Презентація на тему «Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович» (варіант 1)

Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович
Підготувала учениця
9-А класу
Воловецької ЗОШ
I-III ступенів
Басюк Тетяна

Григо́рій Фе́дорович Кві́тка-Основ'я́ненко (29 листопада 1778, с. Основабіля Харкова — 20 серпня 1843) — український прозаїк, драматург, журналіст,літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови.
Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Украинскій Вѣстникъ» (1816–1817)

«Украинскій Вѣстникъ»

Одного дня 1604 року до Києва прибився звідкись дід із внуком-сиротою Григорієм. Невдовзі дід помер, а внук прижився. За ніжну вдачу і незвичайну вроду підлітка прозвали Квіточкою, а коли підріс — Квіткою. Згодом у нього закохується горда красуня, дочка київського воєводи, і парубок відповідає палкою взаємністю. Вони потай вінчаються, підмовляють гурт козаків і тікають на вільні, дикі тоді, землі Лівобережжя. На березі річки Уди засновують поселення — початок майбутнього Харкова й усієї Слобожанщини. Це був прапрадід Григорія Федоровича, що заснував
рід Квіток.

Біографія
Народився у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував і головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду. Родину Квіток часто відвідував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам'ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса — взагалі все, що потрапляло йому на очі, любить слухати легенди, повір'я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.

Будинок Квітки-Основ'яненка

Садиба Квітки-Основ'яненка

У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народному ополченні, повітовим предводителем дворянства (1817-28), згодом — головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя Харкова. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 — його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). К.-О. був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами літературного і театрального мистецтва. Головним творчим принципом вважав «писання з натури», орієнтацію на живу навколишню дійсність. Виступав з пропагандою народної теми в літературі, був переконаний в позастановій цінності особистості. Свої перші твори друкував у журналі «Украинский Вестник», який видавав у 1816-17 разом з Р. Гонорським і Є. Філоматським. Писав українською і російською мовами.
Помер Г. Квітка-Основ'яненко 20 серпня 1843 р. після тяжкої хвороби у м. Харкові

Курязький монастир

Пам'ятник Квітці-Основ'яненку
Могила Квітки-Основ'яненка

Твори Квітки-Основ'яненка
В 1820-х рр. виступив з комедіями — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827, опубл. 1840), «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик» та ін. Спираючись на літературну традицію, започатковану Іваном Котляревським, народну пісенність і гумор, Квітка-Основ'яненко написав українською мовою популярні й досі комедії «Сватання на Гончарівці» (1835), «Шельменко-денщик» (1835), «Бой-жінка» (1840). Українські прозові твори Квітки-Основ'яненка поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні («Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», 1834; «Козир-дівка», 1838; «Сердешна Оксана», 1841; «Щира любов», 1839; «Добре роби — добре й буде», 1836; «Божі діти», 1840; «Перекотиполе», 1840). Серед кращих творів російською мовою — роман «Пан Халявский» (1840), повісті «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841), «Ганнуся», «Панна сотниковна», історико-художні та етнографічні нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), «1812 рік в провінції», так звані фізіологічні нариси — «Ярмарка» (1840), «Знахарь» (1841).
Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори Квітки-Основ'яненка перекладено польською, болгарською, чеською та іншими мовами. З Квіткою-Основ'яненком листувався Тарас Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш «До Основ'яненка» («Б'ють пороги; місяць сходить»; 1839) та виконав ілюстрації «Знахар» і «Панна Сотниківна» до однойменних творів Квітки-Основ'яненко. Квітка-Основ'яненко носить почесне ім'я «батька української прози». Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість Квітки-Основ'яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так званої етнографічної школи.

Обкладинка до твору
“Шельменко-денщик”
Обкладинка до твору “Сватання на Гончарівці”

