Часові форми в праслов´янській мові

Категорія (предмет): Мовознавство

Arial

-A A A+

Вступ

І Часові форми в праслов’янській мові: аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект

1.1 Історія давноминулого часу

ІІ Форми минулого часу в різні історичні періоди розвитку української мови

2.1 Вираження минулої дії в староукраїнській мові

2.2 Форми давноминулого часу в сучасній українській літературній мові і в говорах.

2.3. Давноминулий час (плюсквамперфект) доконаного і недоконаного виду

ІІІ Спостереження за вживанням форм давноминулого часу в розмовно-побутовому мовленні

Додаток

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Дійсність, об’єктивно існуюча матерія і форми її виявлення, зокрема час, є безкінечними. Однак людина сприймає час в його окремих виявленнях, як певні проміжки, протягом яких з’являються, існують і переходять у небуття предмети і явища об’єктивного світу – скінченні прояви безконечної матерії. Невпинний плин часу ділиться людиною на окремі, опосередковано сприймані відрізки, пов’язані з поняттями початку й кінця, тривалості і нетривалості, швидкості й повільності і т.п. Усі ці часові поняття, безперечно, знаходять своє виявлення в мові – в її лексиці і граматичній структурі.

Найповніше ідея часу виражається в дієслові – носії динамічної ознаки, бо час нерозривно пов’язаний з рухом, розгортанням, розвитком. Прийнято розрізняти два плани висловлення: план комунікації (розмова) і план однобічної інформації (розповідь про певні події, не розрахована на безпосереднє мовне спілкування).

Мета роботи: дослідити давноминулий час в різні історичні періоди формування української мови. Спеціально ця тема не розглядалася: тільки побічно у Cамійленка С.П. — Нариси з історичної морфології української мови у Бевзенка С. — Історична морфологія української мови.

Завдання:

Проаналізувати підходи до опису граматичних форм давноминулого часу в українському мовознавстві.
Описати давноминулий час в давньоукраїнський (давньоруський) і сучасний періоди
Визначити місце форм давноминулого часу в системі часових форм сучасної української літературної мови.

Методи дослідження: описовий, почасти-порівняльний.

Матеріал: при написанні роботи були використані такі джерела: Історія української мови. Морфологія, Історична граматика української мови /Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А, Крижанівська О. Історія української мови: Курс лекцій, Жовтобрюх М. А. та ін. Історична граматика української мови, Булаховській Л.А. Вибрані праці в 5-ти т. Т.2. Українська мова, Cамійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови,

Кузнецов П.С. Очерки по морфологии праславянского язика, стаття Крижанівської О. Спостереження за вживанням форм давньоминулого часу в розмовно-побутовому мовленні, Бевзенко С. Історична морфологія української мови, Словник української мови, Русанівський В.М. Структура українського дієслова, Курс історії української літературної мови, Плющ П.П. Історія української літературної мови, Білецький О.І. Хрестоматія давньої української літератури та інша.

І Часові форми в праслов’янській мові: аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект 1.1 Історія давноминулого часу

У давньоруській мові значення минулої дії виражалося чотирма формами дієслова, успадкованими із спільнослов'янської мови. Дві форми були простими — аорист і імперфект, і дві — складними — перфект і плюсквамперфект.

Аорист(від грец. aoristo— невизначений, необмежений) — це проста форма минулого часу, яка виражала єдину, не розчленовану моментальну або тривалу дію, цілком віднесену в минуле. У процесі розвитку категорій виду і часу змінювалися й уточнювалися граматичні значення аориста.

Давньоруська мова успадкувала від спільнослов'янської мови два види аориста: простий і сигматичний, тобто ускладнений суфіксом -с-(буква грецького алфавіту, яка позначала суфіксальний звук с (σ), називається «сигма» — звідки й назва «сигматичний»).

Простий (безсуфіксний) аорист у мові східних слов'ян вийшов з ужитку ще до появи перших писаних пам'яток і пам'ятками давньоруської мови майже не засвідчується.

Сигматичний аорист був найбільш вживаною часовою формою для позначення подій, які мали місце в минулому. Він часто зустрічається в описових жанрах, у літописах, у грамотах і, звичайно, у творах перекладних.

У давньоруській мові аорист сигматичний утворювався додаванням суфікса -х- (<-*s-) до основи інфінітива безпосередньо, якщо основа закінчувалася на голосний (знахъ, хвалихъ, сълєпгЬх); якщо ж основа інфінітива закінчувалася на приголосний, між нею і суфіксом вставлявся голосний о (несокъ, идохъ, влЬзохъ). Основа на приголосний для утворення аориста береться в тому вигляді, в якому вона була в праслов'янській мові ще до фонетичних змін, наприклад, від давньоруських інфінітивів вєсти, мєсти, плєсти, де ст < *dt', tt', аорист утворюється з приголосними д іт в основі (вєдохъ, мєтохъ, плєтоъ) від дієслів на -чи (печи, мочи, сЬчи), де ч < *kt', gt' — пєкохъ, могохъ, сЪкохъ.

Суфікс -х-, який ще на спільнослов'янському грунті у певних позиціях виник із с, виступає в 1-й особі всіх чисел. В інших особових формах йому відповідають фонетичні варіанти -с- і -ш-.

Від дієслова рєчи, крім форм рєкохЬ, рєчє, рєчє (одн.), рєкохомЬ, рєкостє, рєкоша (множ,), рекоховс, рєкоота (дв.), зустрічається також форма рЬхь (1-ша ос. одн.), рЬхомь, рЬетє, рЬша (множ.), рЬхоЬ, рЬета (дв.).

У 3-ій ос. одн. виступають паралельні форми в нетематичних та деяких інших дієсловах: да і дастъ, быібьістъ (бысть), възю івъзютъ та ін.

Імперфект(від лат. ітреrfесtит — незавершене) — проста форма минулого часу, що виражала дію в минулому, тривалу і необмежену в часі, а також дію повторювану.

Ще в спільнослов'янській мові імперфект утворювався від основи інфінітива за допомогою суфіксів -Ьах (*-еах) і -ах-: писа + ахЬ -> — писаахъ), бьра + -ахъ → бьраахъ, видЬ + ахЬ → видЬахъ; нєс + Ьах→ нєсЬахъ; вєд + Ьахъ → вєдЬахъ (від *vedti– вєсти). Якщо основа закінчувалася задньоязиковим приголосним, то перед суфіксом -Ьах приголосний змінювався на шиплячий (І палаталізація): пєчаахъ ( <*реkếакъ).

Відбувалося пом'якшення приголосних в основах інфінітива IVкласу: носити — ношаахъ, ходити — хожаахъ), ловити, — ловлюахъ. Тут тематичний й основи інфінітива перед наступним голосним із суфікса скоротився до j, який завжди пом'якшував попередні приголосні.

У творенні імперфекта від дієслова быти бере участь неповна інфінітивна основа: бЪах (пор. бы-ти — б-Ъахъ).

У деяких формах імперфекта основа збігалася з основою теперішнього часу, а не інфінітива: жити — жив-Ьахъ(теп. ч. жив-уть), пЪти — поюаху (теп. ч. поють← *роjиtь).

