Теорія особистості

Категорія (предмет): Психологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Теоретичні аспекти психологічної характеристики особистості.

1.1. Психологічна характеристика особистості.

1.2. Аналіз типів особистості за психологічними напрямками. Теорія З. Фрейда і К. Юнга.

1.3. Теорія відчуження Е. Фромма.

1.4. Гуманістичні теорії особистості К.Роджерса і А.Маслоу.

1.5. Диспозиційні теорії особистості.

2. Практичне дослідження особистості у ракурсі рольової теорії.

2.1. Порівняльний аналіз рольових теорій особистості.

2.2. Концепція рольового конфлікту.

2.3. Методика дослідження особистості.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність темиполягає в тому, що людська особистість є природною істотою. Але разом з тим особистість є суспільною істотою. Вона народжується і живе у суспільстві, в ньому дістає певне виховання і освіту. Психічні властивості людини не тільки виявляються в її відносинах з іншими людьми, а й формуються під провідним впливом цих відносин і через них. Тому правильно зрозуміти суть особистості можна лише розглядаючи її в зв’язках і відносинах з іншими людьми.

Особистість живе, діє і формується в певному колективі, який є складовою суспільства. Колектив є важливою життєвою умовою формування повноцінної особистості, її свідомості і самосвідомості. Тільки в тісному зв’язку з колективом особистість може виявити свої сили і достоїнства.

Суттєві властивості особистості полягають передусім у тому, на що спрямована їх діяльність, якими потребами та інтересами вона мотивується, якими ідеалами, поглядами, переконаннями керується людина в своїй поведінці. Суттєвими рисами особистості є також її здібності, темперамент і характер.

Не у кожній праці певного автора висвітлене актуальне питання: характеристика особистості. Наприклад, в працях Теплова Б. М. «Психология музыкальных способностей», Кирієнко В. І. «Психология способностей к изобразительной деятельности», дана характеристика особистості тільки певних нахилів і уподобань. Такі автори як Пелех П.М. Питання психології особистості, зб. „Радянська психологічна наука за сорок років” К., 1958. Ковальов А. Г., Мясищев В. П., „Психологические особенности человека», т. 11, Способности, М., 1959; широко висвітлюють різні аспекти характеристики особистості по різним психологічним напрямкам. Великого значення у цих роботах надано використанню досвіду навчання педології на початку століття в нашій країні. У працях наведено чимало випадків з психокорекційної, психотерапевтичної практики.

1. Теоретичні аспекти психологічної характеристики особистості

1.1. Психологічна характеристика особистості

Особистість характеризується цілим рядом психічних властивостей. Властивості, що виявляються в окремих формах психічної діяльності особистості: чутливість, спостережливість, якості пам’яті, мислення, емоціональні та інші риси. Однак психологічна характеристика не вичерпується цими властивостями. Вони є складовими елементами суттєвих синтетичних її рис, які характеризують особистість в цілому.

Як уже зазначалось вище, корінною рушійною силою дійових відношень людини до зовнішнього світу і до інших людей є потреби, первинні: природні і вторинні: суспільні за своїм походженням. Спрямованість особистості характеризується передусім співвідношенням первинних і вторинних потреб в її житті. З цим співвідношенням пов’язаний зміст і характер тих цілей, на досягнення яких спрямована діяльність особистості, їх суспільна значущість.Життєві цілі особистості складаються під впливом того суспільства , в якому вона живе. Вони є суспільними і водночас особистими. З життєвими цілями особистості тісно пов’язані її ідеали. Ідеали людей теж формуються під впливом суспільних умов їх життя. Вони мають конкретно – історичний характер. Ідеали формуються в процесі життя і діяльності людини. Ідеали людей визначаються тими економічними і політичними умовами, в яких люди живуть. Спрямованість особистості характеризується і її переконаннями. Переконання – це певні знання, в правильності і життєвій важливості, в яких людина глибоко впевнена і які служать їй керівництвом до дії[8, с. 97]. Сила і твердість переконань спирається не тільки на логічну обґрунтованість цих знань, всебічно їх продуманість, а й на розуміння їх життєвої важливості, життєвого смислу, ствердженого досвідом людини. Перетворення знань на переконання є тривалим і складним процесом. Знання не зразу стають переконаннями людини. Формуючись, переконання щільно пов’язуються з інтересами людини, її почуттями, стають для неї близькими і дорожчими. В переконанні думка виступає в єдності з почуттям. Переконання є дуже цінною рисою особистості. Здатність особистості мати тверді і глибокі переконання є однією з найкращих її якостей (М. Г. Чернишевський) [8, с. 97].

Павлов пише, що життя виразно вказує на дві категорії людей: художників і мислителів. Між ними велика різниця. Одні художники в усіх їх родах. Інші – мислителі – саме дроблять дійсність і тим ніби умертвляють її.Є чотири типи темпераменту: холерики, сангвініки, флегматики і меланхоліки. Ці види темпераменту в чистому вигляді зустрічаються дуже рідко. У більшості людей поєднуються риси різних темпераментів. Кожна людина індивідуально – своєрідна. При вій її важливості важливо чим керується людина в своїй поведінці, як вона ставиться до своїх обов’язків, до інших людей і до себе самої. Це і є характер людТемперамент органічно поєднаний з різними властивостями характеру. Характер становить собою цілісне утворення. Проте це ціле складається з певних компонентів, які характеризують ті чи інші риси поведінки людини. Павлов вказував на те, що визнання цілісності характеру не перешкоджає виділенню в ньому окремих рис, одні з яких висуваються, інші – маскуються. В сукупності ці риси дають нам цей характер.

