Презентація на тему «Національна економіка»

Презентація на тему: Національна економіка. основні макроекономічні показники
Виконав: учень 11 - Б класу Карпин Роман

Макроекономіка
Економічна діяльність будь-якого суспільства здійснюється такими суб'єктами, як домогосподарства, підприємства (фірми) та держава. У процесі такої діяльності між усіма її суб'єктами формується розгалужена система взаємозв'язків, що надають їй цілісного, системного характеру. Це і зумовлює, з одного боку, сукупну результативність цієї системи, що перевищує сумарний результат її складових частин, а з іншого - закономірності, що регулюють її діяльність. Макроекономіка і є тією складовою економічної теорії, що вивчає такі закономірності. Цей розділ економічної науки досліджує економіку як ціле, а також такі її складові, як домогосподарства, бізнес, державний сектор, та використовує при цьому узагальнені (сумарні) показники.
Макроекономіка дає можливість вивчити не лише взаємодію елементів економічної системи, а й роль економічних факторів у її розвитку. Ця галузь економіки допомагає віднайти відповіді на такі питання: чому одна країна багатша за іншу? Як можна подолати інфляцію? Які причини безробіття? Яка економічна політика держави? Які методи впливу грошового обігу і кредитної системи на економіку? По суті, це вчення про загальний рівень національного обсягу виробництва, зайнятості, безробіття, інфляції, стан платіжного балансу країни.
Макроекономіка тісно пов'язана з мікроекономікою. Вивчення макроекономічних процесів неможливе без знання законів попиту і пропозиції, формування витрат виробництва і цін на товари та економічні ресурси. Подібно до того, як неможливо розкрити закономірності функціонування живого організму без знання законів клітини, без розуміння законів мікроекономіки не можна виявити закономірності функціонування макроекономіки.

Макроекономічний аналіз започаткував один із класиків-фізіократів Ф. Кене у своїй праці "Економічні таблиці". Це була перша спроба здійснення аналізу суспільного відтворення. Великий внесок у цей процес зробив К. Маркс, здійснивши дослідження відтворення суспільного капіталу. Французький економіст Л. Вальрас заклав основи загальної теорії рівноваги, на основі якої сформувалася макроекономіка.
У сучасному своєму вигляді поняття макроекономіки було сформульоване Джоном Кейнсом в його праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей". Він переконливо показав, що досягти стійкого зростання виробництва в масштабі всієї країни і забезпечити повну зайнятість неможливо без участі держави у сфері економіки. Цим зумовлюється потреба з'ясування тих закономірностей, що регулюють розвиток усієї економіки.
Вивчення макроекономіки в сучасних умовах має важливе значення, оскільки дозволяє науково обгрунтувати ту економічну політику, яку здійснює держава. Уряд будь-якої країни, регулюючи економічну діяльність суспільства, повинен володіти інструментами макроекономіки та вибирати з альтернативних варіантів розвитку економіки найефективніші. Розглянемо основні положення цього розділу економічної теорії.

Поняття національної економіки
Економічна діяльність у будь-якому суспільстві здійснюється її суб'єктами у системі певних взаємозв'язків та взаємозалежи остей, що встановлюються у визначених територіальних межах. Така система і називається економікою. Залежно від територіальних меж розрізняють місцеву, регіональну, національну та світову економіку. Національна економіка - це система економічної діяльності з притаманною їй взаємодією механізмів регулювання, що історично склалась у межах країни (нерідко використовується термін "народне господарство"). Вона є сукупністю стійких економічних зв'язків, що об'єднують усіх суб'єктів господарювання в єдину взаємопов'язану систему.
Національна економіка є історичним явищем, що виникло в ході утворення національних держав. В основі формування національної економіки був суспільний поділ праці та усуспільнення виробництва. Саме суспільний поділ зумовлює систему тісних взаємозв'язків між складовими елементами економіки. З розвитком суспільного поділу праці, з одного боку, в результаті спеціалізації виробництва з'являлися нові види виробництв та виробників і відповідних їм галузей, а з іншого боку - відбувалося кооперування виробництва, розширювалась система взаємозв'язків між спеціалізованими суб'єктами економічної діяльності. На основі поглиблення спеціалізації та інтегрування виробництва посилились інтеграційні процеси між суб'єктами економічної діяльності в межах окремих країн, що і стало причиною утворення національних економік. У країнах Західної Європи ці процеси відбувалися протягом декількох століть і завершились створенням розвинутих національних економік у другій половині XX ст.
Національна економіка як взаємопов'язана цілісна система економічної діяльності характеризується певними ознаками (див. схему 1).
Схема 1. Основні ознаки національної економіки

По-перше, національній економіці притаманні тісні економічні зв'язки між суб'єктами господарювання країни на основі суспільного поділу праці. Саме економічні зв'язки між суб'єктами економічної діяльності надають національній економіці цілісності, єдності. Через економічні зв'язки між суб'єктами економіки здійснюється реалізація їх економічних інтересів, забезпечується територіальна цілісність економіки.
По-друге, національна економіка характеризується загальним економічним середовищем, спільним для всіх її суб'єктів. Таке середовище формується єдиним економічним законодавством держави, загальною грошовою одиницею, загальною грошово-кредитною та фінансовою системою країни.
По-третє, національна економіка має загальний економічний центр, що виконує регулюючу і контрольну роль. Цим центром є держава, що здійснює заходи економічної політики. Межі регулюючого впливу такого центру на економіку залежить від типу її економічної системи.
По-четверте, ознакою національної економіки є загальна система економічного суверенітету. Вона включає кордони, митну систему, заходи захисту національних виробників від іноземних конкурентів.
По-п'яте, національна економіка характеризується наявністю національного ринку, який об'єднав місцеві ринки в єдиний економічний простір, на якому функціонує єдина грошова система.
По-шосте, національній економіці властива територіальна визначеність, її межами є державний кордон країни.
Поняття економіки буде неповним без визначення її суб'єктів (див. схему 2).
Схема 2. Суб'єкти національної економіки

