Українські землі під владою Речі Посполитої (XVI — початок XVII)

Вступ.

1. Загарбання українських земель Польщею.

2. Соціально-економічний розвиток.

3. Боротьба з турецькою імперією та Кримським ханством.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Після Люблінської унії українські землі Польського королівства («Корони») входили до семи воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. На території України (за винятком Галичини) мали чинність литовські статути 1566 та 1588 років. Більшість українських міст керувалася положеннями магдебурзького права. Таким чином, Польща без «єдиного пострілу» приєднала Україну, встановила в ній свій адміністративний лад, перетворила у свою провінцію і розгорнула колонізацію.

Після унії на Україну посунув величезний потік польських феодалів, провідну роль в якому відігравало магнатство. Вони займали пустуючі землі, витісняли місцевих землевласників. Жолкевські, Замойські, Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Синявські, Язловецькі та багато інших родів захопили величезні простори — сотні сіл, десятки містечок і замків. Вони були необмеженими володарями своїх областей, бо тримали в руках і найвищі посади в адміністрації воєводств та повітів. Дрібні землевласники були беззахисні перед їхньою сваволею і або підкорялися і віддавали свої землі, або, рятуючи життя, втікали. Скарги чи спроби судових процесів не давали позитивних результатів, бо вся судова система була в руках польських феодалів. Три чверті усіх селянських господарств на Волині в 1629 р. зосереджувалися в руках 37 волинських магнатів. їхні права на придбані, а часто й загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

1. Загарбання українських земель Польщею

На Лівобережжі своїми розмірами виділялися маєтності Вишневецьких з центром в Лубнах. Черкаський староста князь О.Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив більшу частину Лівобережжя і випросив у короля підтвердження на землі від кордонів з Московським князівством до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, осадив сотні сіл. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками майже сорока тисяч селянських дворів.

Таким чином, багато польських, а за ними й українських магнатів дістали великі земельні наділи, які зразу ж треба було заселити, упорядкувати, щоб отримувати прибутки. Магнати по-варварськи експлуатували природні багатства України, вирубуючи ліси понад річками Південної України для землеробства та видобування з деревини поташу. Винищувалися ліси і в інших регіонах України.

Разом з магнатами в Україну посунула дрібна шляхта, сподіваючись і собі маєтків та багатств. Найчастіше вони ставали управителями, економами панських маєтків, командували загонами дворової охорони і разом зі своїми покровителями визискували місцеве населення. Орендаторами, економами, посередниками в торгівлі були й євреї, яких магнати привозили з собою. їх кількість швидко зростала.

Селянство на захоплених землях перебувало під необмеженою владою феодалів. Не лише селянське майно, а й сам селянин належав феодалові. Це забезпечувало необхідні робочі руки для поміщицького господарства.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника. У 1573 р. вводиться необмежена панщина у маєтках «з волі пана». Це означало, що селянин мав виконувати всі роботи, як того вимагав феодал, і там, де він накаже. «Литовський статут» 1588 р. остаточно закріпачив селян. Непокірних пан мав право закувати в кайдани, кинути до в´язниці, посадити на палю. Безправними були і селяни, що сиділи на «королівщинах» — державно-феодальних землях. Тут селянин не міг без дозволу королівської адміністрації покинути свій наділ чи самочинно освоювати нові землі[2, c. 126].

Слід відзначити, що панщина (відробіткова рента) в різних районах України мала певні особливості. Найбільшого розвитку вона набрала в Галичині і на Волині, де поміщицькі маєтки набули фільваркового характеру, найтісніше були пов´язані із зовнішнім ринком. Ці землі були і найгустіше заселеними. Тут фільваркова система стимулювала значне посилення експлуатації селянства. На Волині в 20-х роках XVII ст. панщина досягла чотирьох-п´яти днів на тиждень, а в 40-х роках — 6 днів. В той же час на півночі Київського воєводства — двох-трьох днів. З меншою інтенсивністю вона вводилася на Брацлавщині, де, як і на Київщині, фільваркове господарство лише запроваджувалося. У Галичині і на Волині найінтенсивніше відбувалося й обезземелення селянства. Тут феодали за підтримки уряду збільшували фільваркові землі і урізали наділи. Внаслідок цього кількість малоземельних і безземельних селян досягла 35-40%, з половинним наділом (половина волоки чи лану) — близько 40%. Повний наділ (волока від 16 до 21 га) мали лише 20% селянських дворів (димів). У другій половині XVI ст. у Галичині і на Волині існувала в основному відробіткова рента, а поряд з нею — продуктова та грошова.

