Центральна Рада та переворот

1. Причини усунення центральної ради від влади і гетьманський переворот в Україні.

2. Формування у ході визволення війни 17 століття Української козацької ради.

Список використаної літератури.

1. Причини усунення центральної ради від влади і гетьманський переворот в Україні

7 березня Центральна Рада разом з кайзерівсько-цісарським військом увійшла до Києва. «Союзники» до кінця квітня захопили всю територію України і просувалися на Кавказ. їх прихід був «на совісті» УЦР. Громадськість не дуже вітала й УЦР, вважаючи її винуватцем у захопленні більшовиками Києва.

Незабаром «союзники» перетворилися на окупантів, розгорнувши реквізиції у селян продуктів, грабуючи її матеріальні ресурси та відправляючи їх на Захід. Вводився жорсткий окупаційний режим. Народні міністри не знали мети приходу чужинців, до яких рубежів вони наступатимуть та їх чисельності. Командування військ Німеччини та Австро-Угорщини замовчувало цю інформацію. Уряд стверджував, що Україні надається безкорислива допомога. Це була наївність і безвідповідальність. Німці поступово почали брати під захист великих землевласників, які були невдоволені поділом між селянами їхніх земель і вимагали відновити приватну власність. У кінці березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з´їзд хліборобів, який відкрито критикував аграрну політику Центральної Ради і виступав проти соціалізації землі та повернення приватної власності на неї. Невдоволення виявляли також фабриканти, банкіри, єврейські і російські партії.

Цей конфлікт хліборобів з УЦР використав генерал царської армії у відставці, нащадок давнього українського гетьманського роду, один із активних керівників українізації армії П. Скоропадський. Він розгорнув бурхливу політичну діяльність з метою підняти свою популярність і захопити владу. В цей час загострювалися протиріччя в УЦР: окремі партії (УПСФ) гостро критикували її, вимагали розширити представництво української буржуазії в ній. Німецьке і австро-угорське командування швидко виявило недієздатність УЦР і безперспективність співробітництва з нею. їм стало зрозуміло, що, не маючи сильної армії, поліції, судових органів, адміністративного апарату, не вміючи і не бажаючи їх створити, вона не зможе надати Німеччині та Австрії, населення яких уже давно голодувало, необхідних продуктів, бо не зможе їх взяти у селян. Про ринкові відносини, закупівлю їх у селян ні ті, ні інші не думали. Окупанти починають втручатися у внутрішні справи УЦР. 6 квітня головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і їм заборонялося заважати в засіві поміщикам. При спільному обробітку землі поміщики і селяни повинні ділити між собою врожай порівну. Центральна Рада протестує, нагадуючи окупантам, що згідно з договором, вони запрошені лише для наведення порядку в Україні. Проте, на це ніхто не звертав уваги[2, c. 245-246].

УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.

Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П. Скоропадський. Сторони порозумілися, і 26 квітня імператор Німеччини Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмаршал Айхгорн готував переворот, заздалегідь намагаючись провести його так, щоб не викликати серйозних ускладнень. За його наказом в Україні запроваджувалися німецькі військово-польові суди. Були обеззброєні деякі військові частини, вірні УЦР (синьожупанна дивізія), заарештовано кілька членів уряду, щоб психологічно знищити УЦР. І тоді вона зрозуміла свою приреченість. 29 квітня німецька військова частина оточила будинок Центральної Ради і розігнала її. Незважаючи на трагічність ситуації, в цей день УЦР обговорювала і ухвалила Конституцію, одну з найдемократичніших в ті часи, згідно з якою Україна проголошувалася суверенною парламентською державою, гарантувалися широкі громадянські свободи і великі права національним меншинам. Захистити Центральну Раду намагалися лише січові стрільці полку Є.Коновальця. До честі членів УЦР, вони поводилися достойно, з гідністю витримували всі випробування під час перевороту.

