Українські січові стрільці

Вступ

1. Історія створення та початок бойового шляху

2. Участь УСС у Першій світовій війні

3. Боротьба за національно-державне відродження України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З початком Першої світової війни понад 10000 українців зголосились до Українського легіону, але Австро-Угорська влада не мала ані бажання, ані можливості організувати легіон таких розмірів, і тому обмежила розміри Українського легіону 2500 особами (10 сотень), причому цей легіон, що отримав назву Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), мусив поповнюватись лише добровольцями з осіб, що не підлягали мобілізації до регулярної армії. Більше того, спочатку УСС навіть розділили на маленькі групи-“двадцятки”, які мали проводити розвідувально-диверсійну діяльність з метою зупинити просування росіян через Карпати. На щастя, від цього плану швидко відмовились, і надалі Легіон (з вересня 1915 — полк УСС) воював у складі 25-го корпусу. Поступово УСС отримували сучасну зброю і на 1917 мали у своєму складі 2 куреня (8 сотень) стрільців, 1 кулеметну (4 кулемети) сотню, 1 чету “боротьби зблизу” (2 37-мм піхотні гармати та 2 міномети), 1 технічну та 1 будівельну сотню, 1 кінну сотню, тилові частини та кіш (запасну частину). Нажаль, у червні 1917 р. Легіон УСС було майже повністю розбито. За іронією долі, частини, що бились проти стрільців, належали до 2-го Січового Запорізького Корпусу (українізований 6-й армійський корпус російської армії)! Після цього залишки Легіону було зведено в один курінь, який навесні 1918 разом із австро-угорськими частинами виступив у похід “на велику Україну”, однак через декілька місяців його було направлено в Буковину, де він і знаходився до листопада 1918 р.

1. Історія створення та початок бойового шляху

Того дня, коли у Львовi вiдбувся український нацiональний здвиг, у столиці Боснії Сараєвi було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»126. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у росiйськiй армiї та 250-300 тис. — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

Пiд впливом свiтових подiй і стрiлецької активностi почали подавати ознаки життя й українськi полiтики, якi досi обмежувалися лише погодженням поточних справ. З iнiцiативи відомого громадсько-політичного діяча Костя Левицького 1 серпня вiдбулася спiльна нарада представникiв полiтичних партiй, результатом якої стало створення Головної Української Ради (ГУР), як єдиної полiтичної репрезентації українського народу в Австрiї пiд час вiйни. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.

Вже 2 серпня на першому засiданнi Головної Української Ради з iнiцiативи та за спiвучастю «Стрiлецької секцiї», львiвських органiзацiй Сiчових Стрiльцiв та «Сокола-Батька» було вирiшено органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї. Його створення було доручено окремiй вiйськовiй колегiї у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая. 2-3 серпня ця група, що згодом розширилася i стала називатися «Українською Боєвою Управою» (УБУ), ухвалила назву майбутнього вiйська — Українськi Сiчовi Стрiльцi (УСС) та призначила його тимчасовим командантом (військовим керівником) Теодора Рожанковського. 6 серпня, коли Австрiя оголосила Росiї вiйну, була оприлюднена спiльна вiдозва ГУР та УБУ до українського народу, де вже офiцiйно проголошено про органiзацiю вiйськової формацiї. Тут підкреслювалося: «В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовности, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї!..». Крiм заклику ставати в ряди УСС i робити пожертви на їх потреби, відозва також подавала загальні вказівки, як це мали здійснювати на практиці. Трохи згодом були розiсланi на мiсця й опублiкованi в пресi детальнiшi iнструкцiї щодо органiзацiї добровольців.

Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Переважала молодь, яка без особливої спонуки чи агiтацiї, нерiдко без вiдома батькiв, вирушала з родинних хат «здобувати Українi волю». Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18-ти рокiв i старшi 50-ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi. Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед першою світовою війною (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. — вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт. На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців.

