Аналіз функціонування капіталу і виробничих фондів на підприємстві

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти функціонування капіталу і виробничих фондів

1.1. Сутність і види капіталу

1.2. Оцінка, класифікація та структура основних фондів

1.3. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів

1.4. Структура, нормування та використання оборотних фондів підприємства

Розділ 2. Аналіз капіталу і виробничих фондів ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі»

2.1. Фінансово-економічна характеристика підприємства

2.2. Аналіз капіталу і виробничих фондів підприємства

Розділ 3. Шляхи удосконалення управління структурою капіталу та ефективного відтворення і використання основних фонді

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Діяльність підприємства в умовах ринкової економіки будь-якої форми власності, організаційно-правового статусу і галузевої спрямованості безпосередньо залежить від фінансового капіталу та його структури. Досягнення стратегічних цілей підприємства також значно залежить від ефективності управління капіталом підприємства та його структурою, тобто визначення загальної потреби в них, формування оптимальної структури, умов їх залучення.

Сучасне економічне становище потребує від власників та фінансових менеджерів підприємств ефективного управління, уважного контролю та своєчасного коригування структури капіталу підприємства, бо оптимальна структура капіталу дозволяє отримувати максимальний прибуток, рентабельність, фінансову стійкість та високі показники ліквідності та платоспроможності. Існують певні методичні підходи, метою яких є забезпечення такого співвідношення внутрішніх та зовнішніх джерел фінансового капіталу підприємства, яке б дозволило досягти найвищих показників господарської діяльності підприємства. Для контролю за поточним станом структури капіталу, необхідно регулярно визначати показники оцінки ефективності управління капіталом підприємства.

Виготовлення продукції (виконання робота, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом складають виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких за властивими їм ознаками поділяють на основні та оборотні.

Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничих фондів складає найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання і вдосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу.

Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, складають матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали — мастила, фарби, тара тощо).

Кожне підприємство володіє іншим майном (матеріальними цінностями) переважно невиробничого призначення. Зокрема до основних фондів відносять також житлові будинки, будівлі дитячих садків і ясел, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші об'єкти культурно-побутового призначення. Існуюча система обліку і статистики зараховує такі об'єкти на баланс підприємства, під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це некоректно, з огляду економічної теорії, оскільки суперечить економічній природі і сутності основних фондів взагалі. Тому подібні об'єкти підприємств довготермінового користування слід вважати майном суто соціального призначення або об'єктами соціальної інфраструктури.

Актуальність даної теми полягає в тому, що в умовах роздержавлення власності та розвитку ринкових відносин, урізноманітнення і збільшення обсягу майна соціального призначення стає нагальною потребою кожного підприємства. В народному господарстві України вартість об'єктів соціальної інфраструктури становить приблизно третину, а на підприємствах різних галузей виробничої сфери коливається в межах 10-20 відсотків від загального обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

Предметом курсової роботи є капітал та виробничі фонди підприємства.

Об’єктом виступає черкаське підприємство ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі».

Мета даного дослідження – розкрити сутність та особливості капіталу і виробничих фондів підприємств та проаналізувати їх стан у ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі».

Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

— розкрити сутність і види капіталу;

— визначити класифікацію та структуру основних фондів;

— дати характеристику спрацюванню, амортизації і відтворенню основних фондів, а також структурі, нормуванню та використанню оборотних фондів підприємства;

— проаналізувати капітал і виробничі фонди ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі»;

— визначити шляхи удосконалення управління структурою капіталу та ефективного відтворення і використання основних фондів.

Розділ 1. Теоретичні аспекти функціонування капіталу і виробничих фондів 1.1. Сутність і види капіталу

Для забезпечення нормального процесу фінансування підприємницьких структур незалежно від їх форм власності й організаційно-правового статусу виникає значна потреба у фінансовому капіталі.

Взагалі, капітал— економічна категорія, відома задовго до його зародження, отримала новий зміст в умовах переходу країни до ринкових відносин. Капітал, що є головною економічною базою створення та розвитку підприємства, в процесі свого функціонування забезпечує інтереси держави, власників та персоналу.

Вихідним моментом у процесі наукового дослідження фінансового капіталу підприємств як економічної категорії має бути визначення поняття “фінансовий капітал підприємства”. Формулювання цього поняття не розкриває цілком природи й основних характеристик цієї категорії, але дає змогу відокремити фінансовий капітал від інших понять, пов’язаних із багатогранною економічною категорією “капітал”.

Отже, фінансовий капітал підприємства як економічна категорія існує об’єктивно і його природа визначається не суспільно-економічною формацією або типом економічної системи держави, а реальним процесом формування підприємницьких структур і механізмом здійснення фінансування їхньої діяльності. Тому фінансовий капітал підприємств формується і використовується суб’єктами господарювання в будь-якій економічній системі відповідно до стратегічних і тактичних цільових настанов цієї системи [10, с. 76].

Поняття “фінансовий капітал” на відміну від поняття “капітал” з’явилося в науковому обороті відносно недавно, на початку XX століття після виходу в 1910 році однойменної книги німецького соціаліста Р.Гільфердінга.

Досліджуючи сутність капіталу в нових історичних умовах економічного розвитку провідних країн світу він дійшов висновку, що промисловість стає дедалі залежнішою від банківського грошового капіталу. Відбувається проникнення банківського капіталу в промисловість, у результаті чого відбувається злиття капіталів. Об’єднання банківського капіталу з промисловим він визначив поняттям “фінансовий капітал”. Р.Гільфердінг зазначає, що фінансовий капітал— це капітал, що перебуває у розпорядженні банків і застосовується промисловцями.

Таким чином, німецький соціаліст розглядав фінансовий капітал не стільки з позиції фінансової науки, скільки як специфічну форму розвитку монополістичного капіталізму.

Економічна природа фінансового капіталу підприємств має такі основні ознаки:

1.Фінансовий капітал підприємства за своєю економічною суттю відбиває процес створення розподілу та використання і відтворення фінансових ресурсів як у масштабах окремого підприємства, так і всієї економічної системи держави. Ця ознака фінансового капіталу характеризує формування та використання як власних, так і позикових фінансових ресурсів підприємства в процесі фінансової діяльності суб’єкта господарювання.

2.Фінансовий капітал підприємства знаходить своє відображення в процесі формування основних і обігових активів. Ця ознака фінансового капіталу виступає як необхідна умова організації підприємницької діяльності, як пусковий механізм і основа продуктивних сил не тільки суб’єкта господарювання, а і усієї економіки країни. Без фінансового капіталу інші необхідні фактори виробництва (земля, праця, підприємницькі здібності), як свідчить реальна практика господарювання, дають незначний результат.

3.Фінансовий капітал підприємства— це економічна база функціонування не тільки окремо взятого суб’єкта господарювання, а й об’єктивна умова розвитку держави і суспільства. У цьому своєму значенні фінансовий капітал формує необхідні умови для створення доданої вартості, розподіл і перерозподіл котрої забезпечує формування фінансових ресурсів як на рівні суб’єкта підприємництва, так і на рівні держави. Завдяки цьому зростають економічна міць і підприємства, і держави, їхні соціальні можливості.

4.Фінансовий капітал підприємства є джерелом формування добробуту як власників підприємницьких структур, так і найманих робітників, а через фінансову систему країни— усіх членів суспільства. При цьому забезпечується визначений рівень добробуту, що залежить від продуктивного використання фінансового капіталу, а також від масштабів його формування в процесі розподілу створеної вартості на конкретному підприємстві і розподілу ВВП в масштабах країни. Збільшення обсягів капіталізації фінансових ресурсів сприяє зростанню добробуту суспільства в майбутніх періодах, у той час як збільшення поточного споживання скорочує можливості формування фінансового капіталу і зменшує його продуктивну силу в майбутньому, що негативно відбивається в перспективі на добробуті [10, с. 77].

5.Фінансовий капітал підприємства є найважливішою характеристикою рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства. Ця ознака фінансового капіталу проявляється в його здатності до самозростання, що пов’язано з процесом ефективного формування, розподілу і використання прибутку, надходжень і доходів, можливістю постійного нарощування обсягів капіталізації фінансових ресурсів.

6.Фінансовий капітал підприємства є головним мірилом ринкової вартості підприємства. У цій своїй якості виступає не весь фінансовий капітал підприємства, а тільки власний фінансовий капітал, що характеризує здатність підприємницької структури формувати позаобігові та власні обігові активи. Обсяги власного фінансового капіталу підприємства є відправною точкою для використання позикових фінансових коштів, підвищення надійності й інвестиційної привабливості підприємства, що формує базу оцінки його ринкової вартості.

7.Фінансовий капітал підприємства є чинником ризику, що визначається самим процесом його формування та використання. При формуванні фінансового капіталу ризик виявляється в невизначеності при одержані доходів і надходжень, їхньому розподілі і використанні, а також неоднозначності ситуацій при взаємодії з різними інвесторами і кредиторами. Використання фінансового капіталу в процесі господарської діяльності також породжує ризик утрати фінансових ресурсів, упущеної вигоди, що, безумовно, відбивається на одержанні доходів і відтворенні самого фінансового капіталу.

