Бюджет та Казначейство

Категорія (предмет): Фінанси

Arial

-A A A+

1. Роль Казначейства в реалізації бюджетних програм держави.

2. Форми бюджетного дефіциту і основні засоби його подолання.

3. Податкові системи зарубіжних країн.

Список використаної літератури.

1. Роль Казначейства в реалізації бюджетних програм держави

Державне казначейство України є центральним органом виконавчої влади і керується у своїй діяльності Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Національного банку України, наказами Міністерства фінансів України, Положенням про Державне казначейство, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України 31 липня 1995 р. № 590.

Діяльність Державного казначейства фінансується за рахунок державного бюджету України. Державне казначейство України та його територіальні органи є юридичними особами, мають самостійні баланси, рахунки в установах банків.

Державне казначейство у своїй діяльності взаємодіє з органами законодавчої і виконавчої влади, національним і комерційними банками України, іншими учасниками бюджетного процесу та фінансовими інституціями. Воно виступає з'єднувальним ланцюгом у бюджетному процесі між органами виконавчої влади та установами банківської системи. Цей процес розпочинається з контролю за плановими показниками, що надходять від Міністерства фінансів та розпорядників бюджетних коштів (розпис доходів та видатків державного бюджету, кошториси та плани асигнувань), та закінчується складанням звітності після проведення процедур попереднього контролю перед здійсненням платежу.

Суть діяльності Державного казначейства полягає в тому, що воно забезпечує виконання державного бюджету шляхом обліку надходжень, податків, зборів та інших обов'язкових платежів та проведення видатків державного бюджету через оплату рахунків об'єктів господарської діяльності, які виконали роботи, надали послуги відповідним розпорядникам коштів[10, c. 157-158].

Сутність казначейства як і будь якого іншого поняття чи категорії проявляється у виконуваних функціях, які характеризують прояв його суті в дії, а також завдання, права та обов'язки, пов'язані з його діяльністю.

Відповідно до Положення про Державне казначейство за № 590 від 31 липня 1995 р. на Державне казначейство в Україні покладено виконання таких функцій:

— здійснює касове виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування за доходами та видатками;

— організовує управління наявними коштами державного бюджету, державних позабюджетних фондів і бюджетів самоврядування у межах видатків, установлених на відповідний період;

— здійснює контроль за цільовим спрямуванням бюджетних коштів на стадії проведення платежу на підставі підтверджуючих документів, наданих розпорядниками бюджетних коштів;

— проводить облік касового виконання та складання звітності про стан виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування;

— здійснює облік, обслуговування та погашення зовнішнього і внутрішнього боргів держави відповідно до чинного законодавства;

— здійснює розмежування загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів між державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, проводить взаєморозрахунки між ними. Розмежування з бюджетами нижчого рівня здійснюються за умови укладання угод між органами Держказначейства та відповідними Радами;

— відповідно до укладених угод відкриває та обслуговує рахунки розпорядників бюджетних коштів в органах Держказначейства;

— здійснює оплату рахунків за дорученням розпорядників бюджетних коштів відповідно до чинних нормативних актів. При цьому Держказначейство не несе відповідальності за зобов'язаннями, прийнятими розпорядниками бюджетних коштів;

— отримує звіти про виконання кошторисів доходів і видатків від розпорядників бюджетних коштів, здійснює звірку даних обліку органів Держказначейства з даними обліку розпорядників;

— здійснює у безспірному порядку стягнення належних державному бюджетові коштів по взаєморозрахунках між бюджетами;

— забезпечує роботу інформаційно-обчислювальної системи Держказначейства та її взаємодію з інформаційними системами Національного та комерційних банків України, міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади, установ та організацій;

— управляє поточними залишками казначейських рахунків з метою отримання доходів та зарахування їх до загального та спеціального фондів державного бюджету;

— розробляє та затверджує нормативно-правові акти та єдині правила організації роботи з питань казначейського виконання бюджетів усіх рівнів, ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування, кошторисів доходів та видатків бюджетних установ, відкриття рахунків в органах Державного казначейства;

— здійснює роботу щодо добору, розстановки кадрів, створення ефективної системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, забезпечує проведення єдиної державної політики з питань державної служби в органах Держказначейства;

— організовує та здійснює внутрішньосистемний контроль і аудит;

— здійснює інші функції, передбачені чинним законодавством України. При цьому Державне казначейство має реалізувати принцип Єдиного

казначейського рахунку державного бюджету у поєднанні з централізованою системою, яка дасть змогу мати вичерпну інформацію про щоденний стан державних фінансів, забезпечить можливість маневрування фінансовими ресурсами держави. За цих умов за банківською системою залишається здійснення функцій акумуляції коштів Державного бюджету України, їх зберігання та перерахування за дорученням органів Державного казначейства, а також прийом, зберігання та видачу готівки. А за міністерствами та відомствами залишається право розподілу асигнувань за напрямами видатків коштів, затвердженими державним бюджетом України.

