромісів, а саме слово “компроміс” справді стає ключовим для нормального функціонування не тільки політичної демократії, але і міжнародного економічного життя [57].

Ці компроміси пов’язані передусім з двома суперечливими тенденціями зовнішньоекономічної політики — її лібералізацією, з одного боку, і протекціоністськими спрямуваннями, з іншого.

У економічній літературі останніх років з’явився ряд досліджень, в яких розглядається зв’язок між відкритою або закритою економікою (а також “мірою відкритості”), з одного боку, і темпами економічного зростання, з іншого.

У одній з найбільш грунтовних подібних робіт розглядається 111 країн з відкритим і закритим національним господарством. Цікаві при цьому критерії, по яким країни розділяються на відкриті і закриті.

Так, економіка країни вважається закритою, якщо виконується хоч б одна з наступних умов:

1) принаймні, 40% зовнішньоторгівельних оборотів підлягають нетарифним обмеженням;

2) середній рівень мита становить 40% і вище;

3) валютний курс на чорному ринку на 20% і більше відхиляється від офіційного курсу;

4) існує державна монополія на найважливіші експортні товари.

Економіку країни можна вважати відкритою, якщо в наявності немає жодного з цих моментів.

Прицьому порівняння тих і інших країн показує, що в країнах, що розвиваються з відкритою економікою в 1970-1990-і рр. середньорічний темп зростання становив 4,49%, а в країнах із закритою економікою — 0,69%.

У групі промислово розвинених країн в ці ж роки спостерігається та ж закономірність: середній темп зростання для відкритих господарств в ці ж роки становив 2,29%, а для закритих — 0,74%.

Звідсивитікає, що темпи зростання в розвинених країнахи і країнах, що розвиваються із закритою економікою в цей період були приблизно однакові, і, отже, розрив між ними за абсолютними показниками залишався незмінним. У той же час в групі країн з відкритою економікою випереджальні темпи зростання країн (4,49% проти 2,29%), що розвиваються ведуть, природно, до скорочення цього розриву.

До чого повинна прагнути країна, щоб справитися з проблемами, пов’язаними з глобалізацією? До дерегулюванню економіки і відмові від занадто високих податків, відповідає на це питання Геншер, оскільки глобалізація означає, крім всього, глобальну конкуренцію між податковими системами, а також змагання в зусиллях, направлених на дерегулювання і дебюрократизацію економічного життя.

На перший погляд ці рекомендації можуть здатися абсолютно неспівзвучними з нинішньою ситуацією в Україні і відносно ролі державного регулювання і тим більше з приводу податків, яких відчайдушно не вистачає для покриття величезного дефіциту держбюджету. І проте, якщо в найближчому майбутньому, в тактичному плані це дійсно не так актуально, то, виходячи за цю обмежену тимчасову межу, в стратегічному значенні такі ж задачі неминуче встануть (частково, наприклад, в області створення належних умов для іноземних інвестицій вже встають) і перед Україною. Вирішуючи тактичні задачі, не треба забувати про стратегічні цілі — такий найважливіший принцип політики у всіх областях, в тому числі в економічній сфері.

Варто задуматися над тим, які висновки, які вже втілюються в життя, зробили країни Південно-Східної Азії з кризи, що почалася осінню 1997 р. Їх головний напрям — дерегулювання (в області ринків капіталу, праці, прямих інвестицій, діяльності іноземних компаній). У квітні 1998 р. японський уряд обнародував програму дерегулювання, що включає 600 заходів. Було знято ряд обмежень на діяльність іноземних фірм в Південній Кореї. “Іноземні інвестори підіймають наш добробут”, заявив президент Південної Кореї.

Отже, постає запитання чи є періодичні кризи неминучим наслідком глобалізації?

Ряд криз у 90-і роки ХХ століття — у Мексиці, Таїланді, Індонезії, Кореї, Росії і Бразилії — був сприйнятий низкою людей, як доказ того, що фінансові кризи є прямим і неминучим результатом глобалізації. Дійсно, і в країнах з розвинутою економікою, і в країнах з перехідною економікою, стало обговорюватися питання про те, чи ускладнюється економічне керування внаслідок глобалізації.

Чи ускладнюється з ростом інтеграції, насамперед у фінансовій сфері, процес державного керування економічною діяльністю, наприклад у результаті того, що в урядів скорочується можливість вибору ставок оподатковування і податкових режимів, обмежується воля дій в галузі грошово-кредитної та валютної політики? Якщо виходити з того, що кожна країна прагне досягти стійкого розвитку, низької інфляції і соціального прогресу, то глобалізація, як свідчать останні 50 років, сприяє досягненню цих цілей у довгостроковому плані [61, 54].

У короткостроковому ж плані, як ми переконалися в останні кілька років, нестійкість потоків короткострокового капіталу може являти загрозу для макроекономічної стабільності. З цього випливає, що у світі інтегрованих фінансових ринків країни будуть піддаватися усе більшому ризику, якщо будуть проводити політику, яка не сприяє фінансовій стабільності. Рівною мірою це буде стимулювати і приватний сектор, якому усе складніше буде підвищувати рівень зарплати і встановлювати надбавки до цін, у результаті яких країна втратить свою конкурентноздатність.

Але існує й інший різновид ризику. Іноді інвестори — особливо короткострокові — дотримуються занадто оптимістичних поглядів на перспективи країни, і приплив капіталу може продовжуватися навіть після того, як відбулося надмірне пом'якшення економічної політики. У цьому випадку країна стикається з ризиком того, що зміни в настрої інвесторів можуть призвести до раптового і масового вилучення капіталу з країни [67].

Отже, глобалізація не веде до обмеження національного суверенітету. Вона створює могутній стимул для проведення надійної державної економічної політики. Вона може стимулювати приватний сектор до проведення ретельного аналізу ризику. У той же час, потоки короткострокових інвестицій можуть виявитися надзвичайно нестійкими.

