Цілі та завдання соціального управління

Вступ.

1. Цілі соціального управління.

2. Функції та завдання соціального управління.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціальне управління (у широкому сенсі) – органічно-притаманне соціальним системам явище, яке забезпечує збереження їх цілісності, якісної специфіки, відтворення і розвиток. Соціальне управління (у вузькому сенсі) – свідомий, систематичний, організований вплив на суспільство, з метою впорядкування і вдосконалення його соціально-діяльнісної структури в процесі вироблення і досягнення певної мети.

Головні види соціального управління:

— політичне управління;

— управління матеріальним виробництвом;

— управління соціально-культурною сферою життя суспільства.

Система соціального управління – врегульовані стосунки між суб’єктом та об’єктом управління.

Головні характеристики соціального управління як системи:

1. Визначення людини як суб’єкта та об’єкта управління. (управління людьми та за допомогою людей).

2. Цілеспрямований свідомий вплив на поведінку людей і соціальних груп з метою організації та координації їх діяльності в процесі досягнення цілей, які стоять перед суспільством.

3. Розробка і вибір бажаних методів впливу на об’єкти управління на основі пізнання і використання закономірностей його розвитку, інформації про наявний стан об’єкту управління та зовнішнього стосовно нього середовища.

Найчастіше поняття “соціальне управління” використовують для визначення сукупності реально існуючих управлінських відносин, які визначають сутність управління як суспільного феномена. Найсуттєвіше, що відрізняє соціальне управління від інших видів управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а отже, на прагнення людини досягати поставленої мети. Об’єктами соціального управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.

1. Цілі соціального управління

Поняття “механізм” використовується у загальному розумінні у двох основних значеннях:

1. Внутрішня будова механізму, приладу, апарата, яка приводить їх у дію.

2. Система, що визначає порядок якого-небудь виду діяльності.

Механізм соціального управління – сукупність цілей, функцій, принципів та методів, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування соціальної системи. Розгляду даних елементів і присвячується даний розділ.

Мета як вихідна категорія управління. Теорія соціального управління надає велике значення виробленню стратегії та розгляду цілей як системоутворюючої ознаки будь-якої організації. Оскільки організації є цільовими системами, то мета є їх основною ознакою, яка відрізняє одну систему від іншої.

Формування та вибір цілей є початковим пунктом управління. Соціальне управління відрізняється від управління інших систем (технічних та біологічних) тим, що вплив суб’єкта управління на об’єкт відбувається насамперед шляхом визначення мети діяльності.

Соціальне управління втілюється в системі цілей:

– перспективних і поточних;

– організаційно-технічних і соціально-економічних;

– господарчих;

– галузевих;

– регіональних.

Однозначно соціальне управління покликане планувати, організовувати, координувати, стимулювати та контролювати діяльність колективів і окремих людей, спрямовану на досягнення поставлених цілей.

Якщо соціальні системи (колектив, сім’я, територіальна громада) не мають чітко визначеної мети, то керування ними стає неможливим.

Аристотель (“Політика”) вказував, що благо залежить від дотримання двох умов:

– правильного визначення кінцевої мети певного роду діяльності;

– відшукування відповідних заходів, які ведуть до кінцевої мети.

З погляду науки управління, чітке визначення проблеми і, на підставі цього, формування реальної мети складає не менше 50 % успіху.

Мета завжди виступає як сутність мотивів, засобів та результатів.

Мотив – прагнення задовольнити ту чи іншу потребу. Для набуття визначеності мотив повинен бути підкріплений наявністю певних засобів (ресурсів, умов), використання яких може призвести до бажаного результату.

У соціальному розумінні мета ніколи не співпадає з кінцевими результатами, оскільки в результат привносяться інші наслідки, які не збігаються з початковим передбачуваним результатом. Формуючи мету, слід врахувати можливі наслідки, до яких призводить діяльність щодо досягнення мети.

Оскільки мета визначається суб’єктом управління свідомо, то поряд з об’єктивними вона містить і суб’єктивні орієнтири (інтереси, зовнішній тиск тощо). Мета не існує в об’єктивній діяльності у сформованому вигляді. Її належить визначити і сформулювати. На цей процес, перш за все, впливають знання проблеми, досвід, наявні засоби, найбільш актуальні проблеми, інтереси та інші фактори[6, c. 53-55].