Між голосними основи і суфікса і в самому суфіксі відбувалися процеси асиміляції і стягнення: видЬахъ → видюахъ видюхъ; нєсЬахъ→ нєсюахъ→ нєсюхъ; писаахъ →писахъ і под.

У давньоруській мові, очевидно, вживалися вже лише стягнені форми. У пам'ятках XI—XIIст. стягнені форми імперфекта переважають.

У 3-й особі одн. і множ., в імперфекті приєднується закінчення -ть: несψхутьи на носилЬхъ (ЛЛ, 1377, 145); бЉшєть (Сл., XII).

Форми 2-ї ос. множ, і 2—3-ї ос. двоїни у парадигмі подано новіші, більш давніми були; 2-га ос. множ.— писашєтє, вєдюшєтє тощо; 2—3-ї двоїни — писашєта, вєдюшєта і т. ін.

Від дієслова быти вживалися паралельні форми бЬхъ, бЪ, бЬхомъ, бЬстє, бЬша, бЬховЬ, бЬста. Формально вони нагадують аорист, але вживалися в значенні імперфекта.

Перфект— це складена (аналітична) форма минулого часу, яка означала наявний стан, що виник в результаті минулої дії. Сама назва «перфект» умовна, традиційна, вона не відповідає значенню самої форми, бо латинське реrfectит означає «завершене», а форма, названа цим словом, означає хоч минулу результативну дію, але саме таку, наслідки якої тривають, зберігаються в теперішньому часі, в момент повідомлення про неї. Значення перфекта досить яскраво розкривається в такому реченні: В сє же лЪто рєкоша дружина Игорєви ώтроци СвЪньльжи изодЪлиса суть ώружьемъ и порты • а мы нази (того ж року воїни сказали Ігореві: «Воїни Свенельда спорядились і зброєю іодягом, а ми голі») (ЛЛ, 1377, 54), В цьому реченні форма перфекта означає, що Свенельдові воїни в результаті дії в минулому (изодЬлиса суть) тепер споряджені, забезпечені зброєю і одягом. У другій частині прямої мови «а ми нази» іменний присудок виступає у подібному значенні, він ніби підкреслює значення перфекта в попередній частині: [вони] … изодЪлисасуть… а ми нази.

Отже, перфект не є власне минулим часом, в ньому поєднуються значення минулого і теперішнього часу. Таке значення перфекта мотивується самою його структурою.

Перфект становить собою сполуку активного нечленного дієприкметника минулого часу на -лъ, -ло, -ла і дієслова быти в особових формах теперішнього часу. Дієприкметник, утворений від основи інфінітива відмінюваного дієслова, передавав реальне його значення, вказуючи при цьому на дію минулу, а дієслово быти виконувало граматичну функцію, вказувало на особу і виражало відношення дії до моменту повідомлення про неї.

У реченні допоміжне дієслово могло вживатись і перед дієприкметником і після нього: нє вЪдалъ ієсмь ώжє ієсть холопъ (РП, І, 282, III,99); Рано ієста начала Половецкую землю мєчи цвЬлити (Сл., XII).

Плюсквамперфект(від лат. рlusguamperfectum— передминулий) — це також аналітична форма, що виражала минулу дію, яка відбувалася раніш іншої минулої дії.

Плюсквамперфект вживався для вираження „передминулого” часу, чому його нерідко називають передминулим або давноминулим часом. Плюсквамперфект частіше вживався в підрядних реченнях, хоч нерідко і в головних.

Одне з найбільш типологічних розповсюджених значеньплюсквамперфекта – застосування в гіпотетичних конструкціях зі значенням „ірреальноїумови”.

Утворюється плюсквамперфект, як і перфект, від дієприкметника на –лъ, -ло, -ла і допоміжного дієслова быти в особових формах імперфекта, які пізніше замінилися формами перфекта.

Зрідка в ролі допоміжного дієслова давнього плюсквамперфекта використовувалися форми так званого аористичного імперфекта бЪхъ, бЪ, і т. ін.: привєдє моужа юного ієго же бЪ послалъ (Виг. зб., XII, 326); бЪ бо Рогъволодъ прішелъ изаморю. (ЛЛ, 1377, 76).

У зв'язку з ранньою втратою на східнослов'янському грунті форм імперфекта допоміжне дієслово-імперфект замінилося формами перфекта. Отже, друга, новіша форма плюсквамперфекта відбиває лише формальні зміни, значення ж цієї форми залишилося тим самим.

У формі плюсквамперфекта дієприкметник, змінюючись лише за родами і числами, був носієм реального значення дієслова, а допоміжне дієслово виступало показником особи і часу.

У давньоруській мові помітні вже були ті перетворення в системі минулих часів, які згодом викликали докорінні зміни в цій системі.

Становлення і розвиток нової видової категорії на початку історичного періоду зумовили зміну в тих відношеннях, які встановилися були між видом і часом у спільнослов'янській мові. Так, аорист у давньоруській мові помітно посилив зв'язки з основами доконаного виду (поидє, съгна, вълЬзоша), а імперфект — з основами недоконаного виду (живюху, приношаху, даюху). Обидві форми продовжували існувати в живій мові східних слов'ян, доки не склалися остаточно норми видової кореляції за допомогою префіксів.

Сформування чіткого протиставлення видів за допомогою префіксів закономірно приводило до послаблення в першу чергу аориста й імперфекта, вираження видових значень часовими формами втрачало будь-яке значення, оскільки ці значення одержали можливість більш, простого й універсального вираження за допомогою доконаного/не-доконаного виду.

Таким чином, розвиток нової категорії виду значною мірою зумовив руйнування давньої розгалуженої системи минулого часу: замість чотирьох давньоруських форм встановилася, по суті, одна загальна форма (сучасна форма давноминулого часу рідковживана і має другорядне, допоміжне значення).

Формою, яка була здатна виражати загальні значення минулої дії імогла вільно утворюватись як від основ доконаного, так і недоконаного виду, виявився перфект, саме він витіснив інші форми (аорист і імперфект) і став родоначальником форми минулого часу у східнослов'янських мовах.

Фактичні дані давньоруських пам'яток свідчать, що занепад старих форм минулого часу починається з імперфекта. Імперфект вийшов — з ужитку, очевидно, ще в давньоруській мові (кін. XII— поч. XIIIст.). Це підтверджується тим, що в пам'ятках ділового жанру XIIIст., (Руська Правда, 1282 р., грамоти) форми імперфекта відсутні. В сучасних східнослов'янських мовах будь-яких залишків імперфекта немає.

В українських грамотах XIV—XVст. форм імперфекті немає. Лише в пам'ятках церковно-релігійного змісту, а також у книжній українській мові XVI—XVIIст. їх можна знайти, але це вже не факти розмовної мови, а стилізація під церковнослов'янську мову.

