Чорна металургія України, проблеми та перспективи її розвитку

Вступ.

1. Сучасний стан справ в металургії.

2. Невідкладні заходи з державної політики в чорній металургії України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В силу індустріально-аграрного характеру економіки України чорна металургія має особливе значення в народному господарстві держави, забезпечуючи понад 25% ВВП та біля 43% валютних надходжень. Протягом останніх 10-ти років, тобто з часу отримання державної незалежності, Україна набула статусу впливового фактора глобального ринку сталі, на яку припадає 4% світового виробництва та майже 9% світової торгівлі металопрокатом. За результатами 2001 р. гірничо-металургійний комплекс (ГМК) держави з об'ємами виробництва сталі 33,1 млн. т зберіг сьоме місце в рейтингу провідних світових виробників чорних металів.

Збереження потенціалу та працездатності галузі в кризові часи та здобуття зовнішніх ринків є безумовно досягненням вітчизняного ГМК. Однак ситуація в галузі має і негативну сторону. Впродовж останніх років експортна орієнтованість металургії, надмірно зростаючи, перейшла в ситуацію, коли ризики криз на зовнішніх ринках створюють загрозу дестабілізації ситуації в галузі в цілому. Експортні поставки українських металургів мають виражену сировинну спрямованість, тобто частка чавуну, феросплавів та напівфабрикатів у експорті є надмірно високою у порівнянні з середніми показниками світової торгівлі, а частка продукції високого переділу є, навпаки, малою. Найтривожнішою, однак, є зростаюча технічна відсталість вітчизняного ГМК і незадовільні темпи технічного переоснащення галузі.

1. Сучасний стан справ в металургії

Починаючи з середини 90-х років, чорна металургія одна з перших в народному господарстві України розпочала нарощувати виробництво. В першу чергу цьому сприяла зовнішньоекономічна діяльність українських виробників. З того часу динаміка виробництва продукції ГМК набула стійкої тенденції росту (рис. 1).

У 2000 р. було досягнуто рекордного за часів незалежності виробництва сирої сталі -31,4 млн. т (3,7% світового виробництва). За результатами 2001 р. цей показник був ще вищий — виробництво сирої сталі склало 33,1 млн. т або 4% від світового виробництва, що дозволило Україні зайняти провідне місце серед найбільших виробників сталі у світі (рис. 2).

На початок 2001 р. потужності по виробництву сирої сталі в Україні складали 43,8 млн. т на рік. Порівнюючи обсяги виробництва та наявні потужності за два останні роки, необхідно відмітити, що у 2001 р. завантаженість потужностей ГМК України зросла. Таким чином, за цим показником (72,2% у 2001 р. проти 69,5% у 2000 р.) Україна також наблизилась до провідних країн світу, хоча відставання і залишається все ще досить значним (рис. 3).

До позитивних рис розвитку чорної металургії України також слід віднести зайняття значної ніші українськими виробниками на світових ринках сталі (близько 8,9% від загального обсягу світової торгівлі металопродукцією у 2001 p., рис. 4), що і забезпечило, як уже зазначалось вище, достатньо високу частку металургії у валютному наповненні бюджету країни[5, c. 249-252].

Однак експортна орієнтація галузі водночас представляє собою і негативний аспект розвитку ГМК, що особливо проявляється в кризові часи, коли дається взнаки зменшення темпів розвитку економіки провідних країн світу, зниження попиту на сталеливарну продукцію, і, як наслідок, падіння цін на прокат чорних металів (рис. 5). За останні два роки ціни на тонколистовий прокат знизились на 30—40% (140—150 дол.), що призвело до значних збитків багатьох сталеливарних компаній світу. При цьому, враховуючи посилення конкуренції у боротьбі за ринки збуту і різке зростання застосування антидемпінгових санкцій та введення квот на поставку рентабельної продукції в першу чергу на найбільш привабливі з цінової точки зору ринки збуту (ЄС, США), перспективи не тільки зростання, а й збереження позицій української продукції на світових ринках залишаються під постійною загрозою. млн. т.