8.Фінансовий капітал підприємства характеризується і фактором часу. З цього боку фінансовий капітал розглядається як джерело поточного і майбутнього добробуту. Як джерело поточного добробуту фінансовий капітал має приносити швидкий дохід підприємству, а отже, і його власникам. У зв’язку з цим виникає прагнення використовувати фінансовий капітал не для довгострокового інвестування, а з метою швидкої обіговості з максимально можливим доходом. Це зумовлює напрями вкладення фінансового капіталу, його переливання у галузі з вищою нормою поточного доходу і меншим періодом відтворення. З іншого боку, рух фінансового капіталу в масштабах економічної системи приводить до вирівнювання норми доходу, що змушує підприємства та їхніх власників здійснювати довгострокові вкладення фінансового капіталу, що принесуть свої доходи не в поточному, а в майбутньому періоді. Перед підприємством завжди існує альтернатива використання фінансового капіталу, яка пов’язана з фактором часу. Саме вона потребує оптимізації управлінських рішень щодо поточного і перспективного формування і використання фінансового капіталу як можливого джерела добробуту.

9.Фінансовий капітал підприємства є основою для створення і функціонування підприємств різних форм власності. З цих позицій істотне значення має початковий, або стартовий, капітал. Початковий фінансовий капітал підприємства необхідний для будь-якого підприємства незалежно від галузі, регіону і форми підприємництва. Для суб’єктів господарювання, які є юридичними особами, початковий обсяг фінансового капіталу знаходить відображення в статуті підприємства і (чи) засновницьких документах і становить суму статутного (акціонерного) капіталу або фонду. Статутний капітал як початкова базова сума фінансового капіталу підприємства забезпечує не тільки обов’язкову умову для державної реєстрації підприємства, а й створює необхідні стартові фінансово-економічні умови нормальної діяльності підприємницької структури [10, с. 78].

З урахуванням наявних підходів в економічній літературі, основних ознак, що характеризують фінансовий капітал підприємства, його визначення в узагальненому виді може бути сформульоване так: фінансовий капітал підприємства являє собою сукупність капіталізованих фінансових ресурсів, що використовуються власниками і менеджерами в економічному процесі відтворення вартості як джерело фінансування господарської діяльності з метою одержання доходу, формування якого в економічній системі держави здійснюється на ринкових принципах і підходах.

Розглянемо докладно окремі види капіталу підприємства у відповідності з класифікацією І.О.Бланка.

1.За приналежністю підприємству виділяють власний та позиковий види його капіталу. Власний капітал характеризує загальну вартість засобів підприємства, що належать йому на правах власності та використовуються ним для формування певної частини активів. Ця частина активів, що сформована за рахунок інвестованого в них власного капіталу, представляє собою чисті активи підприємства. Позиковий капітал характеризує залучені для фінансування розвитку підприємства на зворотній основі грошові кошти або інші майнові цінності. Усі форми позикового капіталу, що використовується підприємством, представляють собою його фінансові зобов’язання, що належать до погашення у передбачені строки.

2.За метою використання у складі підприємства можуть бути виділені наступні види капіталу: виробничий позичковий та спекулятивний. Виробничий капітал характеризує засоби підприємства, що інвестовані в його операційні активи для здійснення виробничо-збутової його діяльності. Позичковий капітал представляє собою ту частину, яка використовується підприємством в процесі інвестування у грошові інструменти (короткострокові та довгострокові депозитні вкладення в комерційних банках), а також у боргові фондові інструменти (облігації, депозитні сертифікати, векселі і т.п.) Спекулятивний капітал характеризує ту його частину, яка використовується в процесі здійснення спекулятивних (що базуються на різниці в цінах) фінансових операцій (придбання деривативів в спекулятивних цілях і т.п.).

3.За формами інвестування розрізняють капітал в грошовій, матеріальній та нематеріальній формах, що використовується для формування статутного фонду підприємства. Інвестування капіталу в цих формах дозволено законодавством при створенні нових підприємств, збільшенні об’єму їх статутних фондів.

4.За об’єктом інвестування виділяють основний та оборотний види капіталу підприємства. Основний капітал характеризує ту частину капіталу, що використовується підприємством, який інвестований і всі види його необоротних активів (а не тільки в основні засоби, як це часто трактується в літературі). Оборотний капітал характеризує ту його частину, яка інвестована у всі види його оборотних активів.

5.За формою надходження в процесі кругообігу, тобто в залежності від стадій загального циклу цього кругообігу, розрізняють капітал підприємства у грошовій, виробничій та товарній його формах.

6.За формами власності виявляють приватний та державний капітал, що інвестований в підприємство в процесі формування його статутного фонду. Таке розподілення капіталу використовується в процесі класифікації підприємств за формами власності [12, с. 115].

7.За організаційно-правовими формами діяльності виявляють наступні види капіталу: акціонерний капітал (капітал підприємств, створених у формі акціонерних товариств), пайовий капітал (капітал партнерських підприємств— товариств з обмеженою відповідальністю, командитних товариств і т.п.), індивідуальний капітал (капітал індивідуальних підприємств— сімейних і т.п.).

8.За характером використання у господарському процесі виділяють працюючий та непрацюючий види капіталу. Працюючий капітал характеризує ту його частину, яка приймає безпосередню участь в формуванні доходів та забезпеченні операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства. Непрацюючий (або “мертвий”) капітал характеризує ту його частину, яка інвестована в активи, що не приймають безпосередньої участі у здійсненні різних видів господарської діяльності підприємства та формуванні його доходів.

9.За характером використання власниками виділяють споживаний та накопичувальний (реінвестований) види капіталу. Споживаний капітал після його розподілу на цілі споживання втрачає функції капіталу. Він являє собою дезінвестиції підприємства, що здійснюються з метою споживання (вилучення частини капіталу з необоротних та оборотних активів з метою виплати дивідендів, процентів, задоволення соціальних потреб персоналу і т.п.). Накопичувальний капітал характеризує різні форми його приросту в процесі капіталізації прибутку, дивідендних виплат і т.п.

10.За джерелами залучення розрізняють національний (вітчизняний) та іноземний капітал, інвестований в підприємство. Такий розподіл капіталу підприємств використовується в процесі відповідної їх класифікації.

11.За відповідністю правовим нормам функціонування розрізняють легальний та “тіньовий” капітал, який використовується в процесі господарської діяльності підприємства. Широко використовуваний на сучасному етапі економічного розвитку країни “тіньовий” капітал є своєрідною реакцією підприємців на встановлені державою жорсткі “правила гри” в економіці, в першу чергу, на невиправдано високий рівень оподатковування підприємницької діяльності. Зростання обсягу використання “тіньового” капіталу в господарській діяльності підприємств служить для держави своєрідним індикатором низької ефективності прийнятих рішень в галузі податкового регулювання використання капіталу в підприємницький діяльності з позицій дотримання паритету інтересів як держави, так і власників капіталу [12, с. 116].

Структура капіталу представляє собою співвідношення власних та позикових фінансових коштів, що використовуються підприємством в процесі своєї господарської діяльності.

Структура капіталу, що використовується підприємством визначає багато аспектів не тільки фінансової, але й операційної та інвестиційної його діяльності, здійснює активний вплив на кінцеві результати цієї діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів та власного капіталу (тобто на рівень економічної та фінансової рентабельності підприємства), визначає систему коефіцієнтів фінансової стійкості та платоспроможності (тобто рівень основних фінансових ризиків) і остаточно формує співвідношення в ступенях прибутковості та ризику в процесі розвитку підприємства.

Формування структури капіталу нерозривно зв’язане з урахуванням особливостей кожної з його складових частин.

Власний капіталхарактеризується наступними позитивними особливостями:

1.Простотою залучення, так як рішення пов’язані із збільшенням власного капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел його формування) приймаються власниками та менеджерами підприємства без необхідності отримання згоди інших господарюючих суб’єктів.

2.Більш високою здатністю генерування прибутку у всіх сферах діяльності, так як при його використанні непотрібна виплата позикового відсотку у всіх його формах.

3.Забезпеченням фінансової стійкості розвитку підприємства, його платоспроможності в довгостроковому періоді, а відповідно і зниженням ризику банкрутства [14, с. 107].

Разом з тим, йому властиві наступні недоліки:

1.Обмеженість обсягу залучення, а відповідно, і можливостей суттєвого розширення операційної та інвестиційної діяльності підприємства. В періоди сприятливої кон’юнктури ринку на окремих етапах його життєвого циклу.

2.Висока вартість у порівнянні з альтернативними позиковими джерелами формування капіталу.

3.Невикористана можливість приросту коефіцієнта рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позикових фінансових коштів, так як без такого залучення неможливо забезпечити перевищення коефіцієнту фінансової рентабельності діяльності підприємства над економічною.

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але обмежує темпи свого розвитку (так як не може забезпечити формування необхідного додаткового обсягу активів в періоди сприятливої кон’юнктури ринку) та не використовує фінансові можливості приросту прибутку на вкладений капітал.