Конотопська відьма
Твір починається із опису конотопського сотника Микити Уласовича Забрьохи, який сидить «смутний і невеселий». Учора сотник їздив свататися до хорунжівни Олени, роботящої, чесної і красивої дівчини, яка не мала батьків, а мала тільки брата. Забрьоха спитав брата, чи віддасть той сестру за нього, але успіхом його пропозиція не закінчилася. Микита отримав гарбуза, тобто відмову.
Поки сотник сидить у хаті, до нього заходить сотенний писар Прокіп Ригорович Пістряк із рапортом про кількість козаків у сотні. Ця кількість була відзначена зарубками на довжелезній хворостині, але писар переламав хворостину, щоби могти її затягнути до хати, тому довго не міг дорахуватися всіх козаків. Коли помилка виявилася, Забрьоха висміяв Пістряка перед сотнею, за що той сильно образився. Після перерахунку приходить наказ із Чернігова: іти з сотнею в похід. Але писар відмовляє сотника виконувати наказ, а підбурює його почати «полювання» на відьом, бо у Конотопі вже давно не було дощу. До полку відписали листа, що сотня не може прибути до Чернігова, бо козаки повинні покарати відьом.
Наступного дня все місто зібралося на видовище біля ставка. Писар зігнав кількох жінок, які підозрюються у тому, що вони є відьмами. Перевірка відбувається таким чином: жінку кидають у воду, і якщо вона потоне, то вона не є відьмою, а якщо випливе, то вона відьма. Багато жінок загинули у воді, їх не встигли врятувати. Відьмою виявилася Явдоха Зубиха. Вона спокійно плавала по воді. оскаженілі чоловіки почали її бити, але Явдоха наслала на них мару, тому довгий час вони били колоду. Потім справа прояснилася, і Явдосі добряче перепало.
Явдоха розлючена на Забрьоху та Пістряка. Але вони приходять до неї з подарунками і проханнями (кожен окремо) і просять допомоги. Відьма чаклує так, що Олена закохується в Забрьоху і хоче вийти за нього заміж. Сумний та невеселий сидить судденко Дем'ян Халявський, колишній коханий Олена, бо його суджена виходить до сотника. До Халявського з'являється Явдоха і пропонує допомогу.
Зубиха, щоб помститися, підлаштовує так, що сотник одружується із найстрашнішою в селі дівкою Солохою. Олена ж вийшла за свого коханого судденка Дем'яна Халявського. Забрьоху зміщають із сотництва за невиконання наказу (про похід у Чернігів), Пістряка, який хотів зайняти місце сотника, теж звільняють. Новим сотником стає Дем'ян Халявський.
У закінчення автор пише, що цю казку йому розповідав покійний Панас Месюра. Він розповідає, як все закінчилося. Халявський недовго був сотником, бо «дуже швидко перед начальством щось процвиндрив». Його шлюб з Оленою був нещасливим, оскільки був укладений в результаті чарів. Забрьоху і Пістряка покарано за те, що топили невинних жінок. Найбільше дісталося Явдосі, яка невдовзі після того, як Халявського змістили з посада сотника, померла.

Ілюстрація до твору “Конотопська відьма”

Ілюстрація до твору “Конотопська відьма”

Маруся
«Маруся» (1834) — перша україномовна повість нової української літератури, взірець сентименталізму. За жанром — це соціально-побутова сентиментально-реалістична повість.Тема твору — життя українського селянства, праця, побут і звичаї народу. Джерела повісті — реальне життя українців і усна народна творчість: українські балади, пісні про кохання, весільні пісні, традиційні народні обряди, народні голосіння, фольклорні мотиви любові, розлуки, смерті закоханих. Основа сюжету повісті — чисте, вірне і разом з тим нещасливе кохання молодої дівчини Марусі, дочки заможних селян, і бідного міського ремісника-рекрута Василя, якого чекає двадцятип'ятирічна солдатська служба. Розповідь побудована через передачу глибоких почуттів героїв. Конфлікт має соціальний характер — на перешкоді одруженню закоханої пари стоїть майнова нерівність: багатий селянин Наум Дрот не хоче віддавати єдину доньку за бідного парубка-рекрута. Проте він дає згоду на шлюб тоді, коли Василь змушений іти на службу в місто до купця, щоб заробити гроші й знайти собі заміну в солдати.
Сюжет повісті поданий послідовно, без екскурсів у минуле и майбутнє:•    розлога експозиція (знайомство з головними героями, сім'єю Наума Дрота — дружиною Настею та донькою Марусею, їхніми позитивними характеристиками);•    щаслива зав'язка (кохання з першого погляду Василя й Марусі);•    стрімкий розвиток дії (Василь просить руки дочки в Наума Дрота, який йому відмовляє; хлопець іде на заробітки; Маруся в гаю потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає за день до повернення коханого);•    уражаюча кульмінація (Василь, повернувшись із заробітків вільним від рекрутчини, застає Марусю мертвою);•    логічна розв'язка (тяжко переживаючи втрату, хлопець постригся в ченці й незабаром також помер, а батьки Марусі знаходять утіху в праці, молитвах, смиренні й спілкуванні з Богом).Головні герої твору — уособлення високих морально-етичних якостей простої людини. Автор наділяє їх ідеальними позитивними рисами: чесність, слухняність, повага до батьків і добрих людей, працьовитість, співчутливість до бідних, покірність і віра в Бога. Так, Наум Дрот, «хоч би трохи біда чи радість є йому яка, зараз до Бога»; він вважав, що «гріх лежачи хліб їсти; поки здужаю, довжон робити і бідним помагати».Естетичним ідеалом Г. Квітки-Ос-нов'яненка став образ головної героїні — Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчини-селянки. її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізована й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...»У зображенні Марусі, крім ознак сентименталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів.Мова героїні пересипана пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційними вигуками, прислів'ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька! утінко моя, перепілочко, голубочко).
В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму — психологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставання пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя.Повість насичена позасюжетними елементами: українські народні звичаї, обряди — весілля, сватання з усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні голосіння в устах батьків виписані з етнографічною точністю. Майстерно змальовані в традиціях сентименталізму чудові пейзажі української ночі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників.
Розлогі портретні характеристики персонажів, насичені фольклорними елементами, повчальні авторські відступи, репліки — усе це є етнографічним тлом твору.Пройнята гуманістичним пафосом, повість «Маруся» утверджує вічні християнські ідеали: жити, «як Бог дасть»; трудитись чесно, не думаючи про корисливість; не вдаватись у тугу, коли спіткає горе; бути смиренним; поважати батьків, старших за віком людей.Твір мав надзвичайну популярність у читачів. Про це писав сам Г. Квітка-Основ'яненко: «Бачачи, що моїх Марусь читають наші добрі земляки за прилавками, продаючи перець, тютюн і др., читають по хатах, у колі родин у місті й селищах, мавши депутацію з подякою, що пишу по-нашому... я вирішив написати для цього класу людей що-небудь повчальне».