Повалення УЦР реакційною військовою верхівкою окупаційних військ і зусиллями внутрішніх консервативних сил закінчило перший етап національної і соціальної революції в Україні. Він характеризувався бурхливим зростанням національно-визвольного руху, відродженням народу України і її державності. Однак об´єктивною вимогою народних мас було задоволення не лише потреб в національних свободах, але й соціально-економічних вимог, розв´язання перш за все аграрного питання, проблеми війни і миру. Недосвідченість, обмеженість і нерішучість української інтелігенції, її соціалістичних партій як провідників революції і реформ не дали можливості виконати ці завдання. Землю селяни отримали лише від радянської влади в кінці 1917 — на початку 1918 pp.

Головною заслугою Центральної Ради, цього найдемократичнішого уряду Української держави, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури[5, c. 183-184].

Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. її керівник розглядався переважною більшістю політичних партій і народних мас як їх ставленик. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М. Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).

У Грамоті говорилося, що метою нового керівника Української держави (так іменувалася Україна замість УНР) є «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Гетьманові мала належати вся законодавча і виконавча влада до скликання Сейму, хоча його строки не визначалися. В другому документі — «Законі про тимчасовий устрій» — визначалися прерогативи влади гетьмана: призначення уряду і його отамана (голови уряду), керівництво зовнішньою політикою. Гетьман був головнокомандуючим, оголошував воєнний стан і т.ін. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління антиконституційно, шляхом військового перевороту прийшов авторитарний режим, політика якого була спрямована проти інтересів широких народних мас, на задоволення потреб окупаційних властей і великих землевласників та бізнесменів. Гетьманська влада перекреслювала всі завоювання революції, особливо соціалізацію землі, а поділені селянами маєтки повертала великим землевласникам, відновлювала необмежену свободу приватного підприємництва і торгівлі. Радянські історики, у відповідності з поглядами В. Леніна, стверджували, що гетьманська держава була монархією. З цим не можна погодитись. За багатьма своїми ознаками вона була схожа на президентську державу, яка остаточно не встигла оформитися і визріти. Поряд з цим в ній є риси військової диктатури: гетьман значною мірою спирався на армію (переважно німецьку). Досить відзначити, що про спадковість влади П. Скоропадського питання ніколи і ніким не піднімалося. До того ж гетьман постійно твердив про необхідність скликання законодавчого Сейму[1, c. 296-298].

Але, прийшовши до влади, гетьманський режим відразу ж зіткнувся з великими труднощами: з ним відмовились співпрацювати основні політичні партії і соціальні групи суспільства. Гетьман розраховував на участь в уряді партії хліборобів-демократів і УПСФ (колишньої ТУП), однак вони відмовились і вимагали визнання новою владою Конституції УНР, затвердженої 29 квітня 1918 р. Відверто ворожу позицію до гетьмана зайняли ліві українські партії — соціал-демократи і есери. Слід зазначити, що у своїх перших зверненнях до українського народу Скоропадський висловлював побажання залучити соціалістів до керівництва Україною, хоча знав, що вони давно домагалися затвердження Центральною Радою Конституції України і діяльності всіх гілок влади лише на її основі. Цілком зрозуміло, що непримиримо ворожої до його влади позиції дотримувались більшовицькі організації, які вже знаходилися в підпіллі і вели агітаційну та збройну боротьбу проти німецько-австрійських військ. Російські націоналістичні та монархічні групи, що діяли переважно в Києві та деяких інших великих містах, займали вичікувальну позицію, намагалися використати гетьманську владу і німецьку окупацію для боротьби за відновлення «єдиної, неділимої» монархічної Росії.

В сучасній історичній літературі відчувається деяка поверховість і прикрашування діяльності гетьманської влади, що робить незрозумілими масові народні рухи, спрямовані проти цього антиконституційного та антидемократичного режиму, який відверто спирався на окупаційні штики.

Таким чином, в суспільно-політичному житті України посилюються праві сили, однак вирішального впливу вони не здобули. Все це не сприяло життєво необхідній консолідації суспільства. «Тріщина» між державою і суспільством розширювалася, перетворюючись на прірву. Відчуваючи це, уряд бере курс на встановлення «твердої» влади, що мала навести «лад і спокій» в українській державі, на створення дієвого державно-адміністративного насильницького апарату. До влади знову повернулися кола, які революція відкинула, і вони зазнали від неї тяжких кривд і образ. Тепер вони дістали можливість поквитатися з учасниками революційних подій — селянами, робітниками, членами українських соціалістичних партій. Це не могло не призвести до активізації громадянської війни.