Суб'єктами національної економіки є домогосподарства, господарські одиниці (фірми чи підприємства) і держава. Кожен із цих суб'єктів прагне до найповнішого задоволення своїх інтересів у процесі функціонування національної економіки. І кожна група суб'єктів має свої інтереси.
Інтерес домогосподарств полягає у зростанні їх сукупного доходу як головного засобу досягнення задоволення поточних та перспективних потреб. Інтересами господарюючих одиниць є максимізація прибутку на основі мінімізації витрат та збільшення капіталу. Для інтересів держави характерними є оптимізація валового доходу державного сектора економіки, максимізація рівня добробуту членів суспільства і суспільної корисності. Інтереси суб'єктів національної економіки взаємодіють і утворюють суперечливу систему. При цьому суперечності можуть досягти такої гостроти, що породжує їх антагонізм. Одним з дієвих засобів розв'язання цих суперечностей є економічна політика держави.
Національна економіка є насамперед сукупністю підприємств (фірм) та інших організацій чи закладів, що здійснюють виробництво і обмін благ. Це первинна складова національної економіки. Сукупність таких організаційних одиниць, що виконують у процесі економічної діяльності однакові за змістом соціально-економічні функції незалежно від територіального їх розташування, є галуззю економіки. З поглибленням поділу праці кількість галузей збільшується, що ускладнює галузеву структуру економіки. Група однорідних галузей утворює сферу економіки. Залежно від характеру створюваних благ розрізняють сферу матеріального виробництва і соціальну сферу.
Якщо у сфері матеріального виробництва створюються матеріальні блага, то у соціальній сфері - блага у вигляді послуг. Соціальна сфера охоплює такі галузі, як транспорт, туризм, охорона здоров'я, освіта, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, культура і мистецтво. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального суспільства роль цієї сфери економіки істотно зростає, у ній зосереджується все більша частка економічно активного населення. Співвідношення сфер та галузей національної економіки становить її структуру за характером створюваних благ (див. схему 3).

Якщо у сфері матеріального виробництва створюються матеріальні блага, то у соціальній сфері - блага у вигляді послуг. Соціальна сфера охоплює такі галузі, як транспорт, туризм, охорона здоров'я, освіта, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, культура і мистецтво. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального суспільства роль цієї сфери економіки істотно зростає, у ній зосереджується все більша частка економічно активного населення. Співвідношення сфер та галузей національної економіки становить її структуру за характером створюваних благ (див. схему 3).
Схема 3. Структура національної економіки залежно від характеру створюваних благ

Структурними елементами національної економіки є і сектори - сукупність соціально-економічних одиниць, об'єднаних суттєвими соціально-економічними ознаками. Це особливі частини економіки, що відрізняються відносинами господарювання, формами зв'язку з іншими суб'єктами та функціями. Найзагальнішим критерієм структуризації національної економіки за секторами є форма власності на речові фактори виробництва. За цим критерієм виділяють приватний та державний сектори. До приватного сектора належать домогосподарства та приватні підприємства. Державний сектор економіки включає ті суб'єкти господарювання, що функціонують на основі державної власності. Його частка суттєво коливається в різних країнах (див. тему 6). З державним сектором пов'язаний і неринковий сектор економіки, що надає громадянам країни безплатні матеріальні блага та послуги за різними каналами, які регулюються державою (допомога, послуги освіти, медичного обслуговування та ін.).
З переходом до постіндустріального суспільства актуальною стала класифікація національної економіки за критерієм технологічної послідовності економічної діяльності, відповідно до якого виділяють чотири сектори (див. схему 4).
Тенденція світового економічного розвитку така, що роль і частка четвертинного сектора підвищується. Це зумовлено тим, що знання стають найвагомішим стратегічним активом будь-якого підприємства, джерелом творчості нововведень сучасних цінностей і соціального прогресу. І цей ресурс (знання) є справді необмеженим.
Матеріальною основою національної економіки є національне багатство. Це сукупність благ, нагромаджених суспільством за весь період його виробничої діяльності. Національне багатство включає основний капітал сфери матеріального виробництва та соціальної сфери, оборотний капітал, особисте майно населення та такі нематеріальні цінності, як обсяг наукових знань, виробничий досвід, рівень культури населення тощо. В умовах переходу до постіндустріального суспільства зростає роль саме нематеріальних цінностей, об'єктів інтелектуальної власності.
Функціонування національної економіки відбувається шляхом виробництва і обміну благами між її суб'єктами. В цьому процесі власники факторів виробництва реалізують створені блага та отримують доходи, що для покупців цих благ є витратами з їх придбання. В межах національної економіки доходи і витрати здійснюють коловий рух, що можна зобразити схематично (див. схему 5).

