- Головна
- Готові шкільні презентації
- Презентація на тему «Націонал-комунізм»
Презентація на тему «Націонал-комунізм»
417
Слайд #1
Націонал-комунізм
Слайд #2
Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 серед частини бездержавних народів колишньої Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов.
У сучасному вигляді націонал-комунізм означає ідеологію, спрямовану на збільшення моці й впливу країни для її народу методом побудови соціалізму й далі — комунізму, які націонал-комуністи вважають ідеальною економіко — соціальною політикою.
У сучасному вигляді націонал-комунізм означає ідеологію, спрямовану на збільшення моці й впливу країни для її народу методом побудови соціалізму й далі — комунізму, які націонал-комуністи вважають ідеальною економіко — соціальною політикою.
Слайд #3
Комуністичний маніфест (1848)
Протягом 1840-их слово «комуніст» ввійшло у загальний вжиток для позначення тих, хто був прихильний до лівого крила Якобінського клубу Французької революції як ідеологічних попередників.У 1847 році у Лондоні була заснована Комуністична ліга. Ліга попросила Карла Маркса та Фрідріха Енгельса розробити Комуністичний маніфест, який був затверджений лігою та опублікований у 1848. «Комуністичний маніфест» включав цілий ряд поглядів щодо ролі нації у реалізації маніфесту. Преамбула зазначає, що Маніфест постав у Лондоні від Європейців різних націй, які (нації) йдуть разом, щоб опублікувати їхні спільні погляди, цілі і тенденції. Потім перший розділ обговорює те як підйом буржуазії привело до глобалізації постанню національних питань:
«Замість старих потреб, задоволюваних виробництвом країни, ми знаходимо нові потреби, які вимагають для їхнього задоволення продукцію віддлених земель та країн. Замість старого місцевого чи національного обособлення та самодостатності ми маємо контакти у всіх напрямках, всесвітню взаємозалежність націй.»
«Так як встановилася залежність села від міста, так само встановилася залежність варварськиих та напів-варварських країн від цивілізованих, селянських націй від буржуазних націй, сходу від заходу…. Хоча і не по суті, а поки по формі, боротьба пролетаріату з буржуазією є в першу чергу національною боротьбою. Пролетаріат кожної країни повинен, звичайно, в першу чергу поладнати питання з власною буржуазією.»
Протягом 1840-их слово «комуніст» ввійшло у загальний вжиток для позначення тих, хто був прихильний до лівого крила Якобінського клубу Французької революції як ідеологічних попередників.У 1847 році у Лондоні була заснована Комуністична ліга. Ліга попросила Карла Маркса та Фрідріха Енгельса розробити Комуністичний маніфест, який був затверджений лігою та опублікований у 1848. «Комуністичний маніфест» включав цілий ряд поглядів щодо ролі нації у реалізації маніфесту. Преамбула зазначає, що Маніфест постав у Лондоні від Європейців різних націй, які (нації) йдуть разом, щоб опублікувати їхні спільні погляди, цілі і тенденції. Потім перший розділ обговорює те як підйом буржуазії привело до глобалізації постанню національних питань:
«Замість старих потреб, задоволюваних виробництвом країни, ми знаходимо нові потреби, які вимагають для їхнього задоволення продукцію віддлених земель та країн. Замість старого місцевого чи національного обособлення та самодостатності ми маємо контакти у всіх напрямках, всесвітню взаємозалежність націй.»
«Так як встановилася залежність села від міста, так само встановилася залежність варварськиих та напів-варварських країн від цивілізованих, селянських націй від буржуазних націй, сходу від заходу…. Хоча і не по суті, а поки по формі, боротьба пролетаріату з буржуазією є в першу чергу національною боротьбою. Пролетаріат кожної країни повинен, звичайно, в першу чергу поладнати питання з власною буржуазією.»
Слайд #4
Максим Родінсон писав у книзі «Марксизм та мусульманський світ»:
«Класичний марксизм, наскільки він вірний самому Марксу, постулює, що соціалістична держава не може бути імперіалістом. Але не наведено жодних доказів на підтвердження цієї тези.»