Розумові риси особистості становлять істотну сторону в структурі її характеру. Не тільки розумові, а й емоціональні риси людини стають складовим моментом її характеру.

1.2. Аналіз типів особистості за психологічними напрямками. Теорія З. Фрейда і К. Юнга

Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психічних функцій, процесів, станів, властивостей людини. У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблем особистості можна умовно розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних досліджень особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині ХХ ст. Розглянемо основні теорії особистості.

Одна з найвидатніших теорій особистості була створена З. Фрейдом. Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, — лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов) та агресивну ( потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу „несвідомого”. Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи „ цензуру” свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина – твори мистецтва, літератури , — це , символізація витиснених у „підпілля” несвідомих потреб. З. Фрейд вважав міфи, народні звичаї, снобачення також наслідком символізації біологічних потреб. Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за З. Фрейдом, утворюють три основних компоненти: „ Воно”, „ Я” і „ Над – Я”. У сфері „Воно” домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. „Я” підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого – нормам і вимогам дійсності. „Над – Я” – це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль „ цензора”[]. Отже, „Я”, за З. Фрейдом ,звичайно перебуває у конфлікті, поскільки вимоги „Воно” і „Над – Я” несумісні. Тому „Я” постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція , заміщення , витиснення[11, с. 151].

Одним із учнів австрійського психоаналітика є К. Г. Юнг (1875- 1961) – швейцарський психолог, засновник аналітичної психології. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів памяті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження [11, с. 155].Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими або витисненими із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці особистого несвідомого являють собою констеляцію почуттів, думок та спогадів, що певним чином організовані у так званих „комплексах”. Центральну роль серед архетипів Юнг відводив архетипу „самості” як потенційному центру особистості на відміну від „Его” („Я”) як центру свідомості. Інтеграція змісту колективного несвідомого – мета прогресу становлення особистості ( самореалізації, індивідуації). Головна мета психотерапії – відновлення порушених зв’язків між рівнями психіки[11, с. 155]. К. Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Відомим учнем З. Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870 – 1937). Він заснував індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював , що основне в людині — не її природні інстинкти , „суспільне почуття” або „почуття спільності”. Це почуття є природженим , але має розвиватися впродовж життя[11, с. 159].На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції ( „Воно” , „Я” та „Над – Я” ). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості , прагнення влади самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації , які лежать в основі всієї людської діяльності.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, „соціальне почуття” є неминучою компенсацією будь – якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. Учений виділяв різні види компенсаціїТак з`являється невроз[11, с. 160].Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв’язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. пансексуалізм. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки ( корінна тривога ) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному , і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи „стратегії” поведінки[11, с. 163]. Цих стратегій три:

1.3. Теорія відчуження Е. Фромма

Найбільш „соціалізованим” ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900 – 1980). В умовах науково – технічного поступу людина, за Е. Фроммом, втрачає зв’язки зі світом та іншими людьми. Виникає відчуження людини , яке Е. Фромм називає „негативною свободою”. Людина стає „вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози.Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою міжлюдських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у почуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження[11, с. 170].

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження. Для подолання відчуженості Е. Фромм пропонує прищеплювати людям гуманістичні засади, в основі яких лежить почуття любові. Це почуття притаманне найбільш розвиненому типу соціального характеру людини – духовному, продуктивному. Потреба в любові передбачає два її типи – любов до себе і любов до інших людей. Відчуження губить людину, породжує неврози, а любов сприяє її оздоровленню і в цілому – покращанню суспільства[11, с. 170].

1.4. Гуманістичні теорії особистості К.Роджерса і А.Маслоу

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902 – 1990) Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе , „Я- концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, — все це визначається К. Роджером як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоровя в різних життєвих ситуаціях.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А. Маслоу (1907 – 1970 ) головною характеристикою особистості вважав потяг самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як вважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей[11, с. 174].За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби в безпеці;

3) потреби в любові й прихильності;

4) потреби у визнанні та оцінці;

5) потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та інше.

1.5. Диспозиційні теорії особистості

Представником диспозиційної психології США – Г. Олпорт (1887 – 1967). Г. Олпорт вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв’язку з іншими людьми [18, с. 53]. Особистість, за його визначенням, — динамічна організаціяособливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно „розривати” гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, „відв’язуючи” її від біологічних потреб [18, с. 54].Як важливий механізм розвитку особистості Г . Олпорт визнає „ рису”, під якою він розуміє „рису – мотив”, „рису – інтерес”, тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором „рис – мотивів”, які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис – основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості [18, с. 55].Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Здоровій особистості, за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис. Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис – мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

2. Практичне дослідження особистості у ракурсі рольової теорії

2.1. Порівняльний аналіз рольових теорій особистості

Сучасний етап психології особистості можна охарактеризувати як посткласичний, тобто такий, що пов'язаний з розробкою інтегративних моделей особистості, зближенням різних теорій особистості, що описують особистість з різних (часом протилежних) точок зору. Ця тенденція особливо яскраво втілюється у відомій книзі С. Мадді, присвяченій порівняльному аналізу теорій особистості, яка нарешті з'явилася в російському перекладі [5, с. 44]. Однак ще рано говорити про створення метатеорії особистості, яка б знімала всі суперечності між різними школами і підходами. Йдеться лише про класифікацію теорій особистості та про знаходження спільних підходів для їх опису й аналізу.

