Типи міжнародного виробництва

Вступ

Сучасний етап економічного розвитку характеризується загостренням міжнародної конкуренції, перенесенням центру тяжіння боротьби між компаніями з національного на регіональний та міжнародний рівні. Результатом є активний переділ світового ринку, на якому «правила гри» диктують провідні країни світу (США, Японія, країни Євросоюзу). Для країн «з неповною ринковою економікою», до яких належить і Україна, проблема конкурентоспроможності підприємств в умовах глобалізації є особливо гострою. Конкурентна боротьба має тенденцію посилення як на внутрішньому ринку – між вітчизняними товаровиробниками та їх іноземними конкурентами, так і на зовнішньому — між окремими підприємствами, які функціонують в структурі найбільш ефективних в економічному та технологічному плані галузей.

Значення зовнішньоекономічної діяльності в розвитку всіх країн, у тому числі й України, постійно зростає. Історичний досвід підтверджує вигідність розширення участі країн у міжнародному поділі праці і різноманітних формах міжнародного бізнесу. І навпаки, згортання зовнішньоекономічної діяльності неминуче призводить до уповільнення соціально-економічного розвитку країни, виникнення складних проблем, які неможливо вирішити не лише в економіці, але і в інших сферах суспільного життя. Тому процес глобалізації та інтернаціоналізації господарського життя можна вважати закономірним з огляду на посилення взаємозалежності між країнами і зростаючу схожість їх економік. У сучасному світі чіткіше простежується тенденція до інтеграції в міжнародному економічному просторі. Доказом цього є тісна взаємозалежність виробництва і міжнародної торгівлі. Сьогодні більшість товарів надходить на ринок через зовнішню торгівлю або виготовляється з використанням складників, що завозяться з-за кордону.

1. Теоретико-методологічні аспекти міжнародного виробництва

1.1. Міжнародний рух чинників виробництва

Під міжнародним виробництвом розуміється виробництво товарів і послуг за участю іноземного підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних капіталовкладень. До прямих капіталовкладень відносяться вкладення в компанії в розмірі не менш 10% акціонерного капіталу і які дають право господарюючим суб’єктам інших країн робити істотний вплив на формування ради директорів і управління виробничою діяльністю компанії. Іноземні капіталовкладення в цінні папери, що не забезпечують право контролю, відносяться до портфельних. Прямі капіталовкладення утворюються в результаті припливу капіталів, що включає придбання акцій, отримання міжфірмових позик і реінвестування прибутків закордонних дочірніх компаній.

Міжнародний рух чинників виробництва — це важлива складова в розвитку міжнародних ринкових відносин, які відтворює світове господарство. Інакше кажучи, в системі світового господарства сукупність національних економік пов’язується не лише міжнародним переміщенням товарів, а насамперед — міжнародним рухом чинників виробництва.

Міжнародне переміщення чинників виробництва залучає:

• міжнародний рух капіталу;
• міжнародну міграцію робочої сили;
• міжнародну передачу технологій.

Міжнародний рух капіталу полягає у вилученні з обігу частини національного капіталу і включенні його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах.

Міжнародна міграція робочої сили — переміщення трудових ресурсів, що викликано різницею в рівні доходів, кращими перспективами соціального просування або зайнятості та ін.

Міжнародна передача технологій — переміщення науково-технічних досягнень за межі національних економік у формах: технології продуктів; технології процесів; технології управління [4, c. 185-186].

Причини міжнародного переміщення чинників виробництва за своєю суттю не відрізняються від причин міжнародної торгівлі. Кожного разу, коли між країнами виникають істотні відмінності в забезпеченості чинниками виробництва, з’являється прагнення перемістити надлишкові чинники виробництва в країни, де існує їхній дефіцит, заради отримання більшого прибутку.

Між торгівлею і мобільністю чинників виробництва існує зв’язок. Щоб ясніше уявити собі цей зв’язок, пригадаємо класичний приклад торгівлі пивом і зерном між Англією і Португалією, наведений Д. Рікардо при розробці теорії порівняльних переваг. Торгівля між цими країнами приносила вигоду як тій, так і іншій країні, оскільки кожна з них володіла порівняльною перевагою у виробництві: одна — пивом, інша — зерном. Але торгівлі пивом і зерном існує альтернатива. Компанія, яка розташована в Англії, може розпочати вирощувати зерно в Португалії, в той час як португальська компанія може відкрити пивоварний завод в Англії. В даному випадку відбудеться переміщення не товарів і послуг, а виробничих ресурсів, таких як капітал, технологія і праця. Інакше кажучи, можливі альтернативні рішення:

1. Країна з надлишком трудових ресурсів під впливом одних обставин може імпортувати капіталомісткі товари; під впливом інших — отримувати капітал шляхом позичення за кордоном.
2. Країна з надлишком капіталу може імпортувати трудомісткі товари або залучати робітників-емігрантів.
3. Країна, котра не може підтримувати ефективні розміри виробництва, може імпортувати товари, у виробництві яких великі фірми мають перевагу або дозволити виробництво цих товарів філіям іноземних фірм.