Зусилля по стабілізації міжнародних потоків капіталу займають центральне місце в триваючій роботі зі зміцнення міжнародної фінансової архітектури. У цьому зв’язку іноді висловлюються побоювання з приводу того, що глобалізація веде до скасування правил і обмежень, що регулюють підприємницьку діяльність. Ці побоювання абсолютно необґрунтовані, навпаки, одна з основних цілей роботи з удосконалювання міжнародної фінансової архітектури є розробка стандартів і кодексів, заснованих на международно визнаних принципах і придатних для застосування в самих різних національних умовах.

Очевидно, що розвиток криз відбувався б зовсім по іншому, не будь такої відкритості перед світовими ринками капіталу. З іншої боку, ці країни не могли б досягти настільки вражаючих успіхів в економічному зростанні, якби не існувало таких фінансових потоків.

Це були складні за своїм характером кризи, породжені взаємодією упущень у національній політиці країн з недоліками міжнародної фінансової системи. Уряди окремих країн і міжнародне співтовариство в цілому починають зараз кроки, спрямовані на зниження ризику таких криз у майбутньому.

На національному рівні деякі країни, навіть ті, котрі мали вражаючий перелік економічних досягнень, виявилися не цілком готовими протистояти потенційним потрясінням, поширення яких могло відбутися через міжнародні ринки. Макроекономічна стабільність, фінансова надійність, відкритість економіки, прозорість і належне керування — наявність усіх цих умов має вирішальне значення для країн, що є учасниками світових ринків. Однак жодна з країн не відповідала цим умовам в одному чи декількох співвідношеннях [7].

На міжнародному рівні були порушені кілька важливих ліній оборони від настання кризи. Інвестори не оцінювали ризики належним чином. Органи регулювання і нагляду в головних фінансових центрах недостатньо пильно стежили за розвитком подій. І не було достатньої інформації про ряд міжнародних інвесторів, насамперед про офшорні фінансові установи. У результаті ринки були схильні поводитися, підкоряючи “стадному почуттю”, що виражалося в раптових перепадах настроїв серед інвесторів і стрімкому переміщенні капіталу, особливо у формі короткострокового фінансування, усередину країни і за її межі.

Міжнародне співтовариство відреагувало на глобальні масштаби кризи безупинними зусиллями по удосконалюванню архітектури міжнародної валютно-фінансової системи. Загальна мета полягає в забезпеченні більшої прозорості, справедливості й ефективності в роботі ринків. Ведучу роль у цих зусиллях має відігравати МВФ.

На думку американського економіста Дж. Стігліца, глобалізація обмежує можливості національної економічної політики лише в тому значенні, що звужує простір для поганої політики, яка в цих умовах веде до більш серйозних негативних наслідків. У той же час глобалізація відкриває нові сприятливі можливості. Раніше країна могла використати для інвестицій лише власні заощадження. Тепер країни (в тому числі, що розвиваються), які проводять вірну політику, можуть залучати величезні капітали з-за кордону. У цьому значенні економічна політика в обстановці глобалізації може бути набагато ефективнішою, ніж раніше. А в цілому глобалізація підштовхує всі країни до кращого використання своїх ресурсів і своїх конкурентних переваг.

Що стосується соціальної нерівності в США, яка за останні 25 років зросла, то, на думку Дж. Стігліца, причиною цього є не глобалізація, а технічний прогрес. Попит на високоосвічених працівників вищої кваліфікації перевищує пропозицію, і це веде до зростання їх оплати. З розвитком і поліпшенням системи освіти ця перевага (а з ним і нерівність в оплаті) буде, очевидно, зменшуватись.

2.4. Негативні наслідки глобалізації.

Протиріччя глобалізації, її очевидні (а також менш очевидні, але передбачувані) позитивні і негативні наслідки, природньо, викликають різноманітні, часом прямо протилежні оцінки і прогнози, аж до самих песимістичних. Одним з характерних прикладів в цьому відношенні є книга, що вийшла в 1996 р., написана двома співробітниками відомого німецького журналу “Шпігель” X. Мартином і X. Шуманом і що стала своєрідним бестселером. Її назва говорить саме за себе: “Пастка глобалізації. Наступ на демократію і добробут”. Декілька ключових фраз розкривають аргументацію і позицію авторів: “Потужність глобалізації об’єднує світ і в той же час руйнує цей об’єднаний світ. Власники величезних інвестиційних коштів і світових концернів диктують свою волю млявим національним державам. При цьому політичні діячі, як і представники ділових кіл, домагаються все більшого дерегулювання економіки. Результатом цього динамічного і жорсткого процесу стають все нові програми економіки і масові звільнення”. У цих міркуваннях, пронизаних страхом перед майбутнім, містяться типові мотиви і побоювання: зростаюча влада транснаціональнихгосподарських структур і послаблення політичних сил, загроза масового безробіття [13].

Розглянемо, які можливі загрози несе в собі глобалізація:

1. Перша загроза в зв’язку з глобалізацією викликана тим, що її переваги, які зрозумілі людям, будуть, однак, розподілятися нерівномірно. У короткостроковій перспективі, як відомо, зміни в обробній промисловості, сфері послуг призводять до того, що галузі, які отримують переваги від зовнішньої торгівлі, і галузі, пов’язані з експортом, відчувають більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значно програє від глобалізаційних процесів, втрачаючи свої конкурентні переваги через зростання відкритості ринку. Такі галузі змушені докладати додаткових зусиль, щоб пристосуватися до господарських умов, які змінились не в їхню користь.

Це означає можливість відтоку капіталу і робочої сили з цих галузей, що послужить головною причиною для вживання адаптаційних заходів, пов’язаних з дуже великими витратами. Адаптаційні міри чреваті для людей втратою роботи, необхідністю пошуку іншого робочого місця, перекваліфікації, що призводить не лише до сімейних проблем, але і вимагає великих соціальних витрат, причому в короткий термін. В остаточному підсумку відбудеться перерозподіл робочої сили, але спочатку соціальні витрати будуть дуже великі [37].

2. Другою загрозою багато хто вважає деіндустріалізацію економіки, оскільки глобальна відкритість асоціюється зі зниженням зайнятості в обробних галузях.