Становище селянства погіршувалося внаслідок передачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендарі — купці, шляхтичі, лихварі-євреї примушували кріпаків працювати у фільварку до п´яти-шести днів на тиждень. Селян та міщан жорстоко визискував і уряд, стягуючи великі податки, особливо під час війн.

Дещо інакше розвивалося селянське господарство у новостворених магнатами господарствах Наддніпрянщини, Поділля та Лівобережжя. Заселяючи ці землі селянами із внутрішніх провінцій, феодали давали їм різні пільги, зокрема свободу від усіх повинностей на 20-40 років. Шлях у ці регіони відкрили «уходники» ще в XV — першій половині XVI ст. По їхніх слідах йшли магнати, які, збудувавши тут маєтки, потребували великої кількості робочих рук. Родючі землі з більш вільними умовами життя викликали масовий рух селянства на схід, головним чином з Волині, Поділля, Галичини, Холмщини та Полісся, де кріпацтво, утиски феодалів і урядових чиновників ставали все нестерпнішими. Селяни з охотою заселяли ці малоосвоєні землі, хоча на нових місцях їм загрожували набіги татар. Пільги розповсюджувалися на тих селян, хто вже тут жив. Ці поселення, звільнені від повинностей на багато років, дістали в народі назву «слободи». В результаті протягом кількох десятків років після Люблінської унії відбувався колосальний процес господарського освоєння українськими селянами та козаками просторів середньої та південної Київщини і майже всієї території сучасної Полтавщини та інших регіонів степової України. Користуючись пільгами, переселенці енергійно взяли розробляти чорноземні ґрунти, вводячи їх у господарський обіг. Уряд підтримував цей процес, маючи надію на те, що нове населення успішніше організовуватиме оборону від набігів татар.

Однак з часом свобода і пільги стали обмежуватися, і в цьому негативну роль відіграла дрібна шляхта та євреї, яких з´являлося тут все більше. Разом з магнатами і урядовою владою вони починають вводити кріпосництво, хоч і в невеликих розмірах. У відповідь населення, озброєне, призвичаєне до безперервних військових сутичок з татарами, переходило далі в степи, поповнюючи козацькі лави, піднімало повстання[4, c. 137-139].

2. Соціально-економічний розвиток

Внаслідок освоєння нових степових просторів та розвитку фільваркового господарства в другій половина XVI — першій половині XVII ст. значно зросла площа оброблюваних земель і продуктивність сільського господарства. Найрозвинутішим було сільськогосподарське виробництво на Волині, Галичині, Західному Поділлі. Тут переважало трипілля, поля удобрювалися, використовувався плуг із залізним лемешем. Основною зерновою культурою було жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь, хоча врожайність їх довгий час залишалася невисокою. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, конопля та хміль. Зростало тваринництво. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець, у степових районах поширювалося табунне конярство. В ті часи значну роль продовжувало відігравати мисливство, рибальство, особливо на південному сході. Розвивалося городництво, садівництво, бджільництво.

Слід зазначити, що фільваркове господарство у своїй більшості не обмежувалося вирощуванням зернових культур на експорт; їх власники часто мали ґуральні, броварні, медоварні, а іноді й рудні, поташні буди, селітроварні, жупи (солеварні). Кріпосні селяни, що працювали на цих промислах, були найбільш експлуатованою частиною сільського населення.

