Базова, модальна і типова особистості

Вступ.

1. Характеристика модальної особистості.

2. Особливості базової особистості.

3. Поняття типової особистості.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сучасний розвиток психологічної науки характеризується пошуком нових підходів до творення власного світу особистості. Умови життєтворчості людини ускладнюються суспільною нестабільністю, суттєвими змінами пріоритетів у структурі ціннісно-смислової сфери, утворенням своєрідного „екзистенційного вакууму” (В.Франкл), духовно-моральною руйнацією особистості, послабленням регулятивної ролі етнопсихологічних чинників.

Стрижневими у психологічному зростанні бачаться проблеми врахування етнічних особливостей процесу соціалізації молоді, впливу етнопсихологічних чинників на самоактуалізацію особистості, формування її життєвих орієнтацій, пошуку сенсу життя, окреслення життєвих планів, визначення перспектив і програм.

Особа модальна — людина, що розділяє ті ж культурні зразки, що і більшість членів суспільства.

Сьогодні набуває актуальності проблема національного відродження, відновлення ідеї національної самобутності, неповторності, підвищення рівня етнічної самоідентифікації, усвідомлення сенсу власного існування та гармонізації ціннісно-смислової сфери особистості.

1. Характеристика модальної особистості

"Модальною особистістю" є тип, до якого відносяться більшість членів даного суспільства. У свою чергу національний характер пов'язаний із частотою поширення певних типів особистості в цьому суспільстві. Причому малося на увазі, що всілякі особистісні типи можуть бути представлені в кожній з націй, але одні з них зустрічаються особливо часто, а інші — рідше або зовсім рідко.

Важливо підкреслити, що в рамках особистісно-центрованного підходу "компоненти національного характеру є відносно постійними особистісними характеристиками до яких ставляться риси характеру, способи прояву імпульсів і афектів, концепція себе й т.п. У своїй сукупності вони є високорівневою абстракцією, що відбиває стабільну, узагальнену диспозицію й можуть виражатися в різних конкретних поведінкових формах. Останні, звичайно, детермінують соціокультурними рамки, требованими ситуації й обставинами, навичками, інтересами, смаками індивіда, що необхідно враховувати при дослідженні. Тому поводження, що зовні здається різним, може виражати єдину приховану диспозицію. А значить необхідно не перерахування поведінкових особливостей, а психологічний аналіз поводження.

Оскільки визнавалося, що в суспільстві існує декілька "модальних особистостей", те виходило, що "модальна особистість" — комплекс особливостей, властивий тільки якійсь частині дорослих членів націй, на противагу іншій її частини. У цьому випадку питання про національний характер, як сукупності поведінкових, емоційних і т.п. характеристик властивим всім членам нації, повинен був або зовсім зніматися, або ставитися зовсім інакше, а саме так, що характер націй визначається особливостями розподілом усередині національної цілісності різних типів особистості, а не є сукупністю психологічних рис, характерних для кожного представника даних націй. Ці психологічні риси в окремих особистостях можуть виражатися в різних комбінаціях, переломлюватися різними способами. Таким чином, визнавалася варіативність усередині єдиної культури типів особистісної організації.

При розгляді таких націдити націй можна говорити скоріше про "характеристики націй" як колективу, а не про "національний характер" індивідуумів, що становлять цей колектив. "Модальна особистість" таким чином, розподіляється між дорослими членами суспільства, і суспільство, у свою чергу, може розглядатися як конфігурація психологічних типів, що мають загальну підставу. Про походження цієї загальної підстави, так само як і про характер розподілу усередині суспільства "модальної особистості", про наявність або відсутність у конфігурації психологічних типів якого або функціонального навантаження, що сприяє, наприклад, стійкості даного суспільства, Инкельс і Левенсон не говорять. Більше того, вони ставлять під сумніви зв'язок між "вторинними суспільними інституціями" і "модальною особистісною структурою"

За цих умов головною рисою модальної особистості є, за результатами досліджень Н. Паніної, екстернальність: людина схильна перекладати відповідальність за свої дії на інших, звідси – сучасний патерналізм. Проте творча ініціатива людини, її активізм – це єдина передумова зміни тенденцій організації суспільства. Дані 20-річного моніторингу Інституту соціології свідчать про те, що відбувається процес розмивання демократичних установок часів перебудови, а не їх зміцнення.