Насправді, однак, цей процес не є наслідком глобалізації, хоча і протікає паралельно з ним. Деіндустріалізація – нормальне явище, породжуване технологічним прогресом і економічним розвитком. Дійсно, частка обробних галузей в економіці промислово розвинутих країн різко знижується, але це зниження балансується швидким ростом питомої ваги сфери послуг, включаючи фінансовий сектор [55].

У зв’язку зі зниженням зайнятості в обробних галузях у співставленні зі сферою послуг продуктивність буде залежати в першу чергу від цієї сфери, що, традиційно відрізняється її більш низьким рівнем. Це значить, що якщо країна хоче збільшувати свій ВНП, вона повинна використовувати всі можливості для підняття продуктивності в галузі послуг. Труднощі тут полягають у тому, що саме дана сфера завжди відрізнялася осередком великої кількості робочої сили. Тому якщо країна дійсно має намір використовувати всі можливості для підвищення продуктивності в сфері послуг, будуть потрібні заходи для дерегулювання і розвитку конкуренції, включаючи банківсько-фінансовий сектор.

На сьогодні даний процес уже почався і це стосується не тільки змін в політиці зайнятості у вуглевидобувній, сталеливарній і суднобудівній галузях промисловості. Сьогодні вже видно, що як швидко технології, що змінюються призводять до дуже рухливих змін у практиці контрактних послуг у фінансовому секторі. На Уолл-стриті, ймовірно, отримують вигоди з такої ситуації, однак паралельно відбуваються і масові звільнення. Аналогічне положення склалося й у лондонському Сіті. Такі реалії адаптації, яка є необхідною для підвищення продуктивності в секторі послуг.

3. Третя загроза, яку таїть у собі глобалізація, пов’язана з помітним збільшенням розриву в рівнях заробітної плати кваліфікованих і менш кваліфікованих працівників, а також із зростанням безробіття серед останніх. Сьогодні, однак, це аж ніяк не обов’язково є наслідком інтенсифікації міжнародної торгівлі. Більш важливо та обставина, що підвищується попит на кваліфіковані кадри в галузях і на підприємствах [37].

Це викликано тим, що конкуренція з боку трудомістких товарів, випущених у країнах з низьким рівнем заробітної плати і невисокою кваліфікацією працівників, спричиняє зниження цін на аналогічну продукцію європейських фірм і скорочення їхніх прибутків. У подібних умовах європейські компанії припиняють випуск збиткової продукції і переходять до виробництва товарів, що вимагають використання висококваліфікованого персоналу. У результаті робітники з більш низькою кваліфікацією залишаються незатребуваними, їхні доходи падають.

На перший погляд може здатися, що така постановка питання носить емоційне забарвлення, однак МВФ завжди додавав йому скоріше емпіричний характер: чи дійсно ціни на трудомісткі імпортні товари, вироблені в країнах з некваліфікованою робочою силою, більш низки в порівнянні з цінами на трудомісткі товари, що випускаються з використанням більш кваліфікованого персоналу?

Практичні дані навряд чи можуть підтвердити це. Ціни на промислові товари в індустріальних країнах навряд чи мінялися настільки значно під впливом імпортної продукції. Зміни заробітної плати і масштабів безробіття викликаються переважно не впливом торгівлі, а є результатом зрушень у структурі внутрішнього споживання, а також технологічних змін як у сфері виробництва, так і в сфері послуг.

Тому розглянута небезпека, що несе глобалізація, носить, очевидно, лише потенційний характер і аж ніяк не є невідворотною.

4. Як четверту загрозу відзначають переведення фірмами країн з високою вартістю робочої сили частини своїх виробничих потужностей у країни з низькою оплатою праці. Експорт робочих місць може виявитися небажаним для економіки ряду держав. Однак подібна погроза не занадто небезпечна.

Робітники іноземних філій і робітники головної компанії не є серйозними конкурентами, вони скоріше доповнюють один одного. Якщо підприємство відкриває свою філію в іншій країні, це не означає, що воно робить це лише за свій рахунок і несе непоправні втрати. Часто материнська компанія одержує можливість збільшити випуск продукції за рахунок потужностей своєї філії, а також скористатися іншими його перевагами. Подібні зв’язки є важливим елементом у відносинах нових партнерів. Тому "передислокація" потужностей в інші країни також може розглядатися лише як потенційна небезпека.

5. П’яту погрозу пов’язують з мобільністю робочої сили. Сьогодні багато говориться про вільний обмін товарами, послугами і капіталом і значно менше — про свободу переміщення робочої сили. Негативні наслідки її вже давно визнавали як потенційну небезпеку, а сьогодні в багатьох країнах вона вважається цілком реальною [62]. Тому майже всі держави ввели ті чи інші форми контролю над вільним переміщенням робочої сили, тим більше що воно може здійснюватися самими різними способами.

Слід зазначити, що найбільш підготовлена і найцінніша робоча сила відрізняється більшою мобільністю і здатна ефективно відшукати свою ринкову нішу. В умовах глобалізації всі країни спробують залучити талановитих фахівців і кваліфікованих працівників, охоче надавши їм візи і впустивши на свій ринок. Виникнення міжстранового переливу робочої сили призведе до глобального підвищення продуктивності, оскільки буде досягнутий оптимум у розподілі трудових ресурсів. Це значний, але далеко не найважливіший елемент у загальному процесі глобалізації.

На закінченнярозглянемо питання про потоки капіталу в умовах глобалізації. Хотілося б зупинитися на двох його аспектах. По-перше, потрібно з’ясувати, чи дійсно зростаюча глобальна інтеграція ринків капіталу загрожує економічній політиці окремих країн. По-друге, існує необхідність сказати декілька слів про зв’язок між глобалізацією і можливістю фінансових криз [64].