Уряд з перших кроків своєї діяльності почав наносити превентивні удари по революційно-демократичних силах: були заборонені з´їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в´язниць, а управи закривали.

Але найбільшого розмаху і гостроти репресії набули на селі. Після державного перевороту серед поміщиків розгорнувся рух за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків. Для покарання селян поміщики найчастіше закликали німецькі військові команди, в окремих селах створювали свої загони, які жорстоко знущалися над селянами, розстрілювали, вимагаючи повернути майно і заплатити за користування поміщицькою землею. У травні 1918 р. міністр внутрішніх справ, він же голова Ради Міністрів Української держави, Ф. Лизогуб видав циркуляр про негайне повернення власникам усього відібраного у них в 1917-1918 pp. рухомого майна, а в разі невиконання розпорядження наказував використовувати поліцію та війська. Були видані й інші розпорядження, що створили правову основу повернення поміщикам їхньої землі, майна, врожаю 1918 р. та ін.

Це викликало новий вибух обурення селянства: збройні виступи, знищення посівів, вирубка лісів, підпали маєтків. Організовували боротьбу селян різні соціалістичні партії. З червня ЦК УПСР, в якому на цей час більшість мали ліві есери, оголосив, що його мета — новий вибух революції, дезорганізація уряду, створення партизанських загонів. На Київщині ліві есери відразу ж підняли селянські масові повстання, які перекинулись на Чернігівщину і Волинь. Німецьке та австрійське командування відповіло масовими розстрілами, арештами, грабежами та насильством. Однак повстанський рух набував все більшого розмаху, Активно діяло більшовицьке підпілля, яке очолювало робітничі страйки та селянські повстання на Чернігівщині, Київщині та в інших районах. Бурхливо розвивався повстанський рух на Катеринославщині, яким керував анархіст Нестор Махно[7, c. 224-226].

Німецькі правлячі кола, розуміючи, що за таких умов вони не зможуть зібрати і вивезти до Німеччини зерно і сировину, порадили гетьманові вступити в союз з українськими демократичними партіями. Останні, поєднуючи підпільні та легальні форми боротьби, вже наприкінці літа були об´єднані в Український національно-державний союз, який проголосив своєю метою угворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу. Почалися затяжні переговори, але в жовтні 1918 р. стало цілком зрозуміло, що незабаром Німеччина та її союзники капітулюють, і влада гетьмана приречена. Політичні маневри Скоропадського, який залучив деяких українських політичних діячів в уряд, уже не відігравали ніякої ролі. Слід підкреслити, що діяльність Скоропадського та його уряду відзначалась суперечливістю рисами: з одного боку, намагання відновити старий напівфеодальний поміщицький режим, з другого — значні кроки в розвитку української національної культури та відродження української церкви. Зокрема, за період існування гетьманату було відкрито 150 українських гімназій, університети у Києві і Кам´янець-Подільському, Національну галерею мистецтв, Українську академію наук. На Церковному соборі у Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. була створена Українська автокафедральна православна церква на чолі з митрополитом Василем Липківським.

Швидко формувалася українська армія. З полонених в Австрії була створена дивізія сірожупанників (за формою і кольором одягу) і розташована поблизу російського кордону в районі Стародуба — Конотопа. В серпні у Білій Церкві відновлено окремий загін січових стрільців під командуванням полковника Е. Коновальця і начальника штабу підполковника А. Мельника. Створювались інші частини, відновлювалось вільне козацтво, з якого гетьман пропонував створити привілейований напіввійськовий стан, але це викликало масове невдоволення незаможного селянства. Почалась розбудова військових портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі та Маріуполі, реставрація старих військових кораблів і запровадження інших кроків, спрямованих на створення українського військового флоту.