Отже, модальна особистість — сукупність відносно стійких характеристик особистості, типової в даній спільності. Модальна особистість — людина, що слідує тим же культурним стандартам, що й більшість членів суспільства[4, c. 64-67].

Соціальні норми — це правила, вимоги суспільства до особи, в яких визначені об'єми, характер, а також кордони можливого і припустимого в її поведінці. Одночасно в нормах є мотиви, а також критерії оцінки і засоби соціального контролю з боку суспільства. В складній структурі соціальної норми найважливішим є мотив. Мотив в соціальній нормі має певну спонукальну силу, стимул, що активізує поведінку і діяльність людини в бажаному для суб'єкта соціальної норми напрямку. Але для реалізації соціальної норми необхідно, щоб особа сприймала мотив як адекватну основу, що відповідає особистим інтересам і переконанням. Мотиви, що закладені в соціальних нормах, відрізняються своєю орієнтацією на середню моральну людину. Реалізація ж свободи особистості безпосередньо пов'язана з такими особистісними мотивами, що виражають, насамперед, індивідуальність і неповторність особи. В такій ситуації зіткнення мотивів різних рівнів та спрямованості, особистого і соціально-нормативного, вже закладеш передумови можливих суперечностей, гострота яких залежить від ступеня їх розходження. Соціальна норма наказує особі вимоги обов'язкового виконання. Так відбувається корегування мотивів, і особистість робить вибір. І тут багато залежить від позиції самої особистості, від змісту самої соціальної норми, насамперед, від пріоритету в них цінностей загальнолюдських чи ідеологічних. Ідеологізовані соціальні норми, характерні для тоталітарних систем, і відрізняються силою вимог до особистості, а отже, не залишають особі не лише варіантів вибору, а й можливості вибору, орієнтовані на єдину систему цінностей з ворожим, нетерпимим ставленням до всього іншого. В суспільстві владні структури зацікавлені в жорстокому контролю за поведінкою і діяльністю особистості, акценти в змісті соціальних норм зміщуються в бік ідеологізованого компонента в збиток загальнолюдського, а сам вибір особистості втрачає свою моральну суть. Та проблема взаємовідносин суспільного і особистого набагато складніша. Справа в тому, що вплив на особу з боку соціального (державного), соціальної групи, з присутніми їм уявленнями про належне, справедливе, обов'язково орієнтоване, насамперед, на внутрішньоособистісне проникнення. Прийнятий внутрішньо особистісно обов'язковий в своїй суті вплив соціальної системи через її норми, переживається людиною як своє власне переконання. Це трапляється, коли мотиви, що закладені в соціальній нормі і виражена в них воля, ототожнюються з власною суттю особи, з її індивідуальним Я. Це відбувається в декілька етапів. Спочатку під впливом широко розповсюджених цінностей, що пропагуються як загальнозначні і незаперечні, принципів та норм, що їх виражають, у свідомості особи поступово і ніби непомітно складається визначена для суспільства система настанов, тобто формується стан схильності до сприйняття світу і людини.

Настанови ж, розвиваючись, ведуть до утворення стереотипів, що є для людини вже незаперечною стійкою нормою її свідомості і мотивами вчинків. Настанови і стереотипи сприймаються як фактори власної волі. В процесі адаптації до конкретного соціального середовища у особі складаються стійкі внутрішньоособистісні морально-психологічні структури, що служать масштабом та критерієм оцінки соціальної реальності. Отже, в процесі взаємодії людини і умов її життєдіяльності, до яких також належать і соціальні норми, особистість пристосовується до анонімної влади і засвоює таке Я, що не відповідає її суті. В результаті пристосування людина відчуває себе комфортно в соціальному середовищі, вважає себе суб'єктом справжнього, власного висловлювання волі. Так створюється ілюзія свободи.