Позиковий капіталхарактеризується наступними позитивними особливостями:

1.Достатньо широкими можливостями залучення, особливо при високому кредитному рейтингу підприємства, наявності залогу або гарантії поручителя.

2.Забезпеченням росту фінансового потенціалу підприємства при необхідності суттєвого розширення його активів і зростання темпів росту обсягу його господарської діяльності.

3.Більш низькою вартістю порівняно з власним капіталом за рахунок забезпечення ефекту “податкового щита” (вилучення витрат на його обслуговування з оподатковуваної бази при сплаті податку на прибуток).

4.Здатністю генерувати приріст фінансової рентабельності (коефіцієнта рентабельності власного капіталу).

В той же час, використання позикового капіталу має наступні недоліки:

1.Використання цього капіталу генерує найбільш небезпечні фінансові ризики в господарській діяльності підприємства— ризик зниження фінансової стійкості та втрати платоспроможності. Рівень цих ризиків зростає пропорційно зростанню питомої ваги використання позикового капіталу.

2.Активи, сформовані за рахунок позикового капіталу, генерують меншу (при інших рівних умовах) норму прибутку, яка знижується на суму виплачуваного позикового проценту у всіх його формах (проценту за банківський кредит, лізингової ставки; купонного проценту по облігаціям, вексельного проценту за товарний кредит та ін.) [14, с. 108].

3.Висока залежність вартості позикового капіталу від коливань кон’юнктури фінансового ринку. В ряді випадків при зниженні середньої ставки позикового проценту на ринку використання раніше отриманих кредитів (особливо на довгостроковій основі) стає для підприємства невигідним у зв’язку з наявністю більш дешевих альтернативних джерел кредитних ресурсів.

4.Складність процедури залучення (особливо у великих розмірах), так як надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших господарюючих суб’єктів (кредиторів), потребує інколи відповідних сторонніх гарантій або залогу (при цьому гарантії страхових компаній, банків або інших господарюючих суб’єктів надаються, як правило, на платній основі).

Таким чином, підприємство, яке використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування додаткового обсягу активів) і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності, але в більшій мірі генерує фінансовий ризик і погрозу банкрутства (які зростають по мірі збільшення питомої ваги позикових коштів у загальній сумі використаного капіталу).

З економічної сутності капіталу випливає його об’єктивна необхідність для забезпечення ефективної діяльності підприємства. Ця необхідність визначається кількома моментами:

1.Фінансовий капітал необхідний підприємству для його державної реєстрації.

2.Механізмом організації виробничо-збутової та фінансово-інвестиційної та іншої діяльності. З цієї точки зору фінансовий капітал необхідний підприємству для здійснення процесу фінансування господарської діяльності.

3.Виходом на проектні показники розвитку і розміри підприємства.

4.Можливістю розширення масштабів господарської діяльності.

5.Створенням сприятливих фінансових умов підвищення добробуту власників підприємства.

6.Формуванням можливостей задоволення зростаючих потреб найманих робітників.

7.Створенням умов розвитку всієї економічної системи держави, тому що через фінансовий капітал, його формування, використання, відтворення здійснюється реалізація інтересів не тільки підприємців, а й держави, і значить, всього суспільства.

Отже, фінансовий капітал підприємств як об’єктивно існуюча економічна категорія забезпечує процес фінансування господарської діяльності підприємницьких структур, є важливим фактором розвитку національної економіки України, її ринкової трансформації.

1.2. Оцінка, класифікація та структура основних фондів

Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період.

У зв'язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацьовуванням засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: залежно від моменту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновленою вартістю; залежно від стану основних фондів — за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його будівництва; первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання.

Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною (початковою) та відновленою вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення порівнянності вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою вартістю.

Останню переоцінку основних фондів народного господарства України проведено за станом на 1 травня 1992 р.

Повна (первісна й відновлена) вартість основних фондів — це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття (спричиненого спрацюванням) має назву ліквідаційної вартості. У практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів.

Балансова вартість групи основних фондів підприємства на початок розрахункового року (БВ) обчислюється за формулою:

БВоф = БВо+ Вноф + Вкр + Врек – Вв — АВо,

де БВо — балансова вартість групи основних фондів на початок року, що передував звітному; Вноф — витрати на придбання нових основних фондів; Вкр -вартість здійснення капітального ремонту основних фондів; Врек — витрати на реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію устаткування; Вв — вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував звітному; АВо — сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному.

Для визначення первісної (балансової) вартості виробничих основних фондів на початок наступного за звітним року, потрібно враховувати абсолютні величини введення в дію та вибуття протягом звітного року, оскільки останні мають діяти (не діяти) протягом усього наступного року незалежно від дати введення чи вибуття основних фондів у звітному році[20, с. 88].

Необхідною умовою правильного обліку й планування відтворення основних фондів підприємств є їхня класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, згідно з якою, всі основні фонди, за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу, розподіляються на певні види (рис. 1.1).

У практиці господарювання, з метою спрощення обліку основних фондів, до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар, зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання й вартості.

Зображена на рис. 1.1. видова класифікація основних фондів використовується чинними системами бухгалтерського обліку та статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум, застосовують укрупнену класифікацію, виокремлюючи три групи основних фондів: перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої; друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання; третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини[20, с. 89].

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших однакових умов, технологічна структура основних фондів є то прогресивнішою та ефективнішою, що більшою є в їхньому складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєві з них такі:

• виробничо-технологічні особливості підприємства;
• науково-технічний прогрес і зумовлений ним технічний рівень виробництва;
• ступінь розвитку різних форм організації виробництва;
• відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;
• вартість будівництва виробничих об'єктів і рівень цін на технологічне устаткування;
• територіальне розміщення підприємства.

Щодо всієї сукупності промислових підприємств України, то в загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їхніх видів протягом останніх років коливалась у межах: будівель і споруд — 45—47%; машин і устаткування — 40—42%, у тім числі робочих — 30—32%; транспортних засобів — 2,5—3%. На підприємствах і в організаціях аграрного сектора частка в загальній вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв — 64—65%; силових і робочих машин і устаткування — 14—16%; робочої та продуктивної худоби — 10—12%; багаторічних насаджень — 5—6%; транспортних засобів — 3—4%. Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги їхньої активної частини.

1.3. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів

Просте й розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємозв'язаних форм — ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об'єктів. Необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів.

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння. Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості — економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсивне), особливості технологічних процесів, якість технічного догляду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періодично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті-решт стає таким, що унеможливлює дальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, коли треба замінити такий засіб праці на новий аналогічного призначення. У зв'язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами:

1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості);

2) за даними обстежень технічного стану. Відносну величину економічного спрацювань окремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів визначають як відношення накопиченої суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість продукції, до загальної балансової вартості[20, с. 91].

Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів виробництва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв'язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес, що його розраховують за формулою: Ктес = 1 – В1В0 * П0П1

Де В0, В1— повна вартість (ціна) застосовуваного й нового засобів праці;

П0, П1, — відповідно продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10,15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння засобів праці та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв'язок.

Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію). Амортизація основних фондів—це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюють централізовано за формулою: Н ав = (Ф-Л) (Ан *Ф) * 100

де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість основних фондів; Л — ліквідаційна вартість основних фондів; Ан — амортизаційний період (нормативний строк функціонування) основних фондів.

За встановлення норм амортизаційних відрахувань слід виходити з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко-економічного їхнього старіння. Найбільш складним є правильне визначення тривалості амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох факторів, зокрема загальної фізичної довговічності та економічності капітального ремонту засобів праці, умов їхньої експлуатації, строків настання техніко-економічного старіння, можливих темпів оновлення тощо.

У міру розвитку техніки, удосконалення технології та організації виробництва змінюються тривалість і характер використання окремих видів основних фондів, виникає об'єктивна необхідність скорочення нормативних строків їхнього функціонування. У зв'язку з цим норми амортизаційних відрахувань періодично треба переглядати та уточнювати.

Забезпечення нормального відтворення основних фондів потребує правильного нарахування амортизації за встановленими нормами. Щорічну суму амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів обчислюють множенням їхньої середньорічної вартості на відповідні норми амортизації та поправочні коефіцієнти до них, що враховують конкретні умови експлуатації окремих видів засобів праці. Середньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається додаванням до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів праці. Середньорічне введення (вибуття) визначають за результатом множення абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

Для здійснення правильної амортизаційної політики важливим є знання можливих методів амортизації основних фондів. У практиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації[20, с. 92].

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перенесення балансової вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється (послуг, що надаються), протягом амортизаційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Згідно з чинним законодавством України щорічні норми амортизаційних відрахувань за першою, другою і третьою групами основних фондів становлять відповідно 5, 25 і 15%.

Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залишкової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчислених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансової, а щодо залишкової вартості основних фондів. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів, віднесених за укрупненою класифікацією до третьої групи і придбаних після травня 1997 року, тобто після набуття чинності Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуатації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий — 15%; п'ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%. Збільшення масштабів застосування прискореної амортизації сприятиме істотному зменшенню фінансових втрат від техніко-економічного старіння та інтенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах і в організаціях України.

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації передовсім активної частини основних фондів, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.

Скорочення строків експлуатації машин (устаткування), з одного боку, уможливлює прискорення їхнього оновлення, тобто зменшення техніко-економічного старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого — призводить до збільшення собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування машин і устаткування дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок цього спрямувати більше ресурсів для розширеного їхнього відтворення, але спричиняє зниження сукупної продуктивності діючих знарядь праці, значне збільшення витрат на їхнє утримання та експлуатацію.

Саме тому строки експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення й використання у виробничому процесі протягом усього періоду функціонування. Найбільш поширеною є методика визначення оптимальних строків експлуатації виробничого устаткування за мінімальною величиною так званих питомих затрат суспільної праці на одиницю корисного ефекту (наприклад, сумарної продуктивності устаткування за різних строків його функціонування). Проте результати спеціальних досліджень свідчать, що найбільш істотний вплив на економічно доцільний строк експлуатації устаткування справляють два фактори — щорічний розмір амортизації та середньорічні ремонтні витрати. Це уможливлює практичне застосування простішого і наочнішого методу оптимізації строків експлуатації — через мінімізацію сумарної величини цих економічних показників з використанням графічного способу.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об'єктів у цілому стане непридатним для дальшого використання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється з допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.

На підприємствах різних галузей народного господарства застосовують типові системи технічного обслуговування й ремонту устаткування та інших видів засобів праці, що передбачають періодичне проведення необхідних профілактично-технічних операцій, поточних і капітальних ремонтів. Призначення поточного ремонту — збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілактичних операцій, з метою усунення дрібних неполадок і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ремонту полягає у максимально можливому відновленні первісних техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі проміжки часу (один раз за кілька років). Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу).

Витрати на поточний ремонт є постійними й відносно рівномірними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять на собівартість продукції (наданих послуг). Проведення капітального ремонту потребує порівняно великих одноразових витрат, що унеможливлює пряме включення таких до собівартості продукції: ці витрати визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Відновлювальний ремонт фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фонду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, відносять до сфери капітального будівництва.

За сучасних умов господарювання і формування ринкової економіки важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування. Це пояснюється тим, що на підприємствах діюче устаткування протягом фактичного строку експлуатації капітально ремонтують кілька разів. Проте коли проведення першого капітального ремонту в більшості випадків є економічно вигіднішим за придбання нової машини (він здійснюється, як правило, до настання техніко-економічного старіння, а фактичні витрати на нього не перевищують 35—40% балансової вартості), то наступні капітальні ремонти часто коштують дорожче, ніж нове устаткування аналогічного призначення.

Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ремонт порівнюють два альтернативні варіанти: перший — капітальний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експлуатації на один ремонтний цикл; інший — заміна машини, що потребує капітального ремонту, на нову. Для кожного варіанта визначають загальну величину витрат і втрат. Для першого варіанта це будуть витрати на очікуваний капітальний ремонт К. і перевищення експлуатаційних витрат щодо капітально відремонтованої машини над поточними витратами щодо нової машини Sе, а для другого, — вартість придбання (ціна) та встановлення нової машини К над втрати від недоамортизації діючої машини 5а. Крім того, треба врахувати коефіцієнти, що характеризують співвідношення: а) продуктивності діючої та нової машини (); б) тривалості ремонтного циклу тих самих машин (β).

Показник ступеня ефективності витрат на капітальний ремонт будь-якого виробничого устаткування (ер ) визначається за формулою [20, с. 95].

Коефіцієнти, обчислені за формулою, можуть набувати додатного, від'ємного або нульового значення. За всіх додатних значень коефіцієнта ер капітальний ремонт устаткування є економічно виправданим, за від'ємних — недоцільним, а за нульового значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноцінними.

Коефіцієнти ер, розраховані щодо всієї сукупності устаткування, котра підлягає капітальному ремонту в конкретному році, можуть використовуватися для визначення послідовності заміни тих одиниць, що їх капітально ремонтувати невигідно. Передовсім треба замінювати фізично зношене устаткування з найбільшим від'ємним значенням коефіцієнта еp за абсолютною величиною.Загальний розмір витрат на ремонтно-технічне обслуговування діючих засобів праці залежить від кількості ремонтів протягом фактичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного ремонту. Це означає, що для помітного зменшення витрат на ремонт устаткування та інших видів основних фондів (ремонтно-експлуатаційні витрати на підприємствах України надмірно великі) необхідно: по-перше, довести до раціонального мінімуму кількість ремонтів машин протягом усього періоду їхнього функціонування; по-друге, максимально зменшити витрати на проведення одного ремонту.

Скорочення кількості ремонтів можна досягти, збільшуючи фізичну довговічність устаткування та визначаючи раціональні строки його експлуатації. Головним напрямком зниження собівартості ремонтних робіт є істотне підвищення організаційно-технічного рівня самого ремонтного виробництва, його індустріалізація, тобто максимальне наближення процесу ремонту за характером організації і технології до процесу виготовлення нових машин і устаткування. Широкомасштабна індустріалізація ремонтного виробництва в цілому передбачає:

• збільшення централізованого виготовлення машинобудівними підприємствами запасних частин до розмірів, що забезпечують повне задоволення попиту на них; розширення відновлення спрацьованих деталей і вузлів, котре дає змогу зменшити на 15-20% обсяг виробництва нових запасних частин;
• усебічну централізацію і спеціалізацію ремонтних робіт у різних ланках управління виробництвом (створення розгалуженої територіальної системи фірмового машиносервісу підприємствами-продуцентами; централізований капітальний ремонт устаткування вузькогалузевого призначення спеціалізованими ремонтними підприємствами і підрядними організаціями; максимально можлива централізація ремонтного господарства на самих підприємствах, яка уможливлює виконання всього або переважного обсягу ремонтних робіт спеціалізованими підрозділами єдиної ремонтної служби).

За недостатнього розвитку машинобудівного комплексу країни, для підвищення ефективності процесу відтворення основних фондів багато важить модернізація діючого виробничого устаткування, котра означає його вдосконалення, з метою запобігання техніко-економічному старінню та підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог.

За порівняно невеликих витрат і за відносно короткий строк модернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування виробничих потужностей, збільшення випуску продукції, економію інвестиційних ресурсів. Досвід багатьох підприємств України показує, що проведення комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування збільшує його продуктивність на 30 — 50%, а зв'язані з цим витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доцільніше здійснювати як загальнотехнічну, так і технологічну (цільову) модернізацію устаткування під час проведення його капітального ремонту.

Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий самий, як і витрат на проведення капітального ремонту. Для цього можна користуватися формулою, поставивши у її чисельнику витрати на модернізацію замість витрат на капітальний ремонт відповідного устаткування. Коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт і модернізацію, коли їх здійснюють одночасно, можна розрахувати за формулою [20, с. 96]:

де М — витрати на модернізацію. При цьому величини , βі Sе, що входять у формулу, треба визначати за даними модернізованої та нової машини.

Важливим елементом процесу відтворення основних фондів є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці. Визначення необхідного (економічно раціонального) щорічного обсягу заміни засобів праці передбачає:

1) встановлення оптимальних строків експлуатації відповідних їхніх видів (груп);

2) розрахунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів основних фондів. За простого відтворення засобів праці розмір їхньої заміни (вибуття) практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а за розширеного відтворення — залежатиме не лише від нормативного строку експлуатації (норми амортизації), а й від темпів щорічного збільшення обсягу основних фондів.

Нагромадження та оновлення основних фондів, нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції й розширення діючих або спорудження нових виробничих об'єктів (цехів, виробництв, підприємств у цілому).

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснення відповідно до плану (програми) його технічного розвитку (без розширення існуючих виробничих площ) комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, модернізації й заміни фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування. Реконструкція діючого підприємства є здійснюваним за єдиним проектом повним або частковим переобладнанням виробництва. За необхідності, можуть бути споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об'єкти. До реконструктивних робіт відносять також будівництво нових виробничих об'єктів замість тих, дальшу експлуатацію котрих визнано недоцільною. Під розширенням діючого підприємства заведено розуміти спорудження його другої та наступних черг, додаткових виробничих комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також організацію допоміжних та обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва (новобудов) відносять спорудження окремих виробничих об'єктів або підприємств, що здійснюється на нових майданчиках та за затвердженим окремим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств є взаємозв'язаними елементами єдиного відтворювального процесу, які доповнюють один одного. Проте пріоритетними для переважної більшості різногалузевих виробництв (господарств) треба вважати технічне переозброєння і реконструкцію діючих виробничих об'єктів. Нове будівництво стає економічно доцільним за умови вичерпання можливостей нарощування виробничого потенціалу на діючих підприємствах, а також за організації нових видів виробництва (надання нових послуг) та необхідності забезпечення належного рівня екологічної безпеки виробничо-господарської діяльності.

