Антимонопольна політика: суть та завдання, український та зарубіжний досвід

Категорія (предмет): Політична економіка

Arial

-A A A+

Вступ

Розділ І.Теоретичні засади антимонопольної політики

  1. Монополії та їх види
  2. Умови й особливості виникнення монополій
  3. Суть та значення антимонопольної політики

Розділ ІІ. Характеристика антимонопольної політики в Україні

2.1. Шляхи формування антимонопольної політики в Україні

2.2. Антимонопольний комітет України

2.3. Антимонопольне законодавство зарубіжних країн

Розділ ІІІ.Застосування іноземного досвіду у формуванні антимонопольної політики України

Висновок

Література

Вступ

Актуальність антимонопольного законодавства сьогодні є безперечним, оскільки про порушення його постійно проводяться справи, деякі з яких набувають неабиякого розмаху.

Діяльність органів, покликаних наглядати за дотриманням антимонопольного законодавства показує, що дані порушення надають шкоди суспільству у величезних розмірах.

Необхідність постійного вдосконалення даного законодавства пояснюється тим, що фірми-порушники постійно знаходять шляхи того, як зробити свої антиконкурентні дії, або зловживання монопольним становищем законними.

Метою роботи є дослідження існуючого антимонопольного законодавства в Україні та іноземних державах.

Щоб досягти даної мети у дослідженні ставляться такі завдання:

  • розкрити суть монополій, причини та особливості їх виникнення;
  • дослідити негативний вплив монополій та необхідність проведення антимонопольної політики;
  • аналіз антимонопольного законодавства України та деяких інших країн;

висвітлити деякі елементи іноземного законодавства, які Україна може використати для покращення діяльності у сфері недобросовісної конкуренції та зловживання монопольним становищем.

Предметом даного дослідження є антимонопольне законодавство України та інших країн.

Об’єктом дослідження є монополії, як один з типів будови ринку.

Методи, які застосовуються для проведення даної роботи є: дедуктивний, аналітичний і монографічний.

Розділ І. Теоретичні засади антимонопольної політики

Монополії та їх види

Монополією в економічній теорії називають такий тип будови ринку, в якому існує один і тільки один продавець певного товару. Будучи єдиним постачальником, підприємство монополіст (його також називають монополією) стикається із сукупним попитом всіх потенційних покупців товару в межах даного (національного чи місцевого) ринку, і в цьому значенні воно тотожне галузі [8, С.74].

В “Оксфордському словнику для ділового світу” зазначено, що монополія ¾це “володіння торгівлею товарами чи послугами, або контроль над нею, який здійснює продавець чи продуцент”. У перекладі з грецької “монополія” ¾“один продаж”. Монополії бувають різні. Економічні, політичні і технологічні. Глобальні і локальні. Державні і приватні. Абсолютні і відносні. Природні та штучні. Внутрішні та зовнішні. Національні та міжнародні. Монополії влади, управління та власності. Але всі їх можна звести до трьох основних: природної, адміністративної та економічної. Природна монополія ¾це такий ринок, на якому одна фірма спроможна обслуговувати цей ринок краще і дешевше ніж будь-яка сукупність двох чи більшої кількості фірм [1,С.15].

В “Оксфордському словнику для ділового світу” зазначається: “Природна монополія ¾монополія, за якої мінімально ефективний масштаб виробництва більший чи дорівнює загальному попиту, як наприклад, у розподілі електроенергії. Більше того, монополії можуть існувати в результаті наявності бар’єру до вступу на ринок, урядових привілеїв чи обмеженої інформації. Природні монополії вважаються найпристосованішими до служби суспільству за допомогою регулювання, оподаткування чи націоналізації”[1,С.18].

В основі природної монополії лежать особливості технології виробництва та обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива, та вона й небажана. Прикладом природних монополій можуть слугувати енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт і т. д. Заборона або розукрупнення таких монополій є справою економічно недоцільною.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів. З одного боку, це надання одній або кільком фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так, англійській Ост-індійській та голландській Вест-Індійській компаніям на початку XVII ст. держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. З іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони підпорядковуються різним підприємствам, асоціаціям. В цьому випадку, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб’єкт і між ними немає конкуренції. Так, економіка колишнього СРСР була однією з найбільш монополізованих у світі. Провідну роль відігравала саме адміністративна монополія, де основна влада знаходилась в руках всесильних міністерств і відомств. Таким чином, адміністративна монополія, що виникає в неринковому середовищі має набагато більше монопольної влади, аніж економічна.

Економічна монополія є найпоширенішою. Саме її при розгляді проблем монополізму найбільше торкаються в економічній літературі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона настає на базі закономірностей господарського розвитку. Сучасна економічна теорія розрізняє декілька видів монополістичних станів: проста або повна (чиста) монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія. Повна або чиста монополія означає ситуацію коли існує єдиний виробник або продавець якогось виду продукції. Це означає, що виняткове право на володіння й розпорядження певним матеріальним чи нематеріальним благом зосереджується в одних руках. В умовах чистої монополії галузь складається з однієї фірми, тобто поняття “фірма” та “галузь” співпадають. На перший погляд така ситуація малоймовірна і, дійсно, в масштабах країни зустрічається дуже рідко. Проте, якщо вибрати менший масштаб, наприклад, маленьке містечко, то ситуація, де спостерігається чиста монополія, буде досить типовою.

Слово “монополія” має грецьке походження й означає одну покупку. Монополія — це ринок, на якому діє один покупець. Якщо покупців кілька, то відповідний ринок має назву “Олігополія”. За наявності лише одного або декількох покупців деякі з них можуть користуватись монополістичною владою, яка означає спроможність покупця впливати на ціну товару. Вона дає можливість покупцеві придбати товар за ціною, нижчою від тієї, яка б переважала на ринку з конкуренцією [5, С.322].