Очевидно, що потоки капіталів, що спостерігаються сьогодні у світі, різко зросли протягом останніх п’ятнадцяти років. Іноземний капітал у виді прямих чи портфельних інвестицій таїть у собі визначену загрозу для національної економіки, тому що може зникнути з країни настільки ж швидко, як і з’явився. На це нарікають лідери ряду країн у різних частинах світу, відзначаючи великий збиток, нанесений відпливом притягнутого ззовні капіталу. У принципі це вільний, нічим не зв’язаний капітал.

Разом з тим якщо говорити про прямі іноземні інвестиції, то стосовно них сказане вище не цілком вірно. Вкладені гроші міцно прив’язані до місцевого господарства, їхня ліквідність незначна, їх важко вилучити і повернути в країну інвестора. Що стосується цінних паперів, те це, безсумнівно, більш вільна, рухлива форма капіталу, однак власники цінних паперів у будь-якій країні, будь то Чеська Республіка чи Малайзія, у принципі не хочуть, щоб їхній капітал був цілком вільний. Вони хочуть зробити повноцінні вкладення на відносно тривалий термін, щоб дістати гарантований прибуток. Капітал і у формі цінних паперів не можна вважати цілком вільним. Тому посилання на те, що в результаті глобалізації виникне загроза для макроекономічної політики через наявність великих мас “вільного” капіталу, навряд чи переконливі [61].

Треба, однак, визнати, що великомасштабні потоки капіталу зобов’язують держави дотримуватись у відомій мері макрофінансової дисципліни. Це значить, що якщо міністри фінансів і політичні діячі якої-небудь країни розуміють, що їхня політика, наприклад, занадто ризикована чи недостатньо гнучка, загрожує стабільності національної валюти чи економіки в цілому, то вони повинні усвідомлювати, що будуть за це покарані міжнародним ринком капіталу (який, наприклад, позбавить їх необхідних фінансових засобів). Такі кроки можна розглядати як форму критичного відношення зовнішніх інвесторів до політики країни, що виражається у відмові надати їй необхідні фонди.

У цілому ж варто визнати, що глобальні капітальні потоки є у відомому сенсі великою перевагою глобалізації, хоча і нав’язують країнам визначену дисципліну і правила гри.

Розглядаючи питання про те, чи загрожує Європі підвищена небезпека через негативний вплив глобалізації ринків капіталу і трансграничної цінової динаміки, варто підкреслити, що заходи на міжнародному рівні можуть обмежити цей вплив.

У той же час можна погодитися з думкою одного з членів Ради керуючих Федеральної резервної системи США, який вважає, що глобалізація фінансових ринків буде означати, що управлінські помилки великого “гравця” на світовому ринку здатні призвести до реальних втрат не лише відповідної організації чи країни, але й інших учасників, включаючи банківські системи цілих країн.

Звідси випливає необхідність більш ефективного захисного регулювання, але це важкий крок. Ясно, що технологічний рівень і винахідливість тих, хто виробляє фінансовий продукт, допоможуть їм знайти обхідні шляхи. Тому важливо, щоб великі фінансові установи дотримували чесних правил гри при дотриманні відповідного контролю.

Отже, що ж у кінцевому рахунку глобалізація несе країнам – загрозу чи нові можливості? Очевидно, і те й інше. Однак альтернативи фактично немає. Спроби обмежити чи відтягнути на більш пізні терміни ефект глобалізації призведуть лише до зменшення вигод від неї і збільшенню витрат. Ціни на імпортну продукцію, мабуть, зростуть, що викличе зниження життєвого рівня населення, а більш високі витрати виробництва спричинять подорожчання капіталу і, отже, значний спад в галузі інновацій і нових технологій. Швидше за все країни, яким не вдасться пристосуватися до умов глобальної торгівлі, відстануть від держав, що це зроблять. Альтернативи немає й у цьому випадку, тому що нікому не хочеться виявитися серед відстаючих.

Розділ 3. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ

Роль і місце будь-якої країни у світовому господарстві й міжнародному поділі праці (МПП) залежить від багатьох факторів. Основні з них такі: динаміка розвитку національної економіки, ступінь її відкритості й залучення у МПП, її вміння адаптуватися до умов міжнародного господарського життя. Україна як суверенна держава поки що дуже незначною мірою впливає на МПП й інтеграційні процеси, які відбуваються у світовій економіці, залишаючись тривалий час осторонь головних світо-господарських процесів (див. табл. 2.3 додатку).

В кінціXX ст., коли віджили й виявилися відкинутими безліч ідеологічних догм, Україна лише почала знімати з себе пута, які заважали їй активно брати участь у сучасних процесах глобалізації й регіоналізації. Україна, що розташована у центрі Європи, поруч з державами, які активно реформують свої економіки, помітно відстала й не встигає за процесами, котрі відбуваються у сусідніх державах. Беручи до уваги ресурси й географічне положення України, а також конкретні умови, які створює світова економіка для кожної держави, Україна повинна знайти свій шлях переходу до ринкової економіки й прискорення структурних перетворень з метою зміцнення своєї ролі у світовій економіці.

При існуючій розбіжності думок стосовно включення України у МПП та світогосподарські зв’язки є зрозумілим і безсумнівним те, що без оздоровлення економіки через структурну перебудову і без створення дійових законодавчих, організаційних, матеріальних і технічних підвалин гідне входження України у світове господарство неможливе. У «Плані для Європи»3. Бжезінський писав: «Проблему України не можна залишати без уваги. Україна просто надто велика, надто важлива, а її існування має особливе значення як для Росії, так і для Заходу» [16].

Україна як суверенна держава робить лише перші кроки на світовій арені. У цих умовах їй належить вирішувати у порівняно короткий термін багато принципово важливих проблем переходу до економіки відкритого типу. Помилки на цьому шляху можуть призвести до того, що зовнішня конкуренція буде не стимулюючим фактором, а зруйнує й без того слабку українську економіку.