1.4. Структура, нормування та використання оборотних фондів підприємства

Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову й вартісну форми. У практиці планування та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочного виробництва).

Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки факторів (тип виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ресурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незавершеного виробництва — 25%.

Спостерігається така тенденція в динаміці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і витрат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і формами організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобудування (близько 40%, у зв'язку з великою тривалістю виробничого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах добувної індустрії (40—50% і більше).

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галузевими науково-дослідними організаціями[20, с. 98].

Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виокремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за призначенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, палива тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного планування) й перспективні; г) ступенем деталізації об'єктів нормування — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем деталізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за звуженою номенклатурою).

Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та економічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять загальну величину витрати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, зберігання тощо).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахунковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш прогресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що базується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зниження норм у наступні роки. Його практичне застосування допускається тільки як виняток — для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів.

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має неабияке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрату загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує відповідна система техніко-економічних показників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобутку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на підприємстві кольорової металургії таким показником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господарства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на комбінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім розв'язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи економії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів, слід виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні (рис. 1.2)[20, с. 100].

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з комплексною переробкою сировини та широким застосуванням вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплексної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробництва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целюлозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50—60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матеріалів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи— відходи виробництва та відходи споживання.

До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробничого споживання (різні цілком зношені елементи засобів виробництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотного металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталеплавильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна визнати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сировини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2—2,5 рази нижче за технологічно можливий та економічно доцільний рівень [20, с. 101]

Розділ 2. Аналіз капіталу і виробничих фондів ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» 2.1. Фінансово-економічна характеристика підприємства

Акціонерне товариство "Черкаський Будинок торгівлі" став правонаступником державного підприємства "Черкаський Будинок торгівлі" та заснований рішенням обласного управління приватизації комунального майна по Черкаській області 28 вересня 1994 року.

Тимчасовий Статут був зареєстрований у Черкаській міській раді народних депутатів 31 жовтня 1994 року, з реєстраційним номером 01564161. Постійний Статут був зареєстрований 24 жовтня 1995 року під тим же номером. Перші установчі збори відбулися 6 вересня 1995 року де були прийняті всі Положення для діяльності товариства. Звіти про діяльність товариства подаються щорічно.

Основною діяльністю ВАТ "Черкаський Будинок торгівлі" є всі види та форми торгівлі: роздрібна, дрібнооптова, оптова. Займається товариство громадським харчуванням населення. Проводиться доставка великогабаритних товарів населенню. Промислові товари реалізуються в трьох комплексах. На другому поверсі зосереджено найбільший комплекс «Фокстрот».

Розширено торгівлю продовольчими товарами в комплексі "SPAR". Працює нічний кіоск по продажу продовольчих товарів.

Товариство має заклад громадського харчування — кафе "Домашній кухар". Всі підприємства знаходяться за адресою: м.Черкаси, бул.Шевченко 207.

ВАТ "Черкаський Будинок торгівлі" являється одним з провідних торгових закладів області по продажу продовольчих та промислових товарів та продукції власного виробництва громадського харчування. Реалізуються товари, які вироблені в Україні та імпортного виробництва. Товари продовольчої групи закупляються на 90% в місцевих виробників, а частково елітну групу доводиться купляти в постачальників м. Києва. Діє система дисконтів та система скидок до свят та сезону. Для завлікання постійних покупців, створено Клуб покупців.

В громадському харчуванні діють постійні 5% скидки власникам пластикових карток Приватбанку, а також 10% скидка для членів Елітклубу.

В кафе "Домашній кухар можливо замовити обід на підприємство, або ж додому — доставка безкоштовна.

По кожній з 25 груп товарів які реалізуються в підприємстві на ринку м.Черкаси є значна кількість конкурентів. Слід відмітити такі групи товарів- Телерадіотовари, Продтовари, Канцтовари. Реальну загрозу представляють ТОВ "Фокстрот-Інвест", АТБ та «Абсолют». Навколо Будинку торгівлі відкрилась мережа магазинчиків, які реалізують ті ж групи товарів, що реалізуються в нашому підприємстві. Наявність автостоянки в маркеті "Гранд" відволікло частину покупців ВАТ «Будинок торгівлі». Найжорсткіша конкуренція очікується на продовольчому ринку, а також бум бізнесу будматеріалів, різкий скачок меблевого бізнесу.

Найістотнішою проблемою, яка впливає на діяльність підприємства, є низька купівельна спроможність населення. Населення часто мало звертає увагу на високу якість реалізованого товару, а більше турбується про ціни, за які подібний товар можна придбати. Прилегла територія навколо підприємства не має паркингу для автомобілів. Місцева влада поки що не дає дозволу на будівництво автостоянки, а це негативно впливає на виконання поставлених задач. Будинок торгівлі є закладом торгівлі для всієї родини, і тому, для проведення сімейних покупок, використовується транспортний засіб. Якщо ця проблема буде вирішена успішно, то товарооборот значно виросте.

Основні показники фінансового-господарської діяльності ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» наведені в таблиці 2.1.

Як видно з таблиці 2.1, чистий дохід від реалізації продукції в 2004р. р. зменшився на 3157,5 тис. грн. (або на 10,7%), ніж в 2003р. Собівартість реалізованої продукції також зменшилась на 2558,2 тис. грн. (на 10,7%).

В 2004р. чистого прибутку ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» не мало, натомість збиток становив 491,5 тис. грн.. В 2003р. сума прибутку становила 1002,9 тис. грн..

Необоротні активи підприємства в 2004р. збільшилися на 2472,8 тис. грн. (43,4%), а оборотні активи, навпаки, зменшилися на 1050,1 тис. грн. (16%).

Поточні зобов’язання збільшилися на 1820,3 тис. грн. (35,8%), а середньорічна кількість простих акцій не змінилася і становить 98785 шт.

Для отримання загальної оцінки, динаміки фінансового стану, зіставимо зміни підсумку валюти балансу із змінами фінансових результатів діяльності підприємства «Черкаський Будинок торгівлі».

Для цього розрахуємо коефіцієнт зміни валюти балансу за формулою

Отже, коефіцієнт покриття для ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» в 2003р. відповідав нормі (+1,3), а вже в 2004р. – ні (+0,8), оскільки був меншим за одиницю. Це говорить про те, що в 2004 році, на відміну від попереднього, у підприємства виявилося недостатнього ресурсів, які можуть бути використані для погашення його поточних зобов’язань.

Коефіцієнт швидкої ліквідності у даного підприємства ні в 2004р.(+0,23), ні в попередньому (+0,3) не відповідав нормативному значенню (06, — 0,8), хоча й дещо зріс. Це говорить про те, що підприємство не має платіжних можливостей щодо сплати поточних зобов’язань, за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторами.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності для підприємства, хоча й був не високим, проте відповідав нормі (>0, збільшення), однак в 2004р. мав тенденцію до зменшення (+0,12), в порівнянні з попереднім (+0,18).

Чистий оборотний капітал на ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» в 2003р. (+1475,4) відповідав нормі (>0, збільшення), однак в 2004р. – він значно знизився (-1395), що говорить про неспроможність підприємства сплачувати свої поточні зобов’язання та розширювати подальшу діяльність.

Аналіз динаміки показників фінансового стійкості ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» за 2003-2004р.р. показано в таблиці 2.3.

Коефіцієнт платоспроможності (автономії) підприємства відповідає нормі (>0,5) як в 2003р. (+0,58), так і в 2004р. (+0,5).

Коефіцієнт фінансування становить: в 2003р. — +0,7; в 2004 — +1,0, відповідно у звітному періоді не відповідає нормі, оскільки більший за 1 і говорить про залежність підприємства від залучених коштів.

Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними коштами показує, що підприємство було забезпечене власними обіговими коштами тільки в 2003р. (+0,2), а в 2004р. (-0,2) така забезпеченість відсутня.

Показники коефіцієнту маневреності власного капіталу в 2003р. (+0,2) відповідали нормі (>0,1), а в 2004р. – ні (-0,2). Це говорить про те, що у звітному році не використовувалась частина власного капіталу для фінансування поточної діяльності підприємства (тобто оборотних засобів).

Коефіцієнт фінансової залежності для даного підприємства становить: в 2003р.: 12256,5 : 7175,7 = 1,7; в 2004р.: 13685,5 : 6784,3 = 2,02

Зростання даного коефіцієнту в 2004р. свідчить про збільшення питомої ваги залучених коштів у фінансуванні підприємства. Даний показник показує, що власники підприємства не мають можливості повністю фінансувати своє підприємство.

Коефіцієнт співвідношення залученого і власного капіталу (фінансування) для підприємства ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» становить: в 2003р.: 5080,8 : 7175,7 = 0,7; в 2004р.: 6901,1 : 6784,3 = 1,02

Нормативне значення даного коефіцієнту <1. Зростання даного показника в 2004р., в порівнянні з 2003р. свідчить про збільшення залежності підприємства від зовнішніх інвесторів і кредиторів.