За Романом Роздольським: «Коли Маніфест вказує, що робітники „не мають країни“, то це стосується буржуазної національної держави, а не національності в етнічному значенні. Робітники „не мають країни“ тому, що, за Марксом та Енгельсом, вони повинні сприймати буржуазну національну державу як механізм для їхнього гноблення, та після того, як вони здобудуть владу, вони, скоріш за все, „не будуть мати країни“ у політичному значенні так як окремі соціалістичні національні держави будуть тільки перехідними щаблями на шляху до класів та бездержавного суспільства майбутнього, оскільки побудова таких суспільств можлива тільки на міжнародному рівні! Таким чином не має підтвердження індиферентистське трактування Маніфесту (що різниця в національності не має значення), яке було традиційним у ортодоксальних марксистських колах.»
«Класичний марксизм, наскільки він вірний самому Марксу, постулює, що соціалістична держава не може бути імперіалістом. Але не наведено жодних доказів на підтвердження цієї тези.»
За Романом Роздольським: «Коли Маніфест вказує, що робітники „не мають країни“, то це стосується буржуазної національної держави, а не національності в етнічному значенні. Робітники „не мають країни“ тому, що, за Марксом та Енгельсом, вони повинні сприймати буржуазну національну державу як механізм для їхнього гноблення, та після того, як вони здобудуть владу, вони, скоріш за все, „не будуть мати країни“ у політичному значенні так як окремі соціалістичні національні держави будуть тільки перехідними щаблями на шляху до класів та бездержавного суспільства майбутнього, оскільки побудова таких суспільств можлива тільки на міжнародному рівні! Таким чином не має підтвердження індиферентистське трактування Маніфесту (що різниця в національності не має значення), яке було традиційним у ортодоксальних марксистських колах.»
Слайд #5
Український націонал-комунізм
Воєнно-комуністичний курс більшовиків на Україні, ігнорування ними національних запитів українського народу викликали обурення серед широких народних мас. У складі КП(б)У завжди були елементи, які прагнули надати радянській владі в Україні національний характер, перетворити Україну в незалежну радянську республіку. До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку. У роки української революції 1917–1921 для українських націонал-комуністів характерним було висунення вимоги створення незалежної української радянської республіки з окремою червоною армією і під керівництвом організаційно самостійної комуністичної партії. Ці ідеї були розповсюджені не лише серед укапістів та боротьбистів, а й у частини більшовиків, найбільш відомі з яких — Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах, В.Шахрай. Останнім двом належить видана на поч. 1919 в Саратові праця «До хвилі: Що діється на Україні та з Україною», що теоретично оформила вищеназвану доктрину укр. Н.-к. Національна політика більшовиків в Україні піддавалася критиці в книзі членів КП(б)У С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі: Що діяється в Україні й з Україною». Вона побачила світ на початку 1919 року в Саратові, де перебували автори після відступу з України навесні 1918 року. Свої погляди вони звели до формули: 1) якщо Україна незалежна — тоді повинен бути власний уряд і своя партія 2) або Україна — це Південна Росія. У червні 1919 року С. Мазлах і В. Шахрай були виключені з партії більшовиків. А їхня книга стала доктриною націонал-соціалізму для тих, хто намагався об'єднати соціалізм із національно — державним відродженням України.