Олігополія — це ринок, який визначається невеликою кількістю фірм, що беруть у ньому участь. Кожна фірма олігополістичного ринку є незалежною у встановленні й обсягів виробництва. Від монополії олігополія відрізняється тим, що кожна фірма олігополістичного ринку стурбована діями конкурентів. Монополісту ж нічого остерігатись, адже у нього немає конкурентів. Економічна наука розглядає кілька видів олігополій. Якщо частки фірм на ринку різні, то така олігополія ¾“асиметрична”. Часто об’єктом аналізу є так звана “дуополія”, тобто ринкова ситуація, у якій існують два продавці. Дуополія розглядається як спрощена форма олігополії.

Існує і така форма досягнення монопольного становища, як “утаємнена дуополія”. За “оксфордським словником для ділового світу” ¾це “форма дуополії, за якої виробники укладають між собою таємні змови щодо фіксації цін, формулюючи таким чином фактичну монополію, і проводять переговори щодо поділу прибутків” [1,С.21].

Ринок із лише одним продавцем і одним покупцем називають двосторонньою монополією. В цьому разі важко передбачити якими будуть ціна та кількість. Двостороння монополія зустрічається рідко. Частіше зустрічаються ринки на яких декількох виробників мають певну монопольну владу і продають товар декільком покупцям, що користуються деякою монопсолічною владою. В цьому випадку монопсолічна влада покупців скорочуватиме діючу монопольну владу продавців і навпаки. Проте, загалом, монопсолічна влада наближуватиме ціну впритул до граничних затрат, а монопольна влада наближуватиме ціну до граничної цінності.

Є певні види монополій, усунення яких лише зашкодить прогресу суспільства, тому держава не лише не усуває їх , а, навпаки, сприяє їм. Це монополія на результати винахідництва, іншу творчу діяльність, а також на використання товарних знаків. Тут основну роль відіграють такі поняття, як патент, копірайт, товарний знак.

Патент — це монополія, яка надається від імені уряду і на чітко встановлених законом підставах. Патентна монополія на винахід — це монополія на технічне рішення, яке до даного винаходу не було відоме суспільству. Патент надає виняткове право його власнику виготовляти, використовувати і продавати об’єкт, у якому втілено винахід, протягом певного періоду.

Копірайт ¾це право виготовлення (тиражування) якогось твору. Американський “Правничий словник Блека” пояснює, що копірайт ¾це право на літературну власність, яке законодавством надається автору певної літературної чи мистецької роботи як єдиний і винятковий привілей на розповсюдження цієї роботи”. В Україні ця гілка права називається “Авторське право та суміжні права”. Копірайт ¾це ще одна з форм монополії, але вона є неминучою і необхідною для існування суспільства, як здорового організму. Суспільство тому запроваджує копірайтну монополію, бо вважає, що шкода від неї для економічної конкуренції буде меншою, ніж втрати суспільства в інших галузях за відсутності копірайтної системи [1,С.103].

Товарний знак ¾один із найпоширеніших видів монополій. Товарний знак ¾це плоский чи об’ємний символ для відрізнення товарів чи послуг одного підприємства від аналогічних товарів чи послуг іншого суб’єкта підприємницької діяльності у процесі торгівлі. Конкретний товарний знак — це монополія конкретного суб’єкта підприємницької діяльності. У будь-якій сфері між інтересами конкретних осіб і загальносуспільними інтересами є суперечності. Чужий товарний знак завжди комусь заважатиме, і його намагатимуться чи підробити (виконати контрафакцію), чи розмити його розрізнювальні властивості. Чужа монополія обмежує чиюсь економічну свободу, але така монополія є необхідною із загальносуспільної точки зору.

1.2 Умови й особливості виникнення монополій.

До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку ведуть два основні шляхи. Перший з них полягає в концентрації виробництва, тобто зосередженні засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на великих підприємствах.

Існує також інший шлях, внаслідок якого монополії виникають набагато швидше, ніж внаслідок концентрації. Мається на увазі централізація виробництва і капіталу, тобто добровільне об’єднання компаній, або поглинання фірмами-переможцями банкрутів. Централізація капіталу — це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або зменшення самостійних капіталів. Типовим прикладом такого об’єднання можуть слугувати акціонерні компанії.

Прихильники першої точки зору щодо причин виникнення та подальшого розвитку монополістичних тенденцій звинувачують державу, яка, з одного боку, сама організовує монополії (адміністративні) і провокує до цього підприємців, а з другого ¾своєю бездіяльністю дозволяє їм створити й використовувати монопольне становище. Монополізм тут розуміється не як притаманний ринковому господарству, а як випадковий процес.

Більш реалістичною виглядає інша точка зору, за якою монополістичні утворення є закономірними, а монопольна влада є логічним завершенням ринкової стратегії підприємства. Монополії можуть існувати в такому ринковому середовищі, в якому існують якісь перепони для вступу на ринок нових суб’єктів господарювання. Якщо з’являється якийсь монопольний ринок (наприклад, хтось починає виробляти якийсь вид товару, що користується підвищеним попитом), то, як правило, інші підприємства починають виробляти такий само товар і монополія автоматично зникає.

Умови й особливості виникнення монополій безпосередньо пов’язані з рядом умов, за яких монополія існує:

Відсутність досконалих замінників. Підприємство-монополіст може випускати однорідну продукцію, але в будь-якому випадку ця продукція не повинна мати досконалих замінників;

Відсутність вільного входу на ринок (в галузь). Монополія може існувати лише тому, що вхід на ринок є для інших підприємств невигідним чи неможливим. Якщо іншим фірмам вдалось увійти в галузь, монополія, відповідно, зникне. Тому наявність вхідних бар’єрів є обов’язковою умовою виникнення та існування монополій. Вхідні бар’єри є різноманітні, серед них:

  • наявність у підприємств-монополістів патентів на продукцію чи застосовувану при її виробництві технологію;
  • існування державних ліцензій, квот чи високих зборів на імпорт товарів;
  • контроль монополістом джерел необхідної сировини чи інших спеціальних товарів;
  • наявність значної економії на масштабі, що допускає на ринку лише одного постачальника, що отримує позитивний прибуток;
  • високі транспортні витрати, що обумовлюють формування ізольованих місцевих ринків, так, що єдина в технологічному плані галузь може являти собою велику кількість локальних монополістів.