Вибір із наявних альтернатив залежить від конкретних обставин. Якби готові вироби і чинники виробництва могли цілком вільно переміщуватися через національні кордони, то вибір між торгівлею і переміщенням чинників визначався б порівняльними витратами переміщення товарів або чинників. Однак у дійсності ні ті, ні інші не володіють повною свободою пересування через кордони. Відтак порівняльний ступінь обмеження торгівлі і пересування чинників виробництва може вплинути на рівень витрат і тим самим визначити вибір.

Взагалі нині капітал фактично переміщується по світу вільніше, ніж робоча сила. Відмінності в продуктивності праці і вартості робочої сили відіграють велику роль (за інших рівних умов) при альтернативному виборі між обміном товарів і просуванням прямих інвестицій [5, c. 124].

Міжнародне виробництво може бути важливим джерелом можливостей для зміцнення технологічного, організаційного та кадрового потенціалу країн. За загальною думкою, такий потенціал, що визначає способи перетворення матеріальних і нематеріальних ресурсів на проміжну та готову продукцію і послуги, є ключовим, визначальним фактором економічного прогресу країн за сучасних умов. Для країн, що розвиваються і країн з перехідною економікою потенційні можливості, що відкриваються за участі в процесах міжнародного виробництва, мають особливо важливе значення; технологічний та організаційний потенціал досі значною мірою сконцентрований у розвинених країнах і тому, більшість вищезгаданих країн змушені опиратися на закордонні джерела передачі технології для забезпечення швидкого економічного зростання. Серед цих закордонних джерел ТНК посідають особливе місце: згідно оцінкам, на них припадає 3/4 цивільних НДДКР, здійснюваних у країнах із ринковою економікою. Таким чином, виробництво та діяльність цих фірм в сфері НДДКР (а також їх міжнародна торгівля) є важливими каналами поширення технології, організаційної практики та ноу-хау. Крім того, вони забезпечують приймаючим країнам і країнам базування можливість розширити спектр технологій, що вони мають і контролюють, а також можливості для форсування технологічного прогресу. Успіх у справі практичного використання таких можливостей залежить від здатності країн залучати прямі іноземні інвестиції, забезпечувати наявність у них необхідного технологічного й організаційного компонентів і якомога ширше використовувати ці компоненти шляхом їхнього практичного освоєння всередині країни та широкого поширення знань, організаційної практики та ноу-хау, що забезпечує міжнародне виробництво.

Крім можливостей одержання доступу до ресурсів і зміцнення технологічного, організаційного та кадрового потенціалу, міжнародне виробництво спроможне розширити можливості країн у справі проникнення на ринки та розвитку торгівлі. Міжнародне виробництво традиційно відігравало значну роль у виробництві і збуті сировинних товарів. Ринкові зв’язки ТНК, як і раніше, слугують важливими важелями розвитку діяльності по експлуатації ресурсів. Ще більш важливе значення має та обставина, що тенденція формування системи інтегрованого міжнародного виробництва в обробній промисловості і сфері послуг відкриває перед приймаючими країнами можливості для розширення торгівлі товарами та послугами в тих секторах, де вони вже мають або можуть швидко забезпечити порівняльні переваги. Для одних країн ці можливості можуть, принаймні, спочатку, складатися в підключенні до міжнародних мереж ТНК, що впроваджують у життя прості інтеграційні або диверсифіковані стратегії, через забезпечення для таких мереж дешевих, трудомістких товарів або ресурсів. Для інших ці можливості можуть бути більш різноманітними й мати на увазі складніші види діяльності у зв’язку з використанням такими країнами своїх конкурентних переваг як точок розміщення функціональних компонентів виробничих ланцюгів ТНК, що організовують своє міжнародне виробництво на більш комплексній основі.

Разом із тим варто визнати, що країни, в яких споконвічні умови переважно відповідають інфраструктурним, кадровим і ринковим потребам ТНК, згодом стають дедалі привабливішими для ввезення прямих іноземних інвестицій, тоді як країни, що споконвічно не мають таких умов, стикаються із труднощами щодо залучення прямих іноземних інвестицій. Якщо такому розвитку ситуації не перешкодити за допомогою відповідних політичних заходів, то це призведе до поглиблення розриву між країнами в показниках економічного зростання, розвитку інфраструктури, професійної ланки й людських ресурсів загалом, а також доступу до технології. Крім того, з лібералізацією режиму прямих іноземних інвестицій дедалі більше країн виходять на приблизно однакові стандарти, що, зазвичай, передбачають право на започаткування бізнесу; справедливий і рівноправний режим, включаючи недискримінацію під час застосування закону; захист від націоналізації (за винятком чітко обумовлених випадків) і стандарти виплати компенсації; міжнародне врегулювання спорів, включаючи арбітраж; а також гарантії репатріації доходів і капіталу.