Схема 4. Структура національної економіки за критерієм технологічної послідовності економічної діяльності
Схема 5. Валовий потік товарів і грошей у національній економіці

Домогосподарства, будучи власниками факторів виробництва, спрямовують їх на ринки цих факторів, де їх придбають підприємства і фірми, які використовують набуті ресурси для виготовлення товарів та послуг. Підприємства (фірми) в обмін на отримані фактори виробництва направляють домогосподарствам грошові потоки, що еквівалентні ціні придбаних факторів виробництва. Ці грошові суми стають доходами домогосподарств.
Підприємства (фірми), використовуючи придбані фактори виробництва, створюють товари та послуги, що спрямовуються на ринки для реалізації. Отримані грошові доходи домогосподарства використовують для придбання товарів та послуг. Підприємства в обмін на запропоновані товари та послуги одержують грошові кошти, які стають для них доходом. Цією фазою один коловий рух завершується, і створюються умови для нового.
У цьому процесі домогосподарства і підприємства виступають, з одного боку, як покупці (представники попиту), а з іншого - як продавці, тобто представники пропозиції. І домогосподарства, і підприємства виступають на обох ринках, але в кожному випадку одні діють як покупці, інші - як продавці. Якщо на ринку факторів виробництва домогосподарства виступають продавцями, то підприємства - покупцями. На ринках товарів і послуг їх функції змінюються: підприємства є продавцями, а домогосподарства - покупцями. В той же час обидві групи суб'єктів економіки і купують, і продають.
Аналіз колового руху в межах національної економіки дає підставу для ще одного важливого висновку. Зазначений рух здійснюється через еквівалентний обмін товарів на гроші, а грошей на товар. При цьому витрати покупців на придбання товарів еквівалентні доходам продавців від їх продажу. Тому в межах національної економіки сума доходів від реалізованих факторів виробництва, товарів та послуг дорівнює сумі витрат їх покупців на їх придбання. Тобто витрати одних суб'єктів перетворюються на доходи інших, причому величина їх обов'язково співпадає. Це має велике значення для обгрунтування способів обчислення національного продукту.

Отже, національна економіка є складною цілісною системою, що історично сформувалась на основі поділу праці. Національні економіки відрізняються за рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної системи, характером відтворення, методами регулювання економічної діяльності державою, рівнем розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, досягнутим рівнем життя. Від розвитку науково-технічного потенціалу країни залежить досконалість механізму регулювання економіки, а від повноти використання переваг міжнародного поділу праці - рівень розвитку національної економіки, її ефективність, а отже, і рівень життя. Водночас національну економіку не можна зводити до сукупності форм економічної діяльності на території певної країни. Одним з її критеріїв є здатність задовольнити потреби країни, захистити її інтереси, забезпечити економічну та політичну незалежність, включаючи і екстремальні умови. З цієї позиції справжня національна економіка в Україні ще тільки формується. Той економічний потенціал, що дістався Україні у спадок, був підпорядкований цілям розвитку СРСР. Він характеризується незбалансованістю між його окремими складовими частинами і недостатньою соціальною орієнтованістю. Економіка України після розпаду Радянського Союзу втратила такі важливі ресурси, як нафту, газ, каучук, целюлозу, апатити та ін. Від імпорту природного газу, кольорових металів, автомобілів, верстатів та інструментів, хімічного волокна, бавовни та ниток залежить 70-80% економіки. За рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах, лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної промисловості.
Структура економіки в незалежній Україні не дає змоги досягнути нових цілей, що постали перед Україною як самостійною державою. До того ж, багато галузей є відсталими в науково-технічному відношенні, характеризуються низькою товарністю та напівфабрикатною спрямованістю експорту, залежать від монопольного імпорту важливих видів сировинних ресурсів. Ресурсомісткий та переважно витратний характер виробництва, зорієнтований на дешеві ресурси колишнього СРСР, значно зменшує конкурентоспроможність українських товарів на зовнішньому ринку.
Усе це свідчить про те, що Україна ще не має справжньої національної економіки, здатної задовольнити як внутрішні потреби у благах та послугах, так і забезпечувати економічну незалежність, входження у світове співтовариство. Формування справжньої національної економіки є одним із найважливіших завдань України в сучасних умовах.

Національний (суспільний) продукт і проблеми його грошового виміру
Результатом кожного конкретного, одиничного виробництва є продукт або благо. Такі блага - матеріальні і нематеріальні - створюються кожним суб'єктом економічної діяльності. Оскільки національна економіка є сукупністю функціонування в її межах таких суб'єктів, то результатом її функціонування є сукупність створених усіма її суб'єктами благ протягом певного періоду часу (як правило, таким періодом є один рік). Ця сукупність і є національним, або суспільним, продуктом. Національний продукт є результатом поточного виробництва і в той же час виступає передумовою майбутнього виробництва. Цим забезпечується безперервність функціонування економіки. Щоб відновити дію факторів виробництва у новому відтворювальному циклі, потрібно досягти певної кількості та якісної результативності поточного процесу відтворення. Результати виробництва, що матеріалізуються у створеному продукті, стають факторами нового виробництва. Отже, функціональним призначенням національного продукту є збільшення та вдосконалення факторів виробництва, що є одночасно і задоволенням як особистих невиробничих, так і виробничих потреб суб'єктів національної економіки.
Національний продукт належить до най глобальніших узагальнюючих економічних категорій. Він відображає рівень розвитку продуктивних сил, ступінь суспільного поділу праці, співвідношення між різними сферами та секторами національної економіки. Він є носієм усієї сукупності економічних відносин суспільства. Немає такого економічного процесу, який би тією чи іншою мірою не був пов'язаний із рухом національного продукту.