Чиста монополія виникає, звичайно, там, де відсутні реальні альтернативи, немає близьких замінників (субститутів), товар, що випускається, є в деякій мірі унікальним. Це в повній мірі можна віднести до природних монополій, типовим прикладом яких є комунальні служби. В цих умовах монополіст володіє реальною владою з точки зору реалізації продукту, в деякій мірі контролює ціну і може впливати на неї змінюючи кількість товару.

Поряд із чистою монополією в антимонопольній теорії розрізняють таке поняття, як домінуюча фірма. Домінуюча фірма – фірма, яка має частину відповідного ринку, що значно перевищує частину її найближчого конкурента. У конкурентній практиці країн світу домінуючою фірмою вважається така, що контролює не менше 40%конкретного ринку. Не виключена ситуація, за якої домінуюча фірма у минулому була монополістом, але на ринок стали проникати конкуренти, що почали завойовувати певні частини ринку, який раніше повністю належав монополісту[1,С.19].

В українському законодавстві замість терміну “домінуюче становище” вживається поняття “монопольне становище”. Причому наводяться кількісні параметри: монопольним називається таке становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням АМКУ може визначати монопольним становище підприємця, частина якого на ринку відповідного товару менша, ніж 35%.

Домінуюча фірма може досягти становища чистого монополіста, так само як і фірма олігополіст може досягти становища домінуючої фірми за допомогою деяких методів анти конкурентної політики та недобросовісної конкуренції, серед них:

  • “бійцівська марка” — це марка вже існуючого чи схожого за природою товару. На цей товар призначається дуже низька ціна (інколи нижче собівартості). Відповідний товар постачається на певну територію в певний час. Його завдання полягає в придушенні конкуренції з боку інших фірм. Як правило вони за розміром поступаються компанії, що поставляє на ринок товар “бійцівської марки”;
  • “грабіжницьке ціноутворення”. Таку політику застосовує домінуюча компанія. Вона означає встановлення дуже низьких цін, часто нижчих, ніж затрати на виробництво, на продукцію домінуючої компанії для того, щоб витіснити конкурента з ринку. Досягнувши поставленої мети, та одночасно відлякавши від вступу в галузь інших конкурентів, домінуюча фірма знову піднімає ціни, одержує великі прибутки та компенсує попередні витрати. “Оксфордський словник для ділового світу” пояснює, що грабіжницьке ціноутворення ¾це “… ціноутворення на товар і послуги на такому низькому рівні, що інші фірми не можуть конкурувати і змушені покинути ринок”.
  • “неціновий грабіж” ¾форма конкурентної боротьби, яка передбачає підвищення витрат конкурентів, в результаті чого погіршується їх економічне становище. Для завдання конкурентам збитків використовуються державні органи. Наприклад, конкурента змушують нести значні витрати матеріальних та інтелектуальних ресурсів на ведення судових та адміністративних справ.

Для досягнення монопольного становища використовуються такі методи недобросовісної конкуренції, як диспережмент та дилюція.

Диспережмент — це заява про товари і послуги конкурента, яка не відповідає дійсності, чи є оманливою і здійснює тиск на споживачів із метою дискредитації товарів та послуг певного виробника. Судова практика знає і випадки “відкритого прямого диспережменту”, коли підприємці надсилали листи споживачам рекомендуючи їм не купувати товари і послуги конкурентів.

Дилюція має місце тоді, коли певний підприємець без дозволу використовує товарний знак і/або фірмове найменування іншого підприємця, причому щодо конкурентних товарів та послуг. Це є використання товарного знака з метою, яка шкодить іміджу чи розмиває відмінності згаданого знака.

Поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова між кількома великими фірмами. Змова ¾письмова чи усна угода між конкурентами, яка спрямована на отримання вищих прибутків за допомогою встановлення (фіксування) цін та обмежень щодо випуску та реалізації продукції.

1.3 Суть та значення антимонопольної політики.

Процес монополізації економіки має як позитивні так і негативні наслідки. Існує позиція, що у великих підприємств та їх об’єднань більше можливостей розвивати сучасне виробництво, фінансувати науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а також, пристосуватися до розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. Проте ніхто не заперечує, що недоліків у монополій значно більше, і перший ¾практика встановлення монопольних цін. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам, а покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку. Це зростання цін спостерігається головним чином на внутрішньому ринку, і складається ситуація, коли ціни на внутрішньому ринку вищі ніж на зовнішньому. Для закріплення такого становища створюється, хоч і не великий, проте штучний дефіцит на товари чи послуги.

Існує і така точка зору, що монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює тенденцію до стримування запровадження технологічних новинок, уповільнення нововведень. Монопольне становище і ті вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу, до зростання його ефективності.

Монополія, як економічне явище, має результатами своєї діяльності певні наслідки. І негативні, нажаль, набагато переважають позитивні. Одним із найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку.

Щоб запобігти деяким із цих негативних наслідків, держава була змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів, законів, обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань і, звісно, застосування різних санкцій до порушників ¾від економічних (штрафи) до кримінальних (тюремні ув’язнення).

Антимонопольна політика ¾сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), та з іншої сторони створення нових монополій та монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали анти конкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Ще однією функцією держави в цьому напрямку є створення органу або органів, які б слідкували за дотриманням законодавства, а також вносили пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку.