По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два з польових курені (команданти: сотник Михайло Волошин, сотник Григорій Коссак, отаман Степан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана; вони воювали в складі 129 і 130 бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал С. Вітошинський-Доброволя) і 55-ої піхотної дивізії генерала Фляйшмана.

Узимку 1914 — 15 сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим командантом з ініціативи УБУ був отаман Теодор Рожанковський (06.08 — 18.08.1914), після нього поручник Михайло Галущинський (18.08.1914 — 21.01.1915). У березні 1915 австрійська Начальна Команда підпорядкувала УСС командуванню корпусу генерала Гофмана, яке скасувало пост начальника команданта УСС та поділило легіон на два самостійні курені (команданти Григорій Коссак і сотник Сень Ґорук, згодом Василь Дідушок) і резервову сотню.

Січові Стрільці — одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь СС, Полк СС, Окремий загін СС, Дивізія СС, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус СС, Група СС.

Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластового руху).

Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації СС нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкінці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.

Спостерiгаючи за активнiстю, з якою українцi почали органiзовувати своє вiйсько, австро-польська адмiнiстрацiя занепокоїлася. Вона чинила всiлякi перешкоди мобiлiзацiї українських добровольцiв, забороняючи їм збиратися по повiтах, утруднюючи можливiсть їхнього переїзду до Львова чи Стрия та розганяючи вже зiбраних. Були випадки, коли добровольцiв навiть арештовували та вiдправляли в концентрацiйнi табори; переслiдували i їхнi сiм’ї. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань. Так один iз польських полiтикiв Гіполіт Словiнскiй у серпнi 1914 р. в розмовi з австрiйським вiйськовим мiнiстром просив того «протидiяти гаданому українському руховi», заявляючи, що «український народ взагалi не iснує, а русинське означає росiйське, отже — антидержавне»145. Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже iз самого її початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь-якої агітації146. Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.

2. Участь УСС у Першій світовій війні

Першим успіхом Легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями.

З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк УСС (командант отаман Г. Коссак, з листопада 1916 — підполковник Антін Варивода), у серпні 1916 Легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин — 28 і близько 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30 вересня 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полковник Франц Кікаль (17.03. — 01.07.1917). На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького.

Удруге відчутних втрат легіон УСС зазнав на початку липня 1917 в бою під Конюхами, під час т. зв. офензиви Керенського, коли в полон попав майже весь Легіон УСС. (Від полону врятувалося близько 400 старшин і стрільців). З них, з Гуцульської сотні і доповнень з Коша УСС зформовано новий курінь УСС, який здійснив похід до р. Збруча, а в лютому 1918 вирушив у похід на Україну з австрійською окупаційною владою, був розташований на Херсонщині і приділений окупаційною владою до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного). Куренем командував до Збруча Дмитро Кренжаловський, після нього отаман Дон-Мирон Тарнавський (жовтень 1917 — 08.01.1918) і сотник Осип Микитка (08.01. — жовтень 1918) (до Листопадового чину).

На початку жовтня 1918 формацію УСС переведено з Херсонщини на Буковину. Під час українсько-польських боїв за Львів Легіон УСС прибув до Львова щойно 3 листопада і вже не зміг змінити бойової ситуації в місті.

Далі Легіон УСС входив до складу групи «Схід» УГА і в січні 1919 був переформований на 1 бригаду УСС в складі одного, пізніше двох полків піхоти УСС, кінної сотні УСС, гарматного полку УСС і допомогових відділів. Командантом 1 бригади УСС був отаман Осип Букшований.

Поповнені українцями з російської армії, УСС зформували в Києві у листопаді 1917 Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій української армії.