З урахуванням вищезазначеного ООН докладає багато зусиль, щоб усі країни збирали відомості про свій національний продукт. Це дає змогу визначити рівень розвитку економіки країни, ефективність використання наявних у неї економічних ресурсів, здійснити порівняння між країнами, обгрунтувати рекомендації щодо перспектив розвитку національної економіки, її місця і ролі у світовому господарстві.
В умовах товарного виробництва і обміну національний продукт виступає у двоякій формі - натурально-речовій і грошовій, вартісній. За натурально-речовою формою національний продукт складається із засобів виробництва або інвестиційних товарів і предметів споживання або споживчих товарів. Конкретні види як перших, так і других створюються у відповідних галузях та підгалузях національної економіки. Тому за натурально-речовою формою національний продукт характеризується відповідною галузевою та внутрігалузевою структурою.
Розглянемо грошову, вартісну, форму національного продукту. В економічній теорії і господарській практиці використовуються різні форми виміру національного продукту. Це зумовлено різними теоретичними підходами до характеристики економічної діяльності та її результатів. Простежуються два методологічні підходи: класичний (об'єктивний) і неокласичний (суб'єктивний). Критерієм розмежування виступає визначення продуктивної праці (див. схему 6).
Засновниками першого підходу до визначення вартісної величини національного продукту були класики політичної економіки. Вони вважали, що продуктивною працею є лише праця, зайнята у матеріальному виробництві. Тому національний продукт є сукупністю товарів, створених у цій сфері. І при визначенні його вартісної величини потрібно враховувати лише вартість товарів, створених у матеріальному виробництві. Послуги сфери нематеріального виробництва, що надаються з використанням непродуктивної праці, не повинні враховуватись при визначенні вартісної величини національного продукту.
На цих теоретичних засадах здійснювалась грошова оцінка національного продукту в колишньому СРСР. Це була система балансу народного господарства, основи якої було закладено у 1920-1930 роках російським економістом В. Леонтьєвим. Він дав основу для пояснення загального взаємозв'язку між будь-якою кількістю галузей економіки та розробив математичні методи їх оцінок. Цей метод носить назву "затрати-випуск".

За системою балансу народного господарства найзагальнішим показником національного продукту був сукупний суспільний продукт. Він визначався, як правило, сумою вартостей благ усіх первинних ланок виробництва - підприємств. Цей показник дає достатньо повну, зведену інформацію про функціонування національної економіки, її пропорції та взаємозалежності. Але така система мала суттєві недоліки. Найсуттєвішим з них було те, що вартісна величина національного продукту обмежувалась лише вартістю благ, створених у матеріальному виробництві. Процеси суспільного відтворення також не виходили за рамки сфери матеріального виробництва та балансу. По суті, не охоплювалась соціальна сфера економіки, роль якої з розвитком суспільства зростала і яка зосереджувала усе більшу кількість зайнятого в економіці населення. До того ж, визначення вартості величини національного продукту як сукупної вартості усіх галузей матеріального виробництва приводило до повторного обчислення, коли вартість окремих благ у процесі виробництва враховувалась декілька раз, що завищувало справжню вартісну величину національного продукту.
Тому в розвинутих країнах ринкової економіки перейшли до нової системи визначення грошової величини національного продукту - системи національних рахунків. її теоретичною основою є суб'єктивна концепція, згідно з якою будь-яка праця, що створює благо, яке має корисність, незалежно від сфери застосування, є продуктивною, і його цінність, або вартість, має враховуватись при визначенні грошової величини національного продукту. Тобто цією системою беруться до уваги всі види діяльності суб'єктів господарювання, пов'язані як з матеріальним, так і нематеріальним виробництвом.
При визначенні грошової величини національного продукту важливо уникнути так званого повторного рахунку. Національний продукт є сумою благ, створених усіма суб'єктами національної економіки. Найпростішим способом визначення його грошової величини є складання вартості усіх цих благ. Однак такий підхід не дозволяє зробити об'єктивну грошову оцінку національного продукту, бо в результаті поділу праці частина створених благ використовується як компонент інших благ. Тому вартість таких благ при простому складанні буде враховуватись декілька раз.
Схема 6. Концепції визначення вартості величини національного продукту

Цю залежність можна простежити на такому прикладі. Розглянемо процес виробництва хліба. Для спрощення припустимо, що єдиним компонентом, з якого виготовляється хліб, є борошно. Початок процесу виготовлення хліба здійснює фермер, який вирощує пшеницю і продає її мірошнику за ціною 1000 грн. Той переробляє її на борошно, яке продає будочнику за 1500 грн. Останній виготовляє з цього борошна хліб, який і реалізує за 2500 грн. Таким чином, вартість виготовленої цими трьома виробниками продукції становить 6000 грн (1000 + 1500 + 2500).
Але цю величину вартості не можна вважати дійсною вартістю створених благ. Справа у тому, що для виробництва хліба вартістю 2500 грн було використано пшеницю на суму 1000 грн і борошно на суму 1500 грн. Тобто в сумарній вартості благ, створених цими виробниками, вартість пшениці і борошна враховується декілька разів, що і завищує справжню вартість створеного продукту, яким є хліб. Щоб уникнути цього, потрібно вартість компонентів із цієї сумарної вартості вирахувати. І справжня вартість створеного продукту буде такою: 6000 грн - (1000 грн + 1500 грн) = 2500 грн.
Для усунення повторного рахунку при обчисленні грошової величини національного продукту виділяють проміжний і кінцевий продукти. До проміжного продукту належать товари та послуги, вироблені у поточному періоді і використані для виробництва у цьому ж періоді. Це сировина, паливо, енергія, комплектуючі вироби. Кінцевий продукт - це ті товари та послуги, створені у поточному періоді, що остаточно виходять за межі поточного виробництва і використовуються для особистого споживання, нагромадження (інвестицій), експорту та заміщення зношених засобів виробництва (амортизація). Тобто кінцевий продукт охоплює товари та послуги, що створюються протягом поточного періоду і не використовуються з метою проміжного споживання.
Отже, національний продукт - це загальна вартість благ, що вироблені протягом певного періоду як резидентами, так і нерезидентами за вирахуванням проміжного споживання. Одним із найзагальніших макроекономічних показників його виміру є валовий внутрішній продукт.

