Політичний устрій Київської Русі

    Тип ранньої руської державності можна узагальнено визначити  як патримонію, тобто політичний устрій, за якого влада пануючої династії і підпорядкована їй територія вважались нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член панівного дому, а після смерті чергового володаря територія розподілялась між його синами як співучасниками владарювання. Глибинна суть патримонії, сягаючи корінням язичницьких практик родоплемінного укладу, полягала в тому, що право кожного члена пануючого роду на співучасть у владі вважалося так само очевидним і безсумнівним, як спадкові права землероба-общинника на землю в межах своєї общини. “Владарювати” було нормальною функцією, невідчужуваною сутністю всього роду, а підвладна територія сприймалась за його буквальне тілесне продовження, тобто, відповідно до архаїчного світосприйняття, перебувала у безпосередній залежності від фізичного здоров’я володаря, його удачливості, долі, поведінки тощо.

      За визначенням Олексія Толочка підвалини, на яких функціонувала Київська Русь, сформувалися довкола метафори родини з її колективним (родинним) правом володіння Руською землею. За логікою цієї схеми, вивершення одного члена роду коштом інших (самовластя) рішуче не схвалювалося: межі повноважень вважалися сакрально встановленими, і кожен князь мусив дотримуватися їх, не переступаючи преділа братня. Ідея братства усіх представників династії знаходила опертя і в церковній доктрині, згідно з якою бажати об’єму влади більшого, ніж є – значить нехтувати Божим промислом.

          Паралельно в рамках уявлень про рівність усіх членів роду оформилась – вірогідно, починаючи з середини Х ст., – ідея старшинства (старійшинства) князя-батька (старійшого), що давало йому право на київський (старійший) престол і певну владу над молодшими: братами, синами, племінниками, онуками. Відтак політична система Русі ХІ ст. передбачала існування особливого "столичного" уділу – Київського, правитель якого набував статусу старійшого, або великого князя.

    Київська Русь(Київська держава) — назва давньоукраїнської держави з центром у Києві, яка виникла на рубежі 8-9 ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існувала до серед. 13 ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на Заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км.

   Політична і адміністративна системи Київської Русі базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад.. Громади об'єднувалися у волості — адміністративно-територіальні одиниці, у які входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. Київська Русь сформувалась як одноосібна монархія. В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію — дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення (“вої”) формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. “Тисяча” становила військово-адміністративну одиницю.

Дайте характеристику кожному соціальному стану Київської Русі

     Соціальна структура Київської Русі, відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка — “мужі градські”. Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням у Київській  Русі були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів. У 990 на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському Патріархові. В усіх землях існували єпископії, що ділилися на парафії. Протягом 11-13 ст. було засновано десятки монастирів, зокрема Києво-Печерський монастир.

    Найчисленніший клас мешканців Русі, як в усі часи серед усіх народів, складали "люди праці" [laboratores]. Втім, слово "праця" – пізнє, княжа Русь його ще не знала, позначаючи фізичні зусилля поняттями труд і робота. Труд [у дослівному значенні терпіння, тяжкість, мука] був призначенням воїна і церковнослужителя, ототожнюючись із жертовним подвигом – поревнованієм. Трудитися означало або воювати (звідси – ратний труд), або вправлятися у християнській досконалості. Натомість фізичні зусилля в матеріальному виробництві позначалися поняттями работати, робота, похідними від слів раб, роба, що вже саме по собі досить прозоро пов'язується з принизливим відтінком змісту. Працювати руками як раб – работати – було долею простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним воїна чи церковнослужителя.

         Групи людності, зайняті роботою, надзвичайно різноманітні, а різниця між ними не завжди надається на однозначне тлумачення. Причиною цього є  те, що в поле зору книжників і літописців трудящий люд, на відміну від князів чи знаті, потрапляв хіба випадково, і це унеможливлює реконструкцію життя міського та сільського населення з бажаною повнотою. Відштовхуючись від писемних та археологічних пам'яток, Петро Толочко виділив серед городян-ремісників кілька своєрідних "секторів", співвідносних з типами ремісничого виробництва. Перший, найчисельніший, утворювали майстри, залежні від князів та бояр, які і мешкали, і працювали в міських садибах-дворах своїх господарів, виготовляючи на їхню потребу ужиткові та ювелірні вироби, зброю тощо. На аналогічних засадах, тобто з використанням праці залежних майстрів, організовувалося ремесло у церковно-монастирських осередках, яке задовольняло потреби церковнослужителів в одязі, взутті, предметах побуту. Особливу галузь складали допоміжні ремесла, що супроводжували іконописання, оздоблення предметів культу та виготовлення книг: ченцям-іконописцям асистували ремісники-підмайстри, переписувачам книг – палітурники, мініатюристи, ювеліри та емальєри, які прикрашали книжкові оклади, і т. ін.