Існує три види загальних цілей спільних для всіх організацій.

1. Цілі завдання ставляться суб’єктами управління вищого рівня, переважно з нормативним закріпленням. Такими цілями відображається призначення системи у зовнішньому світі: охорона навколишнього природного середовища, підготовка фахівців, боротьба зі злочинністю тощо, що закріплено відповідними указами, постановами та наказами.

2. Цілі орієнтації відображають загальні інтереси особи та колективу, призначеного здійснювати поставлену ціль, завдання.

Навіть за відсутності бажання займатися конкретним видом діяльності людина змушена задовольняти певні свої потреби: здобувати засоби для існування, поліпшувати життєві умови, реалізовувати здібності для того, щоб зробити кар’єру.

3. Цілі власне системи відображають прагнення останньої зберегти свою стабільність, цілісність, рівновагу у взаємодії із зовнішнім середовищем. Тут проявляється зусилля системи, спрямовані на узаконення її структури, забезпечення необхідними ресурсами, забезпечення її стійкості проти несприятливих факторів.

Зазначені цілі не перебувають у відносинах підпорядкування. Проте зв’язок між ними існує щільний, вони можуть доповнювати одна одну, суперечити. Як правило, зазначені цілі перебувають у стані конкуренції. Це і зрозуміло, адже кожна організація, зобов’язана виконувати цілі завдання, визначені зверху, як правило, має власні цілі орієнтації, які можуть не співпадати.

Ці обставини нерідко не враховуються суб’єктом управління, який вважає, що організація, яка перебуває в його підпорядкуванні, прагне досягти лише цілей завдань. Разом з тим, при постановці цілей завдань слід обов’язково врахувати цілі орієнтації і цілі власне системи. У багатьох випадках це практикується для усунення факторів, що заважають досягти цілі завдання.

Мета розробляється людиною, тому містить елемент суб’єктивного. Одним із критеріїв оптимальності мети є те, що частка об’єктивного повинна переважати суб’єктивне. На даний критерій суттєвий вплив справляє рівень знань, урахування та аналізу інформації про об’єктивні умови, якість методик розробки мети, складу учасників тощо.

Таким чином, формування мети управління – це визначення бажаного, можливого та необхідного стану системи з однозначним відокремленням його від неможливого, небажаного та непотрібного.

У більшості випадків формування мети управління доцільно здійснювати поетапно.

1. Виділення необхідних обставин, закономірних етапів системи та включення їх до мети управління.

2. Визначення можливих, але не бажаних обставин та станів, яких слід уникати та від яких треба відмежувати мету управління.

3. Визначення можливих і бажаних обставин та включення їх у мету управління.

4. Відмежування мети від бажаних, але об’єктивно неможливих обставин.

Ураховуючи складність розробки названих етапів, стає зрозумілим, що розробка цілей управління потребує серйозного наукового підходу, використання сучасних досягнень науки й техніки[9, c. 42-44].

Розробка цілей управління стикається з цілим рядом проблем, розв’язання яких сприяє вдосконаленню управління системами (організаціями).

1. Проблема збереження мети. Загальна мета конкретизується у завданнях, і це є важливою умовою, що забезпечує її досягнення. Але при цьому виникає небезпека того, що зміст мети не знайде свого повного відображення у поставлених завданнях і якась частина мети буде втрачена (з певних причин).

2. Сприйняття цілей завдань тією організацією, перед якою вони поставлені. Основна складність полягає у подоланні можливих суперечностей між змістом мети та сподіванням членів колективу, призначених її здійснювати. Не останню роль у цьому випуску відіграє якість формування мети.

3. Проблема методологічного підходу до визначення цілей орієнтацій. Тут слід з’ясувати, наскільки мета колективу є сумою індивідуальних цілей або метою більшості його членів.

Зрозуміло, що з наближенням мети колективу до суми індивідуальних цілей збільшує шанси на її досягнення, оскільки управління має у своєму розпорядженні досить бідний набір інструментів впливу. На сьогодні одним із найбільш ефективних інструментів впливу, технологія застосування яких досить відпрацьована, є матеріальний стимул.