За всієї ґрунтовності здійсненого аналізу, він на мою думку не позбавлений окремих обмежень. Так, у ньому немає опису так званих рольових теорій особистості, насамперед таких, як теорія особистості символічного інтеракціонізму, психодраматична теорія особистості, транзактна (чи транзакційна) теорія особистості, і певною мірою теорія рольового конструкту. Ці теорії, незважаючи на значну популярність психотерапевтичних аплікацій, на які вони спираються, і солідну теоретичну обґрунтованість, не стали достатньо популярними. Вони, зокрема не включені (за винятком останньої) не лише в згадувану книгу Мадді, а й у відомі підручники з теорій особистості [5, с. 44].

Для того, щоб надолужити ці прогалини, ми пропонуємо здійснити порівняльний аналіз рольових теорій особистості і спробувати подолати розбіжності між ними за допомогою концепції рольового конфлікту. Коротко зупинимося на основних положеннях рольових теорій особистості. У теорії Морено найбільш глибинним філогенетичним фактором особистості, що формує людську поведінку, вважається її спонтанність. Зі зникненням спонтанності особистість гине. Структура особистості, на думку Морено, являє собою набір ролей. Фундаментальне значення мають ролі (первинні рольові категорії):

Розвиток особистості Морено розглядав у двох аспектах: як соціоемоційний (формування здатності до міжлюдських відносин) і рольовий розвиток (набуття досвіду завдяки рольовому навчанню). Соціоемоційний розвиток починається з феномена спонтанної соціалізації не зв'язаних спорідненням людей на найбільш ранньому ступені їхнього розвитку. На 1-20-му тижні діти живуть на стадії органічної ізоляції, не зауважуючи одна на одну. З 20-24-го тижня починається стадія горизонтальної диференціації, коли контакти не залежать від індивідуальних особливостей дітей, а зумовлені ступенем близькості (розміщенням ліжечок). На 40-42-му тижні починається стадія вертикальної диференціації, коли на групову організацію починають впливати фізична сила і кмітливість. У групі утворюються "верх" з її лідерами і "низ" з несамостійними й відособленими членами групи. Однак взаємні соціометричні вибори у маленьких дітей рідкі через нерозвиненість феномена теле, тобто здатність спілкуватися на деякій дистанції, передаючи здалеку емоційні повідомлення один одному [5, с. 45].

Приблизно на сьомому році життя соціометрична структура дитячих груп змінюється. Численні взаємні вибори свідчать про те, що фактор теле стає більш діючим. До завершення пубертата і появи типових для дорослих людей групових структур, змінюючи одна одну, виникають дві стадії переваги різностатевих і дві стадії переваги одностатевих виборів.

Величезного значення Морено надавав рольовому розвитку. Він писав, що поява ролі є первинно стосовно "Я", підкреслюючи цим невід'ємне значення ролей у розвитку особистості. У його теорії розглядаються кілька стадій рольового розвитку людини.

Ембріональна стадія. На цьому рівні людина, за Морено, вступає у відношення зі світом, тобто в неї виникає поведінка. Дитина і мати утворюють функціональну органічну єдність (органічну плаценту). Найважливішим фактором нормального розвитку в цей час є спонтанність (S-фактор). Нормальні (спонтанні) пологи — це безтравматичний перехід від внутрішньо до позаутробних умов існування[5, с. 46].

Перший психічний всесвіт (матриця всесвітньої ідентичності). На цій стадії дитина ще не диференціює об'єкти і живих істот. Мати разом з дитиною утворюють інтеракціональну єдність (соціальну плаценту), переживання якої стає глибинним переживанням тотожності зі світом і формує наступну довіру до власного буття (відповідне описаній Еріком Еріксоном базовій довірі до світу). Причиною сильної концентрації дитини на стадії всесвітньої ідентичності є акціональний голод, що спонукує її повністю віддаватися дії. Інтеракція (як і на наступних стадіях) здійснюється завдяки процесам розігріву[5, с. 46].

Перший психічний всесвіт (матриця всесвітньої реальності). Дитина починає розрізняти і впізнавати оточуючих людей і предмети, однак вона робить це тільки в момент, коли вони реально присутні. Уявлення про речі або відсутні або не диференціюються від самих предметів.

Другий психічний всесвіт. Єдине сприйняття світу дитиною розділяється на сприйняття реальності і фантазію, що є передумовою виникнення дискурсивного мислення. Завдяки абстрактному мисленню поступово змінюється сприйняття світу, відбуваються диференціація мови і формування понять. На цій стадії дитина знайомиться з ролями ще до того, як вона здатна діяти. Вона повинна навчитися жити і в реальності, і в уявленні, не віддаючи переваги жодному світу на шкоду іншому. Якщо людина залишається на рівні сприйняття реальності (у рамках матриці всесвітньої реальності), це загрожує їй слабоумством. І навпаки, застрягання на своїх уявленнях може стати причиною невротичної відгородженості від реальності через ірреальні страхи і бажання.

Третій психічний всесвіт. Людина переживає тотожність із трансперсональним буттям. Це переживання не є обов'язковим у психосоціальному відношенні. Воно відбувається не тільки у психічних чи соціальних ролях, а і завдяки трансценденції до нової рольової категорії інтегративного переживання[5, с. 47].