Коефіцієнт стійкості фінансування на даному підприємства дорівнює: в 2003р.: 7175,7 : 12256,5 = 0,58; в 2004р.: (6784,3 +0,1) : 13685,5 = 0,5

Нормативне значення цього показника 0,8-0,9. Критичне значення цього показника – 0,75. Отже значення даного коефіцієнта нижче критичного рівня. Це говорить про те, що на підприємстві недостатньо стійких джерел формування.

Коефіцієнт концентрації залученого капіталу для ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» становить: в 2003р.: 5080,8 : 12256,5 = 0,41; в 2004р.: 6901,1 : :13685,5 = =0,5

Зростання даного коефіцієнту в 2004р. і відповідність його нормативному значенню говорить про те, наявність певної частки залученого капіталу в загальній сумі капіталу підприємства.

Коефіцієнт структури фінансування необоротних активів для даного підприємства становить як в 2003р., так і 2004р. 0, при його нормативному значенні <1, що говорити про відсутність фінансування необоротних активів за рахунок довгострокових джерел.

Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів та коефіцієнт довгострокових зобов’язань теж дорівнюють 0, оскільки підприємство не має довгострокових зобов’язань.

Коефіцієнт поточних зобов’язань як в 2003р., так і в 2004р. дорівнює 1, при нормативному його значення >0,5. Це говорить про те, що підприємство має вагому частку (питому вагу) поточних зобов’язань в загальній сумі джерел фінансування.

Коефіцієнт страхової стабільності підприємства (коефіцієнт страхування бізнесу) для нашого підприємства дорівнює: в 2003р.: 233,9 : 12256,5 = 0,019; в 2004р.: 233,9 : 13685,5 = 0,017

Нормативне значення даного показника >0,2, отже, можна зробити висновок, що підприємством зарезервовано дуже малу суму капіталу на кожну гривню вартості майна.

2.2. Аналіз капіталу і виробничих фондів підприємства

Проведемо аналіз капіталу підприємства. Як відомо, він складається із власного капіталу і позичкового капіталу. Власний капітал, у свою чергу поділяється на статутний капітал (сформований з емісії акцій), додатковий капітал, інший додатковий капітал, пайовий капітал, резервний, нерозподілений прибуток (непокритий збиток), неоплачений капітал, вилучений капітал.

Позичковий капітал поділяється на довгострокові і короткострокові кредити банків, позичкові кошти, емісія облігацій та інших боргових зобов’язань, прострочена кредиторська заборгованість.

Отже сума статутного капіталу, іншого додаткового та резервного капіталу підприємства залишилася в 2004р. незмінною і становить відповідно 3951,4 тис. грн., 207,4 тис, грн. та 233,9 тис. грн. Пайового, додаткового вкладеного та неоплаченого капіталу ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» не має.

Сума нерозподіленого прибутку зменшилася на 591,7 тис. грн. (або на 19,8%), а вилученого капіталу на даному підприємстві в 2004р. не було, хоча в 2003р. його сума становила 200,3 тис. грн.

Таким чином, спостерігаємо зменшення власного капіталу в 2004р. на 391,4 тис. грн. (-5,45 %), що негативно впливає на роботу підприємства.

Щодо позичкового капіталу, то необхідно зазначити, що довгострокових зобов’язань підприємство не має. Сума короткострокових кредитів банків на ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» збільшилися на 1667,0 тис. грн. (або на 102,7%). Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги зменшилась на 211,3 тис. грн. (на 7,07%). Загальна сума поточних зобов’язань підприємства збільшилася на 1820,3 тис. грн. (35,8%): з 5080,8 тис. грн. в 2003р. до 6901,1 тис. грн. 2004р., що оцінюється негативно.

Як видно з таблиці 2.6, сума основних засобів підприємства в 2004р. збільшилась на 2081,6 тис. грн. (або на 37%), і становить 7716,5 тис. грн. (в 2003р. – 5634,9 тис. грн.). Сума оборотних активів в 2004р. зменшилась на 1050,1 тис. грн. (або на 16%). Це відбулося через зменшення суми запасів незавершеного виробництва на 17,9 тис. грн. (66,5%), запасів товарів – на 1996,7 тис. грн. (37,8%), а також грошових коштів підприємства в національній валюті – на 92,7% (або на 10,1%).

Однак, в 2004р. спостерігається збільшення наступних статей оборотних активів: виробничих запасів – на 20,7 тис. грн. (25,5%); чистої реалізаційної вартості – на 13,9%; дебіторської заборгованості за розрахунками з бюджетом – на 51,2 тис. грн.; суми іншої поточної дебіторської заборгованості – на 809,3 тис. грн.; інших оборотних активів – на 162,1 тис. грн.

Як видно з таблиці 2.7, питома вага основних засобів підприємства в 2004р. становить 56,4%, що на 10,38% більше, ніж в 2003р. (46,0%). Детальніша інформація про основні засоби підприємства наведена в таблиці 2.8.

Серед оборотних фондів, найбільшу питому вагу мають запаси товарів підприємства (24,0%), однак це на 19,07% менше, ніж в минулому році (43,1%). Спостерігається збільшення питомої ваги серед наступних оборотних фондів: виробничих запасів – на 0,68%; чистої реалізаційної вартості дебіторської заборгованості – на 0,068%; дебіторської заборгованості за розрахунками з бюджетом – на 0,37; іншої поточної дебіторської заборгованості – на 5,82%; інших оборотних активів – на 1,1%.

Зменшення питомої ваги в 2004р. спостерігається серед наступних оборотних фондів: незавершеного виробництва – на 0,15%; запасів товарів – на 19,07%; а також грошових коштів в національній валюті – на 0,76%.

Інформація проосновні засобиВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» за 2003-2004р. відображена в таблиці 2.8.

Як видно з таблиці 2.8, орендованих основних засобів підприємство не має, відповідно сума власних основних засобів співпадає із загальною їх сумою і становить в 2004р. 7716,5 тис. грн., що на 20816 тис. грн. більше, ніж в минулому 2003 р. (5634,9 тис. грн.).

Необхідно зазначити, що в 2003р. 99,9% загальної суми основних засобів припадає на засоби виробничого призначення (5634,9 тис. грн.), і лише 0,1% (0,1 тис. грн.) – на засоби невиробничого призначення. В 2004р. всі основні засоби підприємства були виробничого призначення.

Для оцінки виробничих фондів підприємства, доцільно розрахувати такі коефіцієнти, які характеризують його виробничий потенціал підприємства:

— коефіцієнт зносу основних засобів, який розраховується як відношення суми зносу основних засобів до їхньої первісної вартості. Для ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» даний коефіцієнт становить: в 2003р.: 0,32; в 2004р.: 0,27.

За нормативним значенням, даний коефіцієнт має зменшуватися, що й спостерігаємо на прикладі аналізованих періодів. Таким чином, можна стверджувати про задовільний стан та ступінь зносу основних засобів підприємства.

— коефіцієнт оновлення основних засобів підприємства, який розраховується як відношення первісної вартості основних засобів, що надійшли за звітний період для нашого підприємства становить: в 2003р.: 0,34; в 2004р.: 0,3. Він повинен збільшуватися, однак ми спостерігаємо певне зменшення цього показника для підприємства ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі». Це свідчить про те, що нові основні засоби становлять меншу частину від наявних на кінець 2004р., ніж 2003р.

— коефіцієнт вибуття основних засобів, який вираховується як відношення первісної вартості основних засобів, що надійшли за звітний період, до первісної вартості основних засобів, наявних на балансі підприємства на кінець звітного періоду. Для нашого підприємства цей показник становить: в 2003р.: 0,12; в 2004р.: 0,08. Він повинен бути меншим за попередній коефіцієнт, що й спостерігаємо на прикладі аналізованого підприємства як в 2004 р., так і в попередньому 2003р. Це говорить про те, що частина основних засобів, що вибули за аналізований період не перевищує частину нових основних засобів.

Проведемо аналіз ділової активності підприємства, який дозволяє проаналізувати ефективність основної діяльності підприємства, яка характеризується швидкістю обертання фінансових ресурсів підприємства. Цей аналіз проводиться за даними звітності ф.1 та ф.2.

Проаналізуємо коефіцієнт оборотності активів підприємства. В 2003р. він становив +2,14; в 2004р. — +2,15. Таким чином, можна спостерігати відносно ефективне використання підприємством усіх наявних ресурсів, незалежно від джерел їхнього залучення.

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості значно зменшився в 2004р. (+32,5), в порівнянні з 2003р. (+252,4), що вказує на зниження швидкості обертання дебіторської заборгованості в 2004р., в порівнянні з попереднім, а також на зниження комерційного кредиту, що надається підприємству.

Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості становить в 2003р. 131,5, в 2004р. 40,8. Таким чином, спостерігається також значне зменшення даного коефіцієнту в 2004р., в порівнянні з 2003р., що вказує на зниження швидкості обертання кредиторської заборгованості в 2004р., в порівнянні з попереднім, а також на зниження комерційного кредиту, що надається підприємству.

