Багатоаспектна класифікація бібліографічного покажчика

Вступ.

1. Дискусійність проблеми класифікації бібліографії.

2. Класифікація бібліографії за ознакою її суспільного призначення: перший підхід.

3. Класифікація бібліографії за ознакою її суспільного призначення: другій підхід.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

О. П. Коршунов вважає, що види бібліографії треба виділяти по-різному за двома різними ознаками: 1) за однорідністю бібліографічної продукції, що виробляється; 2) за організаційно-відомчою належністю практичної бібліографічної діяльності. Традиційним є поділ бібліографії за першою ознакою.

Дискусійність проблеми класифікування бібліографії призвела до того, що у стандартах 7.0—84 "Бібліографічна діяльність. Основні терміни та визначення" і 7.0—99 "Інформаційно-бібліотечна діяльність, бібліографія" відмовилися від стандартизування термінів, що позначають види бібліографії. Цю тему не розглядає Г.М. Діомідова у 2-му і 3-му виданнях підручника з бібліографії для училищ. Навіть О.П. Коршунов, який багато займався цим питанням, вважає, що, можливо, сама ідея видової класифікації бібліографії помилкова, якщо вона не знаходить несуперечливого рішення.

Насправді, проблема класифікації бібліографії навряд чи є надуманою, штучною. Дійсно, спочатку вона виникла як наслідок класифікування бібліографічних посібників. Коли створення бібліографічних посібників певного виду набувало досвіду, ставало традиційним, можна було говорити вже про особливості методики бібліографування у тому чи іншому виді бібліографічної діяльності; розвивалося його наукове усвідомлення; формувалися певні організаційні центри.

1. Дискусійність проблеми класифікації бібліографії

Класифікування бібліографії — це її поділ на види. Види бібліографії виділялися з давніх часів, але то не було наукове класифікування, що мало б відповідати певним вимогам.

Наукове класифікування бібліографії важко було зробити до тих пір, поки не було визначене саме поняття "бібліографії". Зовсім недавно, з історичної точки зору, почали розрізняти поняття "бібліографічний посібник" та "бібліографія". До того часу, а подекуди і дотепер, замість класифікування бібліографічної діяльності доволі часто говорили про класифікування бібліографічних посібників.

Це стало особливо помітно після прийняття державного стандарту 16448—70 "Бібліографія. Терміни та визначення", де вперше розрізнялися види бібліографічних посібників і види бібліографії.

Видами бібліографії почали називати підрозділи бібліографічної діяльності, що виділилися у процесі її диференціації завдяки спільності деяких рис, ознак.

Яких саме ознак? Перш за все — особливостей бібліографічної продукції, що створюється тим чи іншим видом бібліографічної діяльності. Тобто в кінцевому підсумку класифікація бібліографії збігається з класифікацією бібліографічних посібників. Наприклад, якщо результатом бібліографування є державні бібліографічні посібники, то вид бібліографії, яка їх створює, зветься "державною"; науково-допоміжні бібліографічні посібники створюються науково-допоміжною бібліографією; рекомендаційні посібники — рекомендаційною бібліографією тощо.

Але чи можна сказати, що будь-якому виду бібліографічних посібників відповідає певний вид бібліографічної діяльності? Чіткої відповіді на це запитання поки що немає. Абрам Ілліч Барсук вважав, що про формування окремого виду бібліографії можна говорити лише тоді, коли існує не тільки добре розроблена, всім відома особлива методика створення бібліографічних посібників даного виду, але й певні організаційні центри створення таких посібників, визначена система бібліографічних посібників даного виду, а також відомі наукові дослідження, присвячені розвитку цього виду бібліографічної діяльності.

Навіть у той час, коли не було розмежування понять «бібліографія» і "бібліографічні посібники", бібліографи та бібліографознавці, що писали про бібліографію, мали на увазі, насамперед, розвиток діяльності, спрямованої на створення та поширення бібліографічної інформації з певними ознаками[1, c. 177-178].

Як приклад, можемо згадати статтю Юрія Олексійовича Меженка "Теоретичні передумови організації української бібліографічної роботи", де бібліографія визначалася як "складання списків книжок", тобто як діяльність, а далі виділялися "три напрями бібліографічної практики:

1) бібліографія об'єктивного опису, тобто бібліографія реєстраційна,

2) бібліографія суб'єктивна — анотаційна,

3) бібліографія з добором — рекомендаційна".