У процесі рольового розвитку послідовно формуються всі рольові категорії: соматичні, психічні, соціальні і трансцендентні. Коли яка-небудь фаза минає чи відбувається повернення на попередні рівні, то спостерігаються різні випадки особистісної патології. Так, пропуск формування психічних ролей призводить до психопатичного розвитку, а соціальних — до шизоїдного. Повернення до нижчих рівнів є причиною розвитку страху, що може виявлятися в різних невротичних і психотичних порушеннях. Метою психодрама-терапії є пробудження спонтанності людини, що виражається у творчому акті.

У теорії особистісних конструктів (Дж. Келлі) активно використовується поняття "роль", що припускає форму поведінки, яка логічно випливає з розуміння особистісних думок і вчинків інших людей, діяльнісно пов'язаних з нею. Прийняття ролі вимагає, щоб принаймні один із взаємодіючих індивідів усвідомлював, яким чином інший індивід інтерпретує явища чи події. Ролі не обов'язково повинні бути обопільними, тобто особистості не потрібно аналізувати виконавця ролі для того, щоб бути включеною в соціальні відносини. Для дослідження ролей особистості Келлі розробив репертуарний тест рольового конструкту (Реп-тест)[5, с. 48].

Теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід, Г. Блумер, Э. Гоффман, М. Кун та ін.) розглядає особистість за її соціальними ролями. Вона належить до соціологізаторських концепцій, оскільки стверджує, що соціальне середовище є вирішальним фактором розвитку особистості і висуває на перший план значення міжособистісної взаємодії людей (інтеракції), рольової поведінки [5, с. 48].

Важливим є твердження про те, що основний механізм і структура особистості пов'язані з рольовою сутністю. Особистість розглядається як сукупність її соціальних ролей. Згідно з цими поглядами, людина у своєму житті, спілкуванні з іншими людьми, діяльності ніколи не залишається "просто людиною", а завжди виступає в тій чи іншій ролі, є носієм визначених соціальних функцій і суспільних нормативів. За теорією ролей, виконання ролі має велике значення у розвитку людської особистості. Розвиток психіки, психічної діяльності, соціальних потреб відбувається не інакше, як у виконанні визначених суспільних рольових функцій, а соціалізація людини являє собою формування її соціальних ролей.

Соціальні ролі розглядаються у трьох планах:

1) соціологічному — як система рольових очікувань, тобто задана суспільством модель ролі, що має велике значення для формування особистості й оволодіння нею соціальними ролями;

2) соціально-психологічному — як виконання ролі і реалізація міжособистісної взаємодії;

3) психологічному — як внутрішня чи уявлювана роль, яка не завжди реалізується у рольовій поведінці, але певним чином на неї впливає.

Взаємозв'язок цих трьох аспектів і становить рольовий механізм особистості. При цьому провідними вважаються соціальні рольові очікування (експектації), які визначають поведінку людини, за що концепція інтеракціонізму самим основоположником її Дж. Мідом названа "соціальним біхевіоризмом". Одне з найважливіших понять цієї теорії — "прийняття ролі іншого", тобто уявлення себе на місці партнера по взаємодії і розуміння його рольової поведінки. При цьому людина приводить свої експектації стосовно партнера у відповідність з його соціальними ролями. Без такої відповідності не може виникнути інтеракція, а людина не може стати соціальною істотою, усвідомити значущість і відповідальність власних дій і вчинків [5, с. 49].

У концепції транзактного аналізу Э. Берна особистість розглядається як сукупність особливих станів Его, що виявляються у специфічних станах свідомості і зразках поведінки. За допомогою структурного аналізу автор виділяє три основних Его-стани.

"Батько" — стан, скопійований зі справжніх батьків чи інших авторитетних у дитинстві особистостей. Крім моделі ролі батька, він містить багато інших стереотипів і автоматизованих форм поведінки, відбиваючи традиції, цінності, норми і правила. "Батько" уособлює функції контролю над дотриманням норм і розпоряджень (які людина запозичує, часто некритично, протягом життя), а також заступництва і турботи. Це по суті актуалізація моральної сфери особистості [5, с. 50].

"Дитина" — частина особистості, що збереглася від справжнього дитинства, яка містить афективні комплекси, пов'язані з ранніми дитячими враженнями і переживаннями. Цей стан може бути у двох формах: як природна "Дитина", що є джерелом інтуїції, творчості, спонтанних спонукань і радості; як пристосована залежна "Дитина", що змінює поведінку під впливом "Батька" (може бути слухняною чи, навпаки, примхливою). Це за сутністю — актуалізація емотивної сфери особистості.

"Дорослий" — стан, у якому здійснюється переробка інформації та її імовірнісна оцінка для ефективної взаємодії з навколишнім світом; демонструються тверезість, незалежність і компетентність. "Дорослий" контролює дії "Батька" і "Дитини", будучи посередником між ними. Це по суті актуалізація раціональної сфери особистості[5, с. 50].

У різних життєвих ситуаціях, насамперед у процесі спілкування з іншими людьми, особистість зазвичай перебуває в одному з трьох Его-станів, що у даний момент активізований. Однак можливе і поєднання двох Эго-станів, або, точніше, "зараження" (контамінація) одного стану іншим. Таким механізмом зараження Берн пояснює різні випадки особистісних патологій і відхилень аж до психічних захворювань. За допомогою розробленого Берном методу психотерапії можна здійснювати "знезаражування" (деконтамінацію) Эго-стану "Дорослого", досягати його автономності з наступним відновленням "Я-справжнього" [5, с. 52].