Після зникнення імперфекта аорист також не міг надовго затриматись у мові, він виходить з ужитку незабаром після імперфекта. Функціональна взаємозалежність аориста й імперфекта в умовах руйнування старої системи часів пояснюється тим, що в давньоруській мові пізнішої доби (XII—XIIIст.) нова категорія доконаного/недоконаного виду утверджувалась і охоплювала всю систему дієслівних форм, між імперфектом і аористом також встановилися видові співвідношення нового типу: вони, по суті, об'єдналися в корелятивну пару не в часовому значенні, а за ознакою виду, як недоконаний (імперфект)/ доконаний (аорист). Але відомо, що видові значення розрізняються не особовими формами, а за допомогою інших засобів (переважно префіксів), тому можна припустити, що послаблення первісних значень аориста й імперфекта в першу чергу позначилося на їх особових закінченнях. В окремих особових формах вони уподібнювались, наприклад, флексії аориста витіснили імперфектні у 2-й ос. множини (хва-лЊшєтє → хвалЊстє), у 2-й і 3-й двоїни (хвалюшєта → хвалюста), а в пам'ятках XIIIст. знаходимо випадки змішування особових закінчень аориста й імперфекта, наприклад: птица нєбєсныю позобаше (Є. Новг., 1215, 87 зв.); придоша й позобашє (Є. Новг., XIII, / зв.); повєлЪшє весь Новгородъ (Гр., 1372) — у всіх прикладах -ше замість -ша.

Таким чином, зникнення одного члена видової корелятивної пари (імперфекта) привело до руйнування самої пари і до занепаду другого її члена, тобто аориста.

Те, що аорист ще на якийсь час затримався у мові східних слов'ян, пояснюється тим, що він за своїми значеннями і функціями був більш гнучкою формою порівняно з імперфектом і міг своєю основою виражати й нові видові значення. Пам'ятки давньоруської мови свідчать, що аорист міг утворюватися від дієслівних основ як доконаного, так і недоконаного виду, наприклад: повєлЪ ώбьічьноє сътворити славословиіє (Виг. зб., 227); миръ жє й вєсЬлшіє сими дарова (Виг. зб., 151)лєтЪ под ним конь (ЛІ, під 1154 р.); Бужанє… сЪдоша по Бугу (ЛЛ, 1377, 11).

В українських грамотах XIV—XVст. аорист зустрічається дуже рідко: прідє прєд нами… наш вЬрніи пан братул (Рус., гр., 1462, 115); рєкоша, възъпиша(Рус,, гр., 1443, 96), приложихомъ(Рус., гр., 1429, 85) і кілька інших випадків.

Українська мова здавна не знала аориста. Сліди його збереглися лише у частці умовного способу би.

Після втрати імперфекта й аориста основним засобом вираження минулого часу став перфект.

Зміни в значенні і функціях перфекта супроводжувались і формальними змінами, внаслідок яких з аналітичної форми він перетворився на просту, втративши допоміжне дієслово.

Занепад особових форм допоміжного дієслова у складі перфекта починається досить рано, перші приклади цього явища зустрічаються в пам'ятках XIст., наприклад, у Написі на Тмутороканському камені (1068 р.) читаємо; ГлЬбъ кнлзь мЪрилъ морє по лєду. Спочатку допоміжне дієслово опускається в 3-й особі. Це пояснюється тим, що в давньоруській мові особові займенники 1-ї та 2-ї особи в ролі підмета при дієслові-присудку вживалися рідко, а тому на діючу особу в таких реченнях, де підмет мав бути вираженим особовим займенником, вказувала дієслівна флексія. У перфекті ж роль флексії виконувало допоміжне дієслово. Саме воно і вказувало на діючу особу, компенсуючи відсутність граматичного суб'єкта (підмета — займенника). Речення такого типу у давньоруській мові були досить поширені, наприклад; попьралъІ€си всю силы мою. (Виг, зб., 83)', ловилъ і€смь собЪ всψкъ звЬрЬ (Повч. №он.); въскрмили і€сми собЬ князь (ЛЛ, 1377,276); раноієста начала половецкую землю меча ц-Ьлити (Сл., XII).

Коли в ролі присудка виступає 3-тя ос. дієслова, вона, як правило, вживається з підметом-іменником, який сам називає суб'єкт дії і за своєю функцією дорівнює займенникові онъ, оно, она, тобто присудок завжди координується з таким підметом у формі 3-ї особи. За таких умов допоміжне дієслово і€сть, суть не виконує синтаксичної функції і тому опускається. Згодом допоміжне дієслово почали втрачати й інші особові форми. Цьому, зокрема, сприяли зміни, які відбулися у дієслові бьіти: на місці особових фори і€смь, Ієси і т. ін. виникла одна для всіх осіб і чисел—є (єсть). В той же час у структурі відповідних речень відбувається ніби протилежний, але насправді закономірний і єдиний процес: в ролі підмета почали ширше вживатись особові займенники, які безпосередньо вказували на особу — виконавця дії, і тому потреба в допоміжних дієсловах у формі минулого часу відпала остаточно: замість предикативної одиниці типу Ієсмь привєлъ, І€си привела вживається підмет і присудок — я привєлъ, ты привєлъ.

Таким чином, із старого перфекта залишається один дієприкметник, який прийняв на себе функції дієслівної форми. Сучасні дієслова минулого часу змінюються за родами і числами і не мають особових закінчень саме тому, що походять з колишніх дієприкметників, які немалу категорії особи.

Перетворення перфекта з аналітичної форми на просту відбувалосяпоступово протягом тривалого часу. Пропуск допоміжного дієслова не тільки в 3-й ос., а і в 1-й та 2-й зрідка засвідчується пам'ятками давньоруської мови у реченнях з вираженим підметом-займенником:

Язъ далъ рукою своією (Мст. гр., 1130); азЬ мъстила(ЛЛ, 1377, 58); не юзъ ієго слЪпилъ(= осліпив) (Там же, 233) та ін.

В українських грамотах прості форми минулого часу (з колишнього перфекта) зустрічаються часто, але переважно в 3-й особі, форми ж 1-ї та 2-ї осіб частіше виступають з допоміжним дієсловом: єсмьі вчинили (П, гр., 1390, 104); далъ єсмь (Гр., 1392, 109); уписалъ єсми (Гр.,. 1398, 134); повернули, єсмо (Гр., 1398, 138); послали єсте (Гр., 1393,. 112); приняли суть (Гр., 1400, 148); без допоміжного дієслова — велЬли (Гр., 1399, 140); … продалъ(Гр., 1400, 144); то мьі вчинили (Гр., 1386—1418, 72)..

Залишки форм перфекта збереглися в деяких сучасних західноукраїнських говорах: ходивем, ходивесь, ходилам, ходилась, ходилисьмо, ходилисьте. У цих діалектизмах відбулося злиття двох компонентів старої складеної форми (ходив єсм → ходивем, ходили єсьмо→ ходи- лисьмо).

Плюсквамперфект у давньоруській мові мав дві паралельні форми. Більш давня (типу ходилъ бюхъ) почала виходити з ужитку ще в давньоруській мові, хоч у пам'ятках XI—XIIст. вона була звичайною формою, але з часом, десь з XIIIст., її витіснила новіша, в якій допоміжне дієслово быти мало форму перфекта. Новіша форма плюсквамперфекта вживалася і в давньоруських і в староукраїнських пам'ятках: шелъ!€си бьілъ па стрыю, своієго (ЛЛ, 1377, 382); хрєстЬ Ієстє бьіли, цЪловали (Там же, 349); продали бьіли І€смо (Рус., гр., 1489, 45); тогда ієсмъ послалъ бьілъ там Асана (П., гр., 1393, 112).