2. Характеристика антимонопольної політики в Україні.

2.1. Шляхи формування антимонопольної політики в Україні.

Щоб розкрити це питання потрібно розглянути такі дві складові, як формування Антимонопольного законодавства, та контроль антимонопольного комітету за його дотриманням.

Система антимонопольного законодавства України включає Закони України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, “Про Антимонопольний комітет України”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, постанову КМУ від 11 листопада 1994 р. №765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків» у редакції постанови КМУ від 26 травня 1997 р. №499, Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. №5 у редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 29 червня 1998 р. №169-р, Положення про контроль за економічною концентрацією, затвердженого розпорядженням АМК України від 25 травня 1998 р. №134-р та ряд інших.

Отже, Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницької діяльності», стосується, в першу чергу, не боротьби з монополізмом та недобросовісною конкуренцією (їм відведено лише 7 статей), а створення Антимонопольного комітету України (АМКУ). Йому відведено статей з 8-ї по 25-ту. Щодо доцільності існування такого органу, то економічна концентрація не може відбуватись без відповідної юридичної інфраструктури. Аналогічні АМКУ органи є і в інших державах. У США – Федеральна торговельна комісія та Антитрестовський підрозділ Міністерства юстиції. У Великобританії функції аналогічні АМКУ, виконує Відомство з добросовісної торгівлі, Комісія контролю за злиттям, Міністерство торгівлі і промисловості.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності» від 28 лютого 1995 р. підкоректовано п. 3 ст. 2 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Як і раніше межа між патентною монополією на винаходи, корисні моделі, промислові зразки й антимонопольним законодавством залишається розмитою. Нині названий пункт звучить так: «Закон не поширюється на відносини, що випливають із прав на об’єкти інтелектуальної власності, за винятком випадків передбачених цим законом». Але закон не містить випадків, які б висвітлювали співвідношення патентної монополії й економічної конкуренції.

В законі є третій розділ, який складається лише з однієї статті. І розділ, і стаття мають одну і ту ж назву – «Недобросовісна конкуренція». Вона (ст. 7) нині має таку редакцію: «Недобросовісною конкуренцією визначається:

  • неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів та послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форм, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;
  • умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця;
  • отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою завдання шкоди діловій репутації чи майну підприємця».

Верховна Рада затвердила Закон «Про захист економічної конкуренції». Закон детально регламентує процедуру отримання дозволів на незаборонені узгоджені дії, концентрацію,процесуальні норми щодо визначення монопольного становища, а також положення щодо відповідальності за порушення норм антимонопольного законодавства. Зокрема він дозволяє органам Антимонопольного комітету давати свою згоду на узгоджені дії підприємців у разі, якщо це сприятиме поліпшенню і раціоналізації виробництва, експорту чи імпорту товарів, застосуванню уніфікованих технічних умов чи стандартів на товари. За оцінками експертів, цей перелік занадто загальний і дозволяє практично будь-яку економічну концентрацію.

Окрім того, закон надає право КМУ своїм рішенням дозволяти узгоджені дії чи концентрацію, які заборонив АМКУ, якщо позитивний ефект таких дій чи концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. У такому разі рішення уряду має вищу юридичну силу, ніж рішення АМКУ. Ця норма однак суперечить законові про АМКУ, який закріплює за цим комітетом спеціальний статус, підконтрольність його лише Президентові, а підзвітність – ВРУ.

Порівняно з попереднім Законом – “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, запропоновано більш гнучкі механізми реагування держави на недобросовісну конкуренцію. Головне, що новий закон захищатиме дрібних та середніх підприємців від великих, і всіх разом узятих – від держави.

Згідно із законом антиконкурентними діями державних мужів визначаються ті, що спрямовані на будь-які, не передбачені законом обмеження, дискримінацію, заборону, примус, безпідставне надання пільг та переваг іншому підприємству. Відтепер не вважається концентрацією і не потребує звернення до АМК придбання акцій страхових компаній за умови їх наступного перепродажу протягом року. Крім того, не потребують звернення до АМК узгоджені дії між підприємцями малого та середнього бізнесу, вже пов’язаними між собою відносинами контролю.

Якщо антиконкурентні узгоджені дії буде доведено застосовуватимуться дещо нові види покарання. Якщо це підприємство – йому загрожує штраф, примусовий поділ або ж воно муситиме відшкодувати своєму добросовісному конкурентові завдані збитки. Штрафи, загалом, збільшилися. Приміром, за зловживання монопольним становищем чи за невиконання рішення АМК – з 5% до 10% обороту підприємства. Проте враховуючи, що за законом підприємство-порушник не віддаватиме державі весь незаконно отриманий прибуток, як це відбувалося раніше, то втрати такого підприємства будуть навіть меншими. Цікавим є також положення, за якого навіть відвертий монополіст може залишити все як є. Подавши спеціальну заяву і доповівши, що його дії хоч і є антиконкурентними, але сприяють, скажімо, вдосконаленню виробництва, придбанню чи реалізації товару, оптимізації імпорту чи експорту товарів, розвитку малого підприємництва, то АМК як виняток може видати дозвіл на діяльність.

Але все ж, за словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики є надто новим та незвичним. Разом з тим, специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в народногосподарську систему СРСР вона відзначалась одним із найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення умов і підтримки конкуренції.

Про масштаби монополізму в Україні поки що доводиться говорити, оперуючи наближеними даними. Дані звітності АМК протягом останніх років у сферах діяльності природних монополій зберігається стійка тенденція до зловживання монопольним становищем. Домінуючим видом у структурі зловживань є встановлення дискримінаційних цін, що порушує права окремих споживачів, та встановлення монопольних цін, що призводить чи може призвести до порушення прав споживачів. Такі компанії нерідко включають у ціни (тарифи) на свою продукцію витрати, що не пов’язані з випуском даної продукції, або ж стягують зі своїх споживачів плату за фактично ненадані послуги. Найбільш прогресуючими у цьому плані є ринки комунальних послуг, де протягом лише 1999 р. АМКУ було виявлено та припинено 145 випадків порушення антимонопольного законодавства, завдяки чому споживачам було повернуто бл. 15 млн. грн. Збитків [6,С.32].