За допомогою концепції Эго-станів можна розглядати процес міжособистісної взаємодії. Елементарна одиниця спілкування, що складається з транзакційного стимулу й реакції, називається трансакцією. За допомогою своєї концепції Берн вивчає і більш складні форми поведінки людини — "ігри" чи "серії наступних одна за одною прихованих додаткових транзакцій з чітко визначеним і передбачуваним результатом", а також життєві сценарії, що лежать у їх основі. За допомогою психологічних ігор люди часто неусвідомлено компенсують свої особистісні проблеми. Берн створив власну теорію і типологію ігор і сценаріїв.

Теорія транзактного аналізу є найбільш самодостатньою з розглянутих теорій, оскільки вона містить майже всі основні компоненти теорії особистості, насамперед — концепцію структури особистості (структурна модель его-станів), концепцію розвитку (формування життєвого сценарію) та концепцію особистісної психопатології (контамінації его-станів, дисгармонійність життєвого сценарію). В теорії транзактного аналізу досить широко використовується поняття роль, зокрема в концепції психологічних ігор, хоча воно розглядається скоріше як робоче поняття, а не категорія, що несе методологічне навантаження. Поняття "роль" набуває певного розвитку у послідовників Е. Берна, наприклад С. Б. Карпман розробив концепцію "драматичного трикутника", в якій він користуючись поняттями ролей "Жертви", "Переслідувача" та "Рятівника" здійснює драматичний аналіз сценарію [5, с. 52]. Проте, послідовної рольової теорії в рамках цього підходу не створено, окремі рольові аспекти ще чекають своєї розробки, зокрема потребує з'ясування співвідношення між поняттями "роль" та "его-стан", місце "ігрових" та життєвих ролей людини в життєвому сценарії тощо.

Теорія символічного інтеракціонізму розглядає переважно соціальні детермінанти розвитку особистості, явно недооцінюючи внутрішньоособистісні чинники. Соціалізація з точки зору цієї теорії — це засвоєння соціальних експектацій і оволодіння умінням прийняття ролі іншого. Внутрішні чинники розвитку, тенденції самореалізації особистості певною мірою недооцінюються. В теорії особистості Морено — навпаки, розвиток особистості розглядається як послідовне розгортання основних рольових категорій, які охоплюють всі сторони людського буття. Ці рольові категорії розвиваються згідно принципу спонтанності, а соціальні детермінанти розвитку мають другорядне чи третьорядне значення, причому розглядається здебільшого їх гальмівний вплив на вільний прояв спонтанності людини, що спричиняє психологічні проблеми, які треба долати [5, с. 53].

2.2. Концепція рольового конфлікту

Очевидно, в кожній із згаданих теорій є багато цінних ідей і цікавих результатів. Заслуговують уваги не лише суперечності між ними (хоча вони найбільш помітні при поверховому аналізі), але й можливість їх взаємодії, коли положення однієї теорії виступають доповненням чи продовженням іншої. Йдеться про інтегративний підхід, в рамках якого можуть бути розроблені складові частини загальної метатеорії особистості. Якщо розглядати обидві групи чинників розвитку особистості, то необхідно з'ясувати механізми їхньої взаємодії, взаємовідношення, в якому вони знаходяться. З кожною з цих груп факторів зв'язана певна група потреб:

— з одного боку — це потреба наслідувати інших, рольове научіння;

— з іншого — потреба в дії, акціональний голод, потреба в рольовій самореалізації.

Відповідно можна говорити про дві мотиваційні тенденції особистості — соціалізацію та індивідуалізацію, баланс між якими можна розглядати як основну тенденцію функціонування особистості та рушійну силу її розвитку [5, с. 54].

Очевидно, що обидві групи потреб мають велике значення в розвитку особистості, і віддавати перевагу одній з них (як це робиться в окремих рольових теоріях) — це методологічно некоректно. Справа не лише в неможливості точного вимірювання рівня людських потреб, що пов'язано зі складністю співставлення потреб різної модальності і природи, а значить і з труднощами визначення пріоритетів розвитку. З точки зору сучасних уявлень про мотиваційну сферу людини існують не окремі потреби, а більш складні утворення, що об'єднують протилежні мотиваційні тенденції.

Автор сучасної реверсивної теорії мотивації М. Дж. Аптер стверджує, що "…психологічні потреби утворюють протилежності: тобто для кожної психологічної потреби є протилежна потреба. Потреба в безпеці і спокої "протиставлена" потребі в хвилюванні і пригоді; потреба в серйозному досягненні "протиставлена" потребі у веселощах і негайному задоволенні. Взагалі говорячи, здорові люди вимагають задоволення кожної з цих альтернативних потреб, і це досягається переключеннями назад і вперед між ними ("реверсуванням") у ході повсякденного життя. Це означає, між іншим, що людям протягом часу властива непослідовність і навіть внутрішня суперечливість. Кожна з цих потреб — частина більш загального "способу буття", які відомі в теорії як "метамотиваційні модуси" [5, с. 55].

