Одна з основних проблем соціальної політики Італії — історична відмінність у прибутках населення в північних і південних регіонах, що відображається статистикою по безробіттю. Відносно загального рівня безробіття в Італії (11,3%) рівень безробіття на півночі країни складав близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських величин), а для півдня — більше 20%. Така ситуація відображається на ролі, яку відіграє соціальний захист: пенсія по інвалідності в економічно слабких регіонах, окрім свого основного призначення, виконує роль допомоги по безробіттю й соціальної допомоги.

Істотною проблемою є одночасне існування погано соціально-гарантованих секторів в економіці й секторів, де гарантованість соціальних послуг вища (зокрема, в силу широкого розвитку профспілкового руху на півночі країни).

Особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які в силу різних причин опинилися без жодних прибутків. Через цю та інші обставини італійська соціальна політика часто характеризувалася як «рудиментарна».

Наступною проблемою є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення — 15,4% від ВВП — тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%).

Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії — один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім'ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя зростає частка людей похилого віку.

Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До проблем можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг і виплат щодо основних принципів системи соціального страхування.

Протягом останнього десятиліття ХХ століття проблеми соціальної сфери в Італії висунулися на перший план. Істотним поштовхом для змін у системі соціального захисту стали зростаючі процеси європейської інтеграції, спрямовані на зближення соціально-економічних параметрів країн — учасниць Європейського союзу.

На сьогоднішній день система соціального захисту Італії характеризується рядом невирішених питань. Одна з основних проблем соціальної політики Італії — традиційне розходження в доходах населення в північних і південних регіонах, що відбивається статистикою по безробіттю. На тлі загального безробіття в Італії (11,3% — 1999 р.) рівень безробіття на півночі країни становив близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських величин), а на півдні — більше 20%. Особливо чітко це проявляється в тій ролі, що в умовах італійської системи соціального страхування починають грати деякі його види. Насамперед це стосується пенсії по інвалідності, що в економічно слабких регіонах, крім свого основного призначення, виконує роль допомоги з безробіття й соціальної допомоги.

Для Італії характерна більше висока, чим в інших країнах Західної Європи, частка незайнятих жінок, число яких у загальній чисельності безробітних становить 16% (що майже вдвічі перевищує рівень чоловічого безробіття — 9% і молоді, рівень безробіття серед якої також досить високий — 12,4%).

Негативну роль в італійській системі соціального захисту грає одночасне існування погано соціально гарантованих секторів економіки й секторів, у яких завдяки певним обставинам (наприклад, широкий розвиток профспілкового руху, особливо на півночі країни) гарантованість соціальних послуг більше висока. Крім того, сюди також ставиться й незадовільний захист від ризиків людей, які по різних причинах виявилися без яких-небудь доходів. У силу цих, а також ряду інших обставин італійська соціальна політика часто характеризувалася як "рудиментарна".

Серйозну проблему являє собою асиметрична структура соціальних витрат. Це проявляється, зокрема , у тім, що найбільш велику частку соціальних витрат становить пенсійне забезпечення — 15,4% ВВП (при середньоєвропейському рівні — 11,9%), тоді як на підтримку родини, материнства, утворення й політику зайнятості затрачаються порівняно незначні засоби (близько 0,8%). Із цієї причини Італію (втім, не без підстави) іноді називали країною пенсіонерів. Так, до 1992 р. система пенсійного забезпечення Італії була, мабуть, найбільше "щедрої" у порівнянні з іншими країнами ЄС. Наприклад, законом гарантувалося без визначення границь пенсійного віку одержання пенсії після 35 років страхування. Державні службовці мали право на повну пенсію вже після 20- літнього страхового стажу. Серед інших країн ЄС Італія мала найбільше число пенсіонерів у віці до 60 років. Оскільки розмір пенсії розраховувався на підставі доходу останнього трудового років, характерні "зрушення" у кар'єрі перед виходом на пенсію стали частим явищем у країні. Крім того, порівняно просто можна було одержати пенсію по інвалідності: для цього було потрібно всього 5 років виплати страхових внесків, а на рішення про надання пенсії по інвалідності найчастіше впливала не тільки працездатність претендента в медичному змісті, але й соціальні й економічні умови.

Незважаючи на те що соціальна політика Італії як і раніше залишається в компетенції держави, проте економічна політика Європейського союзу робить на неї певний вплив. З одного боку, ЄС не втручається в соціальну політику країн-учасниць. З іншого боку, економічна політика Євросоюзу побічно впливає на економіки вхідних у нього держав шляхом установлення критеріїв зближення в економічній сфері. Вирішальний вплив вона зробила на італійську соціальну політику на початку 90- х років, давши відчутний поштовх реформаторським заходам у соціальному секторі. "Європозування" стало важливим фактором для проведення соціальних реформ в Італії не в останню чергу й тому, що на відміну від інших країн Європи, де Євросоюз найчастіше розглядався як нова бюрократична структура, що обмежує повноваження національних держав, в Італії з європейським об'єднанням завжди зв'язували надію на поліпшення у власній країні. Італійці належали до прихильників інтеграції, цінуючи її навіть вище, ніж об'єднання Італії в XІ сторіччі (ця думка виразили 76% респондентів суспільного опитування, що проводилося наприкінці 90- х років). Подібне відношення населення країни до питання, що не завжди викликав позитивну реакцію в інших країнах — учасницях Європейського союзу, бачиться насамперед у традиційно глибокій недовірі населення до власної держави. Причини такої недовіри, мабуть, кореняться не тільки в особливостях національного характеру або менталітеті італійців, але й у конкретних проблемах, характерних для всієї італійської економіки й соціального сектора зокрема .

Отже, реформаторські заходи, початі з початку 90- х років, були обумовлені в основному реакцією на необхідність економічної модернізації в рамках європейської інтеграції. Крім того, все це доповнювалося внутрішніми умовами, до яких ставляться специфічні проблеми й особливості соціального сектора Італії, а також позитивне відношення населення до процесів європейської інтеграції. Тенденції розвитку соціальної політики в Італії 90- х років ХХ століття були, отже, пов'язані із двома особливостями. З одного боку, критерії конвергенції ЄС обумовлювали проведення твердої рестриктивної політики в соціальному секторі. З іншого боку, недосконалості італійської соціальної системи робили очевидним необхідність розширення тих сфер соціального забезпечення (сімейна політика, страхування по безробіттю, соціальна допомога), які були традиційно "слабкими" у загальній системі соціального захисту.

Список використаної літератури

1. Доэл М., Шадлоу С. Практика социальной работы. М.,1995
2. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом. М.,1996
3. Леннеер-Аксельсон, Тюлефсон И. Психосоциальная помощь населению. М., 1995

4. Теория и методика социальной работы. /Под ред. С.И. Григорьева. М.,1994