В Україні зростає ремісниче виробництво як у містах, так і в селах. Найбільшого розвитку воно досягло в Галичині і на Волині, хоча фільваркові промисли та право феодалів торгувати без мита завдавали йому певної шкоди, звужуючи ринки збуту. Найбільшими ремісничими центрами були Львів, Луцьк, Острог, Кам´янець-Подільський. Зростала кількість ремісників, як тих, що об´єднувалися в цехи, так і позацехових —«партачів».

У виробництві переважала ручна реміснича праця, хоч поступово збільшувалося і використання машин та механічних пристроїв.

Створювалися перші підприємства, де поряд з кріпаками працювали вільнонаймані робітники з числа розорених ремісників і селян. Поступово з ремісничого виробництва виростали перші мануфактури. Це ливарні, що відливали гармати та церковні дзвони у Львові, Острі, Черкасах, Білій Церкві; гути, особливо ті, що виготовляли художнє скло; жупи та ін. На деякі промисли існувала монополія держави чи шляхти — винокурний, млинар ний[6, c. 84-85].

Об´єднання українських земель у складі Польщі сприяло поширенню їх економічних зв´язків, посиленню формування зовнішнього і внутрішнього ринків, активізації товарного обігу. Розширювалися старі, з’являлися нові торги, торжки, ярмарки, що відігравали велику роль у розвитку внутрішньої торгівлі. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам´янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди приїздили також купці із сусідніх країн.

Все інтенсивніше розвивалася зовнішня торгівля. Польський порт Гданськ на Балтиці стає головним центром торгівлі хлібом у Європі. За 65 років з 1583 по 1648 p., експорт зернових через цей порт зріс у 2,5 раза. Значна частина його йшла з України. Багато вивозилося і суходолом — через Краків та Люблін. Продовжувався експорт волів та іншої худоби. Значну роль у зовнішній торгівлі, як і раніше, відігравав продаж обробленої деревини — дубових плах для будівництва кораблів, щоглового дерева, а також дьогтю та поташу. Досить вагомими складовими експорту були мед і віск. За кордон, як і раніше, вивозили багато прикарпатської солі.

Таким чином, більша частина промислового виробництва була пов’язана з господарствами феодалів, працювала на ринок, приносячи значні прибутки, які потрапляли до рук феодалів, витрачалися на дорогі прикраси, предметів розкоші, вино, цукор, шовкові тканини і майже не вкладалися в промисловість.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. в Україні зростає кількість міст і містечок та населення в них, особливо у Південній та Південно-Східній Україні, куди переселялися великі групи селян і міщан із Заходу та Півночі. У 40-х роках XVII ст. в Україні існувало близько 1000 міст і дрібних містечок. Серед містечок переважали дрібні, що часто нараховували не більше 100 дворів. Найбільшими містами були Львів з 18 тис. жителів та Київ — 13-14 тис. Великими міськими центрами були Кам´янець-Подільський, Луцьк, Чернігів, Ніжин, Полтава та Перемишль.

Кілька міст мали магдебурзьке право, невелика частина була державними, решта належали феодалам, які, як і державні урядовці, вводили численні регламентації, мита, високі податки на право виробництва і продажу товарів.

Міська біднота (плебс) — підмайстри, учні, наймити, «партачі» постійно пригнічувалися, обмежувалися міською верхівкою — патриціатом та середнім міським станом — бюргерством. Між плебсом і патриціатом та бюргерством велася гостра соціальна боротьба. Поряд з цим мали місце і національно-релігійні конфлікти, особливо в Західній Україні, де міська верхівка була спольщена. Польські патриції не дозволяли українцям будувати церкви, переслідували православних священиків, примушували православних платити податки на утримання католицького духовенства.

Міщанство українських міст мало етнічно строкатий характер: польська шляхта та урядники, німецькі ремісники, єврейські та вірменські купці і переважна частина корінного населення, що, як і раніше, толерантно ставилися до міщан з інших народностей. Релігійно-національні суперечності існували лише з польськими групами, що презирливо ставилися до українців, релігію яких називали схизмою, а їх самих «бидлом»[8, c. 92-94].