Як свідчить світовий досвід, такий розподіл функцій щодо касового виконання державного бюджету між фінансовою та банківською системами є найбільш ефективним, оскільки дає можливість зосередити всі важелі управління державним бюджетом у руках головного фінансового агента держави в особі Державного казначейства України.

Для виконання своїх функцій Державне казначейство має право:

— бути учасником системи електронних платежів Національного банку України;

— відкривати, використовувати та закривати в установах банків кореспондентські рахунки в національній та іноземній валютах;

— отримувати безоплатно від Національного та комерційних банків інформацію про наявність та рух коштів за поточними, депозитними, бюджетними та іншими рахунками розпорядників та одержувачів бюджетних коштів;

— отримувати безоплатно від міністерств, інших центральних і місцевих органів інформацію про статистичні дані щодо виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування;

— вимагати від посадових осіб міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій та банків дотримання встановленого порядку виконання бюджетів;

— призупиняти або обмежувати за рішенням Голови Держказначейства та його заступників, а також керівників територіальних органів Держказначейства здійснення операцій за рахунками розпорядників бюджетних коштів у разі порушення ними встановленого порядку використання бюджетних коштів, а також неподання кошторисів та звітності про їх надходження та використання;

— вживати заходи щодо усунення виявлених порушень при проведенні розрахунків (взаєморозрахунків) за доходами та видатками державного бюджету та бюджетів самоврядування за повідомленням контролюючих

та правоохоронних органів, а також вимагати усунення виявлених порушень від усіх учасників зазначених розрахунків;

— укладати з установами, організаціями та підприємствами усіх форм власності угоди, що забезпечують виконання функцій, покладених на Держказначейство;

— видавати разом з Національним банком України, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади спільні нормативні акти;

— має інші права, передбачені чинним законодавством України.

Свою роботу Державне казначейство організовує відповідно до Положення "Про Державне казначейство України", затверджене постановою Кабінету Міністрів від 31 липня 1995 р № 590. Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками значення того чи іншого об'єкта фінансування і місця його розташування[4, c. 137-139].

2. Форми бюджетного дефіциту і основні засоби його подолання

Бюджетний дефіцит виражає такі об'єктивні економічні відношення, що виникають між учасниками суспільного виробництва в процесі використання коштів понад наявних закріплених джерел прибутків у силу росту граничних витрат виробництва. Такі засоби утворюються головним чином унаслідок грошової і кредитної емісії, продажі облігацій державних позик, сертифікатів і інших видів цінних паперів, здійснення великомасштабних зовнішніх позик. Визначені дії, що призводять до дефіциту бюджету, обумовлюють необхідність розроблення чіткої програми фінансового маневру в межах грошового потенціалу країни, а також пошуку ефективних джерел покриття бюджетного дефіциту і контролю за його розвитком, визначення платоспроможності суб'єктів бюджетного фінансування.

Іншими словами дефіцит бюджету перевищення видатків над доходами, а профіцит бюджету, в свою чергу, перевищення доходів над видатками. По своїй природі бюджетний дефіцит, як і будь-яка економічна категорія, має конкретний інтервал дії, що визначається, з одного боку, законами зростання вартості (капіталу), а з інший законами інфляції. Якщо бюджетний дефіцит тяжіє до законів зростання вартості, то він об'єктивно приймає активну економічну форму, якщо ж до законів інфляції — то пасивну. Змістом регулювання бюджетного дефіциту саме і є те, щоб в умовах готівково-грошового потенціалу за допомогою фінансового маневру активною і пасивною формами бюджетного дефіциту не тільки ефективно адаптуватися до тенденції росту граничних суспільних витрат виробництва, але і стимулювати розвиток продуктивних сил країн.

Важливозазначити, що в зарубіжній літературі розрізнюють реально, структурний і циклічний дефіцит бюджету, що спостерігається.

