«Риторика» Аристотеля

1. "Риторика" Аристотеля як вершина давньогрецького красномовства

Список використаної літератури.

1. "Риторика" Аристотеля як вершина давньогрецького красномовства

Різнобічність внеску Аристотеля в риторичну частину сучасної аргументології дотепер заважає оцінити, що йде ще від римських ораторів традиція, відповідно до якої риторика є винятково мистецтвом говорити красиво. В аристотелівській риторичній спадщині проблеми красномовства, дійсно, займали важливе місце. Разом з тим набагато більше значимої в ньому була тема переконання й аргументації. Для самого Аристотеля риторика в першу чергу була універсальною наукою про переконання, а в другу або навіть, може бути, у третю чергу, мистецтвом говорити красиво. Аристотель чітко розрізняв два види переконання — вербальне, пов'язане з використанням розуму, і невербальне, базоване на фізичному насильстві. Факторами вербального переконання були етос, патос і логос риторичного процесу. Різновидами невербального переконання для Аристотеля були підкупи, катування й т.п. Порівнюючи між собою вербальне й невербальне переконання, Аристотель явно віддавало свої симпатії першому, а саме пистис, мистецтву аргументації.

"Риторика" певною мірою стоїть особняком як серед творів самого Аристотеля, так і серед інших античних творів по риториці. Насамперед, аристотелівський трактат був створений раніше, ніж розроблена система риторичний категорій сформувалася остаточно. Попередниками Аристотеля можна назвати тільки школу Ісократа, один із представник якої, Теодект, пізніше виявився в Академії Платона. Теодекту належить особливий твір по риториці, що була обробленим їм конспектом лекцій молодого Аристотеля. Це незбережений твір, поряд з відомим понині трактатом ритора Анаксимена, мабуть, містило багато коштовних практичних рад і вказівок, але було досить слабко по частині теорії.

В аристотелівських творах знайшли відбиття всі найважливіші принципи, на яких ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна й стилістична адекватність публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що "Риторика" Аристотеля являє собою найбільш глибоке й систематичне дослідження найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, які пов'язані з аргументацією.

Саме на цій з в античному світі сформувалася аристотелівська традиція, що, на відміну від платоновської, переносить центр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народних зборах, у судовому засіданні й т.п.. У зв'язку із цим значно розширилися й збагатилися прийоми й методи аргументації, а разом з ними й можливості самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад два із половиною тисячоріч приймався як зразок для навчання мистецтву публічної мови. Більше того, ідеї Аристотеля послужили основою для виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його родоначальник бельгійський філософ Х. Перельман назвав "Новою риторикою". Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на логічні принципи переконання, що надавало їй міцні, надійні підстави й забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.

Аристотель значно розширив область риторики, порівняно з повсякденним у той час поглядом на неї. Тому що дарунок мови, на його думку, має характер загальності й знаходить застосування при найрізноманітніших випадках і тому що дія при подаванні ради, при всякого роду роз'ясненнях і переконаннях, що приводять для однієї особи або для цілих зборів (з якими має справа оратор), власне кажучи однаково, те риторика так само мало, як і діалектика, має справу з якою-небудь однією певною областю: вона обіймає всі сфери людського життя. Риторикою, користуються всі на кожному кроці; вона однаково необхідна як у справах, що стосуються життєвих потреб окремої людини, так і в справах державної важливості: раз людина починає схиляти до чого-небудь іншої людини або відговорювати його від чого-небудь, вона необхідно вдається до допомоги риторики, свідомо або несвідомо. Розуміючи риторику таким чином, Аристотель визначає її як здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета. Звідси ясна й ціль, що переслідував Аристотель у своєму трактаті: він хотів, на підставі спостереження, дати загальні форми ораторського мистецтва, указати, чим повинен керуватися оратор або взагалі всякий, бажаючий переконати кого-небудь у чому-небудь. Згідно із цим, він розділив свій трактат на три частини: перша з них присвячена аналізу тих принципів, на основами яких оратор (тобто всякий мовець про що-небудь) може спонукати до чого-небудь своїх слухачів або відхиляти їх від чого-небудь, може хвалити або гудити що-небудь. Друга частина говорить про ті особисті властивості й особливості оратора, за допомогою яких він може викликати довіру у своєму слухачеві й у такий спосіб вірніше досягти своєї мети, тобто вмовити або відговорити їх. Третя частина стосується спеціальної, технічної, так сказати, сторони риторики: Аристотель говорить тут про ті способи вираження, якими повинне користуватися в мові, і про побудову мови.

Завдяки безлічі тонких психологічних зауважень по питанню про взаємодію оратора й середовища (напр. про значення гумору, пафосу, про вплив на молодих людей і на старих), завдяки прекрасному аналізу сили доказів, уживаних у мови, працю Аристотеля не втратив свого значення й для нашого часу й вплинув на весь наступний розвиток європейської риторики: у сутності деякі з поставлених Аристотелем питань могли б і тепер бути предметом наукового дослідження, причому, звичайно, повинен застосовуватися той же емпіричний метод, яким користувався Аристотель. Прийнявши багато положень Аристотеля, як догматичні істини, риторика, однак — і в Греції, і, пізніше, у Західній Європі, — сильно ухилилася саме від його методу дослідження, повернувшись на той шлях практичних наставлянь, по якому йшли софісти.

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. — М.: Флинта: Наука, 2002. — 622 с.

2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев,. — К.: Кондор, 2003 , 2006. — 262 с.

3. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. — М.: Дело, 1998. — 475 с.

4. Кохтев Н. Риторика: М.: Просвещение, 1994. — 206 с.

5. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. — К.: Вища шк., 2003. — 310 с.

6. Риторика: Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Валеріан Молдован, Марія Чикарькова,; Шеф-редактор В. С. Ковальський; М-во освіти і науки України, Чернівецький торговельно-економічний ін-т. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 415 с.

7. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. — К.: Ін Юре, 2000. — 565 с.

8. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 227 с.