Августин Аврелій — «Сповідь»

Вступ.

1. Життєвий шлях і витоки світогляду блаженного Августина.

1.1. Постать Августина Аврелія в культурології та філософії.

1.2. Проблема зла, — як поштовх до філософування Августина Аврелія.

2. Праці Августина Аврелія.

2.1. Характеристика філософських поглядів Августина Аврелія у його працях.

2.2. «Про Град Божий».

2.3. «Сповідь».

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Середньовіччя — закономірний культурно-історичний період розвитку людства. "Середніми віками" назвали цей період гуманісти кінця Ху ст. Письменники Відродження вважали Середньовіччя надто похмурим у зіставленні з культурою античності. Певна зміна поглядів відбулася у другій половині XVIII ст., коли спочатку в Англії, а згодом у Німеччині та Франції пробудився інтерес до середньовічної культурної спадщини. В культурі Середніх віків відкривали національне минуле, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи.

Середні віки — доба зародження націй, активізації їхнього суспільного й культурного життя, становлення літератури національними мовами. У певному відношенні тоді створювалось духовне підґрунтя сучасної цивілізації. Згідно з науковими дослідженнями, середньовічній культурі притаманні значні духовні досягнення, глибина змісту і суперечності.

Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354 — 430 pp.), християнський теолог, представник західної патристики. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства і проповідування аскетизму.

1. Життєвий шлях і витоки світогляду блаженного Августина

1.1. Постать Августина Аврелія в культурології та філософії

Августин «Блаженний» Аврелій (13.XI.354 — 28.VIII.430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики. Єпископ міста Гіппон (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії. Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність. Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410 p., Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «град земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до презирства Бога», і «град божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до презирства до самого себе».

Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

1.2. Проблема зла, — як поштовх до філософування Августина Аврелія

Блаженний є одним з небагатьох філософів та діячів Церкви раннього середньовіччя життя якого відоме в багатьох подробицях. Але не лише цей факт привертає увагу дослідників до його особистості. Син розбещеного африканця-язичника і християнської святої, Августин і в усьому своєму житті залишається подвійним породженням язичництва і християнства, які борються в ньому до кінця його життя, не будучи в змозі абсолютно подолати одне одного. Внутрішня боротьба цієї особистості – світова боротьба, і той процес психологічного розвитку, який він увіковічив в своїй „Сповіді” є прекрасним уособленням світової кризи. Двом протилежним настроям, які формували його життя, розбещеному язичництву його молодості і святому християнству зрілих років, відповідають два суспільних середовища; його внутрішнє роздвоєння є роздвоєнням тодішнього суспільства.

Все мислення Августина в його дохристиянську епоху є рядом гігантських зусиль направлених на те, щоб вирватися з цієї негативної, похмурої глибини суб’єктивної свідомості до об’єктивного світла і правди, звільнитися від своєї гріховної особистості і її фатального роздвоєння. Сам він говорить у „Сповіді” про той період свого життя, коли вже звільнившись від маніхейства, він ще не навернувся до християнства: „Ще десять довгих років довелося мені валятися в цій грязі” [2, с.510] . Єдиним, що підносило його до об’єктивного світла Божого, розказує він, було те, що воля його була для нього настільки ж достовірною, як і його існування. І аргументи скептиків ніколи не могли похитнути цієї внутрішньої достовірності самосвідомості. Але в самій своїй волі він знаходив одне внутрішнє протиріччя, один безвихідний розлад. „Бачив я і вчинки, які були зроблені проти моєї волі, в яких я виступав швидше як пасивне, а не діяльне начало; вони були не стільки провиною скільки покаранням”[2, с 564], притому покаранням, яке я терплю справедливо. Відповідним чином, є дещо абсолютно достовірне, що підноситься над моїми протиріччями: в самому моєму розладі я пізнаю об’єктивний закон абсолютної справедливості; — такий хід мислення Августина. Абсолютна достовірність моєї волі, мого існування зводиться до абсолютної достовірності того об’єктивного блага, того об’єктивного світу і порядку, якого вимагає моя воля. Роздвоєння і розлад є формами мінливої дійсності, але мир і єдність є її вічний ідеал.