Значно складніші у застосуванні форми морального заохочення, оскільки у різних групах та обставинах їм надається різне значення.

4. Проблема поширення різноманітності засобів впливу на організацію пов’язана з попередньою. Життя показує, що використання матеріального фактора дає ефективність до певної межі. Підвищення зарплати може дати ефект лише на певному етапі і не вплинути істотно на підвищення якості діяльності в цілому. Досить невисокою є ефективність застосування виключно методів караючого плану; певні вади мають методи внутрішньовідомчого контролю.

Усе це спонукає до пошуку таких засобів впливу, які б стимулювали досягнення цілей завдань, ураховували б існування цілей орієнтацій і цілей власне системи, а також вивчення мотивів діяльності членів організації, пізнання специфіки орієнтацій різних вікових, кваліфікаційних та інших груп. Наявність такої інформації дозволить суб’єкту управління використовувати творчий потенціал підлеглих у близькому до оптимального режимів.

5. Проблема врахування суб’єктом управління цілей власне системи. Як зазначалося, цілі будь-якої організації полягають у досягненні сталості власне системи. Сталість є постійною метою організації, існування якої рівнозначне набуттю нових ресурсів (подолання плинності кадрів, зменшення числа реорганізацій, конфліктів)[2, c. 37-39].

Однозначно це може зумовити і розвиток негативних процесів. Якщо організація досягає певного рівня сталості, існує небезпека набуття одночасної інерційності, небажання перемін, нездатності реагувати на зовнішні зміни.

З іншого боку, сам процес досягнення сталості загрожує певною мірою підмінити мету організації.

У такій ситуації в організації починають створюватися спеціальні служби, підрозділи, посади, які призначаються виключно або головним чином для підтримки та збереження системи. Їй можуть надаватися контрольні повноваження, аж до надзвичайних.

Цілі соціальних систем і цілі управління. Розглядаючи питання цілей соціального управління, важливо виділити у загальному вигляді “власне” управлінські цілі, тобто цілі управління соціальною системою, зорієнтовані та підпорядковані досягненню головної мети.

1. Визначення пріоритетів цілей та завдань, що з них випливають. Це набуває особливого значення, якщо керована система не має упорядкованої ієрархії цілей. Прикладом можуть бути ряд органів виконавчої влади, правоохоронні органи тощо, оскільки у законах та підзаконних актах не завжди визначено, яка мета є пріоритетною, а яка – менш важливою.

2. Розподіл ресурсів для забезпечення максимально повного досягнення цілей системи. Це здійснюється шляхом розподілу (близького до оптимального) наявних сил та засобів між керованими організаціями (системами) з урахуванням різних видів їх діяльності. Ця мета тісно пов’язана з попередньою, оскільки повинно здійснюватися першочергове забезпечення ресурсами лише пріоритетних цілей.

Оптимальний розподіл ресурсів, що, як правило, завжди обмежені, вимагає врахування факторів регіонального та функціонального характеру. Суб’єкт (орган) управління визначає підрозділ та завдання, для розв’язання якого повинен направлятися конкретний вид ресурсів. У системі управління, що має декілька рівнів, питання забезпечення вирішується на одному з них, але з різним ступенем деталізації.

Надлишкова деталізація у розподілі ресурсів на найвищому рівні управління паралізує ініціативу, скорочує ступінь маневреності суб’єкта управління, найбільш наближеного до виконавчої діяльності, а також ставить його перед необхідністю використовувати ресурси нераціонально або приховувати реальну картину їх розподілу.

3. Удосконалення ресурсного забезпечення системи досягається шляхом здійснення заходів, що спрямовані на підвищення професійної підготовки кадрів, їх належний відбір, оптимізацію інформаційних потоків, матеріально-технічне та фінансове забезпечення, впровадження передових технологій тощо.

Ресурси забезпечення можуть удосконалюватися у якісному та кількісному відношеннях. Якісне поліпшення – більш складна проблема, проте її вирішення дає значний позитивний ефект. (Механічне зростання чисельності працівників інспекції чи її підрозділу дасть менший ефект порівняно з комплектуванням кадрів за рахунок кваліфікованих спеціалістів).