У зв’язку зі зближенням режимів прямих іноземних інвестицій привабливість будь-якої приймаючої країни для потенційних інвесторів дедалі більше визначається іншими факторами, такими, як макроекономічні умови, фізична інфраструктура та людські ресурси. Із цієї причини ключове значення має державна політика позитивного впливу на ці фактори.

За умов глобалізації та лібералізації світової економіки економічне співробітництво між країнами розглядається не лише як важливий компонент міжнародної стратегії сприяння стійкому розвитку, але і як конкретні засоби, що стимулюють інтеграційні процеси у світовій економіці. Нині дедалі ширше визнається, що для виконання цього завдання таке співробітництво необхідно перетворити на відкритий і гнучкий процес — процес, на перше місце в якому ставиться відкритий характер участі, використання міжнародних норм у процесі функціонування інтеграційних угруповань, узгодження відкритої і продуманої макроекономічної політики держав-членів, а також можливості використання гнучких механізмів взаємодії між зацікавленими країнами. Важливу допоміжну роль у цьому процесі покликано відіграти технічне співробітництво. Економічне співробітництво допомогло направити зусилля світової спільноти на формування того, що можна було б назвати «життєздатними економічними просторами». Стратегія економічного співробітництва за умов глобалізації та лібералізації має носити не лише відкритий і гнучкий характер, але й ставити на перше місце обмін досвідом для отримання уроків, причому як на регіональному, так і на міжрегіональному рівні [9, c. 148-149].

1.2. Основні типи міжнародного виробництва Дж. Дайнінга

Суб’єктів господарювання, що у даний період часу витрачають на випуск продукції найменшу кількість різних ресурсів виробництва, у всіх країнах світу прийнято називати підприємствами оптимальних розмірів. їх можуть створювати як великі економічні держави, так і малі країни. І для перших, і для других вони є основним шляхом економії ресурсів за допомогою участі країн у міжнародному поділі праці. Зрозуміло, слово «оптимальний» — не синонім словосполучення «саме велике підприємство». Оптимальними варто вважати ті з них, що є найбільш високопродуктивними в даний період часу.

Широкого розповсюдження у навчальній і науковій літературі набула так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Він, зокрема, виділяє п’ять головних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:

виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;

виробництва ринкової основи, які теж спільно володіють капіталами, технологією, інформацією. Крім того, використовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й модернізація, вводяться в дію інші потужності, вилучається ефект економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, заходів урядової політики; виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв, а також широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній диверсифікації. Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймаючій країні;

виробництва, які пов’язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела економії — скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох, що використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.

Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та інтерналізації. Додаткові переваги пов’язані зі спільним використанням активів і трансакційними діями [11, c. 176].

Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, «ноу-хау» та ін. Переваги спільного управління на базі об’єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. З’являються більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.

Переваги інтерналізації полягають насамперед у подоланні негативних чинників, пов’язаних з так званою відмовою (неспроможністю) ринку (market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, пов’язаних зі зміною кон’юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, вилучення економії від взаємопов’язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги витрат, включаючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансфертні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, повністю вилучати інтернальний ефект доти, поки, за Р. Коузом, «внутрішньо фірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій».

Міжнародна корпорація є, з одного боку, наслідком, а з іншого – причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а відтак і розгортання процесу інтернаціоналізації. Виступаючи на сучасному етапі, очевидно, однією з найефективніших організаційних форм інтернаціоналізації господарського життя, вони перебувають у центрі історичного процесу інтегрування глобальної економіки.

Міжнародні корпорації останньої чверті XX століття є найважливішим елементом розвитку світової економіки і міжнародних економічних відносин. Їх бурхливий розвиток в останні десятиліття відбиває загострення міжнародної конкуренції, поглиблення міжнародного розподілу праці.

Міжнародні корпорації, з одного боку, є продуктом міжнародних економічних відносин, які швидко розвиваються, а, з іншого, самі є могутнім механізмом впливу на них. Активно впливаючи на міжнародні економічні відносини, міжнародні (транснаціональні) корпорації (ТНК) формують нові відносини, видозмінюють їх форми.