Незважаючи на високі темпи росту споживання металопрокату на внутрішньому ринку (+20% у 2001 р.) абсолютні показники (4,1 млн. т) все ще залишаються досить низькими порівняно з виробництвом (29 млн. т). За прогнозами «Укрпромзовнішекспертизил» на період до 2010 р. річне внутрішнє споживання готового прокату зросте до 10 млн. т, що становитиме 40% загального виробництва. Таким чином, експортна орієнтація ГМК України та відчутна залежність від кон'юнктури зовнішніх ринків в найближчому майбутньому буде ще зберігатись.

Серед інших негативних для розвитку галузі чинників слід назвати далеку від оптимальної структуру експорту металопрокату з України. На відміну від розвинених металургійних країн світу, в експорті яких переважає продукція з високим ступенем переробки, в експорті України склалися зворотні співвідношення. Так, середньосвітовий показник торгівлі готовим прокатом дорівнює приблизно 75% (рис. 6), а для розвинених металургійних країн (ЄС, Японія, Корея) він досягає 90—95%. Доля готового прокату в українському експорті останніх років тримається на рівні 50—55%, а решта — це сировинні матеріали (чавун, феросплави) та напівфабрикати (сляби, практично всі види заготовки) (рис. 6). Таким чином, доступ України до найбільш прибуткових сегментів ринку готового прокату залишається обмеженим, а за країною закріплюється роль постачальника сировини та продуктів низького ступеня переробки[8, c. 196-198].

Постачання сировини та напівфабрикатів основним конкурентам на світові ринки ще більше погіршує позиції України у світовому розподілі праці та призводить до подальшого скорочення ринків збуту готової продукції і значних втрат валютних коштів для ГМК. Проілюструємо цю тезу на прикладі українського експорту до країн Південно-Східної Азії. У 2001 р. в цей регіон з України було поставлено більше ніж 3 млн. т напівфабрикатів, з яких місцеві прокатні заводи виготовили 2,8—2,9 млн. т готового прокату, в основному сортового та фасонного. За той же час до регіону експортовано з України приблизно 150 тис. т готового прокату аналогічного сортаменту. Як бачимо, за допомогою українського металу в даному регіоні покрито потребу у майже 3 млн. т готового прокату, але ж тільки 5% від цього обсягу складає готова продукція, виготовлена в Україні. Постачаючи заготовку азіатським конкурентам, українські заводи ускладнюють просування на ринок своєї ж готової продукції. Важливим є економічний аспект справи. Різниця в ціні між заготовкою та готовим довгим прокатом на цьому ринку на умовах CIF складає приблизно 20—30 дол. США. Якби Україна змогла закрити вищезгадану потребу у 2,8—2,9 млн. т готовою продукцією, це б принесло експортерам додаткових 55—85 млн. дол.

Найбільш тривожним однак є технічне відставання галузі. Майже всі металургійні підприємства України відрізняються підвищеним рівнем затрат матеріальних, паливно-енергетичних, трудових та інших ресурсів у порівнянні з металургією розвинених країн. Коефіцієнт зносу основних фондів та обладнання часто сягає 50—60%. Частка мартенівського виробництва, яке в провідних країнах практично відсутнє, в Україні продовжує складати 48%, в той час як частка виплавки сталі за передовою технологією електроплавильного виробництва становить близько 5% (рис. 7а)[11, c. 263-265].

Суттєве відставання спостерігається і при впровадженні технології безперервного лиття сталі, з використанням якої в Україні виплавляється всього 16,3% сталі, в той час як цей показник в Росії становить майже 52%, США -94,4%, Японії — 96,9% (рис. 7б). Відповідно до рівня застосування сучасних технологій у виробництві сталі розподіляються показники втрат металу при виробництві 1 тонни готового прокату (рис. 8).

Технічне відставання впливає на якість продукції. Низька якість в свою чергу обумовлює низьку конкурентоздатність і, як наслідок, найнижчі у світі експортні ціни, за рахунок яких і може ще втриматись на ринках продукція українських виробників. Так, у порівнянні з експортними цінами країн ЄС на відповідну продукцію розрив становить 20—30%, а для листового прокату — 40—45%. Останнє є причиною застосування антидемпінгових санкцій проти української продукції, подальшого скорочення ринків збуту та втрати валютних коштів, вкрай необхідних для модернізації виробництва.

Очевидно, що переламати ситуацію та зупинити кризові явища в галузі здатні лише якісні зміни технологічного та структурного характеру, які, однак, загрозливо запізнюються і причини відсутності яких вимагають окремого аналізу та пояснення[4, c. 119-122].