Логіка розвитку України в кінці1990-х років та перспективи на найближче десятиліттяXXI ст. підказують їй необхідність балансування у відносинах із Заходом, де вона впритул межує з Європейським Союзом, і на Сході- з Росією й іншими країнами СНД. Державі, яка перебуває на перехідному етапі й відчуває дефіцит капітальних ресурсів, а також обмеженість міжнародних економічних зв'язків, необхідно приділяти першочергову увагу врахуванню сучасних тенденцій міжнародного економічного розвитку. Тут доцільно згадати відомий вислів У. Черчілля: “У Великої Британії немає ані друзів, ані ворогів. У неї є тільки національні інтереси”. Україні також не завадило б дотримуватись цього принципу заради майбутнього добробуту.

Може скластися уява, що такий підхід, який підкреслює пріоритетність національних інтересів, вступає у протиріччя з процесами глобалізації й інтернаціоналізації. Проте це не так. Політика суверенної держави визначається безліччю детермінант, включаючи рівень соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, географічне положення країни, її національно-історичні традиції, культурну спадщину, співвідношення державних засад і демократії тощо. Всі вони, акумулюючись у зовнішній політиці держави, є складовими концепції національного інтересу, і мають слугувати для самозбереження нації та держави.

Як показує практика глобалізації кінцяXX сторіччя, все більше набирає сили процес регіоналізації світового економічного простору. Україна вбачає одне з найпріоритетніших своїх завдань у налагодженні ефективних та гідних її потенціалу зв’язків з Європейським Союзом. До речі, це збігається і з концепцією, котру обрав для себе Європейський Союз ще у1993 р. на зустрічі вищого керівного складу у Копенгагені, заявивши, що він буде розширюватися на схід за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Україна не ввійшла до списку першочергових кандидатів та навіть кандидатів другого ешелону, однак на наступних етапах її кандидатура цілком реальна. На думку того ж3. Бжезінського, Україна приєднається до НАТО до2010 р., а надалі ввійде повноправним членом до Європейського Союзу [16]. Угоду про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС було підписано14 червня1994 р., але на її ратифікацію всіма членами ЄС пішло майже4 роки. Вона вступила в силу1 березня 1998 р., і з цього моменту для України відкрилися нові можливості виходу на ринки країн-членів ЄС з вітчизняною продукцією. Проте угода поставила перед Україною завдання подальшої реструктуризації економіки, заміни механізму співробітництва з ЄС і підготовки правничого поля, яке забезпечило б реалізацію цієї угоди.

В умовах вкрай жорсткої конкуренції між регіональними торговими блоками Європейський Союз з метою підвищення своєї конкурентоспроможності у змаганні зНАФТА й країнами АТР зацікавлений у прийомі економічно сильних та підготовлених до конкуренції країн-кандидатів.

Україні на сучасному етапі її розвитку необхідно ще багато чого зробити, щоб досягти бажаного рівня. Так, у відповідності з угодою про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, з1998 р. розпочато практичні дії по формуванню між ними зони вільної торгівлі.

Значною проблемою є перспективи економічних відносин з країнами СНД і особливо з Росією. Єдиний народногосподарський комплекс, що існував раніше і у якому Україна була периферією, сьогодні сприймається досить критично. Але, між тим, не слід відкидати те, що було корисним і що може бути корисним нині й у майбутньому. Мова йде про економічні зв'язки та паростки кооперації, які ще можливо зберегти й розвинути. Існує декілька моделей економічних взаємовідносин з новими державами, що виникли на теренах колишнього СРСР. Не всі інтеграційні пропозиції сьогодні відповідають потребам й інтересам України, та й можливості України зараз вкрай обмежені. Досвід підказує, що тепер у взаємовідносинах з країнами СНД неможливо будувати будь-яку однорідну систему.

Договір про створення Економічного союзу в СНД від24 вересня 1993 р. ставив за мету послідовне й погоджене економічне зближення колишніх радянських республік через створення системи вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили, а також погодження бюджетної, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної, митної та податкової політики. На основі договору було підписано велику кількість угод, які неможливо було реалізувати, оскільки вони не відповідали новим національним законодавчим актам молодих держав.

Після ухвалення договору про створення Економічного союзу було складено план інтеграційного розвитку, у межах якого передбачалося створення Платіжного та Митного союзів країн СНД. Через проблеми, що виникли у платіжно-розрахункових та митних відносинах, повноцінної реалізації цих ідей досягнуто не було. Нездатність і неможливість реалізувати інтеграційні плани у рамках СНД пояснювалися не лише внутрішніми труднощами кожної з держав СНД, але й недостатніми обгрунтуванням та відпрацьованістю концепцій створення нових механізмів. Саме тому взаємовідносини України з державами СНД упродовж 1990-х років складалися раніше і дотепер на основі двосторонніх торгово-економічних угод.

Для України її майбутнє насамперед пов’язане з відтворенням державності й оформленням загальнонаціональної ідеї. Молода держава ще має виробити стійку й динамічну модель власної економіки, її політична система досить переконливо обумовлена специфікою, що випливає з географічного положення держави у межах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи.

Європейський вибір України не передбачає її однозначного тяжіння до Європи, а припускає створення системи взаємовідносин України у просторі Росія-Європа-Північна Америка-Чорномор’я-СНД. Саме ця система у глобальному контексті передбачає набір стратегій і перспектив шляхів розвитку України уXXI ст.

Найперше місце у даній системі займає Росія. Після багатьох місяців підготовчої роботи президенти двох країн 27 лютого 1998 р. підписали договір про економічне співробітництво до 2007р. Договір передбачає координацію економічного та соціального розвитку обох країн, співробітництво у сфері торгівлі, створення міцної та вільної бази для стратегічного партнерства у глобальному масштабі. Практично в обмін на визнання Росією повного суверенітету України та її територіальної цілісності Україна відкрила двері для проникнення російського капіталу на українські ринки. Цей договір став яскравим прикладом компромісу в ім’я руху вперед [40].