Систематичний обмін товарами, виробленими підприємствами оптимальних розмірів, створює в країн упевненість у доцільності збільшення їх кількості для вдосконалення всієї структури національних господарств. У кожній галузі, що бере участь у період інтеграції в системі міжнародного поділу праці, повинні створюватися матеріальні умови для закриття неефективних виробничих ланок і концентрації виробництва на підприємствах оптимальних розмірів. Ця політика забезпечує заощадження матеріальних і трудових ресурсів у рамках окремих галузей, а сума цих величин дає економію в масштабах усієї країни. Тобто у країні виникає оптимальна структура національної економіки.

Численні пошуки критерію оптимальності народного господарства привели економістів різних країн до висновку, що оптимальна структура національної економіки країни являє собою таку сукупність галузей, у кожній з яких вирішальну роль відіграють підприємства оптимальних розмірів. Ці суб’єкти господарювання повинні виробляти основну масу продукції даної галузі. І незалежно від того, чи призначена вона для внутрішнього чи зовнішнього споживання, ця продукція буде виробляється при найменших витратах капітальних, матеріальних і трудових ресурсів. Розвитку у всіх країнах, що інтегруються, підприємств оптимальних розмірів може сприяти економічна політика їх урядів, яка повинна виходити з принципу: чим більше в економіці кожної країни-співробітника оптимізації, тим більше в усьому співтоваристві інтеграції. Створити конкурентоспроможні підприємства — це кінцева задача оптимізації виробництва й усієї структурної політики країн, що інтегруються[6, c. 137-139].

Реальна інтернаціоналізація виробництва стихійно здійснюватися не може. Життя переконливо показало, що для того, щоб між будь-якими країнами відбувалося реальне усуспільнення виробництва, необхідно свідомо реалізувати процес розвитку регіонального поділу праці та міжнародної продуктивної кооперації, керуючись при цьому певними економічними орієнтирами. Тому найважливіша основна особливість інтеграційного етапу розвитку економічного співробітництва європейських країн полягала в тому, щоб воно обов’язково припускало політичне рішення сторін про переведення взаємного поділу праці на новий рівень і широкий розвиток міжнародної виробничої кооперації. Без політичних акцій такий перехід був би неможливий. Щоб МПП дійсно піднявся на інтеграційний ступінь, необхідним є рішення урядів зацікавлених країн, які беруть участь у цьому процесі, про подолання всіх економічних перешкод на цьому шляху — виробничих, торгових, валютних, митних та ін. Не можна досягти реального усуспільнення виробництва в міжнародному масштабі, якщо не буде прийняте політичне рішення про митну політику зацікавлених країн, про розміри виробництва тієї чи іншої продукції в кожній країні, якщо не будуть порушені питання про квоти експорту, про ціни на продукцію й інші економічні проблеми. Отже, перехід міжнародного регіонального поділу праці на інтеграційний етап обов’язково припускає свідоме спільне регулювання урядом зацікавлених країн багатьох зовнішньоекономічних акцій і зміну національних процесів відтворення відповідно до цих акцій.

Виходячи з того, що курс на інтеграцію припускав розвиток реального усуспільнення виробництва, можна дати і визначення самої інтеграції. На нашу думку, економічна інтеграція являє собою усуспільнення виробництва на міжнародному рівні через свідоме регулювання урядами країн, що беруть участь у ній, взаємного поділу праці та міжнародної продуктивної кооперації. Такого роду усуспільнення знаходить свій прояв у підвищенні ефективності виробництва кожної країни до приблизно усередненого рівня в масштабах регіонального співтовариства держав і формуванні оптимальної структури їх національної економіки. Принципова різниця між учасниками економічної інтеграції та державами, що не інтегруються, проте співробітничають з ними, полягає в тому, що перші ставлять задачу підвищення ефективності функціонуючих підприємств до високого рівня як на власній території, так і у всій співдружності, в той час як другі опікуються своїми індивідуальними інтересами і не є союзними чи договірними партнерами з підвищення ефективності по всій групі держав, що співробітничають. Аутсайдери не беруть на себе ніяких зобов’язань з перебудови всієї структури своєї економіки, з доведення витрат ресурсів до певного встановленого рівня й інших економічних показників, що є ознакою колективу держав, які інтегруються. От чому, хоча країни Західної Європи і не є ізольованою організацією, але, ступивши на шлях інтеграції, вони повинні діяти відокремлено у певному змісті слова. Передбачається, що ці держави будуть співробітничати не просто на основі розвитку міжнародного поділу праці та міжнародної виробничої кооперації, а на базі розвитку цих кардинальних шляхів усуспільнення міжнародного виробництва в напрямку якнайшвидшого підвищення продуктивності праці, зростання ефективності виробництва у всіх країнах співтовариства. Ізоляції від світу немає, але певне економічне відокремлення є[5, c. 204-207].