Слід відзначити, що, здійснюючи лінію, протилежну політиці Центральної Ради, в соціально-економічній, військовій політиці, гетьманська держава продовжувала зовнішню політику УЦР, яку започаткував уряд В. Голубовича, підписавши Брестський мир. До кінця жовтня 1918 р. зовнішня політика гетьманського уряду орієнтувалася лише на країни Четвертого союзу. Серед них пріоритетом користувалася Німеччина, яка контролювала і корегувала зовнішньополітичну діяльність Української держави. Досить дружніми були стосунки з Туреччиною і Болгарією. В той же час з Австрією відносини виявилися холодними через підтримання нею намагань польських політичних кіл залишити Галичину і Холмщину в складі Польщі, яка поступово формувалася як держава. Значну роль в цьому ускладненні відігравали і претензії австрійського ерцгерцога Вільгельма, який в українських колах мав ім´я Василя Вишиваного, на український монарший стіл. Австрія — єдина з чотирьох центральних держав не ратифікувала Брестський договір. П. Скоропадський особисто виявляв все більшу схильність до Німеччини як головного союзника і у вересні 1918 р. зробив свій перший і єдиний закордонний візит до Берліна, де домовився з кайзером Німеччини про його підтримку самостійності України та формування її армії. Гетьманський уряд вів переговори з урядом РСФРР і стабілізував з цією країною свої стосунки, однак питання про кордони між двома державами до кінця не були розв´язані. Досить складними виявилися і стосунки з Доном, Кримом, Польщею та Румунією, хоча з деякими з цих країн територіальні питання були розв´язані (Всевелике Військо Донське підписало договір про кордони). Крим вів переговори про входження до складу України на правах автономії. Уряд категорично не визнавав захоплення Румунією Бессарабії, не погоджувався з польським пануванням над Холмщиною і Галичиною. Таким чином, Україна часів гетьманату вела активну зовнішньополітичну діяльність і певною мірою виступала суб´єктом міжнародного права. Однак спроби змінити головних партнерів не дали позитивних результатів: держави-переможниці (Англія, Франція, США, Італія) обіцяли гетьману підтримку тільки за умови встановлення федеративних зв´язків з відродженою монархічною Росією. Становище в Україні характеризувалося посиленням політичних кризових явищ. Тому 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський оголосив грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією і призначив новий уряд, сформований з російських монархістів. Це означало, що у світогляді самого Скоропадського верх взяла прихильність до «єдиної і неділимої»[9, c. 248-249].

У відповідь обурені українські партії, об´єднані в Національний союз, взяли курс на повстання проти гетьмана, що відповідало і настроям широких народних мас. 13 листопада Союз обрав керівний орган повстання — Директорію, до якої увійшли лідери основних політичних українських партій: В, Винниченко (голова), С Петлюра, Ф. Швець, A. Макаренко, П. Андрієвський. Директорія видала відозву до народу, де в загальних фразах закликала до повалення влади Скоропадського — «насильника і узурпатора народної волі» і обіцяла, що всі «соціальні і політичні здобутки революційної демократії будуть повернені». Це була демократична платформа лівих і центристських політичних сил, об´єднання яких забезпечило успіх у боротьбі.

Повстання почала Директорія у Білій Церкві, де її опорою стали січові стрільці, а їх командир Е. Коновалець був посвячений у плани боротьби. До повсталих приєдналися значні сили української армії, велика кількість селянських повстанських загонів. Німецькі війська, що знаходилися під впливом Листопадової революції в Німеччині, зайняли позицію невтручання. 18 листопада в бою біля станції Мотовилівка війська Директорії розбили загони гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва, оборона якого була добре укріплена. З 14 листопада у столиці в підпіллі діяв створений при ЦК УСДРП Український революційний комітет, до складу якого входили Б. Мартос, В. Мазуренко, М. Порш,

B. Чехівський та інші. Ревком готував повстання в Києві, де в цей час панував терор російського офіцерства, що його залучив гетьман до боротьби проти українських революційно-демократичних сил. Україна все більше занурювалася у вир громадянської війни, в якій соціальні конфлікти були переважаючими. Головними силами повстання були селянські маси, які відстоювали відібрану у поміщиків землю. Зрозумівши безперспективність боротьби проти всього народу, втративши іноземну підтримку, П. Скоропадський відмовився від влади. У короткій записці він пише: «Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». Того ж дня до Києва вступили частини Директорії[8, c. 359-360].