Поняття та способи обчислення валового внутрішнього продукту
Валовий внутрішній продукт є сукупною ринковою вартістю кінцевих товарів та послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду часу (як правило, за один рік). Це сукупна вартість усіх кінцевих матеріальних і нематеріальних благ, що створені, розподіляються та використовуються резидентами та нерезидентами в національній економіці протягом року.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) є найзагальнішим показником остаточного результату економічної діяльності в межах країни. Він характеризує єдність взаємопов'язаних економічних процесів як у сфері матеріального виробництва, так і в соціальній сфері, охоплює результати економічної діяльності усіх суб'єктів національної економіки. ВВП виступає грошовим вимірником ринкової вартості виробництва кінцевих благ і має кількісний та часовий вимір (рік, квартал, місяць).
При обчисленні ВВП потрібно враховувати ряд обставин. 

По-перше, необхідно уникнути повторного рахунку, тобто врахування однієї і тієї ж продукції декілька разів. А тому при визначенні ВВП необхідно брати до уваги ринкову ціну лише кінцевих матеріальних і нематеріальних благ.
По-друге, необхідно врахувати максимально можливу кількість створених благ. Справа в тому, що статистика не враховує ряд компонентів економічної діяльності. Це насамперед діяльність, що здійснюється поза організованими ринками. Прикладом є продукція домашніх господарств. Значна частина благ, що створюються у цих господарствах, офіційною статистикою не може враховуватися, бо використовується поза ринком. Однак на їх виготовлення затрачується праця, і вони збільшують реальний обсяг національного продукту. Те саме стосується і благ, створених у тіньовій економіці, продукція і доходи якої приховуються від офіційних державних органів. Тому при обчисленні ВВП використовуються спеціальні методи вартісної оцінки таких благ, що дозволяє точніше визначити ВВП.
По-третє, до вартості ВВП повинна включатися вартість товарів, виготовлених лише протягом поточного періоду. Якщо, наприклад, у поточному періоді продається будинок, збудований декілька років тому, то його вартість не включається у ВВП, а враховується лише вартість послуги маклера, який здійснював його продаж.
По-четверте, до ВВП включається вартість благ, створених як резидентами, так і нерезидентами на території даної країни, тобто весь випуск продукції, створеної факторами виробництва, що є внутрішніми для даної країни незалежно від того, хто ними володіє.

Обчислення ВВП здійснюється трьома методами (див. схему 7).
Метод доданої вартості полягає у визначенні на кожній технологічній стадії руху продукту суми даної вартості. Остання є ринковою ціною обсягу продукції, виробленої фірмою, за вирахуванням спожитої сировини, палива, матеріалів та напівфабрикатів, придбаних фірмою у постачальників. Вона, по суті, є тим доходом, що приноситься факторами виробництва - заробітною платою, прибутком, відсотком та амортизацією. Процес створення доданої вартості відбувається таким чином (див. схему 8).

Стадії виробництва (фірми)
Ціна проданої
продукції (гри)
Затрати на проміжний продукт (грн)
Додана вартість (грн)
А (вівцеферма)
60
60
Б (ткацька фабрика)
100
60
40
В (швейна фабрика)
150
100
50
Г (оптовий продавець)
175
150
25
Д (роздрібний продавець)
205
175
ЗО
Загальна вартість продукції
690
485
205
Схема 8. Механізм створення доданої вартості

На цій схемі показано процес створення доданої вартості при виготовленні вовняної куртки. Фірма А, вирощуючи овець, одержує з них вовну, яку продає ткацькій фабриці за 60 грн. Оскільки фермер не здійснив жодних закупок, щоб отримати цю вовну, то ці 60 грн є для нього доданою вартістю, тобто отриманим доходом. На ткацькій фабриці з придбаної вовни виробляють тканину, що реалізується за 100 грн. Оскільки при цьому було придбано вовни за 60 грн, то з вирученої суми від продажу тканини вони вираховуються, і додана вартість становить 40 грн (100 мінус 60). Аналогічно визначається додана вартість і іншими фірмами. При цьому загальна сума доданої вартості, створеної усіма фірмами, становить 205 грн, тоді як сума цін проданих усіма фірмами товарів дорівнює 690 грн. Остання включає, крім доданої вартості, і проміжний продукт - 485 грн.
Слід звернути увагу ще на один момент. Сума доданої вартості, створеної усіма фірмами, дорівнює ціні кінцевого продукту, яким є вовняна куртка, продана роздрібним продавцем за 205 грн. Звідси висновок: вартість кінцевого продукту дорівнює сумі доданої вартості, створеної усіма виробниками цього продукту. І якщо скласти додану вартість, створену всіма суб'єктами національної економіки, то одержана сума за величиною буде вартістю кінцевого продукту, або валовим внутрішнім продуктом.
Другим є метод витрат, або кінцевого використання. ВВП, як уже зазначалось, є кінцевим продуктом, тобто таким, що надходить в остаточне споживання. Тому обчислити його можна шляхом визначення витрат тих суб'єктів національної економіки, що є покупцями цього кінцевого продукту. Ними є домогосподарства, що купують споживчі товари, приватні підприємці, які купують інвестиційні товари, та уряд, що витрачає державні кошти на придбання певних товарів та послуг. Оскільки ці кінцеві товари реалізуються за ринковими цінами, то сума останніх визначає величину ВВП. А вона буде дорівнювати сумі тих витрат, які всі категорії покупців кінцевих товарів, що складають ВВП, витрачають на їх придбання. Тому цей метод і називається методом витрат або потоку товарів чи кінцевого використання.
Обчислення ВВП цим методом здійснюється за такою формулою: ВВП = С + І + У + Еч,
де С - споживчі витрати; І - валові приватні інвестиції; У - урядові витрати; Еч - чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів.