         Поруч з приватним у давньоруських містах побутувало вільне ремесло, появу якого дослідники пов'язують з оформленням посадів – торгово-ремісничих частин міста, розташованих біля підніжжя княжих укріплених градів. Поява ремісничих підгородь-посадів, згідно з археологічними даними, датується Х – початком ХІ ст., проте їхнє помітніше розширення, яке опосередковано засвідчує зростання економічної активності міста, фіксується століттям пізніше. Помітне ж місце в господарсько-економічному житті Русі посадське ремесло зайняло тільки в ХІІ-ХІІІ ст., коли внаслідок збільшення обсягу виробництва розширився ринок збуту продукції, а сам ремісник силою потреби мусив перетворитися ще й на купця, який продає власні вироби.

         Спірним залишається питання, чи знало руське ремісництво якісь самоврядні форми організації за фахами. Прямих свідчень про це в руських джерелах (як зазначалося – взагалі бідних на інформацію про людей праці) немає, однак опосередкованим доказом того, що певні зародки фахових об'єднань мусили побутувати, є згадувані в літописах назви окремих дільниць у містах, які формувалися за фаховою ознакою. Так, у Києві були урочища Гончарі і Кожум'яки, у Вишгороді – Гончарі, в Переяславі – Кузнечні ворота, у Новгороді – Гончарний і Плотницький кінці тощо. Проте загалом розвиткові міського самоврядування (у тому числі й ремісничого) шкодило те, що на Русі, на відміну від Західної Європи, не існувало протиставлення замку феодала містові – місцепроживанню ремісника. Протягом усього існування княжої Русі міста залишалися резиденціями князів та бояр, а міське управління зосереджувалося в руках князя-правителя, делегуючись посадникам чи тисяцьким – людям з числа родовитого боярства, яким належала вся повнота виконавчої влади. Юрисдикція князя поширювалася практично на всі сфери міського життя, тож його розгалужений адміністративно-управлінський апарат, підвладний тисяцькому (соцькі, десяцькі, тиуни, осьмники), не лишав місця для розвитку самоврядних ініціатив.

         Другим після ремісників за чисельністю класом міського населення були купці. Тут же важливо відзначити, що соціальний статус городян, зайнятих у сфері торгівлі, за браком відповідних джерел досі залишається темним. Натомість існування корпорацій, які об'єднували купецтво за принципом торговельної спеціалізації, документально засвідчене. Так, у Києві існувало об'єднання гречників і залозників (від назв Путі з Варяг у Греки і Залозного шляху), котре контролювало торгівлю з Візантією, Кримом і Кавказом; аналогічне Іванське братство Новгорода охоплювало купців, що перепродували віск; в Галичі існувала купецька корпорація, яка монополізувала торгівлю сіллю та ін. Зрозуміло, операціями міжнародного масштабу займалися тільки крупні заможні купці. На внутрішньому ж ринку сільськогосподарської та ужитково-ремісничої продукції переважала торгівля, яку провадили або самі товаровиробники, або дрібні купці-посередники. Дуже рано ринковий майдан (торговище) став центром міського життя. Згідно з Руською Правдою, саме тут належало привселюдно освідчити пропажу чи шкоду від крадіжки; тут же оголошували княжі розпорядження та інші офіційні повідомлення-новини.