Основний мотив філософії Августина є пошук такого всесвіту, який подолав би контрасти часової дійсності, її дурну подвійність в єдності всезагального миру і спокою. Пошук цей – перш за все процес болісний і важкий; в ньому муки духовного народження нового світу поєднуються з передсмертними стражданнями старого. Щоб стати родоначальником середньовічного світогляду, Августин повинен був в самому собі перебороти язичництво. Він поєднав і вистраждав в собі всі хвороби свого часу, в повному смислі слова ніс на собі хрест свого суспільства. Вже будучи на шляху до навернення, наполовину християнином, розповідає Августин, „не знаючи спокою, питав я себе, звідки зло. Боже мій! Як мучилось переймами народження серце моє, як воно стогнало!” [3, с.114]. Це – тривога душі, яку не можна вимовити словами, яку, — продовжує Августин, — ніхто з людей не міг розділити і зрозуміти, яку один Бог невидимо сприймав.

2. Праці Августина Аврелія

2.1. Характеристика філософських поглядів Августина Аврелія у його працях

Найвідоміший серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської історії – ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблема займає головне місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого – з майбутньою екзистенціонально — гуманістичною філософією.

Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільше цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває в нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає на нього. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла від свавілля людини, вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реакції, тобто воно не існує само по собі. Зло – це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Бог як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина. Філософ систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдино правильне, виступаючи за обов‘язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однак щастя на його думку – це пізнання людиною Бога і любов до нього. У праці “Про місто господнє” Августин наголошує, що християнський Бог створив світ і людину. Він всемогутній і безконечний. Пізнати Його – означає стати щасливим.

Однією з центральних у вченні Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Воля, об‘єктом якої є Бог – це віра. Августин Блаженний стверджує: Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все, що ми зустрічаємо у цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає.

Дуалізм надприродного Бога і світу природи, виступає в Августина як протилежність між вічним буттям і плинним світом. Констатація цієї протилежності привела Августина до філософської проблеми часу. Час – це міра руху і зміни всіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє лише завдяки пам‘яті і надії.

У своїх працях “Про місто Боже” і “Сповідь” він поділяє всю історію людства на шість історичний епох: від дітей Адама і Єви ідо народження Христа, людство проходить перші п‘ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу часу теж не існувало. Час є плинним, історичним.

Наголошуючи на лінійних, а не на циклічних часових режимах, де все існуюче є повторенням чогось такого, що вже було, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового.

Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій початок, однак не має кінця, будучи безсмертною, на відміну від неоплатонівського панпсихізму (душа у всьому), що виходив із вічності душі та їх космічного перевороту. Християнський філософ визначає їх вічність тільки після того, як вони створені Богом. Таким чином, з точки зору християнства, критикувалася ідея про перевтілення душі в нові тіла. Августин визначає душу, як розумну субстанцію, призначення котрої управляти тілом. Сутність людини визначається саме в її душі, а не в тілі. У пошуках божественної істини філософ закликає вірити, щоб розуміти. На противагу Тертулліану він вважає доцільним використання людського розуму для підкріплення істини божественної мудрості, оскільки навчає тільки вмінню користуватися речами, а мудрість орієнтує на пізнання бога і його діянь. Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне – себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як пере Богом, так і перед Церквою.)у земній історії ці два царства переплетені між собою.