Ми не будемо тут розглядати підстави такого поділу та його доцільність, бо це завдання історії бібліографознавства. Зауважимо тільки, що в сучасній видовій класифікації бібліографії урахований досвід багатьох вчених. Думки Ю.О. Меженка теж перекликаються з деякими сучасними напрямами класифікації бібліографії[9, c. 49, 55].

2. Класифікація бібліографії за ознакою її суспільного призначення: перший підхід

Виділення видів бібліографії за ознакою її суспільного призначення залежить від того, як ми розуміємо, що таке суспільне призначення бібліографії. В історії бібліографознавства відомо чимало відповідей на це питання, а також багато схем класифікації бібліографії за цією ознакою.

Розглянемо два підходи, найбільш характерні для вітчизняного бібліографознавства.

Перший: суспільне призначення бібліографії розуміється як її призначення для обслуговування певної сфери життєдіяльності суспільства. Конкретизується "суспільне призначення бібліографії" уданому випадку поняттями цільового та читацького призначення бібліографії. У результаті діяльності кожного з видів бібліографії, виділених заданою ознакою, створюються бібліографічні посібники з відповідним суспільним, тобто цільовим та читацьким призначенням: державні, науково-допоміжні, рекомендаційні, професійно-виробничі, видавничо-книготорговельні, бібліотечно-каталожні. Крім спільної сукупності цільового та читацького призначення для таких видів бібліографії у наш час характерні чітко визначені центри бібліографічної діяльності і сформована система бібліографічних посібників.

Серед вчених, які обґрунтовували таке розуміння основних видів бібліографії, назвемо Абрама Ілліча Барсука, відомого представника книгознавчої концепції бібліографії. Але він був не першим і не останнім[2, c. 43].

Ця концепція знайшла відображення у державному стандарті 7.0—77 "Бібліографія. Терміни та визначення" та в багатьох підручниках і статтях, які були опубліковані після прийняття цього стандарту.

Згідно з цією концепцією за ознакою суспільного призначення було виділено спочатку чотири види бібліографії: державна, науково-допоміжна, рекомендаційна та видавничо-книготорговельна. Ці види бібліографії називалися основними.

Державна бібліографія — це бібліографія, призначенням якої є реєстрація всіх опублікований на території держави документів, насамперед — творів друку. У міжнародному вжитку за цим видом бібліографії утвердився термін "національна", хоча він не зовсім точно відповідає трактуванню державної бібліографії. Національна бібліографія включає такі напрями:

1) облік усіх документів, виданих на території країни;

2) облік документів, виданих за межами країни національною мовою;

3) облік документів, авторами яких є представники цієї нації, виданих за межами країни будь-якою мовою;

4) облік документів, присвячених за змістом даній країні, незалежно від місця опублікування.

Отже, державна бібліографія збігається з першим напрямом національної бібліографії. Але в міжнародній практиці термін "національна бібліографія" вживається як синонім "державної бібліографії".

Центрами державної бібліографії є, як правило, спеціальні установи: книжкові палати, бібліографічні інститути чи спеціальні підрозділи національних бібліотек. У деяких країнах функції центрів державної бібліографії виконують видавничо-книготорговельні фірми. В Україні центром державної бібліографії є Книжкова палата України.

Облік усіх документів здійснюється державою на підставі так званої "системи обов'язкового примірника". Державні керівні органи видають закон або постанову, згідно з якою всі видані в країні документи обов'язково у певній кількості примірників подаються в Книжкову палату (або Національну бібліотеку) з метою здійснення державного обліку та комплектування національних книгосховищ.

Державна бібліографія являє собою базу для будь-якої іншої бібліографічної діяльності, тому іноді її пропонували називати "базовою"[5, c. 106-107].

Існують розроблені на міжнародному рівні вимоги до системи державних бібліографічних посібників, які в сукупності повинні охоплювати всі види документів, опублікованих у країні.

Науково-допоміжна бібліографія — бібліографія, призначенням якої є сприяння науковій та професійно-виробничій діяльності. Читацька адреса цього виду — спеціалісти тієї чи іншої галузі знань та практичної діяльності. Науково-допоміжна бібліографія задовольняє різні потреби спеціалістів, різні цілі звернення да бібліографічних посібників.