В основу розвитку економічних зв’язків у рамках “Північ-Південь” може бути покладене зручне географічне положення України між технологічно розвиненою північчю та півднем Європи, який швидко розвивається, та прилеглим до нього Близьким Сходом і північноафриканськими країнами. У розвиткові й підтримці цих зв’язків зацікавлені як північні країни Європи, а також країни зони Чорноморського економічного співробітництва, так і практично весь регіон Середземномор’я. Чорноморсько-Балтійський стратегічний вектор набуває ще більшої актуальності у рамках пріоритетів, визначених Європейським Союзом при розвиткові транспортної інфраструктури у напрямку “Північ-Південь”, який включає у себе декілька транспортних коридорів, будівництво трубопроводів та інші інвестиційні проекти.

Унікальність географічного положення України дає їй можливість виконувати роль однієї з найважливіших ланок на осі “Схід-Захід”, або іншими словами на шляху “Європа-Тихоокеанський регіон”. На полюсах цієї стратегічної осі розміщуються два головних світових регіональних торговельних блоки. Про важливість східного напрямку у зовнішньоекономічній діяльності України говорить і те, що у державах АТР нині проживає майже половина людства, виробляється більше 55% товарної продукції світу й зосереджено приблизно40% обсягів світової торгівлі. Це- один з найбагатших і найбільш передових регіонів у галузі розробки новітніх технологій та їх впровадження у життя, який сьогодні генерує майже половину всіх світових інвестицій (див. рис. 2.9 додатку).

Крім економічного значення, АТР відіграє одну з ключових ролей у глобальній політиці, оскільки тут перетинаються інтереси США, Китаю, Японії, Росії, Індії. Швидке перетворення АТР у зону високої інтеграційної активності, економічного та політичного динамізму передрікає йому лідерство у новомуXXI сторіччі.

Все це обумовлює необхідність розширення присутності України у цьому регіоні. Сьогодні більш активна орієнтація України на Захід, що пов’язано з можливістю отримання інвестицій, переданням технологій, досвіду управління, проте це не виключає тих широких можливостей, які відкриваються перед Україною на Сході. Саме східні країни здатні поглинути майже всю номенклатуру українського машинотехнічного експорту, а також могли б завантажити роботою її науково-технічний потенціал. Україна має великі можливості для участі в реалізації значних енергетичних та інших промислових проектів. Її інтеграція у систему економічних відносин з державами АТР вимагає вирішення багатьох економічних та політичних проблем, певного часу на адаптацію українського законодавства до вимог та специфіки регіону.

Магістральним шляхом розвитку економіки України уXXI ст. буде створення економіки відкритого типу, тобто такої економічної системи, яка останнім часом зібрала найбільшу кількість прибічників у світі. Це, з одного боку, дасть можливість Україні, яка відкрилася світові, бути зрозумілою для країн-партнерів і розмовляти з ними однією мовою бізнесу, а з другого боку, відкриє для ТНК шлях в Україну.

Таким чином, з метою входження у світовий економічний простір Україна має впровадити у практику принципи вільної торгівлі й сповідувати відкритість економіки, послідовно й неухильно проводити приватизацію й формувати ефективну, віддану справі, скорочену до ефективного мінімуму державну адміністрацію.

На ці процеси в Україні впливатимуть також і ТНК, які поділили між собою світовий простір і використовують національні уряди в своїх інтерсах, диктуючи їм умови й визначаючи коло пільг, що необхідні для їхньої діяльності у країні. Практика роботи ТНК на національних ринках розкриває методику використання ними політичних кіл окремих держав, а також зацікавленість ТНК у використанні їхньої інфраструктури, національної системи інновацій й захисту авторських прав. У результаті складається ситуація, коли ТНК мають потребу в організації допомоги з боку національної держави, якій, у свою чергу, потрібні ТНК для досягнення своїх цілей.

Не є секретом те, що сьогодні успіху досягає той, хто володіє найдосконалішими технологіями і вміє їх впроваджувати у виробництво. Однак досягнення успіху неможливе без створення національної системи інновацій, яка формується на засадах використання знань як продуктивної сили шляхом організації досліджень й забезпечення сприяння впровадженню інновацій. У період розгортання глобалізації багато країн об’єднуються на основі взаємовигідного обміну знаннями й технологіями з метою досягнення прогресу у світовій економіці. Якщо уряд не має своєї сформованої системи інновацій проведення політики вільної торгівлі, то це може призвести до серйозних економічних збитків і, більше того, до застою та деградації. Науково-технічний потенціал та національна система інновацій, на думку спеціалістів, дають Україні значні переваги у конкурентній боротьбі. Цей потенціал і всі пов’язані з ним переваги слід активно задіяти для реалізації стратегічних інтересів України та забезпечення довгострокової стабілізації економіки.

ВИСНОВКИ

Що ж в кінцевому підсумку являє собою глобалізація? Що вона несе країнам світу – загрозу чи нові можливості? Напевно, прибічники глобалізації та їх опоненти ще довгий час будуть сперечатися. Але вже сьогодні всі погоджуються з тим, що це є об’єктивний процес і іншої альтернативи просто не існує. Джин глобалізації вирвався на волю і не варто намагатися знову загнати його в пляшку. Спроби обмежити чи відтягнути на більш пізні строки ефект глобалізації призведуть лише до зменшення вигод від неї та збільшення витрат.

Надзвичайно важко прогнозувати майбутнє і шляхи вирішення основних проблем, що стоять перед суспільством в цілому або будь-якою конкретною державою. Сьогодні, коли світове співтовариство перебуває на етапі глобалізації та процесів регіоналізації, що її супроводжують, ще складніше передбачити хід подій у майбутньому.

По мірі розвитку глобалізації практично в усіх країнах відбувалось помітне покращення умов життя. Проте, при цьому найбільш вражаючих успіхів досягли країни з розвинутою економікою і лише невелика кількість країн, що розвиваються.

