Бюджетні права державних органів законодавчої та виконавчої влади
Категорія (предмет): ФінансиВступ.
1. Бюджетні права в Україні та їх характеристика.
2. Особливості змісту суб’єктивних бюджетних прав державних органів.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Бюджетні права – це сукупність юридичних норм, що визначають бюджетний устрій, склад доходів і видатків бюджетів, повноваження органів державної влади й управління щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету, а також порядок затвердження звітів про виконання бюджетів.
Бюджетні права розмежовані між законодавчою і виконавчою владою загальнодержавного і місцевого рівня. Основний зміст бюджетних повноважень полягає у праві одержувати доходи, розподіляти бюджетні кошти та використовувати їх за цільовим призначенням.
Побудова моделі економіки ринкового типу вимагає теоретичного переосмислення і практичного дослідження місця і ролі бюджету, його дохідної частини в економічній системі держави. Значення бюджету посилюється ще й тим, що в умовах економіки перехідного типу держава змушена взяти на себе функцію перерозподілу своїх фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій населення, фінансування соціально-культурної сфери, міждержавних економічних відносин.
Перехід економіки до ринкових умов господарювання, вимагає використання економічних методів керівництва суспільним виробництвом, а ефективність мобілізації фінансових ресурсів до бюджету стала однією з найважливіших проблем створення сприятливих економічних умов господарювання суб'єктів підприємницької діяльності.
Особливість бюджетних прав, порівняно з іншими його галузями (господарське право), полягає в тому, що у більшості випадків бюджетне право і обов’язок об’єднані в одному повноваженні. Основу бюджетно-правових положень (статусу) державних органів влади і їх територіальних підрозділів становить право на самостійний бюджет.
1. Бюджетні права в Україні та їх характеристика
Бюджетно-правові положення державних і місцевих органів влади узагальнені і становлять сукупність таких прав:
а) право на власний бюджет;
б) право на отримання власних доходів і залучення їх до бюджету;
в) право використання бюджетних коштів на потреби державних та місцевих органів влади за призначенням;
г) право розподілу бюджетних доходів між бюджетами даної території;
ґ) право утворення і використання в межах бюджету цільових або резервних фондів.
Місце кожного із суб’єктів у системі адміністративно-територіального поділу впливає на конкретний перелік наданих їм бюджетних прав.
Зміст бюджетних прав України зумовлений такими характеристиками:
а) суверенітет;
б) бюджетне регулювання;
в) розміщення і групування доходів і видатків відбуваються згідно із бюджетною класифікацією.
Суверенітет (незалежність або самостійність). Незалежність бюджетних прав суверенної держави надає їм особливі ознаки, які відрізняють їх від прав інших суб’єктів. Роль бюджетних прав України полягає у забезпеченні їх функціонування на основі фінансової бази, без якої неможлива реалізація державного суверенітету. На основі цих прав у розпорядження відповідного державного органу влади входить утворення Державного бюджету – він необхідний для функціонування України як незалежної держави, для виконання нею своїх внутрішніх і зовнішніх завдань.
Бюджетне регулювання пов’язане з розподілом доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи. Для забезпечення бюджетного регулювання держава закріпила за Державним (центральним) бюджетом загальнодержавні податки і збори, а за місцевим місцеві податки і збори. Доходи, що закріплені за місцевими бюджетами, а також доходи, які передаються з бюджету вищого рівня до нижчого рівня, також закріплені державою. В результаті такого розподілу доходів і видатків між державними ланками у переважній більшості місцевих бюджетів виявляється недостатньо власних доходів, необхідних для покриття видатків. Збалансування місцевих бюджетів у такому випадку (за нестачі коштів для забезпечення збалансування видатків) здійснюється шляхом бюджетного регулювання, суть якого полягає в передачі частини коштів бюджетів вищого рівня бюджетам нижчого рівня для збалансування.
Розміщення і групування доходів і видатків відбувається за бюджетною класифікацією. Вона дає можливість отримати уявлення про структуру бюджету, джерела його доходів, склад платників. Бюджетна класифікація має відповідати вимогам здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування та забезпечення порівняльності бюджетних показників на загальнодержавному і міжнародному рівнях, а також забезпечувати умови для аналізу окремих доходів та видатків.
Кожний суб'єкт цих відносин бере участь у розподілі дохідної і витратної частини Державного бюджету, в складанні, розгляді, затвердженні, виконанні бюджетів і розгляді звітів про їх виконання, а також у контролі за виконанням бюджетів.