Зовнішня детермінація, що передається від владних структур до людини через систему соціальних норм, витісняє духовну, що йде з середини самої особистості. Такі явища активно вивчаються соціальною філософією, психологією. Для їх позначення існують поняття: модальна людина, соціальний характер. Будь-яка соціально-політична система, а не тільки тоталітарна, хоча саме в ній ця проблема найбільш гостра, сприяє своїм впливом формуванню певного типу особи з певними настановами, стереотипами свідомості. У відомого західного філософа Еріха Фромма ця проблема звучить в контексті дослідження про соціальний характер людини, де показується, що, пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в собі ті якості характеру, що спонукають її хотіти діяти саме так, як їй доводиться діяти.

Звичайно, особа живе і діє в суспільстві, більш того, за своєю природою і способом життя — істота суспільна, і в такому значенні — частина єдиного соціального, що впливає, визначає людину, найчастіше нав'язуючи їй певні зразки, стандарти життя і діяльності. Однак, знаходячись в межах єдиного, особа, крім соціальної якості, наділена ще дієвим, творчим, індивідуальним початком. Індивідуальне Я в людині складає ніби внутрішній центр особи, її ядро. І в такому значенні людині завжди залишалась деяка дистанційність, що визначається конкретними умовами часу і ситуації, субкультурою, індивідуальними особливостями. Безсумнівно, у особи завжди є хоч невелика можливість ніби відособитися від єдиного соціального для її особистісної оцінки, а, отже, визначитися з світом чи іншими людьми. Якби особа не була критичною, активною, творчою силою у перетворені суспільних відносин, то й сам прогрес суспільства не відбувався б, якби не були сильні та впливові об'єктивні соціальні фактори. Особистість лише тоді може залишатися особистістю, коли не пасивно підкоряється вже готовим і правлячим в конкретному суспільстві принципам, вимогам і нормам, а активно самовизначається, виробляючи власні особистісні моральні норми, що виражають ціннісний світ індивідуальності[9, c. 27-29].

2. Особливості базової особистості

Базова особистість — сукупність типових особистісних рис, характерних для людей, що виросли в одній культурі, що пройшли ті самі процеси соціалізації.

Під особистістю ми розуміємо певну ієрархію смислів, суб’єкта вольової (рефлексивної) дії і спонтанність психіки. Властивий для певної ментальності образ Я індивіда (який надалі ми будемо називати базовою особистістю) якраз і являє собою типову (чи характерну) для цього етносу ієрархію смислів, засвоївши, привласнивши і модифікувавши у відповідності до умов життя яку, індивід стає особистістю як певною ієрархією смислів, яка об’єднує в собі загальноетнічне, особливе для мікрогрупи та індивідуальне, властиве лише цьому індивідові. Властива даному етносові типова ієрархія смислів якраз і є базовою особистістю цього етносу, яка передається через покоління та епохи. Суб’єктом вольової дії індивід стає з певного ступеня розвитку рефлексивної духовності, коли він уже є здатним породжувати дії та вчинки по власному рефлексивному міркуванню і брати на себе персональну відповідальність за зроблений вибір. Спонтанною особистість стає тоді, коли виходить за межі регламентів у переживання цілосності світу і себе як невід’ємної його частинки; стає над парадигмою рефлексивно-концептуально-понятійної картини світу і природно вплітає свої діяльності в плин світової спонтанності[1, c. 36-38].