АМКУ в межах наданої йому компетенції має право:

  • визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище підприємств на ньому;
  • давати підприємствам обов’язкові для виконання розпорядження про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення неправомірних угод між підприємствами;
  • давати центральним та місцевим органам виконавчої влади, виконавчим органам місцевого та регіонального самоврядування обов’язкові для виконання розпорядження про скасування та зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень та розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також господарюючими суб’єктами;
  • вносити у відповідні державні органи обов’язкові для розгляду подання, щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності підприємств у разі порушення ними антимонопольного законодавства;
  • накладати штрафи у випадках передбачених чинним законодавством;
  • розробляти і затверджувати з питань, що належать до їх компетенції, нормативні акти, обов’язкові для виконання органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, підприємствами.

2.2 Антимонопольний комітет України.

Згідно із Законом України “Про Антимонопольний комітет України” завданнями комітету є:

  • здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;
  • захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень;
  • сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Комітет контролює дотримання антимонопольного законодавства суб’єктами господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського контролю та управління, зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб’єктів та в усіх інших випадках економічної концентрації. Адже значно легше попередити появу нового монопольного утворення на ринку, ніж у подальшому боротись з його зловживаннями [10].

Органи комітету розглядають справи про порушення антимонопольного законодавства та за результатами розгляду приймають обов’язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення анти конкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, накладають штраф у випадках, передбачених законодавством, у разі необхідності звертаються до місцевого чи господарського суду з позовами (заявами), надсилають правоохоронним органам матеріали про порушення антимонопольного законодавства, що містять ознаки злочину. Вони надають рекомендації щодо заходів, спрямованих на запобіганню порушень антимонопольного законодавства, розвиток підприємництва й конкуренції.

Комітет бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних проектів та програм, а також співпрацює з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до його компетенції.

З метою сприяння розвитку конкуренції органи Комітету також здійснюють контроль:

  • за дотриманням антимонопольних вимог у процесі перетворення державної власності. Це дозволяє запобігати перетворенню державних монополістичних утворень на приватні без розукрупнення, якщо воно є можливим і доцільним, а також запобігати монополізації ринків внаслідок набуття контролю над об’єктами приватизації;
  • за регулюванням цін на продукцію монопольних утворень міністерствами, відомствами, держадміністраціями;
  • за дотриманням антимонопольних вимог при прийнятті рішень органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, щоб не допустити прийняття анти конкурентних рішень.

Органи комітету також беруть участь у процесах демонополізації економіки галузі та регіонів.

У межах своїх повноважень органи Комітету здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів господарювання усіх форм власності, органів державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю в усіх галузях економіки України. Компетенція Комітету поширюється і на діяльність іноземних суб’єктів господарювання, якщо вона має місце на території України. У практиці комітету були справи, в яких позивач і відповідач були іноземними фірмами, що діють на українському ринку.

В цьому плані необхідно розглянути деякі результати діяльності комітету. Майже третина порушень, які припинив АМК, стосується дискримінації підприємств держорганами. Кількість неправомірних дій влади зростає. АМК вирішує спори не лише між великими монополістами. Серед 1074 справ розглянутих за січень – вересень 2000 р., лише 41.9% пов’язано з припиненням зловживання монопольним становищем компаніями, анти конкурентних узгоджених дій – всього 2.8%, недобросовісної конкуренції – 5.3%[12].

Як, ось, наприклад. Типова справа зі зловживанням монопольним становищем. ТОВ “Автопорт “Південний”, що приймає та розміщує автотранспорт у зоні митного контролю, в 5 разів підвищило ціну на послугу “в’їзд у зону митного контролю”. Щоправда, небезпідставно: у розрахунок ціни на цю послугу було включено вартість додаткових послуг (відпочинок у номері мотелю, стоянка автомобіля в зоні митного контролю, сніданок для водія), хоча більшість водіїв, які перебували в автопорту менше доби, цих послуг не потребували. До того ж “Автопорт “Південний” за однакову послугу з різних споживачів стягував різну плату. ТОВ “Богдан”, яке надає подібні послуги, стягувало плату за добу в цілому, навіть, якщо автомобіль перебував на території автопорту кілька годин. А ціни на послуги були встановлені в доларовому еквіваленті. Дніпропетровське та Львівське відділення АМК кваліфікували дії ТОВ “Автопорт “Південний” як “зловживання монопольним становищем у вигляді нав’язування товару не потрібного контрагенту; встановлення дискримінаційних цін на свої товари”. На порушників накладено штраф у розмірі 50673 грн.[12].

Широкого розголосу набув також розгляд справ про неправомірне використання знаку для товарів і послуг “АСПІРІН”, власник якого – німецька фірма “Байер АГ”, отримала правову охорону згаданого вище знаку у більшості країн світу. “Концерн Стірол” (місто Горлівка) неправомірно використовував знак “АСПІРІН”. Питання про право власності на знаки “АСПІРІН” і “ASPIRIN” було вирішено в судовому порядку. Вищий господарський суд України визнав право власності на згадані вище знаки для товарів і послуг, зокрема надання правової охорони за фірмою “БАЙЕР АГ”. Висновки незалежного експерта-патентного повіреного України, свідчать, що використання знаку “АСПІРИН”, що використовує і реалізує “Концерн Стірол”, може призвести до змішування зі знаками ліків фірми “БАЙЕР АГ”, але вони не відповідають її якості і стандартам. Тому дії “Концерну Стірол” кваліфіковані державним уповноваженим Комітету по ч. 1 ст. 4 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” як неправомірне використання, без дозволу уповноваженої на те особи знаку для товарів та послуг. У підсумку на “Концерн Стірол” накладено штраф у розмірі 6 тис. Грн.