Маруся
«Маруся» (1834) — перша україномовна повість нової української літератури, взірець сентименталізму. За жанром — це соціально-побутова сентиментально-реалістична повість.Тема твору — життя українського селянства, праця, побут і звичаї народу. Джерела повісті — реальне життя українців і усна народна творчість: українські балади, пісні про кохання, весільні пісні, традиційні народні обряди, народні голосіння, фольклорні мотиви любові, розлуки, смерті закоханих. Основа сюжету повісті — чисте, вірне і разом з тим нещасливе кохання молодої дівчини Марусі, дочки заможних селян, і бідного міського ремісника-рекрута Василя, якого чекає двадцятип'ятирічна солдатська служба. Розповідь побудована через передачу глибоких почуттів героїв. Конфлікт має соціальний характер — на перешкоді одруженню закоханої пари стоїть майнова нерівність: багатий селянин Наум Дрот не хоче віддавати єдину доньку за бідного парубка-рекрута. Проте він дає згоду на шлюб тоді, коли Василь змушений іти на службу в місто до купця, щоб заробити гроші й знайти собі заміну в солдати.
Сюжет повісті поданий послідовно, без екскурсів у минуле и майбутнє:•    розлога експозиція (знайомство з головними героями, сім'єю Наума Дрота — дружиною Настею та донькою Марусею, їхніми позитивними характеристиками);•    щаслива зав'язка (кохання з першого погляду Василя й Марусі);•    стрімкий розвиток дії (Василь просить руки дочки в Наума Дрота, який йому відмовляє; хлопець іде на заробітки; Маруся в гаю потрапляє під зливу, застуджується й раптово помирає за день до повернення коханого);•    уражаюча кульмінація (Василь, повернувшись із заробітків вільним від рекрутчини, застає Марусю мертвою);•    логічна розв'язка (тяжко переживаючи втрату, хлопець постригся в ченці й незабаром також помер, а батьки Марусі знаходять утіху в праці, молитвах, смиренні й спілкуванні з Богом).Головні герої твору — уособлення високих морально-етичних якостей простої людини. Автор наділяє їх ідеальними позитивними рисами: чесність, слухняність, повага до батьків і добрих людей, працьовитість, співчутливість до бідних, покірність і віра в Бога. Так, Наум Дрот, «хоч би трохи біда чи радість є йому яка, зараз до Бога»; він вважав, що «гріх лежачи хліб їсти; поки здужаю, довжон робити і бідним помагати».Естетичним ідеалом Г. Квітки-Ос-нов'яненка став образ головної героїні — Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчини-селянки. її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізована й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...»У зображенні Марусі, крім ознак сентименталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів.Мова героїні пересипана пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційними вигуками, прислів'ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька! утінко моя, перепілочко, голубочко).
В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму — психологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставання пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя.Повість насичена позасюжетними елементами: українські народні звичаї, обряди — весілля, сватання з усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні голосіння в устах батьків виписані з етнографічною точністю. Майстерно змальовані в традиціях сентименталізму чудові пейзажі української ночі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників.
Розлогі портретні характеристики персонажів, насичені фольклорними елементами, повчальні авторські відступи, репліки — усе це є етнографічним тлом твору.Пройнята гуманістичним пафосом, повість «Маруся» утверджує вічні християнські ідеали: жити, «як Бог дасть»; трудитись чесно, не думаючи про корисливість; не вдаватись у тугу, коли спіткає горе; бути смиренним; поважати батьків, старших за віком людей.Твір мав надзвичайну популярність у читачів. Про це писав сам Г. Квітка-Основ'яненко: «Бачачи, що моїх Марусь читають наші добрі земляки за прилавками, продаючи перець, тютюн і др., читають по хатах, у колі родин у місті й селищах, мавши депутацію з подякою, що пишу по-нашому... я вирішив написати для цього класу людей що-небудь повчальне».

Обкладинка до повісті “Маруся”

Література
Жадько В. О. Український некрополь. -К,, 2005.-С.195.
Квітка-Основ'яненко Г. Ф.: Твори у восьми томах. К., Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1968–1970.
Квітка-Основ'яненко Г. Ф.: Зібрання творів у семи томах. К., «Наукова думка», 1978–1981.
Квітка-Основ'яненко Г. Ф.: Твори в шести томах. К., Державне видавництво художньої літератури, 1956.

Кінець