У плюсквамперфекті, як і у перфекті, поступово втрачалися особові форми допоміжного дієслова (ієсмь, І€си та ін.). Ця зміна фіксується вже давньоруськими пам'ятками: хвалю ба … не лЪнива ма бьілъ створилъ(Повч. Мон. вЛЛ, 1377, 252) бьілъ уставилъ (РП, 1282, III, 93).

У грамотах XIV—XVст. таких форм зустрічається більше: бьіли нам позьічили (Р.,гр., 1411, 76—77); придалъ бьілъ (Гр., 1386,5-/); бьілъ, придалъ млинъ (Гр., 1375, 20). Багато таких форм давноминулого часу зустрічається в українських пам'ятках XVI—XVIIст.

Сучасні українські форми давноминулого часу є прямим продовженням давньоруської форми плюсквамперфекта: (я) ходив був < (я) ходилъ бьілъ І€смь.

Висновки

Отже, у давньоруській мові вживалися успадковані з спільнослов”янської мови чотири форми дієслів для вираження минулого часу: дві форми були простими (аорист, імперфект) і дві складними (перфект, плюсквамперфект). В першому розділі дипломної роботи ми розглянули історію давноминулого часу на тлі інших видів вираження минулості.

ІІ Форми минулого часу в різні історичні періоди розвитку української мови 2. 1. Вираженняминулої дії в староукраїнській мові.

У мові XIV—XVст. панівною формою вираження минулої дії стає дієслово на -лъ. Пам'ятки цього часу зовсім не фіксують форм колишнього імперфекта. Його заступають форми на -лъ, утворені від дієслів недоконаного виду, напр.: а придалъ ієсмь іємоу ώзєра рьібнаψ за днЪстромъ кудьі мои нєводи ходили (Р., 1349, 3), а про то та пани хώнька й своіємь затємь (…) оуздала ієсть тоть мунастырь калєниковь. иванови губцЬ (…) со всЬми оужитки. юко из вЬка вЪчного слушало к тому мунастырєви(1378, 26) і под.

Форми аориста трапляються ще досить часто, але переважають у текстах молдавських грамот і в документах, що вийшли із стін монастирів. Отже, для XIV—XVст. їх можна із значною ймовірністю вважати традиційними. Пор. приклади: И дадо(х) монастиру (Рус., 1422, 76), и заплати(х). азь г(сд)во. ми. уси тоти вишє писанїи пинЪзи(1488, 127), й размьісли(х) на своє(м) ср(д)ци (Р., 1446, 154), й оучАстїє да има(т) съ тЬми єжє възъпишана ха спса нашєго(Рус., 1411, 75), (ώжє прїидоша прд(д) нам(и) (…) ива(н) снь васко(в) ώ(т) хородни(к) (1474,122), ажє балица воєвода, драгь мещерь. Съзидашє црковь(1404, 134).

У переважній більшості випадків на місці колишніх аористних форм виступав минулий час на -лъ: й били єсмо вь дому при(с)тыА. йпоклонили са єсмы пр(с)тому ώбразоу єд (Р., 1446, 154,), а писали Єсмо г(с)дрю Своєму на пама(т) (1458, 167), што ієси милостивыи королю- казалъ пописати, о'вєсъ вшитокъ. што ієсмьі выбрали на зємланохъ, й мы то вчинили твою казнь, пописали ієсм вшитко, што же ксмьі вибрали ис пєрємьішльскот, волости (1386—1418, 34) і под.

Оскільки часові форми на -лъу XIV—XVст. практично вже не протиставлялися імперфектові й аористові, їх лише умовно можна називати перфектом. Для вираження власне перфектного значення українська мова вже й на той час потребувала додаткових засобів (співвідносності з теперішнім часом, спеціальних прислівників ічасток і под.): слюбуємъ й слюбили єсми. й даємъ й дали єсми. Сє (с)

ли(ст)на(ш) (Рус., 1456, 104), дає(м). и дали єсмо. єму сєло (Р., 1424, 99), а сє ю панъмихайло, ивановичь. заставилъ своє сєло, чєрепинє (1386, 31) і под. Перфектні форми, як і взагалі всі форми минулого часу на -лъ, виступають переважно в сполученні з допоміжним дієсловом быти, проте можуть уживатися й самостійно, напр.:

приняли суть мене собЪ слугою(П., 1400, 148), Се юзъ кндзь великій Анофрей положилъ єсми сїе єуангельє оу нашемъ монастыри(П., 1399, 139), дали єсмо єму сєло пєрєросль (М., 1378, 34), Данило дажбогови(ч). задерЬвецкии зЬмлднинь нашеи зЬмли. роуское. послужилъ намь йоуказалт прЪд нами свою вЬрноую службу (П., 1394, 123), И мы рє(к)ли с паныс тыми. хто бы(л) оу тс(т) ча(с) с нами (М., 1484, 39), Й вьі св—Ь(т)ко(в) не поставили подобньі(х) (39).

У XVI— першій половині XVIIIст. у пам'ятках давньоукраїнської мови продовжують вживатися за традицією форми аориста: бЬхь (АЗР, 1595, IV, 122), благоволихъ (ПЄ, 1556—1561, 27 зв.), написа(В., к. XVI, 152), рече (17), рєчє (ПЄ, 1556—1561, 27 зв.), процвЬтЬ (АЗР, 1595, IV, 121), гла (ПЄ, 1556—1561, 27 зв.), поидоша (24), оувидЬша (29). У XVIст. форма оариста вживається в основному в конфесіональній літературі, зокрема в «Пересопницькому євангелії», де в перекладі збереглося багато особливостей — серед них іграматичних — церковнослов'янського оригіналу. У мові ділової літератури форми аориста практично не виступають.

Форми імперфекта відсутні в мові українських грамот, але під впливом церковнослов'янської традиції потрапляють в давньоукраїнську літературну мову. Зокрема, в XVIст. вони зрідка вживаються в творах І. Вишенського, причому їх особові форми сплутуються. Звичайно, в народній мові XIV—XVIст. форм аориста й імперфекта не було. З форм імперфекта засвідчені лише 3-я ос. одн. і мн.

2.2. Форми давноминулого часу в сучасній українській літературній мові і в говорах.

Значення давноминулого часу (вірніше, передминулого) виникає при порівнянні часового перебігу двох дій у минулому.

Давні праслов'янські форми плюсквамперфекта утворювалися шляхом поєднання дієприкметника на -лъз формами аориста та імперфекта від дієслова быти: bease, priselъ, be,naselъі под. Ці ж форми плюсквамперфекта вживалися і в давньоруських пам'ятках, напр.:

й приде на холмъ идЪ бЪ Лариώнъ ископалЬ п(ч)ерку (ЛЛ, 156), преже бЪ чьрницею. гръкыни соущи й поюлъ ю бЪ юрополкъ брать володимирь(Усп. зб., XII—XIII, 43), Блженыи же борисъ юко же сабЪворотилъ и сталъ бЬ на лътЬ шатьры. й рЪша кь немоу дроужина(46), аще мабЪсте прелстили в печерЪ первоє (ЛЛ, 196), бЪбо Стополкь с Володимеро(м) рАдъ имЬлЬ (275), ни оть коієго же плътоюдьца ни бЬаше почьрнЬло. юко же обьічаи имоуть телеса мьртвьіхь (Усп. зб., XII—XIII, 55), на патоє лЬ(т) поману конь. ώ(т) негобахуть рекли во(л)сви оумрти. и (ЛЛ, 38), и нача плакати са кора са самь дЪль ради, юже сътворилъ баааше (СП, XI—XII, 74) і под.