3. Боротьба з турецькою імперією та Кримським ханством

Успішні походи козаків принесли їм велику славу в Європі. Козацтво стало важливим фактором міжнародної, особливо східноєвропейської та близькосхідної політики. Про це свідчить звернення до нього цісаря Рудольфа ІІ у 1594 р. та Папи Римського Климента VIII, які закликали козаків укласти союз з Німеччиною для боротьби проти Туреччини. Посол цісаря Еріх Лясота прибув на Запорозьку Січ і вів переговори зі старшиною як з представниками незалежної держави. Січ позитивно сприйняла пропозицію європейської держави, і кілька козацьких загонів вирушили на Молдавію для війни з Туреччиною.

Одним із загонів керував Северин Наливайко. Йому на допомогу прийшов гетьман Григорій Лобода. Спільними силами козаки розбили військо залежного від Туреччини молдавського господаря, примусили його зректися турецького підданства і присягти цісареві. Після цього козаки захопили кілька фортець у Молдавії, витіснили турецькі війська і припинили війну.

Це свідчить про те, що поступово Запорозька Січ виробляла і проводила самостійну зовнішньополітичну діяльність, виборювала свою державницьку лінію і одночасно не поривала відкрито з Польсько-Литовською державою. Керівники Січі не раз підкреслювали, що вони піддані короля. Однак фактично Запорозька Січ вийшла з-під влади Польщі і проводила політику неоголошеної війни з «бусурманами» — Туреччиною та Кримським ханством. Найбільшого розмаху козацькі походи проти «бусурманів» набули у 1600-1620 pp. Майже щорічно козаки перетинала Чорне море і нападали на кримські і турецькі береги. У 1604 р. спустошили Варну — найсильнішу турецьку фортецю на Чорному морі, у 1608 р. розгромили Перекоп, у 1609-му пограбували Кілію, Ізмаїл, Акерман і в 1614 р. штурмували Трапезунд. У 1615 р. вони увірвалися до гавані Константинополя і на очах султана спалили флот і втекли[1, c. 104-105].

У 1614-1617 pp. особливо зростає козацька активність на Чорному морі. У ці роки боротьбу очолив один із найвидатніших і найталановитіших козацьких старшин, у 1616-1622 pp. — гетьман Січі Петро Сагайдачний. Під його керівництвом козаки штурмом взяли фортецю Кафу, де знаходився найбільший на Сході невольничий ринок, визволили десятки тисяч полонених, серед яких було багато українців. У 1620 р. козацькі чайки за його ініціативи знову спалили Константинопольську гавань з усіма кораблями. Слід підкреслити, що запорожці ходили в походи разом з донськими козаками.

Поява козацького флоту, його блискучі перемоги під командуванням Петра Сагайдачного мали історичне значення: Україна пробила татарсько-турецьку морську блокаду, що відгороджувала її від Європи і Близького Сходу.

Не менш успішними були бойові дії проти татар і турок на суші. Розлючений неспроможністю Польщі приборкати козаків, турецький султан Осман II зібрав 160-тисячне, військо і разом з великими силами свого васала, Кримського ханства, почав війну з Польщею. У 1620 р. у першій битві поблизу села Цецори, під Яссами, польські війська були вщент розбиті, а їхній командувач — коронний гетьман Жолкевський загинув. Більшість польських старшин і рядових потрапили у полон.

Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до Запорозької Січі. Козацтво, розуміючи, яку загрозу становить турецько-татарська навала для України, та й усієї Європи, дає згоду на участь в поході проти турків; одночасно посилає депутацію, в складі якої був і Петро Сагайдачний, у Варшаву зі своїми вимогами. У цей час гетьманом Січі було обрано Я.Бородавку, який повів 40-тисячне військо назустріч турецькій армії.