Воєнно-комуністичний курс більшовиків на Україні, ігнорування ними національних запитів українського народу викликали обурення серед широких народних мас. У складі КП(б)У завжди були елементи, які прагнули надати радянській владі в Україні національний характер, перетворити Україну в незалежну радянську республіку. До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку. У роки української революції 1917–1921 для українських націонал-комуністів характерним було висунення вимоги створення незалежної української радянської республіки з окремою червоною армією і під керівництвом організаційно самостійної комуністичної партії. Ці ідеї були розповсюджені не лише серед укапістів та боротьбистів, а й у частини більшовиків, найбільш відомі з яких — Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах, В.Шахрай. Останнім двом належить видана на поч. 1919 в Саратові праця «До хвилі: Що діється на Україні та з Україною», що теоретично оформила вищеназвану доктрину укр. Н.-к. Національна політика більшовиків в Україні піддавалася критиці в книзі членів КП(б)У С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі: Що діяється в Україні й з Україною». Вона побачила світ на початку 1919 року в Саратові, де перебували автори після відступу з України навесні 1918 року. Свої погляди вони звели до формули: 1) якщо Україна незалежна — тоді повинен бути власний уряд і своя партія 2) або Україна — це Південна Росія. У червні 1919 року С. Мазлах і В. Шахрай були виключені з партії більшовиків. А їхня книга стала доктриною націонал-соціалізму для тих, хто намагався об'єднати соціалізм із національно — державним відродженням України.
Слайд #6
1919 рік
1919 рік став новим етапом у політичній еволюції лівих партій. Боротьбисти — ліве крило УПСР після антигетьманского повстання виступили проти Директорії УНР. Вони намагалися створити українську Червону Армію, щоб поставити більшовицькі війська з Росії перед фактом існування самостійної української радянської влади. Це їм не вдалося. Більшовики досить швидко захопили Україну, і боротьбисти перейшли в легальну опозицію до створеного ними режиму.
У бік націонал-комунізму еволюціонував і ліва течія УСДРП (незалежні). Вони також не відступили з військами Директорії, а залишилися на радянській території, опинившись у легальній опозиції до більшовиків. У серпні 1919 року ця група об'єдналася з УПСР в одну політичну партію — Українську Комуністичну партію (боротьбистов). 28 серпня 1919 року ця партія почала спробу на правах окремої секції ввійти до складу Інтернаціоналу. Але її заявка не була прийнята. РКП(б), що фактично керувала Комінтерном, не хотіла визнавати українську комуністичну організацію, що стала б реальним конкурентом КП(б)У в Україні. Таким чином, всі спроби націонал — комуністів наблизити політичний курс більшовицького керівництва УРСР до національних потреб українського народу виявилися марними.
1919 рік став новим етапом у політичній еволюції лівих партій. Боротьбисти — ліве крило УПСР після антигетьманского повстання виступили проти Директорії УНР. Вони намагалися створити українську Червону Армію, щоб поставити більшовицькі війська з Росії перед фактом існування самостійної української радянської влади. Це їм не вдалося. Більшовики досить швидко захопили Україну, і боротьбисти перейшли в легальну опозицію до створеного ними режиму.
У бік націонал-комунізму еволюціонував і ліва течія УСДРП (незалежні). Вони також не відступили з військами Директорії, а залишилися на радянській території, опинившись у легальній опозиції до більшовиків. У серпні 1919 року ця група об'єдналася з УПСР в одну політичну партію — Українську Комуністичну партію (боротьбистов). 28 серпня 1919 року ця партія почала спробу на правах окремої секції ввійти до складу Інтернаціоналу. Але її заявка не була прийнята. РКП(б), що фактично керувала Комінтерном, не хотіла визнавати українську комуністичну організацію, що стала б реальним конкурентом КП(б)У в Україні. Таким чином, всі спроби націонал — комуністів наблизити політичний курс більшовицького керівництва УРСР до національних потреб українського народу виявилися марними.
Слайд #7
Після поразки УНР
Популярність таких ідей в укр. суспільстві та наявність реального впливу українських націонал-комуністів на українське селянство зумовили обережне ставлення центрального більшовицького керівництва до цього руху, відсутність на той час відверто репресивних дій щодо його представників. Водночас 1920 керівництво РКП(б), вбачаючи реальну небезпеку для своєї влади в організаційному оформленні українського Н.-к., спонукало саморозпуститися боротьбистів, ввівши до складу ЦК КП(б)У двох лідерів останньої — В.Блакитного і О.Шумського — та пообіцявши більш уважно ставитися до національного питання. Така нейтралізація боротьбистів була оцінена В.Леніним як «перемога, варта кількох добрих битв». 1925, після невдалого звернення до Інтернаціоналу Комуністичного, саморозпустилася й УКП, останній голова якої А.Річицький пізніше теж увійшов до ЦК КП(б)У.