Як відзначають представники АМК, з часом структура порушень у вигляді недобросовісної конкуренції стає багатостороннішою та різноманітнішою. Торік виявлено та призупинено декілька порушень, пов’язаних з неправомірним збиранням, використанням і розголошенням комерційної таємниці, із підбуренням до бойкоту. А також 180 порушень у вигляді ненадання, 71- несвоєчасного надання та 7 порушень у вигляді свідомого надання недостовірної інформації.

Подібною до справи з незаконним використанням назви “АСПІРІН” є справа з використанням назви “Боржомі”. Майже 30 українських підприємств маркували свою продукцію етикеткою “Боржомі”, яка була штучно мінералізована і не мала нічого спільного з загальновідомою лікувально-мінеральною водою грузинського походження з назвою “Боржомі”, стверджує АМК. Внаслідок перевірки ринку мінеральної води в нашій країні вдалося запобігти реалізації підробленої мінеральної води “Боржомі” в обсязі 1 млн. декалітрів на рік.

Першу тривогу забили тринадцять грузинських підприємців, що мають приоритетне право на використання назви місця походження товару (“Боржомі”) при виробництві та реалізації мінеральної води з Боржомських джерел. Вони й звернулися до Державної антимонопольної служби Грузії, що по своїх каналах зв’язалась з нашим комітетом. Протягом тільки минулого року було розглянуто 24 справи про недобросовісну конкуренцію у виді неправомірного використання чужого знаку – у даному випадку назви місця походження товару – і припинено 31 порушення.

Як показує досвід діяльності АМК, велику частину всіх порушень у вигляді недобросовісної конкуренції, виявленої і припиненої відповідними органами, були дії пов’язані з неправомірним використанням ділової репутації підприємців. Було розглянуто ще два аналогічних звернення: ОАО “Мінеральні води Кабардіно-Балкарії” (Грузія) і ЗАТ “Миргородський завод мінеральних вод” (Полтавська область) щодо неправомірного використання знаків “Нарзан” та “Миргородська” при виробництві та реалізації штучних мінеральних вод.

Найпоширенішим видом порушень розкритих АМКУ є порушення у сфері природних монополій. Так Львівське міське комунальне підприємство “Львівтеплоенерго” у 2000 р. отримало незаконних прибутків більш ніж на мільйон гривень. Такого висновку дійшли працівники Львівського відділення АМКУ в процесі розгляду справи про порушення антимонопольного законодавства вищезгаданим підприємством. АМКУ звернувся з листом на адресу голови львівської облдержадміністрації Михайла Гладія, у якому стверджувалося, що “Львівтеплоенерго” за 1999 р. використало газу на 55 млн. кубометрів менше від планових показників. Загальна вартість відпущеного тепла для всіх категорій споживачів становить 81 571 тис. грн. Водночас “Львівтеплоенерго” виставило до оплати за послуги рахунки на суму 82 606.2 тис. грн. АМКУ вважає, що споживачам, які зазнали збитків, має бути проведено перерахунок за послуги централізованого теплопостачання. Щось подібне відбувається в Івано-Франківську. Місцеве теплокомуненерго повертає мешканцям понад мільйон грн., зараховуючи заборговані гроші як поточні платежі [11].

Недавно Київенерго розіслало типовий договір, в якому була повністю відсутня відповідальність Київенерго і підвищена відповідальність споживачів. Обленерго часто висувало такі технічні вимоги, виконати які просто неможливо. Вони постійно вимагали створити якусь додаткову інфраструктуру, виділити автомобіль, дати квартиру певним своїм працівникам і так далі. Багато справ було порушено проти залізниць. Їх у нас шість. Кожна веде себе вкрай агресивно, а з усіх виділяється Львівська, яка принципово не хоче дотримуватись норм антимонопольного законодавства.

2.3 Антимонопольне законодавство зарубіжних країн.

Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх. Такі спроби населення набули розмаху к США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найшвидше. Саме тому в цих, а потім в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.

У США першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації економіки, був “Антитрестовський акт Шермана” (1890 р.). за ним оголошувалося незаконним створення монополій або вступ в змову для обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 рр. Діє і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти його монополії створювались як холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якої ліквідовувалась правова і виробнича самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювались негласними угодами, або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана каралося, як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники карались штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. За кожне порушення.

Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання” фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну торгівельну комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестовські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Селлера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

В європейських країнах а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж в США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об’єднань. Так перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія – 1935 р., Данія – 1937 р., Великобританія – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франція – 1963 р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явились наприкінці 80-х років.

Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так ст. 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону монополістичних угод та створення монополій.

Щодо Великобританії, то її конкурентне законодавство складається з чотирьох законів, так званих “Актів парламенту”. Це:

  • “Акт про добросовісне підприємництво” 1973 р. Акт стосується злиття й монополізації.
  • “Акт щодо обмежувальних підприємницьких практик” 1976 р. Поширюється на угоди між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних дій підприємців.
  • “Акт про перепродажні ціни” 1976 р. Спрямований проти спроб нав’язування мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися.
  • “Акт про конкуренцію” 1980 р. Стосується анти конкурентної практики.

Конкурентна політика Великобританії також керується конкурентними правилами Європейського Союзу, що містяться у ст. 85 і 86 “Римського договору”, згідно з яким у 1957 р. було створено “Спільний ринок”. Але слід зауважити, що ці правила застосовуються лише тоді, коли наслідки відповідних угод чи практики впливають на міждержавну торгівлю в рамках ЄС.

У Британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли компанія чи їх група здійснює на ринку 25%поставок чи закупок. Причому за цим законодавством, монополія не обов’язково щось негативне. Воно виходить з того , що таке монопольне становище потенційно створює можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.

Комісія з монополій і злиттів у Великобританії виконує дослідження і доповідає з питань, які їй доручаються державним секретарем чи генеральним директором відомства. Комісія з власної ініціативи не має права розпочинати ті чи інші дослідження. Комісія детально вивчає відповідні ринки чи дії компаній і приходить до висновку, що саме відповідає суспільним інтересам, а що – ні.

Згідно з “Актом про конкуренцію”, антиконкурентними вважаються такі, які мають на меті, чи можуть мати своїм наслідком обмеження, спотворення конкуренції, або запобігання їй. Проте, на одних ринках певні дії можуть вважатися такими, що прийнятні з точки зору конкуренції, в той час як на інших ринках вони є неприйнятні. Все залежить від конкретної ситуації.

Звичайно, обмежувати, спотворювати конкуренцію або запобігати їй можуть ті компанії, які мають для цього достатню ринкову владу. Згідно з британськими критеріями, це – щорічний оборот не менше 10 млн. фунтів стерлінгів і за умови, що така компанія має у Великобританії 25% відповідного ринку. Підтримання перепродажних цін є незаконним, якщо для відповідних товарів не встановлені винятки. Домовленості між підприємцями і дилерами про встановлення мінімальних перепродажних цін не мають юридичної сили і внесення відповідних положень до контрактів є незаконним. Вважається незаконним надання менш вигідних умов або відмова у постачанні товарів тим дилерам, які не хочуть брати участі в угодах про підтримання перепродажних цін.

Слід відзначити і таку британську специфіку:

  • згаданий механізм не поширюється на надання послуг;
  • відсутні заборони щодо максимальної ціни, за якою дилер може продавати товари;
  • дозволяється рекомендувати перепродажні ціни.

Щодо “злиттів”, то згідно з британським законодавством “злиття” передбачає не лише придбання контрольного пакету акцій, але і придбання такої частини акцій, яка дозволяє покупцеві контролювати політику відповідного підприємства. Проте не кожне злиття цікавить антимонопольні органи Великобританії. Потрібно, щоб загальна вартість капіталу компанії, яка поглинається, становила понад 70 млн. фунтів стерлінгів. Необхідно також, щоб понад 25% поставок чи покупок товарів або послуг на конкретному ринку в цілому чи на суттєвій його частині знаходилось під контролем підприємств, що зливаються. Британське законодавство не вимагає щоб компанії обов’язково інформували про злиття, яке вже відбулось чи ще очікується. Але на практиці компанії вважають за доцільне інформувати про це. “Акт про компанії” 1989 р. передбачив можливість добровільного повідомлення про злиття.

ЄС опорами законодавства у сфері конкуренції має ст. 85 і 86 Римського договору. Ст. 85 забороняє, як несумісні зі “Спільним ринком” всі угоди між підприємствами, рішення асоціації підприємств і узгоджені дії, які можуть вплинути на торгівлю між державами – членами, і які метою чи наслідком мають запобігання, обмеження чи скорочення конкуренції на “”Спільному ринку” і, зокрема, які:

  • прямо чи опосередковано фіксують закупівельні чи продажні ціни або будь-які інші комерційні умови;
  • обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток чи інвестиції;
  • розподіляють ринки чи джерела постачання;
  • застосовують неоднакові умови до еквівалентних угод з іншими сторонами в торгівлі, таким чином ставлячи їх у невигідне конкурентне становище;
  • укладання контрактів ставлять у залежність від прийняття іншими сторонами додаткових зобов’язань, які за своєю сутністю чи у відповідності до комерційних традицій не мають жодного зв’язку з предметами таких контрактів.

За ст. 86 забороняється як несумісне зі “Спільним ринком” будь-яке зловживання домінуючим становищем одним чи більшою кількістю підприємств у межах “Спільного ринку” чи значною його частиною, якщо воно може вплинути на торгівлю між країнами-членами.

Якщо угоди впливають на торгівлю між країнами членами, то вони автоматично є незаконними, якщо лише не звільнені від відповідальності Комісією ЄС. А таке звільнення може надаватись лише за умови, що угода (контракт) сприяє покращенню виробництва, дистриб’юторству, технічному чи економічному прогресу і в той же час надає споживачам “справедливу частку вигод”, не накладає неналежних обмежень і не надає можливості для усунення конкуренції.

Розділ Застосування іноземного досвіду.

Необхідність вивчення антимонопольного законодавства та практики зарубіжних країн не викликає сумнівів, адже досвід України в цій галузі вимірюється проміжком 6 – 10 років, в той час як багато іноземних держав працюють в цій галузі вже десятки років. В українському законодавстві існує дуже багато прогалин і недоліків, які можна було б усунути, просто проаналізувавши джерела антимонопольного законодавства інших держав. Однією з таких прогалин є майже нерозвинуте законодавство щодо монополій у міжнародній торгівлі. Тобто, антимонопольне законодавство розвинених країн світу поширюється на компанії самої країни та іноземні компанії, діяльність яких має прямий, суттєвий і передбачуваний у недалекому майбутньому вплив на комерцію даної країни. Зрозуміло, що маються на увазі не дрібні, а серйозні антиконкурентні дії стосовно даного ринку. Антиконкурентна дія територіально може відбуватися як у даній країні так і за її межами. Якщо така дія даного ринку не стосується, то як правило, ніяких дій стосовно такого порушника не відбувається. Це мотивується тим, що інші країни мають свої антимонопольні органи, які зобов’язані за цим слідкувати.