Потреби в рольовому розвитку підпорядковуються таким же реверсивним закономірностям, і здорова особистість потребує задоволення всіх частин метамотиваційного модусу. Проте, протилежні мотиваційні тенденції не завжди можливо наситити шляхом реверсування. Це залежить від багатьох чинників: від інтенсивності впливу соціуму, від сили особистісних потреб, від суперечливості між суспільними вимогами і потребами особистісної самореалізації. Потреби можуть вступати в протиріччя, коли одночасне задоволення протилежних тенденцій неможливе, або зустрічає великі перешкоди.

Коли неможливо одночасно задовольнити потреби в рольовому научінні і в рольовій самореалізації (тобто наслідувати соціальні експектації і розвивати рольову автономію), то неминучий рольовий конфлікт. В своєму житті людина періодично відчуває загострення рольового конфлікту, пов'язаного з розвитком її особистості. В суперечність вступають всі типи психологічних ролей людини: від ситуативних до життєвих. Протиріччя останніх можна тлумачити, як життєву кризу особистості, що є неминучою віхою розгортання життєвого шляху людини [5, с. 55]. Рольовий конфлікт, природно, викликає напруження, яке зв'язане з негативними переживаннями різного ступеню важкості. Прагнучи позбавитись цих переживань, людина проявляє активність, що, зрештою і спонукає розвиток її особистості.

За результатами нашого дослідження, протиріччя між потребами в рольовому научінні і рольовій самореалізації є рушійною силою особистісного розвитку. Основною тенденцією особистості є прагнення мінімізувати рольовий конфлікт, що виникає в процесі рольового розвитку при максимізації потреби в рольовій самореалізації. Однак баланс між екстернальними та інтернальними тенденціями для різних людей виявляється різним. Одні особистості частіше віддають перевагу внутрішнім цінностям, обираючи інтернальні стратегії поведінки в умовах рольового конфлікту. При цьому вони збільшують протиріччя між власною рольовою поведінкою і соціальними очікуваннями, провокуючи зовнішній або міжособистісний рольовий конфлікт. Інші особистості орієнтуються на зовнішню систему цінностей і обирають екстернальну стратегію, провокуючи внутрішній або внутріособистісний рольовий конфлікт. Тенденція особистості обирати одну з двох стратегій поведінки була названа нами локус рольового конфлікту.

За нашим припущенням локус рольового конфлікту — це не ситуативна поведінкова реакція, що визначається умовами ситуації, а особистісна характеристика, що в цілому є стабільною, незалежно від умов соціальної ситуації, хоча окремі поведінкові прояви можуть значно відхилятися в обидва боки в межах метамотиваційного модусу.

Для перевірки цього припущення було здійснене експериментальне дослідження, результатом якого стала розробка психологічної методики "Шкала локусу рольового конфлікту"[5, с. 56]. Це допомогло зробити висновок, що локус рольового конфлікту — це інтегральна базова характеристика особистості, що визначає не лише домінуючу стратегію поведінки людини в умовах рольового конфлікту, а й базову тенденцію рольового розвитку особистості. Вона впливає на цілий ряд рольових характеристик особистості і на особливості рольової самореалізації в цілому.

Дуже цікавим є питання про генетичні аспекти локусу рольового конфлікту. Очевидно (хоча ми ще не маємо достатню кількість експериментальних доказів цього твердження), що локус рольового конфлікту залежить від вроджених передумов. У маленьких дітей спостерігається різна вираженість проявів негативізму і нонконформізму, що є непрямими показниками інтернальності. Однак також правомірним є твердження, що поведінка дитини залежить від того, які стратегії заохочувалися, а які, навпаки, придушувалися батьками. Авторитарне виховання, блокування свободи і автономії дитини, батьківські заборони не лише формують відповідний життєвий сценарій людини (наприклад, сценарні заборони), а й сприяють зростанню тенденції екстернальностi, що звужує можливості повноцінної рольової самореалізації особистості [5, с. 56].

Концепція рольового конфлікту дозволяє не лише знайти точки дотику між існуючими рольовими теоріями особистості, а й побудувати власну оригінальну модель особистості, в якій є всі необхідні компоненти теорії. Розвиток особистості з точки зору цієї теорії розглядається як єдність двох процесів: рольової соціалізації та рольової самореалізації, в основі яких лежить формування особистісних (міжособистісних та життєвих) ролей людини. В кожній віковій стадії формуються певні життєві ролі, актуальні для даного періоду, що може служити основою періодизації особистісного розвитку. Зміна життєвих ролей при переході від однієї стадії до іншої, як уже говорилося, може трактуватися як життєва криза особистості, або рольовий конфлікт в сфері її життєвих ролей.

Структура і типологія особистості в нашій рольовій теорії також базується на понятті локус рольового конфлікту. Особистісні типи визначаються полярністю локусу рольового конфлікту та репертуаром особистісних ролей. Особистісні ролі як своєрідні стани особистості, що дозволяють розкрити певні сторони людського характеру, можуть втілювати різні, іноді протилежні властивості індивідуальності. Але можливі ситуації, коли деякі сторони індивідуальності не знаходять вільного виходу в рольовій поведінці. В кращому випадку — вони сублімуються в інших формах, або компенсуються уявними ролями; гірше — якщо відбувається повне витиснення в тіньову сферу, або блокування розвитку особистісних ролей, що рівнозначно дисгармонійному розвитку відповідних сторін особистості, депривації життєвих потреб тощо.