В останній, християнський, період свого життя блаженний філософ написав більшу частину своїх праць, в яких, в тій чи іншій мірі, розглянув усі проблеми, що повставали перед християнським мислителем його часу. Але як зазначає Майоров, „у фокусі всієї філософської системи Августина стоїть проблема буття” [1, с.284], Абсолютного і опосередкованого, незмінного і мінливого. Сам Августин, проводячи поділ існуючого, писав: „зі всього невидимого найвеличнішим є Бог; зі всього видимого найвеличнішим є світ” [2, с.466]. Згідно з Августином, буття в істинному й абсолютному розумінні є таке, яке не має ані частки небуття. „Істинне буття – незмінне й вічне” [3, с.575]. І цією незмінною й вічною природою є Бог, „який Сам у Собі має причину буття, „є Сутній”, тобто сутній не так, як існує все інше, оскільки існує істинно, від початку і незмінно, не переходить ні в що інше, і все має в Собі як Самосутній” [4, с.437].

До основних творів відносять «Про град божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.

2.2. «Про Град Божий»

Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Це один з найяскравіших філософів середньовіччя, який хвилювався за долю людства і кожної людини зокрема. Як зазначає В.Соколов “можна стверджувати” , що автор трактату “Про град Божий” став першим мислителем (принаймні в Європі), що зробив предметом філософських роздумів про долю людства…

Проблема містично осмисленої діалектики історії відображена у трактаті Августина "Про град Божий" (22 книги). Тут висвітлені події, пов'язані зі завоюванням 410 р. Риму ордами вестготського короля Аларіха (бл. 370 — 410 pp.). Автор полемізує з язичниками, котрі звинувачували християнство у зруйнуванні античного світу, розглянув два протилежні види людської спільноти: "град земний", тобто державність, в основі якої міститься "любов до себе", і "град Божий" — духовну спільність, основу якої становить "любов до Бога". "Град Божий" не тотожний ідеалу теократії, в дусі котрого інтерпретували вчення Августина середньовічні схоласти. Він різко критикував "каїнівський" дух імперії, завойовницькі прагнення римлян, які, натомість, засуджували насилля стосовно себе. Витоки причин насильства Августин вбачав у гріховності людини.

2.3. «Сповідь»

До здобутків Августина належить дослідження проблем, повз які пройшла антична думка, зокрема розглянута динаміка людської особистості та динаміка загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна праця "Сповідь" (13 книг), де він неупереджено, з глибоким психологічним самоаналізом дослідив суперечливий процес становлення особистості, обґрунтував необхідність Божественної Благодаті.

Достатньо суперечливе ставлення Августина до античного мистецтва. У "Сповіді" він наголосив, що споглядання античних творів викликає в нього найглибші земні почуття: його захоплює пластика античної скульптури, антична поезія й музика, що вважалось гріховним з погляду нової релігії і вимагало каяття. Оцінка Августином видовищних мистецтв, у тому числі театрального, є певним наслідуванням положень "ідеальної держави" Платона (427 — 457 pp. до н.е.). Августин пов'язував причини аморальних виявів у римлян з поширенням видовищ, якими вони надто захоплювалися, тому в його духовний "град Божий" (як і в платонівську "ідеальну державу") видовища не допускалися.

Усвідомлюючи неможливість повного заперечення краси цього світу, оскільки Бог створив його прекрасним, Августин намагався знайти вихід з такого протиріччя в теоріях прекрасного піфагорейців і неоплатоніків.

Згідно з теоретичними положеннями піфагорейців, Августин визначив красу як гармонію та порядок. Його захопила проблема вираження краси в числах, числові пропорції він вбачав у архітектурі й музиці, намагався пристосувати ці мистецтва до християнського культу.

Незважаючи на те що офіційно у своїй ортодоксії християнство всіляко відмежовувалося від античності, в церковній практиці воно трансформувало і містифікувало багато символів — образів античної культури. В християнській символіці легко простежуються запозичення із давньосхідної та грецької міфології, а також із пов'язаної з ними іконографії. Відомі факти знищення палеохристиянами давніх статуй або переробки їх відповідно до вимог аскетичних норм своєї віри. У символічних образах інших культур християнство намагалося знайти "подібні" або "неподібні" вияви сутності Бога. У Символі Віри в православ'ї та католицизмі сформульовані основні принципи християнства — вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Дух Святий.