Очевидно, що Україна включена у глобалізаційні процеси дуже незначною мірою. Це пов’язано з тим, що Україна – досить замкнена країна, яка не є інтегрованою до міжнародних економічних і дуже специфічно інтегрована до міжнародних політичних відносин. Безумовно, не можна бути вільним від глобалізації тоді, коли глобалізація прогресує. Тому, звичайно, прояви глобалізації впливають і на нас. Проте, якщо розглядати позитивну і негативну сторони глобалізації, то Україна здебільшого не використовує позитиви, зазнаючи натомість впливу від негативів глобалізації.

2. Сучасні напрями розвитку стратегії розміщення міжнародного виробництва

2.1. Стратегічні можливості міжнародного виробництва

Існує шість стратегічних можливостей діяльності фірми на світовому ринку. Вона може:

Передавати іноземним фірмам право на використання її власних технологій або на виробництво й поширення її продукції (у цьому випадку доходи від міжнародної діяльності дорівнюють розміру одержуваних за згодою роялті).

Зміцнювати національне виробництво (в одній країні) і вивозити товари на закордонні ринки, використовуючи як власні збутові, так і контрольовані іноземними компаніями канали.

Наслідувати багатонаціональну стратегію, для чого розроблювати особливу стратегію для кожної країни, де фірма здійснює свою діяльність, щоб вона відповідала смакам споживачів і конкурентних умов цих країн. Стратегічні кроки в одній країні не залежать від дій фірми в іншій країні; узгодження між собою стратегій компанії на різних ринках має другорядне значення порівняно з необхідністю пристосувати стратегію до умов конкретної країни.

Наслідувати глобальну стратегію низьких витрат, коли фірма прагне забезпечити низько витратне виробництво на ринках світу. Компанія спрямовує свої зусилля на те, щоб її рівень витрат був нижчий, ніж у конкурентів у рамках світового ринку. Слідувати глобальній стратегії диференціації, при якій фірма диференціює свій товар за тими самими характеристиками у різних країнах для створення постійного іміджу фірми у світовому масштабі й для завоювання міцних конкурентних позицій. Стратегічні кроки фірми координуються в усіх країнах для досягнення однотипної диференціації у світовому масштабі.

Слідувати глобальній стратегії фокусування, коли метою стратегії фірми є обслуговування ідентичних ніш на кожному стратегічно важливому національному ринку. Стратегічні дії компанії скоординовані в рамках світового ринку для досягнення постійної конкурентної переваги на цільових нішах на підставі низьких витрат або диференціації [6, с. 89-90].

Продаж ліцензій має сенс у тому випадку, коли фірма, що володіє коштовними технологічними ноу-хау або патентами на унікальну продукцію, не має організаційних структур на закордонних ринках і ресурсів для самостійного виходу на ринок. Надаючи іноземним фірмам права на використання технологій або патентів, компанія, принаймні, має можливість одержувати доход за рахунок роялті.

Використання заводів усередині країни як виробничої бази для експорту товару на іноземні ринки є прекрасною первісною стратегією для досягнення зростання продаж на світовому ринку. Це мінімізує й ризик, і потребу у фінансових ресурсах, а також є безпечним способом зондування міжнародного ринку. Дотримуючись стратегії експорту, виробник може обмежити свою залученість до діяльності на чужому ринку, укладаючи угоди із закордонними оптовими фірмами, які спеціалізуються на імпорті, й передаючи їм функції зі забезпечення збуту й маркетингу у своїх країнах та регіонах світу. Якщо стає більш вигідним установити контроль над цими операціями, фірма може організувати свої збутові мережі на деяких або всіх цільових іноземних ринках. Інакше кажучи, за рахунок розміщення виробництв у своїй країні й розумної експортної стратегії фірми знижують до мінімуму свої прямі інвестиції в іноземні держави. Такі стратегії значно поширені серед корейських та італійських компаній: товар розробляється й виробляється на території цих країн, і тільки збутова діяльність здійснюється за кордоном [6, с. 91].

Чи можна дотримуватися такої стратегії протягом тривалого часу? Де залежить від того, наскільки виробництво конкурентоспроможне щодо витрат. У деяких галузях фірми одержують додаткову економію на масштабах виробництва й за рахунок нагромадження виробничого досвіду, використовуючи переваги централізованого розміщення випуску продукції на одному або декількох заводах-гігантах, чиї можливості з випуску продукції набагато перевищують потреби в ній на будь-якому національному ринку. Очевидно, щоб досягти економії, компанії повинні експортувати свою продукцію в інші країни. Проте ця стратегія не завжди результативна: якщо виробничі витрати у своїй країні набагато вищі, ніж в інших країнах, де розмістили свої заводи конкуренти, компанія, найімовірніше, буде зазнавати збитків. Плюси й мінуси багатонаціональної стратегії порівняно з глобальною стратегією сформулювати трохи складніше.