Обсяг прав і обов'язків органів виконавчої влади як суб'єктів бюджетних правовідносин залежить від їх місця і ролі в системі державного апарату та у системі виконавчих органів місцевого самоуправління.
Правові норми надають бюджетним відносинам офіційний характер, тобто державний захист. Бюджетні відносини набувають форми відносин прав і обов'язків, тобто форму правовідносин. У межах цих правовідносин здійснюється діяльність державних органів, направлена на формування бюджету і його виконання. Правове обґрунтування є основою нерозривної єдності матеріальної і правової сторін цих відносин.
Бюджетно-правові норми регулюють відносини, що виникають у сфері державного бюджету України, визначають бюджетний устрій, повноваження в сфері бюджету і права державних органів, розмежування доходів і витрат між ланками бюджету і порядок складання, розгляду, затвердження та виконання державного бюджету України і його ланок та звітів про їх виконання.
Бюджетно-правові норми встановлюють правила поведінки для певного кола суб'єктів бюджетно-правових відносин, які виступають в якості сторін, їх права та обов'язки. Вони вказують на обставини, за яких учасники цих відносин стають носіями конкретних прав та обов'язків, і передбачають наслідки, які настають у разі невиконання вимог, встановлених цими нормами. Закріплюючи на рівні нормативно-правового акта компетенцію органів державної та місцевої влади, а також права та обов'язки інших учасників бюджетних відносин, бюджетні норми надають бюджетним відносинам офіційного характеру, що захищається державою та підкріплюється її імперативно-владними повноваженнями.
2. Особливості змісту суб’єктивних бюджетних правдержавних органів
Суб'єктивне бюджетне право відображає взаємодію суб'єктів бюджетних правовідносин, зумовлену їх економічними та політичними взаємозв'язками. На кожному рівні бюджетних правовідносин ці права за змістом мають свої особливості та відмінності, породжують правовідносини між суб'єктами саме цього рівня. Тому необхідно не лише дати загальну характеристику суб'єктивному бюджетному праву, а й виявити та розглянути особливості його змісту. Саме в особливостях змісту суб'єктивного бюджетного права розкриваються можливості та межі активності суб'єктів бюджетних правовідносин.
У нормотворчих бюджетних правовідносинах зобов'язаним суб'єктом щодо прийняття закону про державний бюджет є Верховна Рада України. Право вимагати прийняти закон про державний бюджет має Кабінет Міністрів України, але це право є одночасно і його обов'язком, оскільки реалізація цього права забезпечує виконання Кабінетом Міністрів України своїх завдань і функцій. Відповідно до ст. 47 Бюджетного кодексу (далі — БК) України Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Державного бюджету України, Міністерство фінансів України здійснює організацію і управління виконанням Державного бюджету України. Однак, якщо Верховна Рада України не виконає обов'язку щодо прийняття закону і до початку нового бюджетного періоду закон про державний бюджет не буде прийнято, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати Державного бюджету України з обмеженнями, передбаченими ст. 46 БК України.
У бюджетних правовідносинах щодо виконання закону про державний бюджет право вимоги бюджетних коштів в обсягах, визначених законом, мають розпорядники бюджетних коштів, для яких це право є матеріальною гарантією виконання їх завдань і функцій. А оскільки виконання цих завдань і функцій є також їх обов'язком, то реалізація права вимоги не може залежати від волі суб'єктів (роззорядників), а є їх обов'язком. Таким чином, право вимоги як допоміжний засіб [6, с 438] забезпечує виконання бюджетного обов'язку зобов'язаним суб'єктом, що зумовлює здійснення ним дій внаслідок реалізації права-вимоги управненим суб'єктом бюджетних правовідносин.
У пасивних бюджетних правовідносинах переважає право на власні дії, які управнений суб'єкт зобов'язаний здійснити, оскільки держава надає управненим суб'єктам необхідні для виконання завдань і функцій можливості, реалізація яких є їх обов'язком перед державою. Обов'язок інших суб'єктів — не перешкоджати управненому суб'єкту в реалізації цих правомочностей. Але право на позитивні дії не тотожне праву вимоги цих суб'єктів в активних бюджетних правовідносинах, оскільки надає управненому суб'єкту право вибору. Особливістю права на позитивні дії, зазначає М. Кучерявенко, є специфічно замкнена індивідуальність, в умовах якої реалізація цього права не пов'язана з діями інших осіб, їх впливом і сприянням цьому праву [6, с 439].