У давноминулому часі з допоміжним дієсловом у формі імперфекта нерідко виступають давньоруські стягнені форми: въ то же времю бюше пришелъ борисъ издростова (Усп. зб., XII—XIII, 43), ώгородилось баше сл(н)це. в три дугы(ЛЛ, 276), бъша бо юбЬщалиса дань дати ієму Новоторжьци (386).

У давньоруській мові зароджується нова форма давноминулого часу, утворювана поєднанням дієслова на -лъ з формою перфекта від допоміжного дієслова бьіти: се оуже прелстил ма ієси бьілъ дьюволе. сЪдаша на ієдино(м) мЬстЬ. а оуже не има(м) са затворити в печерЬ(ЛЛ, 195).

Староукраїнські пам'ятки (очевидно, у зв'язку з втратою імперфекта і значним скороченням аористних форм) давнього плюсквамперфекта уже не засвідчують. Натомість форми нового давноминулого, відомі із давньоруських пам'яток, використовуються в них досить широко: продали бьіли єсмо ко(р)чмьі вруцъкиє (Рус., 1489, 45), а староє Ставищє вєлики бьіли єсмо заставити, пану данку мукосівичю. а потомь вєлили єсмо заставити пану ивану мушати (Р., 1445, 150) і под.

В українській мові XIV—XVст. форми давноминулого часу могли вживатися і без допоміжного дієслова бытив особових формах

теперішнього часу,

напр.: ажє, єсмы. долъжни ώдину тысачю. рублєвъ, фрязьско(г) сєрєбра прїютєлю нашєму алєксандру воєво(д) господарю зємли молдавьскои что бьіли на(м) позьічили. прєдковеє и(х)(Р-, 1411, 76), й вєл-Ьл-ь бьіхь ма горла моєго избавити (1435, 132).

У XVI— першій половині XVIIст. давноминулий час без особових форм допоміжного дієслова стає панівним. Як і в попередній період, давноминулий час уживається переважно в одній із частин складнопідрядного речення, хоч ці форми можливі і в простих поширених реченнях: й рекль бьі(л) ги. кто'є(ст) то(т) которьи тєбє продаєть (ПЄ, 1556—1561, 441 зв.), алє оучитєли й фарисє(и), которьи (ж) были прйш(ь)ли ώ(т) ієр(с)лима, повєдали (141 зв.—142), й рєклъ оучєникώ(м) своимъ абы ємоу лодю изьєднал дла народа. и(ж) бы его нэ сти(с)кали бомного и(х) быль оуздоровиль (141), А пото(м), на завтрєє, м(с)ца того(ж), сє(н)тєбра, пятогона(д)ца(т) дня,поєхал-(єм) был до Топорища (АЖ, 1584, 100), которыє бьіли выєхали того збожья своєго брати(1583, 63) і под.

Форми давноминулого часу, утворені поєднанням форми на -л-основного і допоміжного дієслів, властиві також білоруській, польській, чеській, словацькій, болгарській, сербохорватській, македонській і лужицьким мовам.

У болгарській і сербохорватській мовах поряд з новим плюсквамперфектом, в якому допоміжне дієслово виступає в формі перфекта, збереглися ще давні форми плюсквамперфекта з допоміжним дієсловом в аористі та імперфекті (блг. бях правил, бил съм писал, с.-х. bijahcuvao, bjehcuvao, biosamcuvao). У верхньолужицькій мові плюсквамперфект відрізняється від перфекта тим, що в ньому допоміжне дієслово виступає в імперфекті (bechpil). У білоруських говірках Молодеченської і західної частини Вітебської областей до складу плюсквамперфекта, замість дієприкметника на -л-, може входити дієприслівник минулого часу на -уши: ужо сонца было зайшоушы.

2.3. Давноминулий час (плюсквамперфект) доконаного і недоконаного виду

Значення давноминулого (передминулого) часу виникає при порівнянні часового перебігу двох дій в минулому. Отже, значення давноминулого, як і теперішнього історичного, майбутньо — минулого та інших часових значень, є відносним. Проте на відміну від усіх інших відносних значень, давноминулий час має спеціальну форму вираження.

Давні (праслов”янські) форми плюсквамперфекта утворювалися шляхом поєднання дієприкметника на –л — з формами аориста та імперфекта від дієслова быти: бєаше, пришєлъ, бЪ оумиралъ, бєаху пришли і под. Давноминулий чкас, утворений у цей спосіб, уживається в пам”ятках, написаних старослов”янською мовою: баше пришелъ, бЪ оумиралъ і под.

Староукраїнські пам”ятки (очевидно, у зв”язку з втратою імперфекта і значним скороченням аорист них форм) давнього плюсквамперфекта уже не засвідчують. Натомість у них досить широко вживаються відомі ще із староруського періоду форми нового давноминулого, що складаються з дієприкметника на — л – від основного дієслова і перфекта від допоміжного дієслова: пришелъ былъ єсмь.

Напр.: дали были єсмоко(р)чмы вруцъкиє (Укр. гр., 17); а староє Ставищє вєлили были єсмо заставити. пану данку мукосЪвичю. а потомъ вєлили є(14)смо заставити пану ивану мушати (Роз., 81) і под.

Форми давноминулого часу в українській мові ХІУ – ХУ ст. могли уживатися і без допоміжного дієслова быти в особових формах теперішнього часу,

напр.: ажє, єсмы, долъжни ώдину тысачю. рублєвъ. фрязьско сєрєбра прї(3)іатєлю нашому алєксандру воєвод господарю зємли молдавьской что были нам позычи(4)ли. прєдковє. их (Роз., 42); и вєлЪлъ былъ ма горла могозбавити (Роз., 72) і інше.

У ХУІ – першій половині ХУІІ ст. і далі давноминулий час стає панівним. На відміну від попереднього періоду, давноминулий час уживається тепер переважно в одній із частин складнопідрядного речення, хоч ці форми можливі і в простих поширених реченнях, напр..:

и рєкль бы(л) ги. кто є(ст.) то(т) которыи тєбє продаєть (ПЄ, 441); алє оучитєли и фарисє(и), которыи (ж) были пришли ώ(т) )лима, повєдали. (ПЄ, 141 зв. – 142); и рєкль оучєникώ(м) своїм абы ємну лодю изьєднали для народа. и(ж) бы єго нє сти(с)кали бо много и(х) біль оуздоровиль (ПЄ, 141); А пото(м), на завтрєє, м(с)ца того (ж), сє(н)тєбра, пятогона(д)ца(т) дня, поєхал-є(м) былъ до Топорищъ (Ж., 61); которыє были выєхали того збожья свого брати (Ж., 28)і под.

Форми давноминулого часу, утворені поєднанням форми на – л – основного і допоміжного дієслів, властиві також білоруській, польській, чеській, словацькій, болгарській, сербо хорватській, македонській і лужицьким мовам.