Основні організаційні центри даного виду бібліографії — наукові бібліотеки, центри Державної (чи Національної) системи науково-технічної інформації, науково-дослідні інститути та інші установи. В Україні центрами науково-допоміжної бібліографії є Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського Національної академії наук України (НБУВ), Національна парламентська бібліотека України (НПБУ), Державна науково-технічна бібліотека України (ДНТБ України), Український інститут науково-технічної та економічної інформації (УкрІНТЕІ), територіальні (обласні) міжгалузеві центри науково-технічної та економічної інформації (ЦНТЕІ) та інші установи.

Система бібліографічних посібників науково-допоміжної бібліографії включає добре розроблені рівні поточного інформування (сигнальний, реферативний, оглядовий), певні типи бібліографічних посібників за особливостями бібліографічного відбору (реєстраційні та вибіркові), а також добре розвинену систему галузевих бібліографічних посібників. Науково-допоміжні бібліографічні посібники — це, переважно, галузеві та багатогалузеві бібліографічні посібники.

Останнім часом серед основних видів бібліографічних посібників відокремлюють професійно-виробничі (за ГОСТами 7.0—84 та 7.0—99), які складали раніше частину науково-допоміжних та рекомендаційних бібліографічних посібників. Тому можна виділити також і окремий вид бібліографії, який призначений для задоволення професійно-виробничих потреб спеціалістів — професійно-виробничу або виробничо-допоміжну, або виробничу бібліографію. На такому виділенні наполягали АЛ. Барсук, Маргарита Георгійовна Вохришева. У принципі це можливо, але ані центри даного виду, ані система бібліографічних посібників поки ще не визначені достатньо чітко.

Рекомендаційна бібліографія — бібліографія, призначенням якої є сприяння освіті, самоосвіті, вихованню та пропаганді знань. Метою цієї діяльності є забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, її виховання та самовиховання, підвищення рівня освіченності та кваліфікації людини. Читацька адреса — різні групи читачів, які займаються самоосвітою, освітою, вихованням та пропагандою знань[8, c. 115-116].

У рекомендаційній бібліографії можна виділити три основні напрями: 1) на допомогу загальній освіті та самоосвіті; 2) на допомогу вихованню та пропаганді знань; 3) на допомогу професійній освіті та самоосвіті. Iноді виділяють тільки два напрями: перший і той, що тут названий третім, а другий відносять до першого чи третього напряму.

При виділенні як самостійного виду бібліографії професійно-виробничої або виробничо-допоміжної бібліографії, останній напрям рекомендаційної бібліографії (на допомогу професійній освіті та самоосвіті) буде належати до професійно-виробничої бібліографії як її окремий підрозділ.

Центри рекомендаційної бібліографії — це наукові універсальні та спеціальні бібліотеки. Координаційним центром рекомендаційної бібліографії в Україні є Національна парламентська бібліотека України. Крім неї, створенням рекомендаційних бібліографічних посібників (РБП) займаються: Державна бібліотека України для дітей, Державна бібліотека України для юнацтва, Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Королен-ка, Одеська державна наукова бібліотека імені О.М. Горького, всі обласні універсальні наукові бібліотеки та інші.

Розроблена складна, дуже розгалужена система рекомендаційних бібліографічних посібників, яка має певну змістову та жанрово-типологічну структуру.

Система бібліографічних посібників даного виду бібліографії включає два головні напрями: видавничі та книготорговельні бібліографічні посібники, які часто поєднуються. Вони інформують про продукцію видавництв та наявність книг у продажу, допомагають у комплектуванні бібліотек та у пошуку документів, які вийшли у видавництвах.

Організаційні центри даного виду бібліографії — видавництва, книготорговельні установи, видавничо-книготорговельні об'єднання та керівні органи системи книгорозповсюдження.