Ліквідація нац. укр. комуніст. партій не привела до знищення самої ідеї. Н.-к. існував і в лавах КП(б)У, тим більше, що до компартії вступила чимала кількість колишніх боротьбистів та укапістів, а частина їх займала високі посади в радянському уряді. Посиленню ідей Н.-к. і водночас забезпеченню підтримки компартії широкими масами сприяла проголошена 1923 політика «коренізації». Важливе місце в ідеології націонал-комунізму займало неприйняття російського націонал-більшовизму. Націонал-комуністи чимало уваги приділяли боротьбі за пріоритетність розвитку української культури, чому заважало як нехтування частиною керівництва національним питанням, так і надання переваги російській культурі як «пролетарській», а відтак передовій («боротьби двох культур» теорія Д.Лебедя).
Популярність таких ідей в укр. суспільстві та наявність реального впливу українських націонал-комуністів на українське селянство зумовили обережне ставлення центрального більшовицького керівництва до цього руху, відсутність на той час відверто репресивних дій щодо його представників. Водночас 1920 керівництво РКП(б), вбачаючи реальну небезпеку для своєї влади в організаційному оформленні українського Н.-к., спонукало саморозпуститися боротьбистів, ввівши до складу ЦК КП(б)У двох лідерів останньої — В.Блакитного і О.Шумського — та пообіцявши більш уважно ставитися до національного питання. Така нейтралізація боротьбистів була оцінена В.Леніним як «перемога, варта кількох добрих битв». 1925, після невдалого звернення до Інтернаціоналу Комуністичного, саморозпустилася й УКП, останній голова якої А.Річицький пізніше теж увійшов до ЦК КП(б)У.
Ліквідація нац. укр. комуніст. партій не привела до знищення самої ідеї. Н.-к. існував і в лавах КП(б)У, тим більше, що до компартії вступила чимала кількість колишніх боротьбистів та укапістів, а частина їх займала високі посади в радянському уряді. Посиленню ідей Н.-к. і водночас забезпеченню підтримки компартії широкими масами сприяла проголошена 1923 політика «коренізації». Важливе місце в ідеології націонал-комунізму займало неприйняття російського націонал-більшовизму. Націонал-комуністи чимало уваги приділяли боротьбі за пріоритетність розвитку української культури, чому заважало як нехтування частиною керівництва національним питанням, так і надання переваги російській культурі як «пролетарській», а відтак передовій («боротьби двох культур» теорія Д.Лебедя).
Слайд #8
Незважаючи на ідейний вплив, українські націонал-комуністи в КП(б)У, на відміну від всіляких опозицій, ніколи не мали організаційного оформлення. Це зумовлювалося як постійними намаганнями розколоти прихильників цієї ідеології та превентивними звинуваченнями московським центром окремих націонал-комуністів у «націонал-ухильництві», так і небажанням їх самих «піднімати сварку з національного питання» (О.Шумський). Таке ставлення до проблеми мало вагомі підстави: у період боротьби з опозиціями всередині ВКП(б) сталінське керівництво ставилося більш лояльно, хоча б на словах, до національно-культурних вимог українців.
За часи керівництва М.Скрипником наркоматом освіти УСРР, під орудою якого з 1930 було здійснення українізації політики не лише в культурно-освітніх, а й у державно-громадських установах, дедалі більша частина громадян УСРР усвідомлювала свою національну окремішність, що об'єктивно не могло сприяти виконанню програмного пункту ВКП(б) про «злиття націй». Українці мали автономну систему освіти, що навіть організаційно не була тотожною російській, вимагали більш чіткого дотримання бюджетних прав, задекларованих у Конституції СРСР 1924, виступали проти масового перекачування коштів з України в ін. регіони СРСР, ставили та намагалися вирішувати питання щодо українізації армії тощо.