В болгарській і сербохорватській мовах поряд з новим плюскамперфектом, в якому допоміжнє дієслово виступає в формі плюсквамперфекта, збереглися ще давні форми плюсквамперфекта з допоміжним дієсловом в аористі та імперфекті (болг. бях правил, бил съм писал, срб.-хрв. bijahcuvao, bjehcuvao, biosamcuvao).

У верхньолужицькій мові плюсквамперфект відрізняється від перфекта тим, що в ньому допоміжне дієслово виступає в імперфекті (bechpil). У білоруських говірках Молодечненської і західної частини Вітебської областей до складу плюсквамперфекта, замість дієприкметника на – л — , може входити дієприслівник минулого часу на — ушы: ужо сонца было зайшоушы.

Давноминулий час у сучасній українській мові утворюється переважно від дієслів доконаного виду і вказує на те, що означувані цими формами дії відбулися раніше від інших дій до моменту мовлення. Тому форми давноминулого часу передбачають наявність у реченні (або в ширшому контексті) інших дієслів у формі минулого часу.

Давноминулий час може вживатися в простих реченнях (тоді дієслова у формі минулого доконаного часу мають обов”язково виступити в наступних реченнях), у простих поширених реченнях з дієприслівниковим зворотом (причому дієприслівник виступає в формі минулого доконаного часу), у складнопідрядних реченнях з часовим підрядним і в складносурядних реченнях, з”єднаних протиставними сполучниками.

Форми давноминулого часу, вжиті у складному реченні з часовим підрядним, передають нетривалу, тимчасову дію, що виконувалася перед основною дією, вираженою дієсловом у формі минулого часу доконаного виду, напр.:

… Коли в Києві організувалась була Академія художеств, мрія мого життя, я вступив і до Академії (Довженко, 1, 17);

І вже був рушив услід за прапорщиком та грузином, як раптом хтось шарпнув його за рукав (Головко, 2, 530).

Аналогічне значення мають форми давноминулого часу і в простих поширених реченнях з дієприслівниковим зворотом, напр.:

Галат, перекосивши ворожу кінноту, що полізла була на його машини за лаврами, ловив тепер під кулями коней і поповняв ними недостачу в тачанках (Яновський, 1, 164).

Форми давноминулого часу, вжиті у складносурядному реченні з протиставними сполучниками (або єднальними у значенні протиставних), виражають дії, що тривали певний час, але були перервані іншими діями, вираженими дієсловами у формі минулого доконаного часу або предикативними прислівниками, напр.:

Трохи була не втопилась, Та жаль було кинуть Близняточок (Шевченко, 1, 367); Був із цим звернувся до повіткому, а там тільки рукою махнули (Стельмах, 2, 16); У гірських переходах він був помітно схуд, а тепер знову ввійшов у норму, навіть ніби ще більше роздався в плечах (Гончар, 3, 315); Був і подався постаттю, а не зрушив – міцно за полу тримав Юхим (Головко, 2, 344).

Давноминулий час може утворюватись також від дієслів недоконаного виду, але значно рідше, напр.:

Я пам”ятаю, відкривався тоді ще географічний інститут. Я й туди хотів був вступити, та перешкодили якісь події (Довженко, 1, 17).

Форми давноминулого часу вживаються тепер переважно у мові художньо-белетристичних стилів. Мові наукового, публіцистичного, ділового та інших стилів форми давноминулого часу не властиві, остільки значення, яке ними передається, може бути виражене формами минулого часу у поєднанні з відповідними прислівниками. Проте інколи їх все ж можна зустріти і в науковій та публіцистичній мові, напр.:

Проф. В. Григорович ще в 1848 р. висловив був думку, що євангеліє і Псалтир, які знайшов Костянтин у Херсонесі 860 р., були писані глаголицею.

5.Часові форми в сучасній українській літературній мові і в говорах.

У сучасній українській мові вживаються форми теперішнього, майбутнього, минулого й давноминулого часів.

Форми минулого часу е рефлексом давнього перфекта. Вони вживаються в прямому значенні і виражають детерміновані дії, які відбулися в певний відрізок часу до моменту мовлення.

Якщо результат дії наявний тоді, коли про неї сповіщається, форми минулого доконаного передають одночасно і факт здійснення дії в минулому, і актуальність її результату в момент мовлення. Таке значення минулого доконаного часу можна назвати перфектним. Якщо форми минулого часу доконаного виду означають дії, що відбулися у будь-які проміжки часу до моменту мовлення, їх значення називають аористичним .

Зрідка форми минулого доконаного часу можуть мати недетерміноване значення, виражаючи постійні дії, напр.: Що з воза впало, те пропало (нар. прислів'я).

Форми минулого недоконаного вживаються в прямому значенні і виражають детерміновані дії, які відбувалися в певний часовий проміжок до моменту мовлення.

На відміну від минулого доконаного, форми минулого часу недоконаного виду в залежності від контексту виражають нерозчленовані або розчленовані, повторювані в процесі виконання тривалі дії; це значення, яке нерідко називають імперфектним, передається навіть тоді, коли ознака розчленованості чи тривалості не підкреслюється дієслівними префіксами і суфіксами.

Отже, незважаючи на те, що морфологічні засоби вираження аористичного, імперфектного і перфектного значень сучасна українська літературна мова втратила, значення ці залишаються, втілюючись у лексичний і синтаксичний мовний матеріал.

ІІІ Спостереження за вживанням форм давноминулого часу в розмовно-побутовому мовленні

Протягом непростої історії становлення української мови її дієслівна система зазнала найбільших змін. Зокрема, форми дійсного способу минулого часу докорінно перебудувалися, зазнавши і семантичних, і формальних змін, які потягли за собою зміни морфологічного плану. Якщо найдавніші писемні пам'ятки фіксують чотири форми на вираження минулості, кожна з яких "мала своє окреме значення і виражала різноманітні відтінки минулої дії та способи її проходження" (1; 257), то сучасна українська мова має одну основну форму минулого часу, яка сягає колишньої форми перфекта і завдяки розрізненню доконаного і недоконаного виду витіснила всі старовинні форми минулого часу.

Правда, характерною морфологічною ознакою сучасної української мови слугує збереження так званого давноминулого чи передминулого часу, витоки якого треба шукати в старому плюсквамперфекті.

Ще й зараз в українському мовознавстві не утвердилася єдина думка щодо місця давноминулого часу в системі часових форм дієслова. Так, В.М. Русанівський вважає, що для дієслова української мови в дійсному способі характерні чотири часові форми:

теперішнього,
минулого,
давноминулого
майбутнього часу (7; 243).

Це твердження наводиться і в академічному виданні "Сучасної української літературної мови" (9; 368), у деяких підручниках для студентів (8; 277). Хоч більшість дослідників вважають, що-давноминулий час — це тільки одна з форм минулого часу (І,с.292; 3, с.423; 4, с.40-45), яка вирізняється певною мірою і значенням (передає дію, віднесену у далеке минуле, чи минулу дію, перервану іншою минулою дією), і структурою (це аналітична форма,, яка складається з допоміжного дієслова-носія з граматичним значенням БУТИ у формі минулого часу БУВ(-А, -О, -И) та основного дієслова, що виступає носієм лексичного значення, у формі минулого часу). На особливе місце в системі часових дієслівних форм колишнього плюсквамперфекта вказують послідовно всі дослідники його історії. Так, наприклад, С.П. Бевзенко стверджує: "Щодо плюсквамперфекта, то своїм значенням він протиставлявся всім іншим формам минулого часу і вживався для вираження минулої дії, яка передувала іншій дії, що також відбувалася в минулому"(1, с.257).