На думку О.П. Коршунова[8] та М.Г. Вохришевої[5], видавнича та книготорговельна бібліографії повинні виділятися окремо і не за суспільним призначенням, а за організаційно-суб'єктною ознакою, тобто: залежно від того, який суб'єкт (організація, суспільний інститут) виконує цю діяльність. Але такий підхід не враховує той факт, що видавничо-книготорговельна бібліографія, дійсно, відрізняється від інших видів бібліографії своїм суспільним призначенням як сукупністю цільового та читацького призначення. Можливо, слід було б знайти особливий термін, який позначав би саме цільове призначення даного виду бібліографії. Пошуком такого терміна займався, зокрема, А.Л. Барсук[1]. Він запропонував два варіанти: "рекламно-ознайомлювальна" або "асортиментна" бібліографія. Але розглядуваний вид бібліографії має вже давні традиції, свою усталену систему понять і термінів. Пропозиція А. І. Барсука[2] не знайшла підтримки фахівців з книготорговельної бібліографії, і тому пізніше він від неї відмовився'.

І все ж таки видавничо-книготорговельна бібліографія відрізняється від інших видів, здебільшого, саме призначенням, а не суб'єктом діяльності. Наприклад, в Україні підготовкою і виданням видавничих бібліографічних посібників, крім видавництв, займалися також: Українська книжкова палата ("Нові видання УРСР", "Друковані видання УРСР у… році") і Національна парламентська бібліотека України (інформація в газеті "Друг читача", "Книжковий тиждень" на сторінках газети "Українське слово", інформація в газеті"Книжкова тека" тощо.).

З погляду призначення видавничо-книготорговельна бібліографія наближається до того напряму бібліографічної роботи бібліотек, який пов'язаний з інформуванням про склад бібліотечних фондів, тому АЛ. Барсук і пропонував їх разом назвати асортиментною бібліографією, яка має завдання інформувати про наявний "асортимент" книжок, будь-то у книжковому магазині чи в бібліотеці[2, c. 49-50].

Оскільки зараз відсутній термін для позначення бібліографічної діяльності, спрямованої на створення бібліотечно-каталожних бібліографічних посібників, пропонуємо виділяти за ознакою суспільного призначення ще й бібліотечно-каталожну бібліографію. Це — бібліографія, призначенням якої є відображення бібліотечних фондів у бібліографічних посібниках, з метою широкого інформування про документи, які є у фондах бібліотек, та сприяння їх використанню читачами.

Центри цієї діяльності добре відомі — це всі бібліотеки, які займаються складанням каталогів. Але є деякі установи, які виконують значну допоміжну роботу з каталогізації бібліотек. Наприклад, це книжкові палати, які видають друковані картки, призначені для складання каталогів, або центральні бібліотеки у централізованих бібліотечних системах, які розмножують каталожні картки у кількості, достатній для всіх бібліотек-філіалів централізованої системи. Крім того, існують центри, які займаються організацією складання зведених каталогів бібліотек. Це, головним чином, центральні універсальні наукові бібліотеки держави чи області.

Система бібліотечно-каталожних бібліографічних посібників включає рукописні чи друковані карткові каталоги; каталоги, друковані в книжковій формі; електронні каталоги; списки та бюлетені нових надходжень, зведені каталоги. За способом групування вони поділяються на алфавітні, систематичні, предметні та інші; за охопленням фондів це — каталоги на окремі фонди, каталоги всієї бібліотеки, декількох бібліотек (центральні — для централізованої бібліотечної системи, зведені — для бібліотек різних систем та відомств); за часовою ознакою: каталоги нових надходжень, каталоги рідкісних видань і т.д.

У межах першого підходу до визначення поняття "суспільне призначення бібліографії" висувалися ще інші пропозиції щодо назв деяких видів бібліографії чи відокремлення інших видів.

Наприклад, М. Г. Вохришева запропонувала виділити вид "соціально-допоміжної бібліографії", що спрямовується на обслуговування потреб професійних працівників у галузі управління, охорони здоров'я, освіти, культури, спорту, сфери побутового обслуговування та непрофесійних потреб будь-яких читачів вказанного змісту. На нашу думку, ця пропозиція використовує іншу ознаку, ніж "суспільне призначення", а саме змістову. Забезпеченням названих сфер діяльності суспільства займаються усі види бібліографії за суспільним призначенням.

Отже, згідно з першим підходом основними видами бібліографії, тобто видами за суспільним призначенням, є такі:

1 — державна,

2 — науково-допоміжна,

3 — рекомендаційна,

4 — видавничо-книготорговельна,

5 — бібліотечно-каталожна[4, c. 12-16].