Ментальна духовність інтеріоризуючись в психіку окремого індивіда закладає там “базову особистість”, характерну для даної спільноти, яка здійснює впорядковуюче структурування світу та регуляцію діяльності і поведінки цього індивіда у відповідності з образом світу і життєвою філософією етносу чи групи. Саме своєрідна базова особистість як цілісний, але не усвідомлений образ Я, є найхарактернішим ансамблем типологічних ознак етносу чи групи. Суть цього ансамблю ознак в стабільному об’єднанні певних рис і динамізмів, які засвоюються окремим членом спільноти і відрізняють його від представників інших етносів. Базова особистість, яка закодована в материнській мові, ритуальних дійствах і референтних взірцях, являє собою певні стереотипні форми внутрішніх структурування світу і регуляції діяльності, вона передається новому членові спільноти в процесі комунікації з еталонними членами етносу.

Через ментальність в продовж віків передається “базова особистість” даного етносу, в якій закладена типова ментальна духовність (значення, смисли, символи, цінності, міфи), тобто базова особистість несе в собі життєву філософію даного етносу (в першу чергу) і повне операційне оснащення (в другу чергу). Завдяки ментальності більш-менш легко, хоча і залежно від колізій історії етносу і біографії індивіда, відбувається такий надзвичайно важливий акт як ототожнення індивідом себе з етносом. При сприятливих обставинах “імпрітінг” ментальності відбувається природньо (легко і просто, непомітно і безпосередньо); архетипи інтеріоризуються в процесі побутового спілкування, засвоєння материнської мови, від референтних носіїв, індивідуальних і групових. Основою переживання етнічної ідентичності є базова особистість даної спільноти. Ментальна “базова особистість” є консервативним новоутворенням, яке закладається в надсвідомість і в підсвідомості, стійко передається наступним членам і поколінням спільноти. Базова особистість не є вічною, вона теж знаходиться в розвитку, але змінюється вона дуже екстенсивно і болісно. Плин часу, зміна соціального досвіду, суттєва видозміна обставин життя вимагають конверсії структури базової особистості. При всій своїй консервативності, навіть при умові життя в гущі своєї спільноти і на рідних теренах, базова особистість реагує на зміни життєвих ситуацій і хоч дуже повільно, але змінюється. Міра ригідності і психофізіологічна “ціна” змін структури базової особистості у різних індивідів різні. При зміні контактної спільноти базова особистість може змінюватися в більшій мірі, але не цілком, завжди залишається певна “база”. Хоча українська популяція поступово втрачала героїчно-козацький та шевченківський тип особистості, але вона ще й досі не стала тотальним “російськомовним населенням”.

На становлення національної самототожності індивіда впливає багато чинників, з яких наслідування, трансформація у власні настанови пропонованих взірців і проявів базової особистості є головними. Саме базова особистість проноситься етносом через покоління і через випробування історією. Базова особистість являє собою системне стабільне співвідношення психічних настанов, яке інваріантно передається через покоління певної спільноти і яке в процесі життя складається у певну, характерну для даного індивіда, супідлеглість настанов-ставлень. В цій супідлеглості фіксуються стереотипні форми діяльності і поведінки, які характеризують етнос і, одночасно, частково відображають індивідуальний життєвий досвід людини. Те що основними складниками базової особистості в прижиттєві психічні новоутворення у вигляді настанов робить базову особистість стабільною, стійкою проти змін та інтерційною в збереженні. Базова особистість входить фундаментальним інваріантом у ідентичність особистості, в її Я-образ чи Я-концепцію. Супідлеглість настанов-ставлень інтуїтивно переживається індивідом як імпліцитний образ його Я, який через зворотний зв’язок від оточуючих індивідів стає для нього експліцитним.

У етнічних настановах-ставленнях в знятому вигляді закладені предківські архетипи, які індивід неповторно поєднує і які входять в його систему ментальних образу світу і життєвої філософії, вмонтованих в супідлеглість настанов-ставлень. Базова особистість у вигляді характерності у супідлеглості настанов-ставлень з імпліцитно закладеними етнічними образом світу, життєвою філософією і сценарієм життя входять найважливішими складниками в національну ментальність; саме базову особистість потрібно передати наступному поколінню етносу як основу для становлення етнічної самототожності окремих індивідів; така спадщина здатна забезпечити як збереження етносу у віках, так і становлення стабільного смислового вкорінення окремого індивіда у буття. Там де передана і вкорінена в психіку окремого індивіда базова особистість спільноти, там індивід не рефлексивно і природно ототожнює себе з рідною спільнотою.