Аналогічно може бути з матеріально-технічним забезпеченням: механічне насичення податкових органів чи навчального закладу комп’ютерною технікою не зумовить помітне підвищення ефективності їх діяльності. Якщо ж така техніка буде заданої потужності, з продуманим її територіальним розміщенням, раціональною комплектністю периферійних пристроїв, то, природно, і загальний ефект буде значно помітнішим[5, c. 211-213].

2. Функції та завдання соціального управління

Удосконалення системи та механізму управління тісно пов’язане з раціоналізацією діяльності його апарату. Активна праця з удосконалення управління не означає заперечення самого апарату управління як певної сили, що протидіє інтересам суспільства. Мова повинна йти про зміцнення апарату управління шляхом усунення перекручень, що суперечать природі держави.

Удосконалення управління охоплює комплекс заходів, що передбачають:

– уточнення функцій апаратів управління;

– зміну методів та форм управління;

– удосконалення структури управління;

– упровадження обґрунтованих штатних нормативів;

– упорядкування управлінських процедур;

– підвищення продуктивності управлінської праці.

У комплексі таких заходів особливе місце посідає наукове обґрунтування та чітке визначення функцій апарату управління. Їх правильне уявлення, знання форм та методів виконання сприяє керівникам в успішному вирішенні питань організації роботи підлеглих служб та співробітників.

У загальному розумінні поняття “функція” означає обов’язок, призначення, коло діяльності, виконання тощо (за тлумачним словником).

Поняття “функція” у механізмі управління має дуже важливе значення і у науці управління є одним з основних.

Анрі Файоль, автор початкової розробки концепції процесного підходу, стверджував, що управління розглядається як серія взаємопов’язаних дій. Ці загальні дії, кожна з яких зокрема є процесом, і називаються управлінськими функціями. Сума управлінських функцій складає процес управління. Згідно з концепцією процесного підходу на підприємстві існують шість груп функцій: технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові та адміністративні.

Аналіз сучасної літератури з управління дає можливість навести сучасний перелік функцій управління: прогнозування, планування, аналіз, інформування, організація, розпорядництво, керування, контроль, мотивація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, підбір персоналу тощо. Практично кожен автор наводить певний перелік функцій, який тією чи іншою мірою може відрізнятися один від одного.

Важливе значення для більш глибокого уявлення про суть і зміст функцій управління має їх класифікація. На жаль, дана наука не має чіткої, категоричної позиції. Автори поділяють функції на загальні та особливі, загальні та спеціальні, загальні та конкретні, основні та додаткові.

На наш погляд, до нашої дисципліни найкраще підходить наступна класифікація.

Основні функції відповідають призначенню тієї чи іншої соціальної системи. Вони індивідуальні для конкретної системи, що визначається своєрідністю об’єкта впливу, особливостями суспільних відносин (функції системи управління).

На відміну від них, загальні функції управління (функції процесу управління) призначені для упорядкування діяльності самої системи управління (системи державного органу) і передбачають різні види управлінської діяльності, яка здійснюється з метою забезпечення виконання основних функцій. Стосовно основних, загальні функції управління носять вторинний, допоміжний характер. Будь-яка з функцій є відокремленою, відносно самостійною часткою управлінської діяльності, продуктом процесу розподілу праці та спеціалізації в управлінні[3, c. 68-70].

Приналежність до загальних функцій управління того чи іншого виду діяльності ґрунтується на використанні ряду критеріїв:

– безпосередньої спрямованості даної діяльності на вирішення завдань управління;

– неможливості здійснення без певного виду діяльності самого управління;

– складності змісту виду діяльності, яка передбачає виділення ряду спеціальних для конкретної функції підходів управлінської діяльності;

– наявності власної методології здійснення;

– відносної самостійності виду діяльності.

На базі зазначених критеріїв до загальних функцій управління належать: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, контроль.

У рамках єдиної для управління мети (забезпечення упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи) кожна з названих функцій має власне призначення, зміст та методи реалізації.

Аналіз – здійснюється на всіх рівнях управління, є обов’язковою умовою розробки управлінських рішень.