Збільшення розриву між доходами в країнах з високим рівнем доходу та країнах з низьким рівнем доходу не може не викликати занепокоєння. Глибоку тривогу викликає й те, що значна кількість населення земної кулі за межею бідності. Проте, було би помилково поспішно робити з цього висновок, що причиною цього розриву є глобалізація чи, що нічого не можна зробити для виправлення такого становища. Навпаки, країни з низьким рівнем доходу не змогли інтегруватися в світову економіку так швидко, як і інші країни, частково через обрану ними політику та частково через фактори, які не піддаються контролю. Жодна країна, тим більше найбідніша, не може дозволити собі залишатись в ізоляції від світової економіки. Кожна країна повинна прагнути до скорочення бідності. Міжнародне співтовариство повинно намагатися допомогти (шляхом зміцнення міжнародної фінансової системи, за допомогою торгівлі та сприяння) найбіднішим країнам в їх зусиллях інтегруватися в світову економіку, досягненню більш швидких темпів зростання та скороченню бідності. Саме таким шляхом можна буде забезпечити доступ до блага глобалізації для всіх людей в усіх країнах.

З впевненістю можна сказати, що основні процеси, пов’язані з глобалізацією і про які йшла мова в моїй дипломній роботі, будуть продовжуватися і в найближчі десятиліття. Головними суб’єктами світової економіки ще в більшій мірі, ніж сьогодні, будуть транснаціональні корпорації. Їх склад, структура, співвідношення економічної могутності будуть безперервно змінюватись. Коло країн базування таких корпорацій буде, очевидно, розширятися, перш за все, за рахунок нових індустріальних країн першого, другого, а можливо і третього ешелону. Безперервно будуть відбуватися злиття та поглинання компаній різних країн, так що кількість двонаціональних корпорацій буде збільшуватись. В той же час не можна виключати і можливість розпаду транснаціональних конгломератів, які надзвичайно розрослися, виділення з їх складу більш компактних дієздатних структур.

Конкуренція залишиться міцною рухомою силою всього економічного розвитку, яка протистоїть застою, малорухомості. Велика потужність ТНК не призведе до придушення та усунення малого та середнього бізнесу – і те і інше буде співіснувати, доповнюючи одне одного. При цьому звичайний бізнес також буде втягуватись в міжнародну економіку – і через зв’язки з ТНК і самостійно.

Зростаюча глобалізація економічного життя на рівні ТНК все більше е вимагатиме відповідної макроекономічної політики на державному та міжнародному рівні. Ця політика буде йти за двома напрямками: по-перше, шляхом подальшої регіоналізації світової економіки та, по-друге, шляхом розширення функцій та закріплення універсальних міжнародних організацій.

Найбільш життєздатні регіональні економічні угрупування будуть розширятися та поглиблюватись. Інші залишаться у вигляді розмитих та не дуже міцних утворень, а можливо й зовсім перестануть існувати.

Конкурентна боротьба між ТНК на світовій арені буде поєднуватись та переплітатися із суперництвом між регіональними об’єднаннями. Загальною тенденцією для найбільш успішних угрупувань стане поступове посилення їх наднаціонального характеру, розширення повноважень їх спільних міждержавних та наднаціональних органів.

Логіка життя в умовах глобалізації неминуче вимагатиме розширення та посилення міждержавного регулювання міжнародної економіки, узгодження правових норм, правил поведінки та, що особливо важливо, реального дотримання цих норм та правил.

Все це неминуче вимагатиме нових підходів до проблеми суверенітету кожної держави. Тут можна навести аналогію з проблемою прав людини. Якими б безумовними та невід’ємними не були ці права, але суверенітет особистості, яка живе в суспільстві, за необхідності обмежується. Глобалізація буде вести до обмеження прав суверенних держав і передачі частини їх функцій в економічній сфері деяким міжнародним або наднаціональним органам. В цьому аспекті створення Європейського центрального банку та європейської валютної системи з єдиною валютою можна розглядати як деякий прототип далекого майбутнього для все більшого кола країн.

З усього вищесказаного витікає й значення процесів глобалізації для України. Але особливо нелегко прогнозувати шляхи розвитку країни, що трансформує власну економіку, коли не зроблено ще остаточно вибір щодо найсприятливішої моделі розвитку ринкової економіки. Для України, молодої центральноєвропейської держави, перше десятиліття її незалежного розвитку виявилося вкрай складним, обтяженим економічними кризами, загостренням соціальних проблем у суспільстві. І все ж подає надію те, що почали з’являтися елементи стабільності і деякого прогресу в економіці, які поки ще є надзвичайно скромними порівняно з результатами, досягнутими сусідніми країнами, що переживають подібні труднощі перехідного періоду.

Україна, що затрималась на старті реформ, поки що не виробила своєї чіткої моделі ринкової економіки. Сьогодні вона повинна без зволікання зосередити зусилля на підготовці найбільш прийнятної національної програми прискореного зростання. Потенціал країни ще настільки значний, що їй під силу застосувати в програмі те краще, що вироблено світовим співтовариством для перетворення кризової економіки в ефективно функціонуючу.

Важливими елементами програми ринкового господарства в Україні мають бути:

• активне усвідомлення в суспільстві необхідності наведення господарського порядку у всіх сферах життя з метою досягнення балансу суспільних та індивідуальних інтересів;
• розвиток економічної активності громадян, орієнтованих на одержання максимального прибутку в суспільно корисних сферах діяльності;
• забезпечення максимально ефективного розподілу ресурсів з усуненням впливу на цей процес вузьковідомчих або індивідуальних інтересів, що гальмують суспільний процес;
• забезпечення найсприятливіших умов для виявлення кожним громадянином його суспільно корисної активності і наступної реалізації ним своїх здібностей в умовах відкритої економіки;
• забезпечення інтеграції державних і особистих інтересів як через економічні, так і соціальні важелі.

Спроба створення такої програми була розпочата на початку 1999 року, коли Кабінет Міністрів України на своєму засіданні 14 січня 1999 року розглянув проект Програми “Україна-2010”, що стала практично першим в історії незалежної України прогнозом майбутнього розвитку молодої держави. Проект Програми передбачає, що до 2010 року в Україні має бути досягнуте стійке зростання економіки та її стабільний розвиток.