Валовий внутрішній продукт, обчислений за цією формулою, має таку структуру (див. схему 9).
Споживчі витрати становлять витрати домогосподарств на придбання споживчих товарів, що використовуються для особистого споживання, тобто задоволення особистих потреб. Інвестиційні витрати включають витрати приватних підприємців на капіталовкладення і приріст запасів. Урядові витрати - це витрати з державного бюджету на придбання товарів і послуг для державних потреб. Щодо чистого експорту, то його необхідно враховувати, оскільки частина кінцевих товарів, створених у національній економіці, реалізується за межами країни, і внутрішні покупці їх не можуть придбати, але в той же час вони купують ті товари, що ввозяться в країну, тобто імпортуються. При цьому при перевищенні експорту над імпортом сума витрат усіх покупців національної економіки збільшується на це перевищення, а при перевищенні імпорту над експортом ця різниця мінусується.
Схема 9. Структура валового внутрішнього продукту за витратами

Уявлення про склад ВВП України, визначений методом витрат, дає таблиця 1.
Роки
1995
2000
2005
2008
Складові ВВП
трлн крб
млрд грн
ВВП (усього) в т. ч.
5452
170,0
441,5
949,8
Кінцеві споживчі витрати
4165
128,0
337,9
752,5
з них домогосподарств
2709
92,4
252,6
576,6
державного управління
1160
31,7
80,5
168,3
інвестиції приватні
1447
33,4
99,7
273,7
Чистий експорт
-168
8,6
37,0
-76,6
Таблиця 1. Структура ВВП України за категоріями кінцевого використання (у фактичних цінах)

ВВП обчислюється і методом доходів, або розподілу. Суть його полягає в тому, що витрати покупців кінцевих товарів та послуг є одночасно доходами їх продавців, тому визначивши всі доходи, які одержують суб'єкти національної економіки як компенсацію затрат на фактори виробництва, можна визначити і величину ВВП як суму всіх доходів. Такими доходами в межах національної економіки є заробітна плата як оплата такого фактора виробництва, як праця; рента як плата за землю та іншу нерухомість, взяті в оренду; прибуток, виплачений на капітал; позичковий відсоток як плата за користування позичковим капіталом. Це факторні доходи. Однак потрібно врахувати ще два види доходів: доходи держави у вигляді непрямих податків на бізнес та суму амортизації, яка не є власне доходом, але яку потрібно враховувати як частину виручки від реалізації товару, що дорівнює зносу основного капіталу. Обчислення ВВП за цим методом здійснюється за такою формулою:
ВВП = ЗП + РП + П + ПВ + НП + А,
де ЗП - заробітна плата найманих працівників з нарахуваннями на соціальне страхування;
РП - рентні платежі від здавання ресурсів в оренду;
П - прибуток, одержаний від підприємницької діяльності;
ПВ - позичковий відсоток, що є доходом від наданого у позику грошового капіталу;
НП - непрямі податки, що входять до ціни товарів та послуг, вносяться в бюджет підприємцями, але зрештою оплачуються споживачами товарів та послуг;
А - амортизаційні відрахування, що є відрахуваннями на спожитий основний капітал.

Валовий внутрішній продукт, визначений за описаним вище методом, має таку структуру (див. схему 10).
Слід зазначити, що визначення ВВП за цим методом не зводиться до простого складання усіх доходів. При цьому враховуються лише доходи, що пов'язані з поточним виробництвом товарів та послуг, тобто доходи власників факторів виробництва. Ті ж доходи, які не виступають як платежі за поточну виробничу діяльність, не враховуються при визначенні ВВП. До них належать трансфертні доходи, джерелом яких є трансфертні платежі, що є виплатами фізичним особам державними органами без обміну на товари та послуги. Прикладом таких платежів є стипендії студентам, пенсії, допомога по соціальному страхуванню.
Схема 10. Структура валового внутрішнього продукту за доходами

Структуру ВВП України, визначеного методом доходів, наведено у таблиці 2.
Отже, обчислювати ВВП можна різними методами. Але при їх правильному використанні величина ВВП буде однаковою для кожного методу. Розбіжності, які виникають на практиці, пов'язані з похибками у тих статистичних даних, на підставі яких відбувається обчислення ВВП.
Таблиця 2. Структура ВВП України за категоріями доходу (у %)