2. Невідкладні заходи з державної політики в чорній металургії України

Економічний експеримент дозволив суттєво збільшити обсяг коштів, що направляються на технічне переозброєння (у 2000 р. це було біля 2,1 млрд. грн.). Таким чином, не можна заперечувати позитивні зміни, що відбулися після його впровадження. Виникає логічне питання — а що далі? На чому треба зосередити зусилля? До яких заходів повинна вдатися держава у відношенні до металургії?

Більша частина коштів для технічного переозброєння була спожита в галузі у 2000 р. на поточні ремонти. Зрозуміло, що цього недостатньо, тому що поточні ремонти можуть забезпечити тільки безпечні умови праці. Необхідна ж корінна реконструкція виробництва.

Питання, де ж взяти фінанси, є безумовно ключовим. Чи здатна сьогодні держава фінансувати галузь? Практика останніх років свідчить, що ні. Практика інших країн теж свідчить, що ні. Безумовно, держава не повинна стояти осторонь в питаннях фінансування галузі, але ж мова про бюджетні кошти може йти тільки тоді, коли справа торкається соціально значимих речей, таких, як створення нових робочих місць, вирішення екологічних проблем. Основним же джерелом фінансування галузі сьогодні бюджет навряд чи зможе стати, але він і не повинен ним ставати.

Реальними фінансовими джерелами можуть бути або власні кошти підприємств, або гроші від приватизації. І ось тут держава і повинна виконати свою роль. По-перше, досвід останніх років показав, що наявність чи відсутність коштів у підприємств напряму пов'язана з успіхом чи невдачею в проведенні експерименту. Буде експеримент успішним, будуть кошти. Тому однією з актуальних проблем сьогодення є вдосконалення економічного експерименту в ГМК з метою перенаправлення коштів на технічне переозброєння. Ось це є першим завданням для держави та її органів.

По-друге, вже мабуть всі зрозуміли, що в питанні приватизації підприємств давно треба змінити акцент від намагання отримати бюджетну виручку будь за що до спрямування приватизаційних грошей на рішення глобальних проблем самих підприємств. В контексті проблеми, що розглядається, це гроші на технічну реконструкцію.

Наступним важливим завданням державної політики є подолання кризи в управлінні та формування ефективного власника. Ця проблема має два аспекти. Перше, що необхідно зробити, це підвищити ефективність управління державною власністю шляхом:

— підвищення відповідальності керівників державних підприємств за результати роботи;

— відмова від практики передачі державної власності в приватне управління на період хоча б до 3 років.

Необхідно також запровадити дійові механізми співпраці держави з новими власниками підприємств, що може бути зроблено шляхом:

— заохочення інвестиційної діяльності, в т.ч. дотримання взятих інвестиційних зобов'язань;

— державного сприяння на зовнішніх ринках;

— регулювання діяльності природних монополій;

— екологічного та технологічного контролю, особливо під час технічної реконструкції, що має виключити введення застарілих технологій[2, c. 245-248].

Виключно важливим аспектом, а так завданням для держави, без якого технічне переозброєння навряд чи можливо, є налагодження співпраці в нових умовах між наукою та приватним капіталом. Це дасть змогу вирішити питання підвищення технологічного рівня, екологічної безпеки, ресурсо- та енергозбереження. Мабуть ніхто не заперечує від необхідності підтримки науки, але мало хто наважиться сказати, що тут ми маємо успіхи. У цьому питанні ми теж можемо звернутися до досвіду інших країн.

Для провідних компаній світу співпраця з науковими установами вже давно стала нормою. Якщо перейти до контактів промисловців та науковців саме в металургії, то теж знайдемо немало прикладів. Типовим явищем останнього періоду є намагання виробників сталі налагодити тісну співпрацю з академічними установами. Так, один з провідних виробників автомобільного листа у світі, канадська компанія Dofasco, не тільки має свої дослідницькі підрозділи, а також в значній мірі фінансує дослідження в університетах. На базі металургійного факультету університету провінції Британська Колумбія створено дослідницький центр, основним спонсором якого саме і є вищезгадана компанія. Зі свого боку центр займається питаннями підвищення рівня технологій та якості металопрокату компанії. Компанія закуповує для університету величезні лабораторні стенди та коштовне обладнання, а університет відповідає, наприклад, розробкою нових технологічних циклів прокату металевого листа з комп'ютерним контролем технологічних параметрів від стадії металургійної печі до стадії фінішної обробки. Ми ж повинні розуміти, що в даному випадку мова йде не про абстрактні речі, а про шляхи розвитку та стан справ у наших прямих конкурентів на світових ринках.