Під реально що спостерігається розуміється дефіцит, об'єм якого рівний загальним прибуткам (грошовим надходженням) від федеральних податків за мінусом витрат на державну закупівлю і трансфертні платежі[3, c. 61-63].

Структурний дефіцитявляє собою обчислену різницю між федеральними прибутками і витратами, при певній фіскальній політиці (діючий рівень оподаткування і поточних витрат), і базовому рівні безробіття (6%). Коли економічна система входить в період спаду, а рівень безробіття підвищується поверх базового, дефіцит бюджету, що реально спостерігається перевищує рівень структурного дефіциту, що відбувається частково через зростання виплати посібників по безробіттю і іншим соціальним програмам, а також часткове через падіння прибутків населення. Різницю між дефіцитом бюджету, що реально спостерігається і структурним дефіцитом прийнято називати циклічним дефіцитом бюджету.

Разом з тим потрібно зазначити, що дефіцит бюджету не так «нешкідливе» явище. За даними американських економістів, кожний мільярд доларів дефіциту зовнішньої торгівлі веде до втрати 52 тис. робочих місць.

Бюджетний дефіцит значно посилює напруження на ринку позикових капіталів, викликає зростання позикового процента, перешкоджає зниженню високих процентних ставок.

Можна вважати дефіцит державного бюджету важливим чинником в економічній і фінансовій діяльності держави, а шляхи і способи подолання дефіциту бюджету, — найважливішим інструментом розв'язання багатьох фінансовий економічних проблем. Внаслідок цього найважливішою фінансовою проблемою сучасності є проблема раціонального фінансування бюджетного дефіциту.

У умовах економічної кризи, стагнації виробництва, величезного зовнішнього і внутрішнього державного боргу, бюджетний дефіцит, як правило, приймає традиційно пасивну форму, що тяжіє до законів інфляції. Тому здійснюваний державою фінансовий маневр повинен бути зорієнтований головним чином на пресингову соціальну підтримку населення, фінансове забезпечення утворення, охорони здоров'я, управління, оборони і підтримку ряду виробництв державного сектора.

Не можна не сказати ще про одну функцію бюджетного дефіциту в економіці країни, функції контрольної, адже по величині дефіциту і по характеру його змін можна судити про негативні явища в економіці, явища що обумовлюють інфляцію грошової одиниці. Правда не завжди можна зробити однозначний висновок, без урахування інших зовнішніх і внутрішніх чинників.

Для розуміння проблеми бюджетного дефіциту і пошуку шляхів по його скороченню, необхідно враховувати наступне:

Бюджетний дефіцит це зло, але ще більшим злом будуть всякі непродумані спроби загнати його в середину.

Перевищення прибутків над витратами не є необхідною межею здорової економіки, яка іноді може мати і дефіцит.

Дефіцит розміром у 2-3% валових національних продукти повністю допустимо в економіці будь-якої держави, в тому числі і України.

Для покриття дефіциту можуть бути використані різні форми державного кредиту.

Секвестр витратної частини бюджету не є повним розв'язанням проблеми, а буде лише сприяти збільшенню прихованого дефіциту бюджету України. Для ліквідації дефіциту необхідно лікувати саму економіку[9, c. 184-186].

У програму конкретних заходів щодо скорочення бюджетного дефіциту необхідно включити заходи, які стимулювали б притоку коштів до бюджету країни і сприяли б скороченню державних витрат. До них відносяться:

1. Зміна напрямів інвестування бюджетних коштів в галузях економіки з метою значного підвищення фінансової віддачі від кожної гривни.

2. Більш широке використання фінансових пільг і санкцій, які стимулюють зростання суспільного виробництва.

3. Різке скорочення сфери державної економіки і державного фінансування.

4. Скорочення військових витрат.

5. Збереженняфінансування тільки самих важливих соціальних програм, неприйняття нових.

6. Не надання кредитів державним структурам.

7. Створення умов для залучення іноземних інвестицій.

Проблема дефіциту бюджету і способів її рішення власне результат економічної політики будь-якого уряду. Тільки неймовірно міцна економіка і гранично-благополучне суспільство можуть дозволити собі бажати забезпечити основні пріоритети:

1) сприяння підприємництву, розвитку виробництва, ділової активності через обдумані соціальні витрати;

2) жорстка антиінфляційна політика через мінімальний дефіцит державного бюджету.

Що стосується України, то тут проблема мінімального дефіциту бюджету перебуває в своїй ембріональній стадії і поки що не має свого раціонального рішення.