За часи керівництва М.Скрипником наркоматом освіти УСРР, під орудою якого з 1930 було здійснення українізації політики не лише в культурно-освітніх, а й у державно-громадських установах, дедалі більша частина громадян УСРР усвідомлювала свою національну окремішність, що об'єктивно не могло сприяти виконанню програмного пункту ВКП(б) про «злиття націй». Українці мали автономну систему освіти, що навіть організаційно не була тотожною російській, вимагали більш чіткого дотримання бюджетних прав, задекларованих у Конституції СРСР 1924, виступали проти масового перекачування коштів з України в ін. регіони СРСР, ставили та намагалися вирішувати питання щодо українізації армії тощо.
Слайд #9
Більшовицький центр до певного часу терпимо ставився до подібних настроїв, адже водночас українські націонал-комуністи сприяли планомірному винищенню сталінським керівництвом «як буржуазної» української некомуністичної інтелігенції («Спілки визволення України» справа 1929–1930, «Українського національного центру» справа 1930–1931), ретельно й свідомо виконували сталінські настанови в політиці щодо села. Такі дії, особливо колективізація та хлібозаготівлі 1931—32, підірвали авторитет націонал-комуністів серед селян, істотно зменшили їхню соціальну базу та викликали суперечності серед самих українськиї комуністів. Цим скористався Й.Сталін, звинувативши у 1933 М.Скрипника та його прихильників у «націонал-ухильництві» та оголосивши їх винуватцями «кризи сільського господарства».
Слайд #10
Відомі українські націонал-комуністи
До числа найбільш відомих українських націонал-комуністів, належать Гринько Григорій Федорович, Полоз Михайло Миколайович, Солодуб Петро Кирилович, Винниченко Володимир Кирилович, Микола Хвильовий, Шумський Олександр Якович, Михайло Волобуєв і Скрипник Микола Олексійович, Турянський Роман Володимирович, Яловий Михайло Омелянович, Шахрай Василь Матвійович, Мазлах Сергій, Лапчинський Юрій Федорович.
Відомо багато колишніх січових стрільців, які стали націонал-комуністами, а саме: Стронський Микола, Баран Михайло Лукич, Іваненко Григорій Васильович, Дідушок Василь Федорович, Мирослав Ірчан,
У повоєнні роки ідеї українського націонал-комунізму тією чи іншою мірою відроджувалися. Зокрема, вони проявилися в діяльності української радянофільської інтелігенції (І.Дзюба і його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). До націонал-комуністів частина дослідників зараховує суверен-комуністів 2-ї пол. 1980-х — поч. 1990-х рр. на чолі з Л.Кравчуком.
До сучасних послідовників українського націонал-комунізму належить організація Націонал-Комуністичний Фронт, яка заснована в місті Артемівську.
До числа найбільш відомих українських націонал-комуністів, належать Гринько Григорій Федорович, Полоз Михайло Миколайович, Солодуб Петро Кирилович, Винниченко Володимир Кирилович, Микола Хвильовий, Шумський Олександр Якович, Михайло Волобуєв і Скрипник Микола Олексійович, Турянський Роман Володимирович, Яловий Михайло Омелянович, Шахрай Василь Матвійович, Мазлах Сергій, Лапчинський Юрій Федорович.
Відомо багато колишніх січових стрільців, які стали націонал-комуністами, а саме: Стронський Микола, Баран Михайло Лукич, Іваненко Григорій Васильович, Дідушок Василь Федорович, Мирослав Ірчан,
У повоєнні роки ідеї українського націонал-комунізму тією чи іншою мірою відроджувалися. Зокрема, вони проявилися в діяльності української радянофільської інтелігенції (І.Дзюба і його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). До націонал-комуністів частина дослідників зараховує суверен-комуністів 2-ї пол. 1980-х — поч. 1990-х рр. на чолі з Л.Кравчуком.
До сучасних послідовників українського націонал-комунізму належить організація Націонал-Комуністичний Фронт, яка заснована в місті Артемівську.