Серед усіх форм минулого часу, які існували в протоукраїнських говорах та українській мові старокиївського періоду, плюсквамперфект виділявся особливостями свого функціонування: якщо аорист та імперфект були характерними тільки для розповіді, перфект — лише для розмови, то плюсквамперфект зустрічався і в розмові, і в розповіді (5, с.288). І це ще й за умови, що форма на вираження давноминулого часу була через своє значення найменш частотною порівняно з іншими формами минулого часу.

У сучасному українському мовознавстві послідовно вказується на стилістично обмежене використання дієслів у формі давноминулого часу. Як правило, сфера його функціонування обмежується розмовним і художнім стилями української літературної мови (до того ж констатується рідкісність цього вживання) (1, с.322; 8, с.279; 6, с.173). Переважно сферою художньо-белетристичного стилю обмежує функціонування давноминулого часу В.М.Русанівський (9, с. 378). Хоч, разом з тим, дослідження останніх років дещо пом'якшують категоричність попередніх тверджень: "У сучасній українській літературно кодифікованій практиці все ширшим постає діапазон вжитку форм давноминулого часу, які засвідчені в різних жанрах розмовно-побутового, художньо-белетристичного і публіцистичного стилів, що, безперечно, підтверджує "відродження" повноправного функціонування цих форм із щонайширшим спектром первинних і вторинних спеціалізацій (4, с.45).

На наше глибоке переконання, проблема функціонування форм давноминулого часу повинна вивчатися на прикладі текстів різних стилів, але, в першу чергу, треба вивчити активність їх уживання в усному мовленні. Зумовлено це тим, що:

по-перше, в усній діалектній практиці вживання форм давноминулого часу постає характерним на всій території України (2, с. 141);
по-друге, попри всі досягнення української стилістики, розмовно-побутовий стиль виявляється чи не найменше вивченим.

Кодифіковане побутове мовлення формується передусім вукраїномовній родині, де рідка літературна мова слугує природним засобом спілкування. Тут намагаються викоріняти діалектизми, позбавитися просторічних форм, сформувати потребу правильно говорити. Оскільки про форму давноминулого часу в довідниках з проблем культури мовлення практично нічого не мовиться, у шкільних граматиках і не згадується, то у грамотного мовця виникає "відчуття" її зайвості, непотрібності. З'являється потреба виправити того, хто вживає форми давноминулого часу. Об'єктом нашого спостереження стало мовлення україномовних підлітків, молодих людей, які постійно спілкуються українською мовою, здобуваютьосвіту в україномовних навчальних закладах, намагаються вдосконалювати рівень культури власного мовлення.

Практика показує — форми давноминулого часу слугують живим фактом розмовного стилю сучасної української літературної мови. Можна говорити про два їх різновиди:

власне давноминулий час, що передає дію, віднесену у далеке минуле, яка може бути і моментальною, і тривалою;
передминулий час, який передає минулу дію, що переривається , заступається іншою минулою.

Як правило, перші з них не супроводжуються іншими дієсловами у формі минулого часу:

Я був з ліани перестрибнув аж у самий низ.; -Чого ти. не їси сир?

— Я вчора був багато з'їв.

Значення передминулого часу встановлюється через наявність у реченні (чи в сусідніх синтаксичних конструкціях) інших дієслів у формі минулого часу, які передають дії, що відбувалися пізніше за дію, названу колишнім плюсквамперфектом:

Ми оце приїхали були у Київ і дві години ждали, причому стоячи;

Він був женився у Іванівці, і він там жив, а потім переїхав у Бірки.

Дія, названа дієсловом у формі передминулого часу, може стосуватися однієї особи, а дія, названа дієсловом у формі простого минулого — іншої:

Нам були дали простирадла, полотенця, а ми застелили полиці.;

Його баба була залишила дома, а тут ми прийшли; Я був здав 17 гривень, а вони купляли.

Зафіксовано одиничні випадки вживання в межах одного речення двох форм давноминулого часу :

— Чому ти не купив булку?

— Я був купив,коли ключі був забув.

В усному мовленні переважають форми давноминулого часу доконаного виду. Можливо, пов'язано це з тим, що доконаність — ознака повністю реалізованої, обмеженої граничним виявом, цілісної процесуальної дії. А дієслова давноминулого часу передають найчастіше саме таку дію. Особливо часто використовуються форми давноминулого доконаного під час передачі моментальної дії

Трапляються в побутовому мовленні і форми давноминулого недоконаного ні ти робив? — Був ходив з Юлею у бібліотеку,

Для них, як і для дієслів минулого часу, прикметна така передача дії, яка позбавлена значення цілісності та ще й у часовому плані віднесена в далеке (з погляду мовця) минуле.

Цікавою особливістю речень з формами давноминулого часу виступає наявність обставин часу, які конкретизують час, коли відбувалася дія. Виражаються вони групою слів з опорною часовою семою на зразок вчора, давно, отоді, зранку под.:

Вчора була поїхала у БАК, не взяли документи, бо не так оформлені. Отоді і він був написав про тебе, а що ж було робить…

Для усного мовлення прикметна незакріпленість допоміжного дієслова БУТИ відносно дієслова у формі минулого часу: воно може стояти як у пре-, так і в постпозиції до нього, може дистанціюватися від нього:

— Чи не хворів хто? — В одного було горло поболювало. — Чого не дзвонив? — Був привик; Тоді давай шукати, хто їхав був на Одесу, знайшли.

Для розмовного стилю більш властивий діалогічний різновид мовлення. З цим пов'язано вживання ситуативних неповних речень, що певним чином обумовлює специфіку вживання форм передминулого часу. Часто дієслово на позначення давноминулої дії вживається в репліці-відповіді, а дієслово минулого часу — у репліці-питанні, не повторюючись у відповіді: — Коли ти прийшов додому? — Як був відніс у бібліотеку книги і купив молока; — Ти вчора бачив Тамару Петрівну? ~ Ні, ще тоді, як був відносив відомості у виконком.

Висновки:

Вживання форм давноминулого часу в усному мовленні українців постає незаперечним фактом, який чекає свого глибокого вивчення і кодифікації.