Дисгармонічність особистісного розвитку певним чином зв'язана з інтернальністю або екстернальністю рольової поведінки людини. Крайні соціально неадаптивні форми інтернальності можуть бути пов'язані з психопатичним розвитком особистості. Крайні соціально неадаптивні форми екстернальності, що ведуть до внутрішніх рольових конфліктів, часто є причиною невротичних і психосоматичних проблем. Крім того, неадаптивна екстернальність є основною причиною порушень нормального рольового розвитку особистості. Серед великої кількості можливих рольових дисгармоній лише назвемо такі, як рольовий інфантилізм, рольові девіації, рольові дисфункції або рольовий дефіцит, дисгармонічність життєвого сценарію людини тощо. Для подолання цих рольових дисгармоній найкращим чином можна використовувати різні варіанти рольової психотерапії та методологічно близькі їй методи, серед яких слід виділити психодраму, транзактний аналіз, терапію фіксованої ролі [5, с. 58].

Таким чином, ми бачимо, що концепція рольового конфлікту виявляється досить плідною не лише в психотехнічному плані (що дає змогу), а і в методологічному, даючи підстави для побудови оригінальної моделі особистості, що може претендувати на статус теорії особистості. Ця концепція використовує позитивні досягнення відомих рольових теорій особистості, більше того, вона може подолати окремі протиріччя цих теорій, створюючи передумови для побудови майбутньої метатеорії особистості. Вона має як теоретичне та методологічне (пропонування нових теоретичних понять і концепцій та їх методологічне обґрунтування), так і практичне значення, даючи психологові, психотерапевтові дієві інструменти психологічної допомоги особистості, що підтверджується не лише теоретичними узагальненнями та висновками, а й тривалою практикою [5, с. 60].

2.3. Методика дослідження особистості

Для нашого дослідження ми обрали особистісний опитувальник FPI (форма “В”).

Це мнофакторний особистісний тест, придатний для діагностики деяких важливих властивостей особистості.

Опитувальник FPI містить 12 шкал. Загальна кількість питань – 114. Одне (перше) питання в жодну зі шкал не входить, так як має перевірочний характер. Шкали опитувальника І-ІХ є основними (або базовими), а Х-ХІІ – похідними (інтегруючими) [8, с. 129].

Похідні шкали складаються із питань основних шкал.

В результаті аналізування змісту шкал і питань методики, було виділено високі та низькі рівні прояву характерних особистісних рис (які відповідають певній кількості набраних стандартних оцінок за конкретними шкалами).

Дана методика припускає виділення трьох рівнів розвитку різних рис особистості: низький (від 1 до 3 балів), середній (від 4 до 6 балів), високий (від 7 до 9 балів).

Високі значення більшості шкал даної методики відповідають негативному значенню розвитку особистісних рис. Виняток мають три шкали методики:

— “Товариськість” (шк.5);

— “Урівноваженість” (шк.6);

— “Відкритість” (шк.9).

До того ж назви деяких рис особистості, в даній методиці, виступають односкладовими в тому значенні, що в них взагалі є відсутнім позитивний або негативний зміст. Він лише припускається, або, за необхідністю, представляється в окремій, власній формуліровці. Це наступні шкали:

— “Екстраверсія – інтроверсія ( шк.10);

— “ Маскулінізм – фемінізм” (шк.12).

Сам опитувальник та його структура відповідають традиційним особистісним опитувальникам: містить питання, висловлювання, що стосуються способів поведінки, станів, орієнтацій, навичок та фізичних труднощів, на які піддослідний може відповісти “так” або “ні” [8, с. 130].

Можливим є індивідуальне та групове пред’явлення тесту, час для виконання залежить від форми опитувальника та триває від 20 до 50 хвилин.

Вибірка дослідження

Експериментальна група А) молодь від 15 до 25 років (30 чоловік),

Експериментальна група Б) учні 11 класу школи – колегіуму №11 (30 чоловік), які навчаються за спеціально розробленими програмами;

Контрольна група В) учні 11 класу середньої школи № 23 (30 чоловік), які навчаються за стандартними програмами.

Процедура обробки результатів

Перша процедура обробки полягала в отриманні первинних, або “сирих”, оцінок. З цією метою було підготовлено матричні форми ключів кожної шкали на основі загального ключа опитувальника.

Друга процедура пов’язана з переводом первинних оцінок в стандартні оцінки 9-бальної шкали (стенайни) за допомогою таблиці [8, с. 131].

Аналіз результатів дослідження за даними тесту FPI

Кількісні показники первинної статистичної обробки наведені в табл. 2.1.

В результаті якісного аналізування наведених показників було виявлено наступне:

Диференціація особистісних рис по кожній виборці окремо.

1) Найбільша частота високого рівня прояву нервовості зафіксована у піддослідних групи В (за шкалою “Невротичність” – 17 із 38 випадків);

2) Дані, отримані за шкалою “Депресивність”, ставлять під сумнів загальноприйняте уявлення про переважання зниженого тонусу настрою саме у творчих осіб – високий рівень прояву депресивності було виявлено тільки у 11 осіб групи А (гр.Б – 13 осіб, гр.В – 10 осіб), тоді як низький рівень прояву в цій же групі – 6 осіб ( для порівняння: гр.Б – 1 чол., гр.В – 4 чол.

3) Більше половини всіх піддослідних (66.7%) виявили високий рівень подразливості емоційного стану (шкала “Дратівливість”); найвищий рівень прояву зазначеної риси зафіксований в групі Б (у 80% піддослідних даної групи).