Необхідність у багатонаціональній стратегії виникає через теорію істотних розходжень у культурних, економічних, політичних і конкурентних умовах, що склалися в різних країнах. Чим різноманітніші умови національних ринків, тим краща багатонаціональна стратегія, при якій компанія пристосовує стратегічний підхід до конкретної ситуації на ринку кожної країни [6, с. 92].

Багатонаціональна стратегія прийнятна для галузей, де переважає багатонаціональна конкуренція; глобальна ж стратегія дає кращий результат у галузях із глобальною конкуренцією або в галузях, де починається процес глобалізації.

У таких випадках загальна міжнародна стратегія являє собою сукупність стратегій по країнах.

У той час як багатонаціональна стратегія краще підходить для галузей, де переважає багатонаціональна конкуренція, глобальні стратегії — переважно для галузей, що конкурують на світовому рівні. Глобальна стратегія фірми однакова для всіх країн. Хоча й існують невеликі відмінності в стратегіях на кожному ринку, зумовлені необхідністю пристосуватися до його специфічних умов, основний конкурентний підхід (низькі витрати, диференціація або фокусування) залишається незмінним для всіх країн, де працює фірма. Більше того, глобальна стратегія включає:

— інтегрування й координацію стратегій компаній в усьому світі;

— здійснення продаж у більшості або в усіх країнах, де є значний купівельний попит.

Компанії зіштовхуються з питанням, яку із стратегій вибрати, коли вступають у конкурентну боротьбу на світовому ринку [14, c. 159-160].

2.2. Глобальні стратегії щодо міжнародного виробництва

У глобальній стратегії існують два методи, за допомогою яких фірма може домогтися конкурентної переваги або компенсувати різні невигідні умови у своїй країні. Перший метод базується на здатності фірми, що діє на світовому ринку, здійснювати свою діяльність у різних країнах таким чином, щоб знижувати витрати або підсилювати товарну диференціацію.

Глобальна стратегія дає фірмі можливість одержати істотну конкурентну перевагу, розміщуючи свою діяльність у найбільш привабливих країнах і координуючи свої стратегічні дії в цілому світі. Фірми, що діють тільки на ринку своєї країни, позбавлені таких можливостей.

Другий метод орієнтований на здатність фірми координувати діяльність розкиданих по світу філій так, як не зможе зробити жодна фірма, що діє тільки на внутрішньому ринку.

Розміщення господарської діяльності. Використовуючи розміщення для досягнення конкурентної переваги, глобальна фірма повинна враховувати два моменти:

1) концентрувати здійснювану діяльність в одній або двох країнах чи розосередити її по різних країнах;

2) у яких країнах розміщувати ту або іншу діяльність [6, с. 94].

Господарські підрозділи звичайно розміщують в одному або двох місцях у тому випадку, якщо це дає істотну економію на масштабах виробництва, якщо для здійснення найкращої координації вигідніше розміщувати взаємозалежні види діяльності в одному місці або якщо за рахунок зосередження діяльності в одному місці значно знижуються витрати виробництва внаслідок нагромадження виробничого досвіду. У деяких галузях економія на масштабах при виробництві комплектуючих і складанні настільки значна, що компанія створює один великий завод, продукцію якого поставляє на світовий ринок. Там, де існуюча практика «матеріали точно в строк» приводить до істотного зниження витрат й/або де складальні підприємства мають тривалі договірні відносини з основними постачальниками, заводи по випуску комплектуючих виробів можуть групуватися навколо складальних підприємств [6, с. 94].

Розосереджувати господарську діяльність більш вигідно, ніж її концентрувати з кількох причин. Діяльність, пов’язана з обслуговуванням покупця, така як розподіл продукції серед дилерів, продаж і реклама, а також післяпродажне обслуговування, звичайно, повинні здійснюватися в безпосередній близькості до споживача. Це означає, що необхідно забезпечити подібну діяльність на ринках усіх країн, де глобальна фірма має багато клієнтів (крім тих випадків, коли є можливість швидко обслуговувати споживачів у суміжних країнах із близько розташованого центру). Наприклад, фірми, які займаються виробництвом устаткування для буравления нафтових свердловин і видобутку вугілля, здійснюють свою діяльність у багатьох країнах, забезпечуючи потреби клієнтів у швидкому ремонті устаткування й технічної допомоги. Великі міжнародні фінансові компанії мають численні закордонні філії для обслуговування закордонних операцій транснаціональних корпорацій, що є їхніми клієнтами. Компанії, які активно здійснюють розосередження своєї діяльності, орієнтованої на споживача, можуть одержати значну перевагу на світових ринках над своїми конкурентами, що здійснюють централізацію подібної ж діяльності, за рахунок обслуговування клієнтів. Саме це і є одним з факторів, що визначають успіх великої шістки аудиторських фірм порівняно з іншими фірмами (фірмами другого кола). Розосередження діяльності також створює конкурентну перевагу в тих випадках, коли високі транспортні витрати, відсутність економії на масштабах виробництва й торговельні бар’єри перешкоджають проводити операції з одного центру, тому що це занадто невигідно. Багато компаній часто розосереджують діяльність, щоб застрахуватися від коливань курсів обміну валют, перерв у поставках (пов’язаних зі страйками, технічними неполадками й затримками транспорту) і несприятливих політичних подій. Такий ризик буде найбільш імовірним у випадку концен грації діяльності [6, с. 97].