Визначення ВВП здійснюється на підставі ринкових цін товарів та послуг. Але в сучасних умовах ціни постійно змінюються, відбуваються інфляційні процеси, що супроводжуються зростанням ціни та знеціненням грошей. Цей фактор безперечно позначається на якості вимірювання ВВП, спотворюючи його справжню величину. Особливо це відчутно при визначенні динаміки ВВП. Щоб нейтралізувати вплив зміни цін при визначенні ВВП, розрізняють номінальний та реальний валовий внутрішній продукт. Номінальний ВВП- це ВВП, обчислений у поточних цінах періоду, за яким він визначається. А реальний ВВП визначається у незмінних або порівняльних цінах (в цінах базового періоду). Визначення ВВП у незмінних цінах дає змогу уникнути викривлення, створюваною зміною цін, і визначити динаміку фізичного обсягу товарів та послуг, що становлять В ВП. Саме реальний ВВП відображає його справжню динаміку, оскільки усувається вплив цінового фактору.
Залежність між номінальним та реальним ВВП проявляється через так званий дефлятор, який є відношенням між першим та другим. Тобто
Він є загальним індексом цін, що визначається з урахуванням усіх товарів та послуг, що створюються в національній економіці. Це індекс цін, який використовується для того, щоб відрізнити зміни ВВП, що є результатом руху цін, і зміни фізичного обсягу виробництва.

Система національних рахунків
Валовий внутрішній продукт є показником, що одночасно враховує сукупний дохід усіх суб'єктів національної економіки і загальний обсяг витрат на виробництво усіх товарів і послуг. Це дає можливість ведення всеохоплюючого обліку результатів економічної діяльності у
межах усієї країни. Здійснюється такий облік через систему національних рахунків. Вона є високоохоплюючою системою обліку, статистичних розрахунків і балансової моделі процесів виробництва і перерозподілу національного продукту країни. Ця система дає можливість складати цілісну картину руху національного продукту у формі доходів, характеризувати міжгалузеві зв'язки, фінансові та перерозподільні потоки. Система національних рахунків описує конкретний механізм функціонування національної економіки на усіх її рівнях, виходячи з тих реальних економічних зв'язків, що склалися в ній, та фактичної організації виробництва і розподілу продукту.

Система національних рахунків є статистичною моделлю ринкової економіки, сукупністю міжнародних стандартів і сучасних параметрів економічного розвитку країни. Вона охоплює всі види діяльності суб'єктів національної економіки, пов'язаної з виробництвом матеріальних благ і послуг, їх розподілом, перерозподілом і споживанням, розкриває економічні зв'язки між виробництвом, доходами і витратами. Головним призначенням системи національних рахунків є створення всеохоплюючої різноманітної інформації про стан і тенденції функціонування національної економіки. Це об'єктивна оцінка економічного минулого країни, на підставі якої можна обґрунтувати заходи впливу на національну економіку з метою досягнення певних загальноекономічних цілей для комплексного і всебічного аналізу процесу створення та використання валового внутрішнього продукту, співставлення економічних показників різних країн. Система національних рахунків, як зазначають автори популярного американського підручника "Економікс" професори К. Р. Макконнелл і С. Л. Брю, дозволяє тримати руку на економічному пульсі країни, вимірювати обсяг виробництва в конкретний момент часу, передбачити функціонування економіки в довгостроковій перспективі і виступає основою формування державної політики, яка без таких розрахунків ґрунтувалась би на інтуїції.
Система національних рахунків почала формуватись з кінця 1940-х років. Велику увагу цьому процесу надавала Статистична комісія 00Н. Під її егідою ця система удосконалювалась і зараз застосується в понад 150 країнах. З середини 90-х років минулого століття вона використовується і в Україні.
Система національних рахунків базується на концепції, ухваленій Статистичною комісією 00Н у 1993 p., і включає такі принципи (див. схему 11).

Основу системи національних рахунків складають зведені рахунки, що є балансовими побудовами за принципом: доходи - видатки, ресурси - їх використання. Система включає такі національні рахунки: виробництва; споживчих витрат; доходів і їх використання; нагромадження (капіталоутворення); фінансування капітальних затрат. Усі вони, врешті-решт, об'єднуються у зведену економічну таблицю, на основі якої складається міжгалузевий баланс у вигляді таблиці "затрати - випуск". Усі показники системи національних рахунків кореспондуються між собою у вигляді рівностей.
Схема 12.11. Принципи побудови системи національних рахунків

Розглянемо основні макроекономічні показники виміру національного продукту. Вихідним є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), що, як ми вже з'ясували, визначає сукупну ринкову вартість усіх товарів та послуг, створених резидентами та нерезидентами на території країни протягом певного періоду часу за виключенням вартості проміжного споживання.
Другим макроекономічним показником є валовий національний продукт (ВНП). Його визначення пов'язане з власністю на фактори виробництва, з допомогою яких створюється суспільний продукт. ВВП створюється як резидентами, фактори яких є власністю громадян даної країни, так і нерезидентами. В той же час частина національних факторів виробництва, що є власністю громадян даної країни, використовується для виробництва товарів та послуг за межами даної країни. Тому ВНП визначають як товари та послуги, створені лише національними факторами виробництва як усередині даної країни, так і за її межами. ВНП визначають шляхом зменшення ВВП на величину товарів та послуг, створених нерезидентами, і одночасно збільшення його на величину факторних доходів, створених національними факторами виробництва, що є власністю даної країни, за її межами. Тобто ВНП визначається корегуванням ВВП на різницю між факторними доходами, одержаними від закордонного використання національних факторів виробництва даної країни, і факторними доходами, одержаними нерезидентами в даній країні. Тому ВНП можна обчислити за формулою:
де ДЗВ - різниця між доходами, одержаними даною країною від її закордонних інвестицій, і доходами, що отримані в даній країні нерезидентами. Різниця між ВВП і ВНП в розвинутих країнах відносно невелика, вона коливається в межах одного відсотка.