Прогнозування – функція, що дає керівнику інформацію про можливий майбутній стан системи та керованих об’єктів, передбачає вивчення її стану у минулому та сьогодні.

Планування – передбачає визначення стратегії системи, конкретних цілей наступної діяльності та засобів їх досягнення з метою послідовного розвитку системи.

Організація – функція, спрямована на формування в системі відповідних відносин, підтримання їх на відповідному рівні. Здійснюється за допомогою проектування організаційних структур, створення системи інформації, підбору, навчання та виховання кадрів, координування діяльності матеріального, технічного, фінансового та інших видів забезпечення.

Регулювання – забезпечення оперативності управління, ефективності функціонування системи в умовах постійних зовнішніх і внутрішніх впливів на неї, передбачає розробку та організацію виконання оперативних управлінських рішень, їх коригування, навчання спеціалістів діями у конкретних ситуаціях.

Контроль – функція, що оцінює виконану роботу та визначає шляхи підвищення її ефективності. Включає спостереження за діяльністю, зіставлення її результатів з діючими нормативно-правовими актами, а також вжиття заходів, спрямованих на усунення недоліків та порушень.

Як основні, так і загальні функції управління є об’єктивно необхідними видами діяльності, тобто вони не можуть бути вибрані добровільно, оскільки виходять з мети управління.

На відміну від основних функцій, склад і зміст яких повністю залежить від об’єктів впливу, загальні функції управління за своїм складом універсальні. Вони виконуються будь-яким суб’єктом незалежно від особливостей завдань, які вирішуються даною організацією, від її рівня та напряму діяльності. Звичайно, на конкретний зміст цих функцій впливає специфіка об’єкта впливу, але даний вплив не змінює складу та основного змісту загальних функцій управління, які за всіх умов є незмінними[7, c. 18-19].

Висновки

Таким чином, соціальні інститути управління, які в тій чи іншій формі існували у суспільстві, завжди утворювались для свідомого впливу людей на процеси суспільного розвитку та регулювання суспільних відносин.

Управління має чітко виражену соціальну сутність, що підтверджується наступними висновками.

1. Суспільство як соціальна організація – складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває у русі, не може існувати без наявності безперервного управління.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи і супроводжує усю історію суспільства.

3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, специфічні процеси, форми й методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.

4. Соціальне управління – елемент системи суспільних відносин, його характер і зміст залежать від їх сутності. У свою чергу, соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

5. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, у регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні всіх стадій управлінського процесу.

6. Мета – найважливіша характеристика управління. Власне задля досягнення певної мети і здійснюється управління.

Список використаної літератури

1. Євтушевський В. Корпоративне управління: Підручник/ Володимир Євтушевський,; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка ; Ін-т вищої освіти Академії пед. наук України. — К.: Знання, 2006. — 406 с.

2. Воронкова В. Соціально-економічне прогнозування: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. — К.: ВД "Професіонал, 2004. — 283 с.

3. Гаєвська О. Управління як соціальний феномен: монографія/ Оксана Гаєвська,; Мі-во освіти України; Київ. нац. економіч. ун-т. — К.: КНЕУ, 2000. — 167 с.

4. Лукашевич М. Менеджмент соціальної роботи: Теорія і практика: Навчальний посібник/ Микола Павлович Лукашевич, Микола Васильович Туленков,. — К.: Каравела, 2007. — 295 с.

5. Лукашевич М. Соціологія: Загальний курс: Підручник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,. — 2-е вид.. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

6. Пшеничнюк О. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів/ Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . — 2-е вид., доп. та переробл.. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. — 169 с.

7. Решетніченко А. В. Теорія управління соціальним розвитком: Глосарій/ А. В. Решетніченко, С. М. Серьогін; УАДУ, Дніпропетровський регіональний ін-т держ. управління. — Дніпропетровськ, 2002. — 63 с.

8. Соціологія : Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. — 3-тє вид., стереотип.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.

9. Управління розвитком регіону: Навчальний посібник/ Т. Л. Миронова, О. П. Добровольська, А. Ф. Процай та ін.;; М-во освіти і науки України, Таврійський нац. ун-т ім. В. І. Вернадського. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 326 с.