Ментальна духовність є обов’язковим фундаментом функціонування будь-якої культури. Вона проявляється як самостійно, так і у вигляді необхідної основи для розвитку більш високої рефлексивної духовності.

Ментально-досвідна духовність з її функціями при розвитку духовності рефлексивно-концептуальної продовжила свою місію і лише поступилася парадним місцем. Націоналізм як рефлексивна ідеологія національної держави і політичної нації для здобуття своїх ідеалів спирається на ідентичність і культивує потрібну йому сторону ментальності. З становленням держави і нації звичаєвість і традиції зберігаються, їх розвиток стає турботою держави і її лідерів. У всі епохи, а тим паче в період власної державності, кожна нація хоче мати своє неповторне обличчя, яке б зберігалося у віках і яке неможливо не впізнати та сплутати з чужим[11, c. 40-42].

3. Поняття типової особистості

Якоїсь єдиної типової особистості немає і не може бути, оскільки її можна будувати за багатьма параметрами: за характером діяльності, рівнем інтелекту, соціальною активністю.

Ось одна з таких типологій. Перший тип особистості умовно можна назвати „гармонійним”. Основними його характеристиками є широка гама зв’язків із соціальним середовищем, що проявляється у включенні людини в основі сфери життєдіяльності. Основними життєвими орієнтаціями названого типу людей є цікава робота, хороші стосунки в сім’ї, широкі громадські інтереси.

Другий тип можна назвати „традиційним”. Для людей цього типу особистості характерна середня за рівнем включеність у соціальне середовище. Життя їх не багате враженнями, серед життєвих орієнтацій у центрі стоїть сім’я.

Третій тип – „технократинний”. Люди, що належать до цього типу орієнтуються в соціальному середовищі, завжди знають, чого вони хочуть і прямують до своєї мети упевнено і серйозно. Для них характерне порівняно одноманітне життя.

Четвертий тип – „неадаптований”. У житті людей цього типу переважає негативний життєвий досвід, пов’язаний з їх особистими людськими якостями. Вони погано адаптуються до своєї професійної діяльності та колег по роботі. Ці люди погано орієнтуються в соціальному середовищі.

Нам здається доцільним звернути увагу на те, що психологи при всьому розходженні поглядів сходяться на тім, що особистість являє собою єдине ціле, становить єдність як у змісті консистенції, інтеграції психічних і соматичних процесів, так і в змісті консистенції часу (постійно усвідомлює себе), що вона є динамічної, мінливої й постійно змінюється. Ми додали б ще сюди важливу ознаку індивідуальної самобутності — особистість відрізняється від інших індивідуальними властивостями. Тому особистістю ми вважаємо організоване й організуюче ціле (структура) щодо постійних властивостей (чорт) характеру, що динамічно розвиваються з уроджених задатків індивіда у взаємодії з життєвим середовищем[7, c. 19-21].

Із цього приводу можна сказати, що індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність доводять або відстоюють як власну думку (власну точку зору).

Як усяка організація, психічне життя має певну будову. Відволікаючись від індивідуальних із психічного складу, потрібно сказати про типову структуру особистості й установити, які основні компоненти особистості можуть піддатися змінам при гіпнозі.

Перший компонент структури зі спрямованість особисте й і або виборче й (носіння людини до дійсності. Спрямованість включає різні властивості, систему взаємодіючих потреб і інтересів, ідейних і практичних установок. При цьому один з компонентів спрямованості домінує й має провідне значення, у той час як інші виконують опорну роль. Домінуюча спрямованість визначає всю психічну діяльність особистості. Так, наприклад, домінування здорового способу життя приведе до відповідному вольовому й емоційному настрою, що у свою чергу активізує інтелектуальну діяльність у цьому напрямку. Одночасно природні потреби трохи приторможуються, повсякденні турботи відсуваються на задній план. Особистість починає обґрунтовувати доцільність свого поводження (захоплення), надавати йому особливу суспільну й особисту значимість, формуючи культ здоров'я.