Класичною причиною для розміщення виробництва в одній країні є нижчі виробничі витрати. Хоча глобальні фірми мають вагомі аргументи на користь розосередження діяльності, орієнтованої на покупця, по декількох країнах, такі операції, як поставка матеріалів, виготовлення комплектуючих виробів, складання готової продукції, технологічні дослідження й розробка нових продуктів, часто можуть бути відірвані від місця реалізації й здійснюватися там, де це дешевше. Компоненти можуть вироблятися в Мексиці, технічні дослідження можуть проводитися у Франкфурті, розробка нової продукції і її випробування — на атолі Фенікс, а заводи по складанню розташовуватися в Іспанії, Бразилії, на Тайвані або в Південній Кароліні. Необхідні кошти можуть бути отримані в будь-якому місці, де для цього є найкращі умови. Проте низька собівартість може бути не єдиним міркуванням для розміщення. Дослідницький центр може бути розміщений у тій країні, де є в достатній кількості технічно підготовлений персонал. Центр з обслуговування клієнтури або торговий центр може бути розміщений у країні, зручній для встановлення тісних зв’язків з основними клієнтами. Складальний завод може бути розміщений у країні у відповідь на рішення уряду про вільний імпорт компонентів, вироблених на великих заводах, розташованих в іншому місці [6, с. 98].

Координація діяльності й стратегічні рішення. Координуючи свою діяльність у різних країнах, компанія може створити умови для забезпечення стійкої конкурентної переваги декількома способами. Якщо компанія знаходить спосіб більш ефективного складання продукції на бразильському заводі, то отримані знання й досвід можуть бути передані на складальний завод в Іспанії. Знання, отримані в ході маркетингових досліджень у Великобританії, можуть бути використані для подання продукту в Новій Зеландії й Австралії. Компанія може перенести виробництво з однієї країни в іншу для того, щоб скористатися коливаннями курсу валют, підсилити вплив на уряд тієї або іншої країни, враховувати рівні заробітної плати, витрати на електроенергію, а також торговельні обмеження. Компанія може підняти репутацію своєї торговельної марки, послідовно використовуючи ті самі характеристики для диференціації своєї продукції в усьому світі. Всесвітня репутація фірми Honda спочатку як виробника мотоциклів високої якості, а потім — автомобілів дала їй конкурентну перевагу при позиціюванні на ринку своїх газонокосарок як дорогого товару. Ім’я фірми дозволило компанії миттєво завоювати довіру покупців.

Компанія, що конкурує на світовому ринку, може вибрати, де й коли кинути виклик суперникам. Вона може вирішити завдати відповідного удару агресивним конкурентам на ринку країни, де суперники мають найбільші обсяги продаж або найбільший чистий прибуток, щоб підірвати фінансові можливості конкурента, а потім вступити з ним у конкурентну боротьбу на ринках інших країн.

Компанія може вирішити почати війну на основі зниження цін проти слабких конкурентів на їхніх місцевих ринках, захоплюючи більшу частку ринку й компенсуючи короткострокові втрати з прибутку, заробленого на ринках інших країн. Компанія, що конкурує тільки на місцевому ринку, не має можливості скористатися перевагами, які дають розташування в різних країнах і координація діяльності. Місцеві компанії, що усвідомлюють своє невигідне положення порівняно з конкуруючими глобальними фірмами, можуть почати завойовувати свої позиції в конкурентній боротьбі шляхом переходу від стратегії внутрішньої до стратегії глобальної [13, с. 164].

3. Ситуація міжнародної виробничої сфери в умовах глобалізації

Вищою формою міжнародного розподілу праці слід визнати координацію національних планів розвитку окремих країн і регіонів. Тенденції до координації спостерігалися, наприклад, у діяльності провідних розвинутих держав. Взаємодія національних економік настільки тісна, що криза в економіці однієї з країн впливає на економічний стан інших країн. Наприклад, об’єднання економік Німеччини стало наслідком глобальних змін на міжнародному ринку розподілу товарів.