35-тисячне польське військо стало табором на правому березі Дністра під Хотином. Туди ж підійшли і козацькі сили. Однак неумілі дії Бородавки привели до великих втрат у козацьких частинах. Тому, коли туди із Варшави, після переговорів з королем, приїхав Сагайдачний, Бородавку козаки стратили, а Сагайдачного обрали гетьманом. Сагайдачний застосував умілу тактику ведення бою, поєднуючи активну оборону і рішучі, часто нічні, атаки на турків. Козаки не раз вривалися до ворожого табору, змушували тікати навіть султана. За місяць боїв з польсько-українською армією турки втратили 80 тис. чоловік із 150-тисячної армій, не маючи перспектив на перемогу, пішли на переговори. У жовтні 1621 р. Туреччина і Польща підписали мирний договір. Польща зобов´язувалася заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допускати їх походів на Туреччину. Козацтво, яке відіграло вирішальну роль у перемозі під Хотином, було розчароване антиукраїнською спрямованістю хотинського договору, залишило табір і вирушило на Січ. Тепер козаки були не потрібні, і уряд не потурбувався навіть про тих, хто став у хотинській війні інвалідом.

Завдяки мужності козаків, високому військовому мистецтву їхнього гетьмана Сагайдачного, Туреччина не досягла своєї мети — захоплення польських і українських земель, а її міжнародному престижу завдано тяжкого удару. її просування в Європу було зупинено.

У 1622 р. від смертельної рани, яку дістав у хотинський битві, помер Петро Сагайдачний, якого оплакувала вся Україна. Гетьман Оліфер Голуб (1622-1623 pp.), а за ним Михайло Дорошенко продовжували боротьбу проти турецько-татарської загрози. В 20-х роках XVII ст. козацтво під керівництвом Дорошенка (1623-1625 pp.) майже щороку робило морські і сухопутні походи на Кримське ханство і Туреччину, які продовжувалися і в 30-х роках. Пограбування берегів Криму й Туреччини було своєрідною помстою за грабежі і поневолення українців. Турецько-татарські напади на Україну та розорення козаками побережжя Криму і Туреччини призводили лише до взаємного їх ослаблення[5, c. 126-128].

Висновки

З початку XVI ст. козаки з волості (території, розташовані вище порогів) та січовики постійно здійснюють морські походи на Крим і Туреччину. З перемінним успіхом ведеться запекла боротьба. У 1610 р. розлютований кримський хан наказав навіть замкнути Дніпро залізним ланцюгом. Але це не допомагало.

Зміцнившись, Запорозька Січ розширює сферу боротьби з турецько-кримськими загарбниками. У цей час Молдавія, яка знаходилася між Польщею і Туреччиною, почергово попадала у васальну залежність то від однієї, то від іншої держави. Козаки втручалися у її справи ще в середині XVI ст., коли туди робив походи Вишневецький. Наприкінці століття у Молдавії загострюється боротьба претендентів на престол господаря (князя). У ній загинув Івоня, якого підтримувала Польща, посилаючи туди козацькі війська. Новий претендент Іван Підкова за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Шахом захопив столицю Молдавії — Яси. Це загрожувало Польщі погіршенням стосунків з Туреччиною. Вона посилає військо проти Підкови. Турецькі і польські війська розгромили козаків. Івана Підкову, який вів завзяту боротьбу з турками, поляки схопили і стратили у Львові. У цьому проявилося невдоволення Польщі самостійним зовнішньополітичним курсом Запорозької Січі. Козаки продовжували ходити походами на Молдавію, довгий час підтримуючи нащадків Івана.

Значними успіхами характеризувалася зовнішня політика запорозького козацтва в Європі і навіть Азії, особливо після хотинської битви. Українське козацтво брало активну участь у Тридцятирічній війні (1618-1648 pp.) в Європі. Там воно воювало в союзі з австрійським імператором Фердінандом II, а пізніше — з французьким урядом. Дружніми були міждержавні відносини з Іспанією, Швецією та Західною Грузією.

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.