Третім макроекономічним показником є чистий внутрішній продукт (ЧВП). Потреба в його визначенні випливає з того, що як ВВП, так і ВНП визначають не лише нову, створену факторами виробництва в поточному періоді, вартість, а й частину зносу основного капіталу економіки у вигляді амортизації. ЧВП і дає можливість визначити цю нову вартість. Це досягається шляхом вирахування з ВВП амортизаційних відрахувань. Тобто ЧВП обчислюється за формулою:
де А - амортизаційні відрахування.
Цей показник визначає ринкову вартість кінцевих товарів та послуг, що надходять у споживання після заміни зношеного основного капіталу. Він показує розмір доходів від власності на землю, працю, капітал та підприємницькі здібності, якими і був створений ЧВП.
Важливим макроекономічним показником є національний дохід (НД). Справа в тому, що в сукупній ринковій вартості кінцевих товарів та послуг, створених факторами виробництва, крім амортизаційних відрахувань, котрі, як ми уже зазначили, не є власне доходом, є ще одна складова, яку не можна віднести до факторних доходів. Це непрямі податки, або податки на бізнес. Будучи частиною створеної факторами виробництва нової вартості, вона не надходить жодному власнику названих факторів виробництва. Вона включена до ціни товарів і вноситься підприємцями до державного бюджету, тобто присвоюється державою. Тому вилучивши цю частину з ЧВП, одержуємо ті факторні доходи, які присвоюють їх власники. Ця частина ЧВП називається національним доходом і визначається за формулою:
де НП - непрямі податки. Національний дохід показує ті чисті доходи, що отримані на фактори виробництва в національній економіці. Розрізняють два їх види: трудові, одержані від використання праці, та доходи на власність, які надходять від використання власності на матеріальні фактори виробництва. До перших належать заробітна плата (основна і додаткова), до других - рентні доходи, відсотки, доходи корпорацій і некорпоратизованих власників. Отже, національний дохід - це зароблений дохід, бо він означає лише ту нову ринкову вартість, на величину якої зростає багатство, а отже, і добробут населення даної країни. Розрізняють створений і використаний національний дохід.

У системі національних рахунків використовуються і такі показники, як особистий дохід ОД і використовуваний дохід, або особистий дохід кінцевого використання ВД. Особистий дохід показує ті доходи, що отримали домогосподарства. Вони визначаються вираховуванням з національного доходу нерозподілених прибутків та додаткових платежів у державну систему соціального страхування і збільшенням одержаної суми на величину трансфертних платежів.
Останні є виплатою індивиду, що не відбувається в обмін на товари чи послуги. Як правило, вони здійснюються державним органом. До таких платежів належать пенсії, стипендії, різного роду субсидії (наприклад, допомога багатодітним сім'ям, одиноким матерям, виплати на народження дитини). Трансфертні платежі можуть бути і в натуральній формі. Це продовольчі талони, безоплатний громадський транспорт, безоплатна медична допомога. Отримувачі трансфертних платежів за їх рахунок збільшують свої доходи.
Якщо з особистого доходу вирахувати податок на прибуток, то одержимо той дохід, що залишається у розпорядженні домогосподарств і називається використовуваним доходом. Він спрямовується на споживання та заощадження.

Останнім часом все наполегливіше до структури системи національних рахунків включається показник, що іменується чистим економічним добробутом. Це пов'язано з тим, що макроекономічні показники характеризують не тільки обсяг національного виробництва, а й рівень добробуту. Однак такі показники, як ВВП, ВНП, ЧВП і НД неповно, а отже, і неточно характеризують рівень економічного добробуту. Вони не враховують такі елементи, як вартісна оцінка неринкової діяльності (догляд за дітьми та хворими, обслуговування житла та ін.), вартість товарів тіньового сектора економіки, грошову оцінку вільного часу населення, стан навколишнього середовища. В той же час включають багато компонентів, що не впливають на добробут. Усунути ці недоліки і передбачається шляхом визначення показника чистого економічного добробуту (ЧЕД). Це скоригована міра національного обсягу виробництва, що враховує тільки споживання та інвестиції, які безпосередньо впливають на економічний добробут. Для його кількісного визначення необхідно до ВВП включити вартість товарів та послуг, створюваних у тіньовому секторі економіки, і грошову оцінку вільного часу та в той же час зменшити на величину шкоди, завданої навколишньому середовищу. З урахуванням цього ЧЕД визначають за такою формулою
де ДТ - доходи тіньового сектора економіки (за виключенням доходів віл діяльності, забороненої чинним законодавством, таких як торгівля наркотиками, надання кримінальних послуг);
ГОВЧ - грошова оцінка вільного часу населення;
ШНС - шкода (збитки), завдана навколишньому середовищу.
Як зазначає відомий економіст Пол Самюельсон, за попередніми дослідженнями ЧЕД зростає повільніше, ніж ВВП. Причинами цього, на його думку, є перенаселення та зростання збитків від техногенного впливу на навколишнє середовище.
Отже, система національних рахунків дозволяє визначати кількісні параметри функціонування національної економіки і слугує важливою умовою обгрунтування економічної політики держави.

Кінець