Цього можна досягнути хіба що в уяві за допомогою нескладних цифрових маніпуляцій (наприклад, віднесенням кредитів Національного банку України до прибутків). Реально в житті цього можна досягнути тільки шляхом повного паралічу виробництва через непомірні податки або через жорстке обмеження навіть самих необхідних витрат[13, c. 227-229].

3. Податкові системи зарубіжних країн

Сучасним податковим системам властива вагома частка податкових надходжень бюджетів в ВНП. Так, найменші масштаби перерозподілу державою ВНП характерні для американського варіанта ліберальної ринкової економіки та японської моделі. У США це зумовлено використанням податкової політики як засобу державного регулювання економічних процесів, перш за все як засобу створення умов, сприятливих для діяльності промислових компаній, що потребує низького рівня податкового тягаря в країні. В Японії невелика частка податків у ВНП є наслідком того, що податкова політика як метод державного регулювання відіграє другорядну роль. Провідна роль належить іншим методам – державному програмуванню, прямій державній підтримці певних галузей і підприємств (цільові субсидії і т. ін.).

Найвища частка податкових надходжень у ВНП характерна для шведського варіанта моделі функціональної соціалізації з властивим їй державним втручанням передусім не у виробництво, а у відносини розподілу, що зумовлює необхідність акумуляції в руках держави значної частки ВНП з її подальшим використанням на соціальні цілі.

Важливою характеристикою сучасних податкових систем розвинутих країн є їхня структура, дослідження якої почнемо з аналізу співвідношення прямих та непрямих податків. Це співвідношення має певні особливості в різних країнах. Так, у США, Японії, Канаді, Англії переважають прямі податки. У Франції – непрямі, 56,6%: податки на споживання, акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування. Німеччина, Італія мають досить урівноважену структуру податків (частка непрямих податків у Німеччині – 45,2%, в Італії – 48,9%).

Переважання на початку і в середині ХХ ст. непрямих податків зумовлене низьким рівнем доходів більшості населення, що об’єктивно обмежувало масштаби прямих податкових надходжень, а також відносною простотою збирання непрямих податків, адже форма прямого оподаткування потребує складного механізму обліку платників, об’єкта оподаткування, механізму стягнення податків.

Найрельєфніше розглянуті закономірності проявляються в країнах, що розвиваються, для яких характерне переважання в оподаткуванні непрямих податків із високою питомою вагою мита й акцизів[15, c. 137-138].

Очевидним є зв’язок між співвідношенням прямих та непрямих податків і рівнем податкової культури. Адже саме податкова культура, що впливає на ефективність збирання податків, масштаби ухилення від сплати, разом з іншими чинниками створює сприятливі умови для підвищення ролі прямих податків.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших стала також наслідком зростання орієнтованості західних суспільств на соціальний компроміс, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.

Що ж до використання непрямих податків у сучасних розвинутих країнах, то вони зумовлені іншими причинами, зокрема, традиціями використання цих податків. Наприклад, у Німеччині, Франції непрямі податки традиційно відіграють значну роль.

Однією з важливих причин розвитку непрямих податків в країнах ЄС стала, поряд з історичними традиціями, наполегливо впроваджувана політика уніфікації податкових систем країн співтовариства. Політика уніфікації була проголошена з самого початку інтеграційних процесів у Західній Європі. В наш час результатом цієї політики стало наближення методів вилучення непрямих податків, тоді як у сфері прямого оподаткування окремим країнам надається більша самостійність.

Значні масштаби непрямого оподаткування у Франції, Італії, Німеччині окрім вищезазначеної причини, зумовлені також особливостями соціально-економічної політики урядів цих країн, спрямованої, з одного боку на стимулювання за допомогою податків від господарської діяльності, що потребує застосування широкого спектра податкових пільг для корпорацій (тоді як, наприклад, у США податкова реформа 1986 р. скасувала більшість пільг), які зменшують надходження від податку на прибутки до бюджету (в Німеччині частка цього податку – 4,7%, у Франції – 5,4%).

Розвиток непрямого оподаткування пов’язується також з ідеями, що висловлюються, зокрема, німецькими вченими, згідно з якими “…оподаткування споживання становить меншу небезпеку для економічного зростання, ніж оподаткування особистих доходів і прибутку підприємств”.

Значна роль непрямих податків у багатьох західних країнах викликана також їхньою високою фіскальною ефективністю і використанням цих податків для збалансування місцевих бюджетів (зокрема в Німеччині). Можливість останнього зумовлена тим, що споживання є більш-менш рівномірним у територіальному розрізі, тому непрямі податки забезпечують рівномірніші надходження до місцевих бюджетів.