В активних бюджетних правовідносинах право на позитивні дії завжди поєднано з правом вимагати від інших суб'єктів утримуватися від здійснення дій, що перешкоджають реалізації суб'єктивного бюджетного права. Право на активні дії мають управнені державні органи й органи місцевого самоврядування. Так, відповідно до ч. 1 ст. 16 БК України право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх запозичень належить державі в особі Міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. Відповідно до ч. 1 ст. 17 БК України Кабінет Міністрів України в особі Міністра фінансів може (тобто має право) надавати гарантії щодо виконання боргових зобов'язань суб'єктам виключно у межах повноважень, встановлених законом про Державний бюджет України. Відповідно до ч. 2 ст. 24 БК України рішення про виділення коштів з резервного фонду бюджету приймається відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевого самоврядування. Отже, перелічені управнені органи можуть прийняти рішення про виділення коштів із резервного фонду відповідних бюджетів для здійснення непередбачених видатків, що не мають постійного характеру і не могли бути передбачені при складанні бюджету. Наведені права деякою мірою є такими у розумінні можливості вибору варіанту поведінки та не є обов'язковими до реалізації управненими суб'єктами.
Однак, на думку М. Карасьової, право на власні дії не є повною мірою правом, оскільки державний орган чи орган місцевого самоврядування не може на власний розсуд вирішувати, чи реалізовувати це право, чи відмовитися від його реалізації. Це зумовлено тим, що право на власні дії зазначених органів є компетенційним, а компетенційні права орган зобов'язаний реалізувати за певних обставин [5, с. 214]. Разом із тим в окремих випадках управнені суб'єкти бюджетних правовідносин мають право на власні дії у прямому розумінні.
Участь у фінансових правовідносинах державних органів або органів місцевого самоврядування з визначеною компетенцією в принципі передбачає необхідність повного здійснення прав та обов'язків, що входять до компетенції цих органів. Але і в цій галузі у зв'язку з дією уповноважуючих фінансово-правових норм та іншими факторами суб'єкти можуть не виявляти волю щодо реалізації своїх окремих прав (наприклад, право на виявлення та використання додатково виявлених доходів поза обсягами, затвердженими бюджетом) [7, с 65-66]. Так, відповідно до ч. 2 ст. 39 БК України за результатами обговорення проекту закону про державний бюджет Верховна Рада України може прийняти вмотивоване рішення про його відхилення. Але це рішення може бути прийняте лише за умови невідповідності поданого проекту закону Бюджетному кодексу України Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та пропозиціям Верховної Ради України до них. Таким чином, Верховній Раді України як суб'єкту бюджетних правовідносин законодавство надає право на власні дії з певною мірою свободи їх реалізації, дозволяє самостійно оцінювати ситуацію та приймати відповідне рішення.
Слід зазначити, що, надаючи певну свободу на власні дії, держава регламентує порядок її реалізації. Відповідно до ч. 1 ст. 73 БК України для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад можуть отримувати короткотермінові позички. Іншими словами, переліченим суб'єктам надано право на отримання позичок, але його реалізація можлива за наявності встановлених кодексом обов'язкових умов: лише за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради; отримання позик обов'язково тільки у фінансово-кредитних установах; встановлено строк позички — до трьох місяців; визначено межі використання позички — у межах поточного бюджетного періоду; регламентована процедура отримання позички — порядок визначається Міністерством фінансів України. Отже, як зазначає М. Карасьова, держава, надаючи державному органу право на власні дії, вказує на це право як на одну із форм виконання завдань і функцій цього органу (інколи це право формулюється одночасно й як обов'язок), а в деяких випадках прямо зобов'язує державний орган реалізувати це право [5, с 214-215]; інколи його реалізація можлива за наявності визначених законодавством умов.
Суб'єктивне право передбачає можливість управненого суб'єкта звернутися до компетентного суб'єкта за охороною чи захистом суб'єктивного права та примусового забезпечення виконання обов'язку зобов'язаним суб'єктом. Передбачаючи примусову реалізацію суб'єктивного права, право-домагання є гарантією виконання суб'єктивних обов'язків зобов'язаного суб'єкта правовідносин. Якщо зобов'язаний суб'єкт правовідносин добровільно не виконує покладений на нього законом обов'язок, то управнений суб'єкт має право захистити свої інтереси, звернувшись за допомогою до держави [8, с 316].
Право-домагання реалізується у випадку невиконання бюджетних обов'язків, що, у свою чергу, порушує суб'єктивні права управнених суб'єктів і полягає у застосуванні заходів державного примусу до зобов'язаних суб'єктів бюджетних правовідносин. Як зазначає С. Алексеев, домагання є продовженням обов'язкового елемента будь-якого суб'єктивного права — права вимоги [9, с 315], але має інший, ніж право вимоги, зміст: є велінням, що спрямоване на витребування від зобов'язаного суб'єкта бюджетних правовідносин реалізації його обов'язку. Домагання є юридичною можливістю забезпечення правового впливу на зобов'язаного суб'єкта бюджетних правовідносин, який не виконує приписів бюджетно-правової норми щодо належного виконання покладених на нього обов'язків, тобто не здійснює дії, які він зобов'язаний здійснити, або здійснює дії, які він не має права здійснювати.