         У безпосередньому зв'язку з вільним населенням міст – купцями та ремісниками – перебуває такий знаменитий суспільний інститут Київської Русі, як віче  – загальне зібрання міської маси вільних городян. Проте сьогодні ідеалізація вічових зборів як символу народовладдя, властива історикам ХІХ – першої половини ХХ ст., викликає у більшості фахівців вельми скептичні оцінки. Як нині переконливо доведено, тон вічам – реліктові племінних сходів, що скликалися в надзвичайних випадках , – завжди задавали боярські партії та близька до них жменька крупного купецтва. Ліпші мужі, намагаючись використати в політичній боротьбі міські маси як третю силу, маніпулювали настроями простої чаді, а також провокували і скликання самих віч, і спалахи анархії, якими нерідко супроводжувалися вічові зібрання в напружених політичних ситуаціях – коли йшлося про зміщення небажаного князя або запрошення на княжий стіл вигідної для місцевої знаті кандидатури. За приклад можуть слугувати хвилювання в Києві 1068, 1113 та 1157 рр., викликані тертям боярських партій з князями, коли чорні люди грабували двори багатіїв, купців-лихварів і навіть самого князя, розправляючись водночас із княжим управлінським персоналом, що заплямував себе зловживаннями. У цілому ж, городяни мусили складати присягу вірності кожному новому князеві. Це називалося хресним цілуванням (целоваша к нему хрест) і супроводжувалося присягою, фрагмент тексту якої наведений у літописі під 1158 р.: "Ти нам князь єси, і дай Бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування".

Дайте порівняльну характеристику Галицькому і Волинському князівству

Галицьке князівство

Волинське князівство

Давньоруське феодальне князівство, що займало північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту й Серету, на півдні його територія доходила до Чорного моря й Дунаю. Наприкінці 10 ст. за Володимира Святославича Галицька земля увійшла до складу Київської Русі. Головними містами її були: Галич, Перемишль, Звенигород і Теребовля. Економічному зростанню Галицької землі сприяли природні умови, приплив населення з Придніпров’я, віддаленість від степів, де кочували половецькі орди, зростання торговельних зв’язків з іншими руськими землями, західними і південними слов’янами, Західною Європою, Візантією. У Галицькому князівстві рано почали розвиватися феодальні відносини і склалась особливо сильна боярська верхівка. В кінці 11 – на початку 12 ст. Галицька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого – Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, відокремилася від Києва. Спочатку вона була роздроблена на кілька князівств, але Володимирко Володарович 1144 р. об’єднав їх в одне князівство зі столицею у Галичі. Галицьке князівство  досягло найбільшої могутності за князювання Ярослава Осмомисла (1152-1187), який вів запеклу боротьбу проти боярства. Після смерті Ярослава настали занепад князівської влади і ослаблення впливу Галицького князівства. З цього скористалися угорські феодали, які 1188 р. захопили Галич. Проти іноземних загарбників спалахнуло Галицьке повстання 1189 р. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич оволодів Галицьким князівством і об’єднав його з Волинським князівством в єдине Галицько-Волинське князівство.

Утворилося на землі волинян. Із Х ст. входило до складу Київської Русі. Центром князівства був Володимир. Першим князем став син Володимира Святославича Всеволод. Започатковане старшим сином Ярослава Мудрого Ізяславом по смерті батька. В 1154 розділилося на Володимиське і Луцьке. Далі історія Волинське князівство зосереджується у Володимирському князівстві, на чолі якого став Мстислав Ізяславич. Наприкінці 1160-х років воно було поділене між його синами. У другій половині XII ст. Волинське князівство перетворюється на одне з найсильніших у Давній Русі. Найбільшої могутності воно досягло за князювання Романа Мстиславича (1170—1205). Роман Мстиславич об'єднав Волинське князівство з Галицьким. Луцьке князівство залишалося напівсамостійним до 1228, коли увійшло до Волинського князівства Василька Романовича — складової частини Волинсько-галицького князівства. Князівство займало територію по Бугу, Стиру, Горині й правих притоках Прип'яті.

 

В чому  полягали особливості політичного життя Галичини ?

    В Галицько-Волинському князівстві, як в інших князівствах Русі періоду роздробленості, державна влада належала князю, який спирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Князь і боярсько-патриціанська верхівка були пов’язані спільними інтересами, скерованими проти експлуатованих груп — селян, дрібних бояр та незаможного населення міст; вони держали спільний фронт, придушуючи всякі виступи незадоволених мас. Але, одночасно, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати «самодержцем», бояри — обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба знаходила відбиток у деяких формах державного устрою.