3. Класифікація бібліографії за ознакою її суспільного призначення: другій підхід

Згідно з концепцією О.П.Коршунова суспільне призначення бібліографії — це виконання основних функцій бібліографічної інформації (пошукової, комунікативної та оціночної)[8, c. 117]. Тому основні види бібліографії (види за суспільним призначенням), на його думку, повинні виділятися за функціями бібліографічної інформації (БІ). Але жодна функція БІ не існує окремо, тому види бібліографії виділяють за функціями БІ, що переважають. Причому пошукова та комунікативна функції реалізуються значною мірою одночасно та різко відрізняються від оціночної. Тому виділяють такі основні види бібліографії: перший — загальна бібліографія, яка виконує переважно пошукову та комунікативну функції БІ; другий — спеціальна бібліографія, в якій переважає оціночна функція БІ.

Загальна бібліографія орієнтується, перш за все, на документи і не залежить від конкретних потреб споживачів. Загальна бібліографія забезпечує створення бібліографічних посібників, придатних для будь-яких споживачів з метою пошуку документів за формальними чи змістовими ознаками.

Загальна бібліографія поділяється на пошукову (каталожну)та комунікативну (реєстраційну, інформуючу).

Пошукова (каталожна) бібліографія забезпечує остаточний бібліографічний пошук документів на базі певного фонду.

У межах комунікативної бібліографії виділяються:

1) державна бібліографія, яка призначена для реєстрації нової видавничої продукції держави;

2) репертуарна бібліографія, яка забезпечує облік усієї видавничої продукції держави за весь період її існування, а також ретроспективний облік видань національною мовою;

3) масова бібліографія, яка створює джерела БІ, що знайомлять читачів з найбільш суспільно значущою частиною нової видавничої продукції.

Державна бібліографія зв'язується з каталожною через централізовану каталогізацію, яка забезпечує видання бібліографічних карток, призначених для складання каталогів.

Спеціальна бібліографія — це бібліографія, яка виконує переважно оціночну функцію БІ. Вона тісно пов'язана з певними сферами життєдіяльності суспільства, завжди має конкретне цільове та читацьке призначення. Ця бібліографія відбиває, головним чином, потреби та особливості споживачів інформації, на відміну від загальної бібліографії, яка більше враховує особливості документів, ніж споживачів.

Але всі різновиди спеціальної бібліографії можуть також буги згруповані у два види: науково-допоміжну бібліографію, що обслуговує науку, управління та частково виробництво, і рекомендаційну бібліографію, що обслуговує частково виробництво, а в основному — освіту, самоосвіту, ідейно-виховну роботу.

Підсумковий перелік видів бібліографії, які виділяються за функціями БІ, має такий вигляд:

1. Загальна

1.1. Пошукова (каталожна)

1.2. Комунікативна (реєстраційна, інформуюча)

1.2.1. Державна

1.2.2. Репертуарна

1.2.3. Масова

2. Спеціальна

2.1. Науково-допоміжна

2.2. Рекомендаційна[5, c. 106-107]

Виділено шрифтом шість видів, які існують у реальності, тобто є кінцевим результатом класифікування.

Порівняємо ці види з тими, що були названі у першому підході. Державна бібліографія у першому підході дорівнюється сумі державної та репертуарної бібліографії у другому підході, тому що в першому разі державною названа бібліографія, яка здійснює як поточний облік видавничої продукції, так і ретроспективний, а в другому державною названа тільки поточна бібліографія. Крім того, "репертуарна" бібліографія за обсягом поняття охоплює як державну ретроспективну, так і деякі інші підрозділи бібліографії.

Науково-допоміжна та рекомендаційна бібліографії у першому і другому підходах повністю збігаються. Пошукова (каталожна) бібліографія дорівнюється бібліотечно-каталожній.

Масова бібліографія, з огляду на її характеристики, має на меті завдання знайомити читачів із видавничою продукцією, призначеною для широкого розповсюдження. У цьому масова бібліографія подібна до видавничо-книготорговельної.

На жаль, більш докладної характеристики "масової" бібліографії в підручнику О.П. Коршунова немає. Можна здогадатися, що це — вид, який раніше називали "масовою інформаційною бібліографією"1. Якщо це так, то він об'єднує видавничо-книготорговельну бібліографію та певні ділянки бібліотечно-каталожної бібліографії. Але назва "масова інформаційна бібліографія" зазнала критики. Відмічали, що не можна який-небудь окремий вид бібліографії назвати інформаційною, тому що вся бібліографія належить до інформаційної діяльності; а також, що не можна назвати "масовою" саме цей, один вид бібліографії, тому що рекомендаційна бібліографія теж є масовою.