Другий компонент визначає можливості особистості й включає ту систему здатностей, що забезпечує успіх діяльності. Здатності взаємозалежні й взаємодіють один з одним. Так, наприклад, в А.С. Пушкіна домінувало поетичне дарування, хоча він виявив себе і як історик, і як талановитий малювальник. Підлегла здатність підсилює основну, провідну здатність.

Очевидно, на характері співвідношення здатностей позначається структура спрямованості. У свою чергу диференціювання здатностей впливає на вибірковість відносини особистості до дійсності.

Третім компонентом у структурі особистості є характер, або стиль поводження людини в соціальному середовищі. Характер — складне синтетичне утворення, де в єдності проявляються зміст і форма духовного життя людини. Хоча характер і не виражає особистості в цілому, однак представляє складну систему її властивостей, спрямованості й волі, інтелектуальних і емоційних якостей, типологічних особливостей, що проявляються в темпераменті. У системі характеру можна виділити провідні властивості. До них ставляться моральні, емоційні й вольові якості. От чому можна сказати, що морально-вольові й емоційно-вольові якості становлять діючу основу характеру.

Четвертим компонентом, що надбудовується над всіма іншими, буде система керування, що звичайно позначається поняттям "Я". "Я" — утворення самосвідомості особистості, воно здійснює саморегуляцію: посилення або ослаблення діяльності, самоконтроль і корекцію дій і вчинків, передбачення й планування життя й діяльності[4, c. 54-56].

Висновки

Особа (особистість) – це не сама по собі людина, а її соціальна характеристика і рівень її індивідуальності та суспільної свідомості, духовної потреби та інтереси, цінності орієнтації, ставлення до інших людей і т.ін. Це єдність соціального і індивідуального в людині, яка не народжується особистістю, а стає нею в процесі соціалізації, здобуваючи знання і соціальний досвід, використовуючи те, що створено іншими.

Особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій, чинених у даному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер його практичної діяльності. Саме в її процесі людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку — виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу. До елементів, що складають соціальні якості людини, відносяться соціально визначена мета його діяльності; займані соціальні статуси і виконувані соціальні ролі; чекання у відношенні цих статусів і ролей; норми і цінності (тобто культура), якими він керується в процесі своєї діяльності; система знаків, що він використовує; сукупність знань; рівень утворення і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Узагальнене відображення сукупності повторюваних, істотних соціальних якостей особистостей, що входять у яку-небудь соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». Шлях від аналізу суспільної формації до аналізу особистості, зведення індивідуального до соціального дозволяють розкрити в особистості істотне, типове, що закономірно формулюється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у рамках визначеного чи класу соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість. Коли мова йде про особистості як членах соціальних груп і класів, соціальних інститутів і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих облич, а соціальні типи особистостей. Кожна людина має власні ідеї і мети, помисли і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер його поводження.

Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки — змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення.

Список використаної літератури

1. Белявский И. Г. Историческая психология. — Одесса, 1991.

2. Боброва Е. Ю. Основы исторической психологии. — СПб., 1997.

3. Коул М. Культурно-историческая психология. — М., 1997.

4. Кузнєцова Т. В. Психологія культури. — К., 2006.

5. Лебедева Н. М. Введение в этническую и кросскультурную психологию. — М., 1999.

6. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія. — К., 2002.

7. Мацумото Д. Психология и культура. — СПб.; М., 2002.

8. Пірен М. Проблеми формування сучасної української еліти // Соціальна психологія. — 2004. — 2(4). — С. 38–48.

9. Психология: Учебник для гуманитарных вузов / Под ред. В. Н. Дружинина. — СПб., 2001.

10. Шкуратов В. А. Историческая психология. — М., 1997.

11. Шпет Г. Г. Введение в этническую психологию. — СПб., 1996.