Коефіцієнт оборотності матеріальних запасів в 2004р. (793520) вказує на повільність реалізації товарно-матеріальних запасів підприємства в цьому році, в порівнянні з попереднім 2003р. (2124740).

Коефіцієнт оборотності основних засобів (фондовіддачі) в 2003р. становив 3,1, в 2004р. 2,78. Цей коефіцієнт повинен збільшуватися, проте ми спостерігаємо зменшення його показника у звітному році, в порівнянні з попереднім. Це свідчить про неефективність використання основних засобів підприємством.

Показник коефіцієнту оборотності власного капіталу говорить про те, що в 2004р. підприємство використовувало більш ефективно власний капітал, ніж в 2003р. Про це свідчить збільшення даного коефіцієнту в 2004р. (4,34), в порівнянні з попереднім роком (3,67).

Для оцінки капіталу підприємства, важливу роль відіграє аналіз його рентабельності, оскільки він дозволяє визначити ефективність вкладення коштів у підприємство та раціональність їх використання.

Аналіз рентабельності здійснюється шляхом розрахунку таких показників (коефіцієнтів):

• коефіцієнт рентабельності активів: для нашого підприємства він становить: в 2003р. 0,08; в 2004р. чистого прибутку не було, тому, для вирахування даного коефіцієнту візьмемо чистий збиток, тоді даний коефіцієнт становитиме -0,03, що свідчить про неефективне використання активів підприємством в 2004р.
• коефіцієнт рентабельності власного капіталу обраховується так само, як і попередній коефіцієнт і його показники для ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» свідчать про неефективність вкладення коштів в дане підприємство в 2004р.
• коефіцієнт рентабельності діяльності: в 2003р. даного підприємства становив 0,038; в 2004р. -0,001, що свідчить про неефективність здійснення господарської діяльності підприємством в 2004р.
• коефіцієнт рентабельності продукції для даного підприємства становить: в 2003р. +0,036; в 2004р. — -0,028. Це говорить про збитковість господарської діяльності підприємства в 2004р. від основної діяльності.

Таким чином, можна зробити висновок, що фінансово-господарська діяльність підприємства в 2004р., в порівнянні з попереднім 2003р. була неефективною, про це свідчать показники рентабельності, коефіцієнти платоспроможності, ділової активності та ліквідності, які практично не відповідають нормативним значенням. Однак, є й такі, які знаходяться в межах норми, зокрема: коефіцієнт абсолютної ліквідності, хоча й не великий, проте відповідає нормі (+0,12), коефіцієнт платоспроможності (+0,5). Тому, не можна зазначати, що фінансовий стан підприємства вкрай незадовільний, однак знаходиться на межі збитковості.

Розділ 3. Шляхи удосконалення управління структурою капіталу та ефективного відтворення і використання основних фондів

Управління структурою капіталу — процес визначення співвідношення використання власного й позикового капіталу, при якому забезпечуються оптимальні пропорції між рівнем рентабельності власного капіталу й рівнем фінансової стабільності, тобто максимізується ринкова вартість підприємства.

Оптимізація структури капіталу ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» здійснюється різними методами, основними з яких є:

1. Метод оптимізації структури капіталу за критерієм політики фінансування активів. Цей метод заснований на диференційованому виборі джерел фінансування різних складових частин активів підприємства. У цих цілях, всі активи підприємства поділяються на три групи:

а) необоротні активи;

б) постійна частина оборотних активів (незмінна частина їхнього розміру, що не залежить від сезонних та інших циклічних особливостей виробничо-комерційної діяльності);

в) змінна частина оборотних активів (яка варіює їхною частиною, обумовлена сезонним або іншим циклічним зростанням обсягу виробничо-комерційної діяльності).

2. Метод оптимізації структури капіталу за критерієм його вартості.Вартість капіталу диференціюється, залежно від джерел його формування. У процесі оптимізації структури капіталу за цим критерієм виходять із можливостей мінімізації середньозваженої вартості капіталу.

3. Метод оптимізації структури капіталу за критерієм ефекту фінансового левериджу. Цей ефект полягає в підвищенні рентабельності власного капіталу, при збільшенні питомої ваги позикового капіталу в загальній його сумі до певних меж.

Гранична частка позикового капіталу, що забезпечує максимальний рівень ефекту фінансового левериджу, буде характеризувати оптимізацію структури використовуваного капіталу за цим критерієм.

Суть довгострокового фінансування, за рахунок акціонерного капіталу в тому, що в нашій країні цінні папери включають: акції, облігації, векселі, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати й ін.Оборот цінних паперів і становить власне фінансовий ринок. Він істотно розширює можливості залучення тимчасово вільних коштів підприємств і громадян, для інвестування на виробничі й соціальні заходи.

Випуск цінних паперів у сучасних умовах повинен сприяти мобілізації розосереджених коштів підприємств, для здійснення великих інвестицій, зм'якшити наслідки скорочення обсягів бюджетного й ліквідації відомчого фінансування.

Економічною основою становлення ринку цінних паперів служать також постійно зростаючі кошти населення, не забезпечені товарним покриттям. У структурі джерел фінансування інвестицій знижується частка довгострокових кредитів банків, у зв'язку з ростом ставки банківського відсотка. Тому методом зовнішнього фінансування інвестиційних програм підприємств стає емісія цінних паперів.

Цей процес, що полягає в заміщенні банківського кредиту ринковими борговими зобов'язаннями (акціями й облігаціями), одержав назву "сек’юритизація".

Суть довгострокового фінансування, за рахунок позикових коштів у тому, що довгострокові кредити комерційних банків залучаються зараз у реальні й швидкореалізовані проекти, з високою нормою прибутковості інвестицій.На відміну від бюджетних коштів, залучення довгострокових кредитів банків на капіталовкладення підвищує відповідальність позичальників за їхнє раціональне використання, завдяки зворотності й платності позикових коштів.

Конкретні строки надання довгострокового кредиту й строки його погашення визначаються договором між позичальником і комерційним банком. Однак довгостроковим кредитуванням капіталовкладень здатні займатися зараз тільки великі комерційні банки, але за умови надання їм податкових пільг, тому що при високій інфляції, відсутні критерії доцільності кредитованих заходів.

Комерційні банки в Україні в сучасних умовах довгостроковим кредитуванням великих об'єктів без пільг, що компенсують втрати, в порівнянні з результатами короткострокового кредитування, навряд чи будуть займатися. Виключення становлять "консорційні кредити", надавані декількома банками одному надійному позичальникові на реалізацію високоприбуткового проекту (якщо норма прибутковості по ньому перевищує ставку позичкового відсотка).

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та ліпшого використання діючих виробничих фондів підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтримуванню належного технічного рівня підприємства, а з іншого — дають змогу збільшувати обсяг виробництва продукції, без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів, за рахунок скорочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.

Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття – відношенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних показників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методологічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих і спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й передачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на баланс іншого.

Поряд з цим, у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потребують лише деякі, а саме:

• коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;
• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);
• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ, найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв'язку з цим, коефіцієнт змінності методологічно правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної тривалості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).

Перед підприємством постає невідкладне завдання прискорення й підвищення ефективності відтворення основних фондів, зростання технічного рівня застосовуваних засобів праці. За сучасних умов, слід запровадити і реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

• зосередження зусиль на пріоритетних напрямках науково-технічного прогресу, форсованому розвитку передовсім наукомістких виробництв, істотному підвищенні техніко-організаційного рівня та соціально-економічної ефективності виробництва;
• докорінне поліпшення всієї організації робіт та економічного її обґрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу (проектування — виробництво — розподіл — запровадження — експлуатація нової техніки);
• дотримання підприємством власної стратегії технічного, організаційного та економічного розвитку; переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об'єктів; різке збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування, перехід від практики одиничної заміни спрацьованих знарядь праці до систематичного комплексного оновлення техніко-технологічної бази взаємозв'язаних виробничих ланок підприємства;
• створення ринкового економічного механізму країни, спроможного забезпечити постійну заінтересованість усіх ланок управління виробництвом у здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів і сприйнятті науково-технічних та організаційних новацій (нововведень).

Практична реалізація перелічених головних напрямків інтенсифікації відтворювальних процесів потребує не лише активної інженерно-виробничої діяльності самого підприємства, а й мобілізації великих власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтримки, безпосередньої участі багатьох інститутів ринкової інфраструктури та іноземного капіталу.

Висновок

Для забезпечення нормального процесу фінансування підприємницьких структур незалежно від їх форм власності й організаційно-правового статусу виникає значна потреба у фінансовому капіталі.

Взагалі, капітал— економічна категорія, відома задовго до його зародження, отримала новий зміст в умовах переходу країни до ринкових відносин. Капітал, що є головною економічною базою створення та розвитку підприємства, в процесі свого функціонування забезпечує інтереси держави, власників та персоналу.