Не просто вживати антиконкурентні заходи до тих іноземних компаній, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, але товари та послуги яких є складовою частиною даного ринку. Особливо це стосується України, яка ще не має достатнього впливу на світовому ринку, для того щоб в разі порушення її законодавства застосувати певні санкції. Зазвичай такі заходи спираються на норми міжнародного права, ввічливість, багатосторонні договори і двосторонні домовленості між даною країною та іншими державами.

Один із великих недоліків українського антимонопольного законодавства є визначення монопольного становища, а саме термінів, у яких має визначатись це становище. Так, наприклад, фірма може бути визнана такою, що має монопольне становище, насправді не володіючи ним. Це коли на певному ринку існує кілька фірм олігополістів, жодна з них не займає монопольного становища, і всі фірми, крім одної, на певний термін із певних причин припиняють свою діяльність. В даному випадку фірма, що залишилась автоматично стає монополістом, поки інші фірми не відновлять свою діяльність.

Весь світ визнає те, що в Україні недостатньо розвинутий (майже не розвинутий) захист прав інтелектуальної власності. Тобто захист цих прав у законах хоч і не достатньо, але забезпечений, в той час, як на практиці реальних важелів впливу на таких порушників не розроблено.

Слід звернути увагу і на світовий досвід щодо франчизних угод, які є прикриттям для досягнення монопольного стану на ринку, а іноді і засобом його досягнення.

Антимонопольне законодавство в Україні з кожним роком покращується і поповнюється новими законами. Так, якщо раніше увага АМКУ зверталась в основному на встановлення монопольних цін, цінову дискримінацію і т. д., то тепер увага звертається і на інші форми. Наприклад, на початку діяльності комітету увага не зверталася б на продаж із “навантаженням”. Продаж з навантаженням — це термін на позначення випадків, коли під час покупки потрібної продукції нав’язується придбання іншої продукції, часто при цьому продаж одного товару потрапляє у залежність від придбання іншого товару. Цей метод є іноді методом цінової дискримінації.

Отже, українським законодавцям треба працювати в заданому напрямку, враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби зі зловживаннями монопольним становищем, а також недопущенням та попередженням створення монополій.

Висновок

За “Оксфордським словником для ділового світу”, монополія – “Володіння торгівлею товарами чи послугами, або контроль над нею, який здійснює продавець чи продуцент”. Серед численних видів монополій їх можна звести до трьох основних: прирізної, адміністративної і економічної.

Сучасна економічна теорія розглядає також кілька видів монополістичних етапів: чиста монополія, олігополія, монопсонія, олігопсонія.

Взагалі слово “монополія” зазвичай асоціюється лише з негативними наслідками для суспільства, але є певні види монополій, усунення яких лише зашкодить прогресу суспільства, тому держава не лише не усуває їх, а навпаки, сприяє їм. Це монополія на результати винахідництва, іншу творчу діяльність, а також на використання товарних знаків.

До завоювання підприємцями монопольного становища на ринку ведуть такі основні шляхи, як конкуренція виробництва і централізація виробництва і капіталу.

Умови й особливості виникнення монополій безпосередньо пов'язані з рядом умов, за якими монополія існує. Серед них: відсутність досконалих замінників, відсутність можливості вільного входу на ринок (в галузь), тобто наявність вхідних бар'єрів (наявність у підприємств–монополістів патентів на продукцію чи застосовувану при її виробництва технологію; існування державних ліцензій; контроль монополістом джерел необхідної сировини чи інших спеціальних товарів; наявність значної економії на масштабі і т.д.). Монопольного становища на ринку фірма може досягти за допомогою заходів недобросовісної конкуренції (“грабіжницьке ціноутворення”, “бійцівська марка”, “неціновий грабіж” і т.д.).

Ще одним поширеним шляхом досягнення монопольного становища є змова між кількома великими фірмами.

Процес монополізації економіки має як позитивні так і негативні наслідки, проте ніхто не заперечує, що недоліків у монополії значно більше, і перший з них – практика встановлення монопольних цін, такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам, а покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку. Існує й така точка зору, що монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу.

Щоб запобігти деяким з цих негативних наслідків, держава змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів, законів, обмеження сфер впливу монополістичних об’єднань. Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Антимонопольне законодавство України включає ряд законів, постанов, правил. Хоча воно далеко пішло порівняно з антимонопольним законодавством СРСР, проте, за словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики є надто новим та незвичним.

Органом, який має забезпечувати нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства в Україні є Антимонопольний комітет України. Завданнями цього комітету є здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захист законних інтересів підприємств та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень, сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Комітет бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці та реалізації міжнародних проектів і програм, а також співпрацює ж державними органами і неурядовими організаціями інших держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до його компетенції.

Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх.

Необхідність антимонопольного законодавства та практики зарубіжних країн не викликає сумнівів, адже досвід України в цій галузі вимірюється в 6-10 років, в той час як багато інших держав працюють в цій сфері вже десятки років.

Українським законодавцем треба працювати, враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби зі споживанням монопольним становищем, а також недопущенням та попередженням створення монополій.

Література

  1. Закон України “Про Антимонопольний комітет України”.
  2. Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції”.
  3. Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”.
  4. Дахно І.І. Антимонопольне право. Курс лекцій – К.: Четверта хвиля, 1998.
  5. Каралодова О.О.Мікроекономіка. -К.: Четверта хвиля, 1998.
  6. Паламарчук В.О., Филюк Г.М. Державне регулювання природних монополій в Україні // Економіка. Фінанси. Право, 2001. №5.
  7. Поламарчук В.О., Филюк Г.М. Практика господарювання та необхідність державного регулювання природних монополій в українській економіці // Економіка. Фінанси. Право, 2001. №8.
  8. Самуельсон Поль. Економіка.-Львів: Світ, 1993.
  9. Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне право. Курс лекцій. – К.: УФІМБ, 1999.
  10. www. dkrp.gov.ua
  11. www. elvisti.com.
  12. www. kontrakty. com.ua.