Право домагання виникає у випадках здійснення бюджетного правопорушення. Статтею 116 БК України бюджетне правопорушення визначається як дії або бездіяльність учасників бюджетного процесу, що призвели до порушення встановлених БК та чинним законодавством порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін в акти про бюджет, виконання бюджетів і звітів про їх виконання. В охоронних бюджетних правовідносинах визначені законодавством державні органи в особі їх керівників мають право застосовувати до порушника бюджетного законодавства заходи державного примусу, передбачені санкціями бюджетно-правових норм. При цьому для державних органів право застосовувати до порушника заходи державного примусу є одночасно їх обов'язком, оскільки вони безпосередньо пов'язані з їх завданнями та функціями. Для державних органів усі права, що випливають із їх завдань і функцій, є слугуванням державі, тобто у широкому розумінні є виконанням обов'язків перед нею [10, с 83].
М. Карасьова вважає, що у фінансових правовідносинах застосування заходів державного примусу є «право-обов'язком» компетентного органу [5, с 225]. Але, як свідчить аналіз БК України, статті, якими передбачено відповідальність за порушення бюджетного законодавства, сформульовані в редакції, що дозволяє їх кваліфікувати як право на власні дії у прямому розумінні. Законодавець використовує такі словосполучення «у межах своїх повноважень можуть» (ч. 1 ст. 117 БК України), «у межах своєї компетенції можуть вчиняти такі дії» (ч. 1 ст. 118 БК України), що дозволяє розуміти питання щодо їх застосування на вибір управненого суб'єкта. Разом із тим окремі статті БК України, що передбачають відповідальність за бюджетне правопорушення, сформульовані так: «має наслідком» (ч. 1 ст. 119 БК України), «надається право призупиняти» (ст. 122 БК України), або у більш імперативній формі — «підлягають обов'язковому поверненню» (ч. 2 ст. 119 БК України).
Незважаючи на різні формулювання суб'єктивних прав, між правами та обов'язками управнених та зобов'язаних суб'єктів є певний жорсткий зв'язок, що зумовлено їх належністю до компетенції державного органу, який виконує покладені на нього завдання та функції. В цьому контексті їх реалізація є обов'язковою. Тому можна вважати, що право домагання передбачає обов'язкову реалізацію права управненого суб'єкта бюджетних правовідносин (компетентного державного органу), спрямованого на застосування санкцій (стягнень) за бюджетне правопорушення). Здійснення цього права передбачає безпосередній вплив на поведінку зобов'язаного суб'єкта і саме тому праву домагання протистоїть обов'язок іншого суб'єкта вжити засобів примусового впливу, які, на нашу думку, визначаються як оперативно-бюджетні санкції [11]. Однак особливістю реалізації права домагання є те, що управнений суб'єкт бюджетних правовідносин, який представляє державу самостійно або звертається за охороною та захистом до іншого управленого суб'єкта, який також представляє державу, застосовує заходи примусу стосовно зобов'язаного суб'єкта бюджетних правовідносин, який як державна установа діє від імені держави або від власного імені, але в межах визначених державою повноважень.
Бюджетні права органів державної влади та управління розподілені наступним чином:
Верховна Рада України як найвищий орган законодавчої влади приймає закони, в т. ч. з фінансових питань, приймає Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період, затверджує Державний бюджет та вносить зміни до нього, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету, визначає перелік податків і зборів, а також засади внутрішньої і зовнішньої політики України.
Президент України як глава держави створює у межах коштів, передбачених Державним бюджетом, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, підписує закони, прийняті Верховною Радою, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд у Верховну Раду.
Рахункова Палата Верховної Ради України здійснює:
— контроль за своєчасним виконанням Державного бюджету, фінансуванням загальнодержавних програм, укладанням угод про державні позики і кредити;
— контроль за використанням золотого запасу, запасу дорогоцінних металів та каменів;
— надання кредитів та проведення операцій з розміщення золотого резерву і резерву в іноземній валюті.
Кабінет Міністрів України як найвищий орган виконавчої влади:
— забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
— організовує розробку проекту закону про Державний бюджет на відповідний рік і забезпечує його виконання;
— приймає рішення про використання коштів Резервного фонду Кабінету Міністрів України.