Утворення ринкових відносин привело до того, що конкуренція з прихованої, або подавленої, перейшла в явну форму й стала одним з вирішальних факторів розвитку кожного підприємства. Найважливіша передумова для цього – перехід підприємств від планової до ринкової системи мотивації поведінки. Іншими словами, головним критерієм успіху діяльності підприємств (приватизованих і державних) і, природно, їхнього керівництва замість виконання плану стає одержання прибутку або – що типово для кризових періодів – мінімізація збитків і виживання фірми на ринку.

Велику роль відіграє міжнародне виробництво в господарстві багатьох країн, що розвиваються. Індекс транснаціоналізації країн, що розвиваються перевищує 14%. У Малайзії він складає більше 35%, у Індонезії — 15%, у КНР — 12%, у Єгипті — 10%.

Закордонне виробництво, масштаби якого визначаються власністю на вивезений капітал, перетворилося на один з найважливіших компонентів у господарській структурі не лише окремих країн, а й світової економіки в цілому.

Табл. 3.1. Кількість країн, в яких представлені провідні ТНК

Країна Компанія К-сть економік Німеччина Дойче Пост 111 Сіменс S9 БАСФ SS Лінде 72 Байєр 71 Нідерланди Роял Датч Шелл 9S Філіпс 6S Швейцарія Нестле 96 Роше Груп 62 Новартіс 62 СІЛА Проктер&Гембл 75 IBM 66 Великобританія ГлаксоСмітКлайн 74 WPP Груп 64 Франція Тотал 66

• За оцінками, сукупний обсяг виробництва закордонних компаній в 2009 р. склав 10% ВМП (5% в 1980 р.), близько 18% виробництва обробної промисловості, 4% — сфери послуг.
• На закордонних підприємствах і в країнах базування ТНК зайнято близько 3% світової робочої сили, але якщо виключити зайнятих у сільському господарстві, то показник підвищиться до 10%. Беручи до уваги непрямий вплив на зайнятість (закупівлі сировини, компонентів і т.д.), загальна цифра зайнятих мінімум подвоїться.

Міжнародне виробництво як механізм постачання товарів і послуг на іноземні ринки відіграє більш значну роль, ніж міжнародна торгівля. Обсяг продажів зарубіжних підприємств майже в 82 рази перевершує обсяг світового експорту.

Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створюються в таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома головними ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема, в Польщі діє більше 6 тис. СП, у Румунії — 14,5 тис, в Угорщині — 13,5 тис, у Китаї — майже 40 тис. За оцінками фахівців 30—40 % діяльності ТНК також відбувається у формі спільних підприємств.

Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні-промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг, імпортно-промислові зони. За різними оцінками у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10 % світового товарообігу [12, c. 201-203].

У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та порти, технополіси і технопарки. У країнах, що розвиваються, більшість вільних зон орієнтована на експортне виробництво. Для країн з перехідною економікою характерним є використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.

У сучасних умовах операції ТНК стають дедалі глобальнішими і щодо придбання чинників виробництва, товарів та ринків, орієнтуються на глобальний обсяг. Розміщення за кордоном значної частини виробництва і багаточисельних філій, інтегрованих в єдину мережу продукування товарів і послуг, дає змогу транснаціональним корпораціям використовувати ресурси і конкурентні переваги багатьох країн. Розвиток глобалізаційних процесів усуває перешкоди на шляху транскордонного переміщення товарів, капіталу та послуг, сприяє уніфікації регулювання, що полегшує доступ на зарубіжні ринки [4, c. 187].

Висновки

Отже, сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного підприємства.

Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери співробітництва, головними серед яких є:

а) виробничо-технічне співробітництво (розроблення і погодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, якості продукції, виконання будівельно-монтажних робіт; передання ліцензій та прав власності; удосконалення управління виробництвом тощо);

б) співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції;

в) співробітництво у післяпродажному обслуговуванні кооперованої продукції.

У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів.

Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спільних підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.

Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та інтерналізації. Додаткові переваги пов´язані зі спільним використанням активів та з трансакційними діями.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Людмила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2008. -405 с.
5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД «ІНЖЕК», 2005. -406 с.
6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
10. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: теорія, методологія, практика. Курс лекцій: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. С. Сухарський, Сухарський В.В., Сухарський В.В. — Тернопіль: Астон, 2005. — 464 с.
11. Міжнародна економічна діяльність: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. П. Черевань, Румянцев А.П., Румянцев А.П. — К.: Слово, 2003. — 280 с.
12. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
13. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.
14. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т » Запорізький ін-т державного та муніципального управління » . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.