Наступним важливим аспектом структури податкових систем розвинутих країн є структура прямих податків, яка характеризується певними закономірностями, а саме – залежністю співвідношення між податком на прибуток корпорацій і особистим прибутковим податком від структури національного доходу. В країнах з розвинутою ринковою економікою у створеному національному доході переважають індивідуальні доходи. Тому частка особистого прибуткового податку значно вища. Податок на прибуток корпорацій не має великого фіскального значення. Його питома вага у податкових надходженнях більшості розвинутих країн порівняно низька. Винятком можна вважати лише Японію, де податки на прибуток, що отримуються на всіх бюджетних рівнях і під різною назвою, становлять 21,5% і відрізняються від частки особистого прибуткового податку всього на 5,3 процентного пункту.

Така роль податку на прибуток корпорацій у більшості розвинутих країн, окрім зазначеної причини, що створює можливість зменшення питомої ваги цього податку в податкових надходженнях, зумовлена ще й іншими причинами. Зокрема визнанням західною теорією та практикою жорсткого взаємозв’язку між розміром податку на прибуток і його впливом на виробничі стимули. Вважається, що обкладання прибутку податком, що перевищує 50% його величини, негативно впливає на стимули до приватнопідприємницької виробничої діяльності.

Таким чином, активне використання в практиці державного регулювання саме податкових важелів, і зокрема податку на прибуток, а також розуміння характеру регулюючого впливу цього податку на господарську діяльність створили необхідність зменшення його частки в структурі податкових надходжень. Однією з причин більш високої питомої ваги податків на прибуток у Японії є менше значення податкових методів державного регулювання, про що вже йшлося, і використання цього податку переважно у його фіскальній функції.

Цю відмінність можна пояснити як більш низьким рівнем індивідуальних доходів громадян, що дало менші надходження від особистого прибуткового податку в бюджет, так і особливостями податкової політики, концептуальну основу якої становила кейнсіанська теорія “ефективного попиту”. Прихильники цієї теорії головним інструментом фіскальної політики вважали не податки, а державні витрати. Тому фіскальна політика, що проводилася урядом США та багатьох інших країн, поєднувала дефіцитне (інфляційне) бюджетне фінансування з високим прогресивним оподаткуванням[3, c. 87-89].

Структура непрямих податків розвинутих країн характеризується закономірним зменшенням питомої ваги специфічних і збільшенням питомої ваги універсальних акцизів. Так, середня частка специфічних акцизів у сукупних податкових надходженнях країн ОЕСР скоротилася з 20,2% у 1985 р. до 12,4% у 1998 р., а відповідний показник по універсальних акцизах зріс із 13,5% до 15,6%. Ця тенденція стала наслідком як політики ЄЕС, спрямованої на поширення використання універсального акцизу у формі ПДВ, так і об’єктивними перевагами цього податку: його високою фіскальною ефективністю, зумовленою ширшою базою оподаткування, з одного боку, і високою еластичністю споживання підакцизних товарів щодо цін і доходів споживачів, з другого боку, нейтральністю ПДВ щодо ринкового механізму ціноутворення.

Наведені приклади свідчать про те, яке велике значення мають у зарубіжних країнах проблеми урегульованості взаємовідносин платника податку з податковими органами, що, насамкінець, є головним фактором ефективності всієї системи оподаткування.

Таким чином, підсумовуючи результати аналізу формування податкових систем у різних країнах та визначаючи їхнє значення для України, можна дійти основного висновку, що проблема вдосконалення податкових систем постала не лише перед країнами з перехідною економікою, а й перед розвинутими державами. Вона об’єктивна й визначається необхідністю державного втручання в процес формування виробничих відносин і зміни тенденцій економічного розвитку.

Те, що податкові системи різних країн складалися під впливом різних економічних, політичних та соціальних умов, пояснює їхню недосконалість. Це, в свою чергу, зумовлює ту обставину, що в різних країнах ведеться постійний пошук оптимальних варіантів у галузі оподаткування. На думку багатьох економістів Західної Європи, податкова система оптимальна, якщо наслідує такі принципи: а) витрати держави на утримання податкової системи та витрати платника, пов’язані з процедурою сплати, повинні бути максимально низькими; б) податковий тягар не можна доводити до такого рівня, коли він починає зменшувати економічну активність платника; в) оподаткування не повинно бути перешкодою ні для внутрішньої раціональної організації виробництва, ні для його зовнішньої раціональної орієнтації на структуру попиту споживачів; г) процес отримання податків треба організувати таким чином, аби він більшою мірою завдяки накопиченню фінансових ресурсів сприяв реалізації політики кон’юнктури та зайнятості; д) цей процес повинен впливати на розподіл доходів у напрямку забезпечення більшої справедливості; е) при визначенні податкової платоспроможності приватних осіб слід вимагати надання лише мінімуму даних, які торкаються особистого життя громадян.