4) Половина піддослідних групи В виявила значну вираженість невпевненості, скованості (шк. “Сором’язливість”)- 15 осіб має високий показник зазначеної риси, і лише 3 особи з групи має низький показник.

5) Тяжіння до домінування (шкали “Спонтанна агресивність” та “Реактивна агресивність”) більш за все властиве членам групи Б, хоча високі показники конфліктності (шк. “Реактивна агресивність”) зафіксовані також у піддослідних групи В; найнижчий рівень прояву рис агресивності виявився у піддослідних групи А.

6) Прагнення до довірливо – відвертих відносин (шкала “Відкритість”) спостерігається у більшості піддослідних ( 66.7% загальної кількості), але найбільша частота прояву даної риси зафіксована у членів групи А.

У таблиці 2.2. подано рангові місця, що посідають групи за кількісними показниками виявлених осіб з високим рівнем прояву особистісних рис по кожній шкалі (менші ранги позначають вищі рівні показників). Статева диференціація особистісних рис:

1. Виявилося, що жіночій половині піддослідних більше, ніж чоловічій, властива нервовість (шк.2) – високий показник зафіксовано у 28 жінок (із 38 загальної кількості осіб з вираженою рисою); інших суттєвих відмінностей між вираженістю особистісних рис у чоловіків та жінок не виявлено.

2. При аналізуванні даних, отриманих за шкалою “ Маскулінізм – фемінізм”, спостерігається тенденція до “фемінізації” чоловіків та “маскулінізації” жінок – вираженість фемінності ( жіночості) зафіксовано у 11 чоловіків (і тільки у 18 жінок) із загальної кількості піддослідних, маскулінізм (мужність) виражений у 10 жінок ( і у 13 чоловіків).

Серед особистісних властивостей, які впливають на процес соціальної адаптації та регулювання поведінки (по даних мет.FPI) були виявлені наступні кореляції:

Нестійкість емоційного стану (емоційна лабільність) пов’язана зі зниженим тонусом настрою (депресивністю) – r= 0.67

— Депресивністькорелює з нервовістю (хворобливою занепокоєністю) – r=0.56

— Схильність до конфліктних відносин (реактивна агресивність) пов’язана з нестійкістю емоційного стану ( дратівливістю) – r=0.62

— Дратівливістькорелює з імпульсивністю поведінки (спонтанною агресивністю) –r= 0.58

— Виражена екетравертованість взаємопов’язана з потребами у спілкуванні (товариськістю) –r= 0.58

— Товариськістьнегативно корелює із сором’язливістю — r=-0.37

Висновки

Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість – це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя. Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах.Поняття особистості тлумачиться неоднозначно – залежно від того, який підхід реалізується дослідником. Можна виділити якнайменш чотири аналітичних підходи – соціально – психологічний, індивідуально – психологічний, дяльнісний та генетичний.

К. Г. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних.

Особистість, за визначенням Г. Олпорта, — динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно „розривати” гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування.

Список використаних джерел

1. Актуальні проблеми соціології, психології та педагогіки: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції "Тенденції розвитку психології в Україні: історія та сучасність". — К.: Либідь, 2006. — 478, с.

2. Бандурка О. М. Основи психології і педагогіки: Підручник. — Харків : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. — 334, с.

3. Вітенко І. С. Основи психології. Основи педагогіки. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. — 197 с.

4. Головінський І. Педагогічна психологія: Навч.посібник для вищої школи. — К. : Аконіт, 2003. — 287 с.

5. Горностай П.П. Основні тенденції функціонування особистості у ракурсі рольової теорії //Наукові студії з соціальної та політичної психології. Вип. 6(9).- К., 2002. — С. 44-63

6. Казарновська Г. Б. Загальна вікова і педагогічна психологія: Зб. завдань. — К. : Вища шк., 1990. — 141, с.

7. Ковальов А. Г., Мясищев В. П., «Психологические особенности человека», т. 11. – Способности. — М., 1959

8. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. — К. : Центр навчальної літератури, 2003. — 237 с.

9. Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: Навчальний посібник для вищої школи. — К.: Наукова думка, 1999. — 215, с.

10. Мясищев В. П. Психические особенности человека , т. 1. Характер. Л. , 1957

11. Немов Р. С.Психология: в 3 кн.: Учебник для студентов пед. вузов. — М.: ВЛАДОС, 2006 — Кн. 2: Психология образования. — 2006. — 606 с.

12. Основы специальной педагогики и психологии: Учеб. пособие для студентов вузов. — М. ; СПб. ; Нижний Новгород : Питер, 2005. — 304 с.

13. Педагогічна психологія: Навч. посібник для педінститутів. — К. : Вища школа, 1991. — 180, с.

14. Пелех П. М. Питання психології особистості //Зб. „Радянська психологічна наука за сорок років”. — К., 1988

15. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов , П. А. Гончарук та інші ; за ред. Ю. Л. Трофімова . – 2- е вид. , стереотип .- К. : Либідь , 2000

16. Чамата П. Р. Питання самосвідомості особистості , зб. „ Радянська психологічна наука за сорок років”, 1958

17. Чамата П. Р. Про природу і суть самосвідомості особистості. Наукові записки ін-ту психології УРСР. Т. 6. 1958

18. Шадських Ю. Г. Психологія і педагогіка: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів. — Львів : Магнолія 2006, 2007 . — 319, с.