    Внаслідок близьких зв’язків з Польщею, Угорщиною та іншими країнами Центральної Європи в устрої Галицько-Волинського князівства з’явилися деякі елементи західного права, яких не зустрічаємо в інших князівствах Русі.

   Галицько-волинські, як і всі інші, князі виводили свою  владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за «отцину», а Галичину називав «полуотчиною». Такі самі погляди були поширені серед боярської верхівки. Бояри просили угорського короля: «Дай нам, отчича, в Галич Данила», і посадили його «на столі його батька великого князя Романа». Князі у грамотах підкреслювали свою генеалогію: «Се я, князь Володимир, син Васильків, внук Романів…», «Се я, князь Мстислав, син короля, внук Романа». Юрій II титулує себе «уродженим князем» або «дідичем».

   Загально прийнятим титулом галицько-волинських правителів був «князь». Це видно на прикладі вживання цього титулу літописами та з княжих документів.

    Деяким князям як виняток надавано титул «великого князя». Так титулуються в Галицько-Волинському літописі Роман Мстиславич  та його жінка «княгиня велика» Романова. Але ці титули вживано лише після смерті Романа і лише в Галицько-Волинському літописі, — отже, виникає питання, чи Роман справді називав себе великим князем. Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у сан київських князів. Тривалий титул «великих князів» встановили лише суздальські князі. Роман деякий час володів Києвом і Київщиною — може, виходячи із цього, літописці називали його великим князем.

    Галицько-Волинський літопис у деяких випадках називає великим князем Данила, а один раз обох братів, Данила і Василька. З цього видно прагнення літописця звеличати своїх князів найбільш почесними назвами. Але місце «великого князя» надалі зайняв титул короля. Цей титул прийшов на західноукраїнські землі із Західної Європи. «Королем Галичини» вперше назвав себе угорський король Бела III 1189 p. Пізніше Андрій II, прийнявши протекторат над молодшими Романовичами, почав звати себе королем Галичини і Володимирії (з 1206 р.).

 Яке значення Галицько-Волинського князівства в історії України ?

     Історія Галицько-Волинського князівства — складова частина історії Русі періоду феодальної роздробленості, що була закономірним етапом розвитку країни. Феодальний спосіб виробництва при натуральному господарстві, слабості економічних зв’язків та відсутності національного ринку призвів до розподілу території Русі на окремі землі і князівства. Серед них були Галицьке і Волинське, які в кінці XII ст. об’єдналися у складі Галицько-Волинського князівства. В південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій.

    Досліджуваний період характеризується низкою важливих соціально-економічних явищ. Це насамперед зростання феодальної власності за рахунок розвитку сільського господарства шляхом поневолення мас селянства. Спостерігається також процес відокремлення ремесла від землеробства, зростання міст як осередків ремісничого населення та торговельного обміну, що охоплює широкі області. Загострюються соціальні відносини, розгортається боротьба поневолених трудящих мас проти експлуататорів. Характерною рисою цього періоду є боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади та за стійке об’єднання галицько-волинських земель в одне князівство. Таке «об’єднання більш значних областей у феодальні королівства» 1 протидіяло процесові роздроблення Русі і було, без сумніву, прогресивним явищем. Велике значення мала також боротьба за єдність дій руських князівств, за їх єднання для відсічі агресії іноземних феодалів.

Використана література

1. Аркас М. М.   Історія України-Русі. — К.: Вища школа, 1991. — 395 с.
2. Винокур І.  Давня і середньовічна історія України : Навч. посібник для учнів середн. шк.. -К.: Глобус, 1996. -223 с.
3. Гончарук, П. С.   Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.
4. Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.
5. Давня історія України: В 3 т./ НАН України. Ін-т археології; Редкол.: П.П.Толочко  та ін.. -К.: Ін-т археології НАН України, 1998 —  Т.2: Скіфо-антична доба
6. Король В. Ю.   Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.
7. Крип'якевич І. П.   Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.
8. Юрій М. Ф.   Історія України : Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. -249 с.
9. Яковенко Н.  М.    Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття : Навч. посібник,. -К.: Генеза, 1997. -312 с.