Один з найстаріших інститутів всесвітньо відомого товариства Макса Планка Інститут сталі в Дюссельдорфі ще в 1971 р. за ініціативою німецьких сталеливарних компаній був, так би мовити, роздержавлений та перетворений в акціонерне товариство. Тепер співвласниками інституту, який об'єднує 250 спеціалістів, виступає товариство Макса Планка, а також Спілка німецьких сталеливарних заводів (Verein Deutsher Eisenhuettenleute). Відтепер і фінансування, і тематика роботи інституту визначаються потребами металургів.

А що ми маємо в Україні? Система організації науки в Радянському Союзі була досить послідовною: фундаментальна наука була зосереджена в установах Академії наук, а прикладні дослідження проводилися в галузевих інститутах. Зараз стара система напівзруйнована, нова ж так і не створена. В результаті, залишки колишніх наукових колективів ще існують, але ефективність їх роботи відповідає рівню фінансування. Стати між новим власником та науковими колективами — це ще одне завдання для державних органів.

Реалізація актуальних дій з вищенаведених напрямків вимагає наявності відповідного інструментарію. В першу чергу інструментарій державної політики — це нормативно-правові акти, що розробляються і впроваджуються, відповідно, законодавчою та виконавчою гілками влади. Практика показує, що розробка таких актів, а тим більше їх впровадження, є непростим і тривалим процесом, здатним затягуватися на роки. Тому потрібно поважати і максимально ефективно використовувати вже діючі норми, тим більше, якщо вони засвідчили свою ефективність і якщо немає тривалого часу на розробку нових.

В контексті проблеми ГМК України, оновлення якого не терпить зволікання, ми маємо вже напрацьований і ефективний інструментарій, назва якому закон «Про проведення експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України». Вище ж були викладені позитивні наслідки дії цього закону. Ще раз підкреслюємо його найважливіший здобуток — це повернення до нормальних товарно-грошових відносин, відновлення обігових коштів підприємств. Без цього неможливо говорити про інвестиції, реконструкцію виробництва та про надходження до бюджету. Таким чином, завдяки закону створені передумови широкомасштабних структурних змін в галузі та збільшення бюджетних надходжень, тому особливо незрозумілою є позиція противників продовження експерименту. їх основний аргумент, явно надуманий і відірваний від реального економічного досвіду, полягає в збільшенні бюджетних відрахувань внаслідок відміни передбачених експериментом пільг на 1,5 млрд. гривень. В цьому аспекті слід зробити два зауваження[9, c. 192-195].

Висновки

Отже, головні напрямки впливу політики держави:

— контроль за рівнем технології з особливою увагою до проблем ресурсозбереження та екології;

— заходи з розвитку внутрішнього ринку, оскільки нестабільність зовнішніх ринків і загроза їх втрати є явищем перманентним;

— сприяння суб'єктам господарювання ГМК незалежно від форми власності на зовнішніх ринках, які збережуть своє значення впродовж найближчих 10 років;

— зміна акценту приватизації з бюджетної ефективності на питання формування ефективного власника і притоку інвестицій у виробництво;

— вплив держави на процеси співпраці вітчизняної науки і нового капіталу;

— політика держави, спрямована на створення крупних національних компаній, здатних перетворитися на ТНК і проводити активну політику на зовнішніх ринках та інвестувати науково-дослідні роботи.

Україна має всі об'єктивні передумови для відновлення конкурентоздатності і створення передової чорної металургії. Наші помилки до цього часу були головним чином помилками управління ГМК і відсутності послідовної політики держави в цьому напрямку. Відповідно лише виправлення цієї хибної практики згідно з викладеними в статті підходами, дасть змогу реалізувати наявний в національній металургії конкурентоспроможний потенціал, відновити втрачені позиції одного з світових лідерів у виробництві сталі та тим самим суттєво піднести впливовість та престиж держави у світі.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП "Вид-во "Тезис", 2005. — 160с.

2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.

3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.

4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.

5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.

6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.

9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.

10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.

11. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.