2. Формування у ході визволення війни 17 століття Української козацької ради

Козацькі ради почали збиратися з кінця 15 ст., з часу виникнення і формування українського козацтва, коли учасники окремих козацьких ватаг, що об'єднувались для походів та експедицій, радилися з приводу військово-господарських питань. На Запорозькій Січі козацькі ради вважалася найвищим органом влади. Під час народних повстань проти феодального і національного гніту протягом кінця 16 – першої половини 17 століття козацькі ради набували загальноукраїнського значення.

Традиційними місцями проведення козацьких рад з початку 17 століття були урочище Маслів Став (нині с. Маслівка Миронівського району Київської області), міста Корсунь і Канів. Ради відбувалися і під Києвом, Переяславом та в інших місцях, а під час походів і повстань у військових таборах.

У козацьких радах могли брати участь всі козаки, представники православного духовенства та ті селяни і міщани, які вступали до повстанського козацького війська. Залежно від участі в них широких мас рядового козацтва ("черні") козацькі називалися "чорними"; від їх чисельності — "великими", "вальними"; від їх загальноукраїнського значення "генеральними", "явними" тощо. Практикувались також ради городових козаків окремих міст (наприклад, рада козаків м. Канева під час повстання Жмайла 1625 р.). Загальновійськові ради об'єднували запорізьких, городових та реєстрових козаків. В разі необхідності козацьку раду скликав гетьман (на Запоріжжі — кошовий). Учасники козацької ради ставали в широке коло, посеред якого розміщувалася козацька старшина, полковники, гетьман. Перед тим старшина скликала свою, так звану Раду старшини, яка заздалегідь готувала для козацької ради рішення[12, c. 128-129].

Під час визвольної війни 1648-1654 рр. у зв'язку із формуванням української феодальної державності козацька рада вважалася вищим законодавчим органом. На козацькій раді 1648 р. було обрано гетьманом Богдана Хмельницького і ухвалено почати повстання проти шляхетської Польщі. Однак зі зміцненням гетьманської влади Богдан Хмельницький став рідше скликати козацькі ради. Останньою козацькою радою була Чорна рада 1663 р. в Ніжині. Відтоді в козацькій раді брали участь лише представники від полків. Козацькі ради звелися до виборів гетьмана і затвердження "статей" договірних пунктів між гетьманським та царським урядами, що визначали соціально-економічне та політичне становище України, як складової частини Російської держави.

В козацьких радах 1659, 1663, 1669, 1672, 1674 рр. брали участь уповноважені царського уряду (бояри, окольничі), які санкціонували їхні ухвали, а то й диктували свою волю у формі наказу.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. на Правобережній Україні, що була під владою шляхетської Польщі, козацька рада в 2-й половині 70-х років 17 століття припинила своє існування (відродилася тимчасово тільки під час відновлення правобережного козацтва під проводом Семена Палія).

На Лівобережній Україні у 18 столітті козацька рада остаточно втратила своє значення і набула характеру урочистої церемонії обрання гетьманом кандидата, що його призначав царський уряд.

З 1654 р. систематично (тричі на рік) збиралася козацька рада на Запоріжжі. У 18 столітті, у часи Нової Січі, це були: 1 січня — Новий рік, 2 або З день Великодня та 1 жовтня — свято Покрови — храмове свято Запорізької Січі. Крім того, це робилося в будь-який день на вимогу козацького товариства чи «сіроми». Тут найдовше зберігалися певні риси демократії, хоч кошова верхівка домагалася заміни козацької ради старшинськими нарадами і сходками курінних отаманів.

Із скасуванням решток автономії України в 60-80-х роках 18 століття, ліквідацією Запорізької Січі 1775 р. козацькі ради перестали скликатися[3, c. 202-204].

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.