Отже, адекватна реакція повинна полягати в тому, щоб і Україна і все світове співтовариство змогло адаптуватися до нових умов і скористатися шансами, які надає глобалізація. Тому необхідна нова стратегія, яка гарантувала б прибутки від розширення світового ринку для всіх країн.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Будкин В. Модель участия Украины в мирохозяйственных связях. // Экономика и жизнь. – 1992. – №12. – с. 12.
2. Буренин А.Н. Рынки производных финансовых инструментов. М., 1996. 259 с.
3. Білорус О. Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації та стратегії розвитку. Монографія. – К., 1998. – 416 с.
4. Евстигнеев В. Финансовая глобализация – явление и методологический инструмент. // Мировая экономика и международные отношения . – 2001. — №3. — с. 74-76.
5. Иноземцев В. Глобализация: иллюзии и реальность. // Свободная мысль – XXІ. – 2000. — №1. – с.26-36.
6. Иноземцев В. Глобализация: наивная мечта 20 века. // Финансист. – 2000. — №5. – с.41-43.
7. Иноземцев В. «Глобализация» национальных хозяйств и современный экономический кризис. // Проблемы теории и практики управления. – 1999. — №3. – с.18-23.
8. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия. // Мировая экономика и международные отношения . – 2001. — №3. — с. 23-34.
9. Письмак В. Тенденції глобалізації. // Економіст. – 2001. — №1.
10. Рыбаков В. “Розовая Европа” в час глобализации. // Мировая экономика и международные отношения . – 2001. — №3. – с. 77-83.
11. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. – К.: Основи, 1993.
12. Губський Б. В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.: “Наукова думка”, 1998. – 390 с.
13. Долгов С.И. Глобализация экономики: новое слово или новое явление? – М.: “Изд-во “Экономика”, 1998. – 215 с.
14. Долгов С.И. Единая валюта в странах Европейского союза – евро: проблемы и перспективы // Деньги и кредит. 1998. №7
15. Доповідь про розвиток людини. 1996 р. Нью-Йорк, Оксфорд; Оксфорд юніверсіті прес, 1996.
16. Бжезинский Зб. Преждевременное партнерство // Политические исследования, 1994. — №1.
17. Киреев А. Международная экономика. В 2-х ч. — М., Международные отношения, 1998.-418 с.
18. Круглый стол МЭ и МО. Актуальные вопросы глобализации. // Мировая экономика и международные отношения.- 1999. — №4. – с.37-52.
19. Круглый стол МЭ и МО. Актуальные вопросы глобализации. // Мировая экономика и международные отношения. – 1999 — № 5. – с.41-57.
20. Лукінов І. Економічні трансформації (наприкінці XXстоліття). – К.: АТ “Книга”, 1997.
21. Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л. Н. Красавиной. М., 2000.
22. Международные экономические отношения./ Под ред. В.Е. Рыбалкина. М., 1998.
23. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студентів економ. вузів і факультетів / А. С. Філіпенко, С. Я. Боринець, В. А. Вергун та ін. – К.: Либідь, 1992. – 255 с.
24. Нухович Э.С., Смитиенко Б.М., Эскиндаров М.А. Мировая экономика на рубеже 20-21 вв. М., 1997.
25. Новые шансы для бизнеса в условиях кризиса // Комп&ньон, 1999, — №7, 25 февраля.
26. Косолапов Н. Глобализация: сущность и международно-политические аспекты. // Мировая экономика и международные отношения . – 2001. — №3. — с. 69-73.
27. Симония Н.. Глобализация и неравномерность мирового развития. // Мировая экономика и международные отношения . – 2001. — №3. — с. 35-44.
28. Пахомов Ю. М., Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. – К.: Україна, 1997. – 237 с.
29. Рогач О. Транснаціональні корпорації та економічне зростання. – К.: ВПЦ “Київський Університет”, 1997. – 144с.
30. Рогач О., Шнирков О. Транснаціоналізація світового господарства та перехідні економіки: навчальний посібник. – К.: ВЦ “Київський Університет”, 1999. – 302с.
31. Рут Ф., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції.- К.: “Основи”, 1998.
32. Світова економіка: Підручник / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000. – 582 с.
33. Скаленко О. Глобальні резерви поступу / Передмова О. Білоруса. – К.: Основи, 2000. – 394 с.
34. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. Антология экономической классики, т.1. – М.: Эконов, 1993.
35. Cоколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос, 1999. – 568с.
36. Ступницький О. І. Транснаціоналізація науково-технічної політики в умовах посилення міжнародної економічної взаємозалежності: Монографія. – К.: ВПЦ “Київський Університет”, 2001. – 243 с.
37. Маслов С. Негативні наслідки глобалізації економіки. // Економіка. Фінанси. Право.- 2000. — №8.- с.13-18.
38. Тойнби А. Цивилизация перед судом истории. – М.: 1995.
39. Україна – 2010. Поглиблення ринкових реформ та стратегія економічного розвитку України до 2010 (матеріали наукової конференції). – К., 1999.
40. Урядовий кур’єр, 1998, 28 лютого.
41. Філіпенко А.С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. К.: “Знання”, 2000. – 174 с.
42. Канамори Х. Структурная перестройка в промышленности: опыт Японии. // Проблемы Дальнего Востока, 1994. — №1.
43. B. Bremmer, L. Armstrong, K. Kerwin. Toyota’s Crusade. Business Week, 1997, 7 April.
44. D. Feeny, R. Plant Land Rover Vehicles: The CB40 Project. Templeton College, Oxford University, 1999, 7 February.
45. Daniel Green. Pharmaceuticals – uniting against a sea of troubles. FT Survey, 1998, 16 March.
46. Globalization of Industry – Overview and Sector Reports. OECD, 1996.
47. J. Friedman. Being in the World: Globalization and Localization. London, Sage, 1993.
48. M. Carnoy, M. Castells, S. Cohen, F. Cardoso. The New Global Economyin the Information Age. Basingstoke, Penn State Press, 1993.
49. R. Keohane, S. Hoffman. The New European Community: Decision Making and Institutional Change. Boulder, CO, Westview Press, 1991/
50. The Economist, 1991, 24 August.
51. The Economist, 1998, 11 April.
52. The Economist, №12, 2000.