Міністерство фінансів країни як центральний орган виконавчої влади, підвідомчий Кабінету Міністрів:
— складає проект Державного бюджету;
— організовує виконання Державного бюджету;
— проводить методичну роботу з питань бюджетного планування;
— здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом;
— контролює виконання Державного бюджету, складає звіт про його виконання;
— розробляє пропозиції по удосконаленню податкової політики тощо.
Державна контрольно-ревізійна служба здійснює державний контроль за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів, а також здійснює розробку пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у майбутньому.
Державне казначейство здійснює:
— організацію касового виконання Державного бюджету та контроль за цим процесом;
— управляє наявними коштами Державного бюджету, в т. ч. в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;
— фінансує видатки Державного бюджету;
— веде облік касового виконання Державного бюджету та складає звіт про його виконання;
— здійснює управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом;
— здійснює розподіл між Державним бюджетом та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
— здійснює контроль за надходженням та використанням коштів державних позабюджетних фондів;
— розробляє нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов’язковими для всіх підприємств, установ і організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.
Державна податкова адміністрація здійснює:
— контроль за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків і зборів;
— розробку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства, приймає нормативні акти і методичні рекомендації з питань оподаткування;
— формує та веде Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та єдиний банк даних про платників-юридичних осіб;
— проводить роз’яснювальну роботу серед платників податків з питань оподаткування;
— здійснює попередження та розкриття злочинів та інших правопорушень у сфері оподаткування.
Органи місцевого самоврядування:
— самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети;
— самостійно розпоряджаються коштами місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання;
— використовують вільні бюджетні кошти, додатково отримані в процесі виконання місцевих бюджетів;
— мають право випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, а також отримувати кредити в банківських установах;
— можуть виступати гарантами під надання кредитів підприємствам і установам, що належать до комунальної власності;
— мають право розміщувати належні їм кошти в банках інших суб
Їєктів права власності, отримувати відсотки від доходів і зараховувати їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.
В юридичній літературі звертається увага на таку правомочність, як можливість користуватися на підставі даного права певним соціальним благом. Соціальне благо як матеріальна субстанція скріплює три елементи суб'єктивного бюджетного права. Змістом правомочності на думку Н. Коркунова, є користування певним об'єктом. Таке користування може бути різним за обсягом і є не тільки основним, а й природним елементом суб’єктивного права, зумовленим природою наших потреб [12, с 152]. Особливістю права користування як елемента суб'єктивного бюджетного права є те, що суб'єктивні бюджетні права спрямовані на забезпечення бюджетного фінансування, насамперед соціальних і державних потреб. Тому щодо доцільності виділення цього елемента є певні сумніви.
Базовим джерелом бюджетного права є Конституція України. Бюджетний кодекс України є основним джерелом бюджетного права України, яким регулюються відносини, що виникають у процесі складання бюджетів, розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням бюджетів. Джерелом бюджетного права є також щорічний Закон України "Про державний бюджет України", яким визначається загальний обсяг бюджету на рік, розміри асигнувань за напрямками діяльності держави, розміри відрахувань у місцеві бюджети від загальнодержавних доходів і податків.
Висновки
Бюджетні права державних і місцевих органів влади й управління визначаються відповідно до розподілу між ними економічних і управлінських функцій.
Бюджетне право являє собою сукупність юридичних норм, на яких базується і діє бюджетна система держави, визначається компетенція центральних і місцевих органів державної влади і державного управління щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету.
Бюджетні права розподілені між законодавчою і виконавчою владою загальнодержавного і місцевого рівня. Законодавче закріплення бюджетної самостійності кожного рівня влади має поставити перепону в прийнятті необґрунтованих рішень із боку як центральної виконавчої влади, так і місцевих органів управління.
Джерелами бюджетного права є й інші нормативні акти, які регулюють відносини в сфері накопичення і витрачання бюджетних коштів.
Види бюджетних документів:
— планові — проекти бюджетів, розписи відповідних бюджетів, кошториси бюджетних установ;
— оперативні — доручення фінансових органів про перерахування коштів з бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів;
— звітні — звіти бюджетних установ, фінансових та кредитних організацій про виконання бюджетів.
Бюджетне законодавство України побудоване за принципами верховенства закону, незалежності окремих ланок бюджетної системи. Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Список використаної літератури
1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.
2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
3. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник/ Валерій Опарін,; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб.. — К.: КНЕУ, 2002. — 238 с.
4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.
6. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
7. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.
8. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.
9. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 357 с.
10. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.
11. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 209 с.