Додаток

Уривок з Галицько-Волинського літопису

Присла Юрьи Лвовичь посолъ свои. ко строеви своемоу князю Володимероу река емоу гне строю мои. Бъ вЭдаеть и ты како ти есмь слоужилъ со всею правдою. своею имЭл тЯ есмь аки ώца собЭ абы тобЭ сжалилосЯ. моее слоужбы. а нынЭ гне ώць моїприслалъко мнЭ. ώнимаеть оу мене городы. что ми былъ далъ. Белзъ и Червенъ и Холмъ. а велить ми бытии в ДорогычинЭ. и в МЭлницэ. а бью чело. Боу и тобэ строеви своемоу. даи ми гне Берестии то бы мь с полоу было. Володимеръ же рче послоу сыновче рци. не дамь. вэдаешь самэ. ώже не двою рэчью. ни пакъ ложь былъ. а Бь въдаеть и всЯ подънебесная. не могоу порушити рЯдоу. что есмь докончалъ с братомъ своимъ. Мьстиславомъ. далъ есмьемоу землю свою всю. и городы и грамоты есмь пописалъ. С тэми словы ώрЯди посла сновца. свого посем же посла Володимэръ. слоугоу свого. доброго вэрного именемь. Ратьшю ко братоу. своемоу Мьстиславоу. тако река молви(ть) брат моему. прислалъ рци ко мнэ сновэчь мои Юрьи просить оу мене Берестьа. азъ же емоу не далъ ни года ни села. а ты рчи не даваи ничего же. и вземь соломы в роукоу ώпостелЯ своее. ре хотЯ быхъ ти рці. братъ мои. тотъ вэхоть соломы далъ. того не даваи по моемъ животэ никомоу же. Рачьша же изнаиде Мстислава. во стожьцэ и сказа емоу річ братню. Мстислав же оудари челомь. противну словом. брата свого. река ты же ми брать. ты же ми ώць мои. Данило король. ижемЯ еси приалъ подъ свои роуцэ. а что ми велиш а радъ. господне тебе слоушаю. Рачьшю же ώдаривъ ώпусти и приэхавъ сказа все по рЯдоу Володимэроу. Присла же потом ко Володимероу Левъ. еппа свого Перемышлескаго. именемь Мемнона. слуги же его повэдаша емоу влка гне приэхалъ. ώнъ же ре которыи влка ώни же повэдаша. Перемышлескии эздить ώбрата ть ώ братать ώто Лва. Володимэръ же бэ разумэа древня и заднЯЯ на што приэхъ. посла по него ώн же воиде к немов. и поклонивсЯ емоу до землэ. река братъ ти сЯ кланяють. И велэ емоу сісти и нача посольство правити. Брат ти гне молвить. Стрыи твои Данило король, а мои ώць лежить в Холмэ оу стрэи Би. и сыновэ. его браа моа. и твоа Романъ и Варно. и всихъ кости тоуто лежать. а нынэ брате. Слышимъ твою немочь великою. Абы ты бра мои. не изгасилъ свэчэ надъ гробом. стръа свого и братьи своеи абы далъ городъ свои Берестии то бы твоа свища была. Володимэръ же бэ разоумэа притъчэ и темно слово и повэстивъ со еппмъ. много ώкнигъ. зане бы книжникъ великъ и филофъ. акого же не бы во всеи земли и ни понемь не боудеть. и рче еппоу. бра рци. Лве княже ци без оума мЯ твориш. ώже быхъ не разоумэлъ сеи хитростии. ци мала ть рци своа земля. ώже Берестьа хочеш. а самъ держа кнЯжениа три. Галичкое. Перемышльское. Бельзьское. да нэтоу ти сети ώсе пакъ мои рци ώць. А твои стрыи. Лежить во еппьи и оу стои Бци в Володимерэ а много ль есь над ним свэчь поставилъ. что есь далъ которыи городъ. абы то свіча была. ώже рци просилъ еси живымъ. а оуже пакъ мртвымъ просиши. не дам не рекоу города. но ни села не возмешь оу мене. розумэю твою хытрость. не дам.

Висновки

Дослідження місця і функції форм давноминулого часу в українській мові різних хронологічних зрізів та вивчення їх в українському мовознавстві дозволяє зробити такі попередні висновки.

Давноминулий час – одна із спеціальних форм вираження минулої дії, що характерно для праслов”янської мови. Звідти була успадкована всіма слов”янськими мовами. Зараз плюсквамперфект залишається у білоруській, польській, чеській, словацькій, болгарській, сербохорватській, македонській і лужицькій мовах.

Плюсквамперфект вживався для вираження „передминулого” часу, чому його нерідко називають передминулим, або давноминулим часом. Плюсквамперфект частіше вживався в підрядних реченнях, хоч нерідко і в головних.
Одне з найбільш типологічних розповсюджених значеньплюсквамперфекта – застосування в гіпотетичних конструкціях зі значенням „ірреальноїумови”.
Давноминулий час у сучасній українській мові утворюється переважно від дієслів доконаного виду і вказує на те, що означувані цими формами дії відбулися раніше від інших дій до моменту мовлення. Тому форми давноминулого часу передбачають наявність у реченні (або в ширшому контексті) інших дієслів у формі минулого часу.
У сучасному українському мовознавстві немає єдиної думки щодо місця плюсквамперфекта в системі часових форм. Частина мовознавців (Русанівський В.М.) – вважають їх рівноцінними до інших форм, а тому система часових форм має чотиричленну структуру: минулий, давноминулий, теперішній, майбутній. Більшість мовознавців (Жовтобрюх М.А., Безпалько О.П., Бойчук М.К.) відносять форми давноминулого часу до минулого і структура часових форм має тричленну структуру.
Давноминулий час – характерна риса розмовного стилю, особливо його діалектних різновидів. Досить часто трапляються такі форми в книжному стилі.

Використана література

Бевзенко С. Історична морфологія української мови. – Ужгород. – 1960. – с. 235-278
Бевзенко С.П. Відмінності української діалектної мови на морфологічному рівні. – В кн.: Українська діалектна морфологія. – К., 1969. – с. 129 — 134
Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А. Історична граматика української мови – К.: „Радянська школа”. — 1957. – с. 97 — 127
Безпалько О.П., Маштабей О.М., Шарпило Б.А. Збірник вправ з історичної граматики української мови. – К.: Радянська школа, 1958. – с. 96-97, 112-119
Білецький О.І. Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967. – 127-221
Булаховській Л.А. Вибрані праці в 5-ти т. Т.2. Українська мова. – К.: „Наукова думка”. — 1977. – с.44-65
Грамоти ХІУ ст. Пам”ятки української мови /Упоряд. Пещак М.М. – К.:Наукова думка, 1974. – с. 56-59
Жовтобрюх М. А. Історична граматика української мови. – К., 1980. – с. 201-234
Історія української мови. Морфологія. – К., 1978
Кобилянський Б.В. Лекції з історії української літературної мови. – К., 1965. – с.68-99
Крижанівська О. Історія української мови: Курс лекцій. – Кіровоград. – 2003. – 34-47
Крижанівська О. Спостереження за вживанням форм давньоминулого часу в розмовно-побутовому мовленні //Наукові записки. – 2001. – Вип. 3
Кузнецов П.С. Очерки по морфологии праславянского языка. – М., 1961. – с. 145-149
Курс історії української літературної мови. – т. І. – К., 1958. – с.36-51
Плющ П.П. Історія української літературної мови. – К.: „Вища школа”. – 1971. – с. 109-133
Русанівський В.М. Структура українського дієслова. – К.: Наукова думка. — 1971. – с. 78- 125
Cамійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови. Ч.1. К.: „Радянська школа”. — 1964. – с. 278-315
Словник української мови: В 11 — ти томах. – К.: Наукова думка. — 1970-1980
Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. – ч. І, 1959; ч. ІІ, 1961