Наведений перелік переконує, що ці загальні вимоги значною мірою повторюють фундаментальні принципи, які мають бути основою для побудови податкової системи будь-якої цивілізованої держави. Тому основним напрямом підвищення ефективності податкових систем як основи для їх вдосконалення може бути активніше втілення фундаментальних принципів оподаткування, що є надбанням багатьох поколінь вчених і практиків. І хоча ці заходи специфічні щодо окремих країн, які вирізняються прихильністю до тієї чи іншої економічної теорії та власною інтерпретацією положень, у цілому вони спрямовані на досягнення справедливості й ефективності оподаткування. На сьогодні в країнах із розвинутою ринковою економікою податкова система дійсно повинна впливати на стабілізацію економічного циклу, стимулювання економічного зростання, обмеження інфляції та безробіття.

Для країни з перехідною економікою реалізація фундаментальних принципів при побудові податкової системи – надзвичайно складне завдання. Важко втілювати навіть ті завдання, що постали на початкових етапах переходу до ринкових умов господарювання, — усунення фіскального ухилу, надання цільової функції кожному з податків та пов’язаної з цим форми контролю платника за використанням сплаченого ним податку. І нині практичні заходи в сфері оподаткування – це, в основному, засоби оперативного ускладнення ситуації. За цих умов робота податкових органів на системній основі надто ускладнена. Теоретична концепція свідомого регулювання економічних процесів, важливим інструментом якого є податки, значною мірою робота майбутнього. Та все ж завдяки досягненню тимчасових компромісів перспективним напрямком розвитку оподаткування в країнах із перехідною економікою слід вважати спрямованість у побудові національної податкової системи з дотриманням основних принципів. Вони повинні використовуватися і як основні критерії для оцінки ефективності податкової системи.

Основне протиріччя при формуванні податкових систем полягає в неузгодженості потреб у податкових надходженнях із можливостями їхнього отримання[6, c. 216-217].

Список використаної літератури

1. Гриньова В. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Валентина Гриньова, Віра Коюда,; М-во освіти і науки України, ХДЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -431 с.

2. Зятковський І. Фінанси підприємств : Навч. посібник для студ. економічн. спец. вузів/ Ігор Зятковський,. -2-е вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2003. -362 с.

3. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн : Навчальний посібник/ Ми-кола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . -К.: Кондор, 2004. -382 с.

4. Кудряшов В. Фінанси : Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -356 с.

6. Міжнародні фінанси : Навчальний посібник/ Олег Мозговий, Тетяна Оболенсь-ка, Тетяна Мусієць, Юрій Руденко та ін.. -К.: КНЕУ, 2005. -502 с.

7. Опарін В. Фінанси : (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. -2-е вид., доп. і пе-рероб.. -К.: КНЕУ, 2002. -238 с.

8. Партин Г. Фінанси підприємств : Навчальний посібник/ Галина Партин, Анатолій Загородній,; М-во освіти і науки України, Нац. банк України, ЛБІ. -Львів: ЛБІ НБУ, 2003. -265 с.

9. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. -2-е вид., перероб. і доп.. -К.: ЦУЛ, 2002. -299 с.

10. Романенко О. Фінанси : Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -310 с.

11. Слав’юк Р. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Ростислав Слав’юк,; М-во освіти і науки України. -3-є вид., переробл. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -459 с.

12. Філімоненков О.Фінанси підприємств : Навч. посібник / Олександр Філімоненков,. -2-ге, вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2005. -397 с.

13. Фінанси : Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін.. -К.: Знання , 2006. -247 с.

14. Фінанси підприємств : Підручник/ Авт. кол.: А.М. Поддєрьогін (керівн.), Л.Д. Буряк, Г.Г. Нам та ін.; М-во освіти і науки України; КНЕУ. -3-є вид., перероб. та доп.. -К.: КНЕУ, 2000. -458 с.

15. Фещенко Л. Фінанси : Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. -209 с.