Отже, з другого підходу до класифікації бібліографії за суспільним призначенням дійсно оригінальним і безсумнівним є поділ на загальну та спеціальну бібліографію. Він дуже подібний до багатьох класифікацій, що існували раніше. Наприклад, вищезгадувана пропозиція Ю.О. Меженка виділяти три напрями бібліографії насправді була поділом бібліографії на два основні види. Ю.О. Меженко[9]називав їх об'єктивною і суб'єктивною бібліографією. Причому об'єктивною (чи реєстраційною) бібліографією він вважав такий напрям, що мав на меті "подавати лише фактичний матеріял", "сировий матеріал для дослідника", обмеження якого виникають лише "в залежності від загальнобібліологічних — значить, для бібліографії об'єктивних умов". Протилежний вид бібліографії — суб'єктивна — це "бібліографія за принципом соціального призначення, яка вживає методи оцінки, кваліфікації, описує книгу не як об'єктивно дану одиницю, а встановлює її зв'язок з певною соціальною групою …, а також повинна шукати формули впливу даної книги на дану соціальну групу". Подальша характеристика "суб'єктивної" бібліографії наближає до неї і рекомендаційну бібліографію, хоча спочатку остання була названа як окремий напрям.

Ю.О. Меженко писав: "Рекомендаційна бібліографія — це є спис, складений з орієнтацією на споживача. Вона … ставить перед собою мету добору матеріалу для певної читачівської групи"[9, c. 55].

Висновки

Узагальнюючи перший та другий підходи до класифікації бібліографії за ознакою її суспільного призначення, можна запропонувати такий поділ бібліографії на основні види:

1. Загальна бібліографія

1.1. Державна бібліографія

1.2. Видавничо-книготорговельна бібліографія

1.3. Бібліотечно-каталожна бібліографія

2. Спеціальна бібліографія

2.1. Науково-допоміжна бібліографія

2.2. Рекомендаційна бібліографія

При класифікуванні бібліографії за ознакою суспільного призначення була також пропозиція називати рекомендаційну бібліографію науково-популярною, якщо залишити за нею задоволення тільки загальноосвітніх, виховних, пропагандистських потреб, а допомогу професійній освіті та самоосвіті доручити виробничо-допоміжній бібліографії (А. Л. Барсук). Останнім часом рекомендаційну бібліографію називають популярною або просвітницькою бібліографією.

Видавничо-книготорговельна бібліографія — бібліографія, призначенням якої є рекламування видавничої продукції, сприяння книгообігу, розповсюдженню та продажу видань. Читацьке призначення даного виду бібліографії — широкі кола читачів та покупців видавничої продукції, а також працівники книжкової справи (книгопродавці, бібліотекарі, інформаційні працівники).

Список використаної літератури

1. Барсук А.И. Библиографоведение в системе книговедческих дисциплин. -М., 1975. -С. 177-181

2. Барсук А.И. Развитие книговедческой концепции библиографии // Книга: Исслед. и материалы. -1988. -Сб. 52. -С. 43—51.

3. Библиографія. Обший курс: Учебник для библ. фак-тов ин-тов культури / Под ред. М.А. Брискмана. -М., 1969. -С. 62—63

4. Буран В.Я., Довгопола О.П., Пупченко В.В. Бібліографія. Загальний курс. -К., 1984. -С. 12-19

5. Вохрышева М.Г. Библиографическая деятельность: структура и эффективность. -ML, 1989. -С.106-107.

6. Диомидова Г.Н. Библиография. Общий курс: Учеб. для библ. техникумов и библ. отд-ний культ.-просвет. училищ. -2-е изд., переработ, и доп. —М.: Кн. палата, 1991

7. Диомидова Г.Н. Библиографоведение: Учеб. для сред, профессион. учеб. заведений. -СПб.: Профессия, 2002

8. Коршунов О.П. Библиографоведение. Общий курс. — М., 2001.

9. Меженко Ю.О. Теоретичні передумови організації української бібліографічної роботи // Бібліолог. вісті. -1996. -№ 4 (13). -С. 48, 55.