Для вираження нового вчення в символах-знаках були створені образні аналоги: око, агнець, голуб. У давньому світі голуб означав невинність та покірність, тому його вважали символом Христа і зішестя на нього Святого Духу. У живописі, мозаїках, рельєфах зображення голуба вказує на апостолів, членів християнських общин, а також на звільнену від оков тіла ("клітки") людську душу.

Згідно з твердженням отців церкви, що "Бог промовляє багатомовно та багатозначно", створювалася символіка "реальна" і "умоглядна", абстрактна. До останньої належить символіка світла, яка набула в християнстві особливого естетичного значення. Історична традиція світла, що сходить від солярного Божества, сягає найглибших шарів східної й античної міфології.

За традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло. Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини постає невід’ємною рисою християнського вчення. Краса-світло втілюється у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на відміну від Платона та засновника неоплатонізму Плотіна (204 — 270 pp.), котрі вищою красою визнавали ідею, Августин вищою красою визнавав Бога. Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса — це лише відблиск Божественної.

Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів надовго визначила політику Католицької церкви у галузі культури. Августин став незаперечним авторитетом у теології та філософії Середньовіччя майже до появи Фоми Аквінського.

Читаючи „Сповідь” Августина, відчуваєш, як перед тобою відкривається бездонна глибина суб’єктивної свідомості; але в цій глибині помітна боротьба об’єктивних світових контрастів. В ній розкривається той психологічний процес, який в більшій чи меншій мірі переживають усі, кому віра достається ціною боротьби і зусиль, хто приходить до неї шляхом довгих пошуків і сумнівів. Разом з тим, ця ж „Сповідь” може розглядатися як суб’єктивне відображення тодішнього суспільства, яке розкололося між протилежними полюсами розбещеної чуттєвої природи і аскетичної святості.

Роздвоєння, смерть є всезагальним законом всієї нашої дійсності, всього, що існує в часі. Головний інтерес всієї філософії Августина обертається навколо цього основного питання: як спастись від смерті, як подолати цю дурну подвоєність нашої людської природи? Перед Августином стоїть ідеал цілісної особистості, яка перебуває в стані спокою і миру. Але ідеальна, цілісна особистість є мислимою лише в ідеальному суспільстві, в ідеальному всесвіті, позбавленому самого часу, у світі, в якому все перебуває в єдності і цілісності, в стані внутрішнього миру, спокою і рівноваги. Щоправда такого всесвіту в нашому досвіді ми не знаходимо, цей ідеал абсолютно трансцендентний нашій земній дійсності, де панує ворожнеча, це – предмет надії. Якщо дурна подвоєність нашої природи, смерть і зло є негативним постулатом філософії Августина, то всесвіт, як єдність загального спокою – його позитивний ідеал. Те, чого він хоче, не є лише внутрішнім благом особистості: він цілковито усвідомлює, що людина одними своїми силами спастись не може, і тому саме питання про спасіння особистості є для нього перш за все питанням про об’єктивне начало спасіння. Як гріх не є властивістю лише особистою, індивідуальною, але загальною і родовою, так само і діяльність цього об’єктивного начала спасіння повинна втілюватися в людстві, як родовій єдності, у всесвітній соціальній організації. Таким чином, питання про спасіння особистості є для нього разом з тим питанням соціальним і космічним.

Висновки

Августин Блаженний (354—430 рр.) — автор сотень творів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи).

Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного.

Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Список використаної літератури

1. Августин Аврелій. Сповідь. – К., 1997.
2. Августин Блаженный. О Граде Божем. Т.3. – Санкт-Петербург. Амитея. Киев.
3. Каутский К. Происхождение християнства. – М., 1990.
4. Лінч Джозеф. Середньовічна церква. – К., 1994.
5. Основи політичної науки. Курс лекцій/ За ред. Б.Кухти. – Ч.1.-Львів, 1996.
6. Поснов М.З. История Христианской церкви / до разделения церковей – 1054 г. Брюссель. – Киев, 1994.
7. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.
8. Ренан Э. Жизнь Иисуса. М., 1990
9. Себайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. К., 1997.