Таким чином завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні на початку ХХ ст. було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців. Воно мало стати наочним доказом живучості ідеї української незалежності та нерозривності її з величною державницькою думкою Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи; відкривало нову сторінку змагань українського народу за волю. Самою назвою Українські Січові Стрільці ніби зв’язували себе зі славними традиціями Запорізької Січі, вперше за довгі роки перебираючи святі обов’язки захисту прав свого народу. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регламентацією своїх дій австрiйською владою — то був тодi єдиний шлях до створення українського вiйська (становлення козацтва також вiдбувалося в умовах чужої держави), — це зовсiм не означало, що стрiлецтво буде вiдстоювати чужi йому iнтереси. Першим доказом того, що з початку свого iснування УСС стояли на позицiї боротьби за Українську державу, а не за австрiйськi iнтереси, стала їх вiдмова приймати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї. I хоча в цьому випадку стрiльцям не вдалося здiйснити задумане, сам факт вiдмови став нарiжним каменем у фундаментi стрiлецької iдеологiї. Iдейний шлях, який започаткувало передвоєнне стрiлецтво, i який пiдтримали стрiльцi у Стрию, раз i назавжди визначив прiоритети Українських Січових Стрільців.

Отже, довоєнний стрілецький рух отримав своє органічне продовження в діяльності леґіону Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, а згодом і київських Січових Стрільців у ході національної революції 1917-1921 рр. Крім єдності стрілецької ідеології та спільності історичної назви, всі три формації УСС об’єднували ще й люди, що їх творили: основні кадри ідейного, організаційного та фахового старшинського складу леґіону УСС вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств; без традиції й досвіду УСС неможливо уявити собі появи київських СС. Серед них Іван Чмола, Роман Дашкевич, Федь Черник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Василь Семець та багато інших.

3. Боротьба за національно-державне відродження України

По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь СС залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк СС у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку СС продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і СС розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запоріжської дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали 3 курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону СС і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).

Окремий загін СС став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) СС перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва СС розгорнулися насамперед у Дивізію СС, на початку грудня в Осадний корпус СС, до складу якого, крім Дивізії СС (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 80 % наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус СС розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія СС, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кінці лютого Корпус СС відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки СС) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу СС у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група СС відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.

У 1920, в основному з колишніх СС, зформувалася 6 Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини СС, ця дивізія до формації СС не належала.

До складу Групи СС входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш СС, Скорострільний вишкіл СС, технічні, ремонтні й обозні частини. Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини ген. штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також головні командні пости були обійняті старшинами колишньої рос. армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, технічні частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерей і навіть сотень. З галицьких старшин були відомі полковники: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотн. І. Андрух (командир 1 полку піхоти СС), підполк. М. Курах, сотн. М. Турок (командир автоброневого дивізіону СС). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75 %, а в артилерії і техн. частинах — 90 %; галичани переважали в госп. (незмінний начальник постачання сотн. І. Даньків) і санітарній службі (сотн. І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша СС і різних вишколів (полк. І. Чмола, сотн. В. Соловчук).

У формації СС Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, СС мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини СС були творцями і чоловими постатями УВО — ОУН.

Висновки

Таким чином, завдяки напруженiй працi на середину 1914 р. стрілецтво перетворилося на органiзовану силу та здобувало чимраз бiльшу популярнiсть i авторитет серед українського загалу. Воно, як i переважна бiльшiсть українцiв Галичини, вважало головним ворогом росiйський iмперiалiзм (хоча, звичайно, з рахунку не скидали і польської небезпеки). Один зі стрiлецьких провiдникiв зазначав з цього приводу: «Цiла наша мартирологiя вiд 1654 р. говорить, що нам вiд Росiї не надiятись нiчого, якої-небудь Росiї, нинi — деспотичної, завтра — революцiйної, пiслязавтра — республiканської, бо до нас в рiвнiй мiрi вiдносяться всякi Савенкi, Мєншiкови, Струве i iншi. Всякi чорносотенцi i поступовцi рiзних вiдтiнкiв»122. Враховуючи це i будучи переконаними, що рано чи пiзно Україна розпочне боротьбу проти свого ворога, який поневолив бiльшу її частину, — стрiльцi наполегливо готувалися до вирішальної хвилини.

Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Бо хоча це гасло й було публічно проголошене вже на переломі століть, — у наступні роки воно втратило свою силу і розмах і стало банальною фразою без реального змісту. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.