Вихідним моментом у процесі наукового дослідження фінансового капіталу підприємств як економічної категорії має бути визначення поняття “фінансовий капітал підприємства”. Формулювання цього поняття не розкриває цілком природи й основних характеристик цієї категорії, але дає змогу відокремити фінансовий капітал від інших понять, пов’язаних із багатогранною економічною категорією “капітал”.

Отже, фінансовий капітал підприємства як економічна категорія існує об’єктивно і його природа визначається не суспільно-економічною формацією або типом економічної системи держави, а реальним процесом формування підприємницьких структур і механізмом здійснення фінансування їхньої діяльності. Тому фінансовий капітал підприємств формується і використовується суб’єктами господарювання в будь-якій економічній системі відповідно до стратегічних і тактичних цільових настанов цієї системи.

Фінансовий капітал, в залежності від джерел залучення, поділяється на власний та позиковий, які в свою чергу мають свої особливості, переваги та недоліки, що здійснюють певний вплив на процес функціонування підприємства.

Під структурою капіталу розуміють співвідношення власних та позикових коштів, які підприємство використовує в процесі своєї господарської діяльності

Виготовлення продукції (виконання робота, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим змістом складають виробничі фонди підприємства.

Просте і розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається у безперервному процесі здійснення взаємозв'язаних різних його форм — ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об'єктів. При цьому необхідною передумовою нормального перебігу

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості — економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і інтенсивного використання, особливості технологічних процесів, якість технічного догляду і ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини — одну його частину періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим екземпляром аналогічного призначення. У зв'язку з цим виокремлюють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами:1) за строком її експлуатації (шляхом зіставлення фактичної і нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного спрацювання, тобто відношення їх вартості, перенесеної на вартість виготовлюваної продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів— це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва, впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним засобам, зв'язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

В даній курсові роботі було проаналізовано капітал і виробничі фонди на прикладі ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі». Отже, сума статутного капіталу, іншого додаткового та резервного капіталу підприємства залишилася в 2004р. незмінною і становить відповідно 3951,4 тис. грн., 207,4 тис, грн. та 233,9 тис. грн. Пайового, додаткового вкладеного та неоплаченого капіталу ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» не має.

Сума нерозподіленого прибутку зменшилася на 591,7 тис. грн. (або на 19,8%), а вилученого капіталу на даному підприємстві в 2004р. не було, хоча в 2003р. його сума становила 200,3 тис. грн.Таким чином, спостерігаємо зменшення власного капіталу в 2004р. на 391,4 тис. грн. (-5,45 %), що негативно впливає на роботу підприємства.

Щодо позичкового капіталу, то необхідно зазначити, що довгострокових зобов’язань підприємство не має. Сума короткострокових кредитів банків на ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» збільшилися на 1667,0 тис. грн. (або на 102,7%). Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги зменшилась на 211,3 тис. грн. (на 7,07%). Загальна сума поточних зобов’язань підприємства збільшилася на 1820,3 тис. грн. (35,8%): з 5080,8 тис. грн. в 2003р. до 6901,1 тис. грн. 2004р., що оцінюється негативно.

Хоча розмір статутного капіталу підприємства в 2004р. не змінився, зменшилася його питома вага на 3,3%, і становить 28,9% (в 2003р. – 32,2%).

Також в 2004р. зменшилася питома вага іншого додаткового капіталу підприємства, при його однаковому як в 2004р., так і в 2003р. розмірі, на 0,2%, і становить 1,5% (в 2003р. – 1,7%), та резервного капіталу – на 0,2%, і становить 1,7% (в 20043р. – 1,9%).

Питома вага нерозподіленого прибутку також зменшилась на 6,8%, і становить 17,5% (в 2003р. – 24,3%)

Найбільшу питому вагу серед позичкового капіталу ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» мають короткострокові кредити банків (24,0%), що на 10,8% більше, ніж в минулому році (13,2%).

Найменшу питому вагу в позичковому капіталу мають поточні зобов’язання підприємства (в сумі становлять 1,84%), що на 0,36% менше, ніж в минулому році (в сумі 2,2%).

Питома вага кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги в 2004р. зменшилася на 4,0%, і становить 20,3% (в 2003р. – 24,3%).

Щодо виробничих фондів підприємства, то орендованих основних засобів підприємство не має, відповідно сума власних основних засобів співпадає із загальною їх сумою і становить в 2004р. 7716,5 тис. грн., що на 20816 тис. грн. більше, ніж в минулому 2003 р. (5634,9 тис. грн.).

Необхідно зазначити, що в 2003р. 99,9% загальної суми основних засобів припадає на засоби виробничого призначення (5634,9 тис. грн.), і лише 0,1% (0,1 тис. грн.) – на засоби невиробничого призначення. В 2004р. всі основні засоби підприємства були виробничого призначення.

Оптимізація структури капіталу ВАТ «Черкаський Будинок торгівлі» здійснюється різними методами, основними з яких є:

1. Метод оптимізації структури капіталу за критерієм політики фінансування активів. Цей метод заснований на диференційованому виборі джерел фінансування різних складових частин активів підприємства. У цих цілях, всі активи підприємства поділяються на три групи:

а) необоротні активи;

б) постійна частина оборотних активів (незмінна частина їхнього розміру, що не залежить від сезонних та інших циклічних особливостей виробничо-комерційної діяльності);

в) змінна частина оборотних активів (яка варіює їхною частиною, обумовлена сезонним або іншим циклічним зростанням обсягу виробничо-комерційної діяльності).

2. Метод оптимізації структури капіталу за критерієм його вартості.Вартість капіталу диференціюється, залежно від джерел його формування. У процесі оптимізації структури капіталу за цим критерієм виходять із можливостей мінімізації середньозваженої вартості капіталу.

3. Метод оптимізації структури капіталу за критерієм ефекту фінансового левериджу. Цей ефект полягає в підвищенні рентабельності власного капіталу, при збільшенні питомої ваги позикового капіталу в загальній його сумі до певних меж.

Гранична частка позикового капіталу, що забезпечує максимальний рівень ефекту фінансового левериджу, буде характеризувати оптимізацію структури використовуваного капіталу за цим критерієм.

Список використаної літератури

1. Анализ эффективности инвестиционной и инновационной деятельности предприятия: Учеб. пособие. — М.: Финансы и статистика, 2001.-384 с.
2. Ансофф Й. Стратегическое управление. — М.: Экономика, 1999.-519с.
3. Баканов М.И., Шеремет А.Д. Теория экономического анализа: Учебник. — 4-е изд.. доп. и перераб. — М.: Финансы и статистика, 2002. — 416с.
4. Бандурка О.М. Фінансова діяльність підприємства: Підручник. –К, Либідь, 1998.
5. Басовский Л.Е. Теория экономического анализа: Учебное пособие. — М.: ИНФРА-М, 2001.-222 с.
6. Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І. Економіка підприємств. Навч. посібник.— Львів: "Сполом", 2000.— 212 с.
7. Бутинець Ф.Ф., Мних Є.В., Олійник О.В. Економічний аналіз. Практикум: Навчальний посібник для студентів вузів. — Житомир: ЖІТІ. 2000.-416с.
8. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч. посібник.— К.: Вища школа, 1999.— 544 с.
9. Гризунов В. Экономика предприятия. Учеб. пос.— М.: Финансы и статистика, 1999.— 208 с.
10. Гаврилюк Л.І. Економіка підприємства: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни.— Житомир: Ж1ТІ, 2000.— 152с.
11. Глухов В.В. Экономика малого предприятия.— М.: Смолин плюс, 2000.- 270 с.
12. Горфинкель В.Я. и др. Экономика предприятия. Учебник для вузов.— М.: ЮНИТИ, 2000.- 742 с.Донцова Л.В., Никифорова Н.А. Комплексный анализ бухгалтерской отчетности. — 4-е изд. перераб. и доп. — М.: Изд-во "Дело и Сервис", 2001. – 304с.
13. Економічний аналіз: Навч. посібник / За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. _ Житомир., 2003
14. Економіка підприємства. Навч.-метод, пос. для самостійної роботи.— К.: КНЕУ, 2000.- 248 с.
15. Економіка підприємства. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією А.А. Фастова – К.: НМЦ “Укоопосвіти”, 2000 – с.466-472.
16. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2000. – с.121-126.
17. Економіка підприємства: Структурно-логічний навч. посібник / За ред. д-ра екон. наук, проф. С.Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2001. – с.89-94.
18. Опорин В.М. Фінанси – К.: 1999.
19. Поддєрьогін А.М. Фінанси підприємства – К.: 2000.
20. Покропивний С.Ф., Економіка підприємства – К.: 2000.
21. Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. Л.М.Подєрьогін. -К.: КНЕУ, 2000.-460 с.
22. Фінанси підприємств: Навч. посібник/ Слав'юк Р.А. -К, 2002. -488с.
23. Фінанси підприємств: Навч. посібник / Філімоненков О,- К. 2002. — 360с.
24. Фінанси підприємств: Навч. посібник / Кірейцев Г.Г. — К, 2002. — 488с.