Дайте характеристику специфіці японського мистецтва. Поясніть які міфи є спільними у різних народів

Вступ.

1. Витоки японської культури.

2. Традиційне мистецтво Японії.

3. Сучасні традиція в японському мистецтві.

4. Схожість міфів у різних народів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На Японському архіпелазі є знахідки мезолітичної (додзьомон, 10-6 тис. років до н.е.) і неолітичних (протодзьомон і дзьомон, 7 тис., 6-1 тис. років до н.е.) культур. Письмові джерела датуються початком VIII ст. н.е. З цього часу можна досить точно простежити історію зміни правителів (імператорів) Японії. Запозичення китайської писемності в середині I тисячоліття відкрило японцям доступ до китайської культури.

У середині XIX ст., після падіння сьогуната, робляться зусилля для запозичення досягнень європейської цивілізації. Здатність японців засвоювати все краще допомогла їм стати однією з найрозвинутіших націй у світі.

Після відкриття європейцями світу японського мистецтва пройшло більше ста років, проте інтерес до культурної спадщини країни вранішнього сонця не згасає. Більш того, її вплив відчувається у творчих пошуках постімпресіоністів, графічній виразності останнього великого стилю — модерн, молодіжному русі "хіпі", літературних, музичних та живописних штудіях другої половини ХХ сторіччя, дизайнерських експериментах.

Японська культура багато в чому унікальна й дивна, вона насичена контрастами духовного життя. З однієї сторони, дивовижна ввічливість, значно сердечніша й менш церемонна, ніж у Китаї, з іншої — гострий меч самурая, сміливість, відвага й готовність до самопожертвування, які можна порівняти лише із сліпим фанатизмом ісламу. Надзвичайна працелюбність японців співіснує з їх загостреним почуттям честі та обов'язку, глибокої відданості імператорові, сюзерену, вчителю або ж голові фірми, що розквітає. Для вишуканого Сходу незвичайне навіть почуття у японців прекрасного, що сполучає в собі скромність і простоту, лаконізм та витонченість одягу, вбрання, інтер'єру; уміння звільнятися від суєти повсякденності і знаходити духовне заспокоєння в прекрасній природі.

1. Витоки японської культури

Стародавня японська культура склалася унаслідок синтезу місцевих праяпонських та привнесених мігрантами-вадзін культурних компонентів, що визначило її специфіку стосовно сусідніх материкових культур далекосхідного регіону.

На відміну від Китаю та Кореї Давня Японія не знала міст. Вадзін мешкали невеличкими поселеннями, забудованими з урахуванням складного гористого рельєфу країни. Тип житла залежав переважно від статусу господаря: верхівка мешкала у дерев'яних будинках на палях (для захисту від вогкості, хижаків і гризунів), простолюдини — у трав'яних куренях або землянках. Покрівлю робили дво-чи чотирисхилою і покривали травою або плетенням із розщепленого бамбука. Іноді селище укріпляли ровами і валами з частоколом по периметру.

Одяг вадзін залишався доволі однотипним: сорочка з поясом і капелюх-ковпак або платок на голові, до яких жінки додавали довгу спідницю з боковим розрізом, а чоловіки — неширокі штани-шаровари. Взимку на сорочку одягали каптан. Зате вибір одежних тканин чітко відповідав соціальному статусові носія: одяг для еліти шили з конопляних тканин (іноді навіть із шовку), тоді як простолюдини мусили задовольнятися тканинами з кори паперового дерева, дикого бавовнику, а то й кропиви. Волосся вадзін носили довгим, часом заплітаючи його в коси.

Важливу роль у суспільному житті давніх японців відігравали релігійні уявлення та ритуали. Щоправда, відомо про них мало. Впевнено можна стверджувати лише про вшанування сонця та сакралізацію правителя (або правительки) як глави солярного культу. Періодично для зміцнення духовної єдності проводилися спільні колективні моління (ними керував вождь). Відзначалися також свята сезонно-календарного характеру, пов'язані із циклом сільськогосподарських робіт, які майже завжди супроводжувалися пишними жертвоприношеннями (в тому числі людськими). Ритуали супроводжували і процес поховання, масштаби якого залежали від соціального статусу небіжчика. Траур за будь-ким тривав 10 днів (протягом цього часу родичі померлого не їли м'яса, пили вино й поминали його піснями й танцями). Зате ховали всіх по-різному: простолюдина тихо закопували в землю, у той час як родовитим небіжчикам влаштовували пишні поховання, під час яких разом із небіжчиком відправляли (якщо вірити китайським хроністам) до праотців не одну сотню «супроводжуючих». Щоправда, археологія ці свідчення поки що не підтвердила.

Не цуралися давні Японці і ворожби та шаманських камлань, серед яких особливий інтерес викликає звичай призначати на початку будь-якої серйозної справи (битва, подорож, лікування тощо) відповідального «носія скверни» (дзісай). Протягом усього часу, доки тривала ризикована дія, дзісай не мився, не стригся, не вживав м'яса й узагалі нічого не робив, однак за все ніс персональну відповідальність, і в разі успіху справи міг сподіватися на всіляку шану й матеріальні заохочення, а в разі неуспіху прощався з життям. Неодмінним атрибутом шаманських культів було вшанування духів предків, природних стихій та деяких предметів.

Про мистецтво вадзін свідчень залишилося небагато. Лише керамічні фігурки (догу) найекзотичніших форм свідчать про наявність у давніх японців вкрай своєрідних естетичних смаків, що майже не мають аналогів серед сусідів «Країни Вранішнього Сонця». Щодо рівня технологічного потенціалу вадзін, то він суттєво відставав від материкових показників. Основу господарського комплексу становили знаряддя праці з міді, бронзи й каменю. Що ж до заліза, то його доводилося завозити з інших країн і коштувало воно надзвичайно дорого. Зате скловидну пасту японці виготовляли вже на початку н. є. Тоді ж остров'яни опанували рахування до десяти, навчилися будувати складні іригаційні системи, створення яких вимагало певних знань у галузі елементарної геометрії. Справжніх висот досягли японці в мистецтві татуювання, що засвідчило відповідний рівень естетики, хімічних та медичних знань.

Зовнішньополітична активність більшості давньояпонських «царств» дає підстави припустити можливість існування в тогочасній «Країні Вранішнього Сонця» непогано налагодженої системи вивчення іноземних мов (насамперед китайської), але прямих свідчень про це в історичних джерелах не збереглося.

2. Традиційне мистецтво Японії

Традиційне мистецтво Японії дуже самобутньо і стильне, його філософські принципи, так само як і естетичні переваги і смаки самих японців, досить відмінні як від західних, так і від наших українських, а тому тема ця вимагає деякого пояснення. На формування естетичних принципів японського мистецтва, безсумнівно, вплинуло особливе відношення японців до краси рідної природи, з найдавніших часів яка сприймалася як зроблений божествений утвір. Поклоняючись красі природи, японці намагалися жити в гармонії з нею і поважати її велич.

Гравюра на дереві, або ксилографія, стала одним із найбільш яскравих явищ художньої культури доби Токугава. Відоме також під назвою «укійо-е» («картини мінливого світу»), це мистецтво відобразило настрої та художні смаки городян великих міст. Головними темами укійо-е стали різноманітні сцени міського життя: народні гуляння, красуні-гейші, актори улюбленого міщанами театру кабукі.

Естетичні принципи японського мистецтва сформувалися під впливом трьох найважливіших релігійно-філософських доктрин, що визначили традиційний світогляд мешканців Країни Висхідного Сонця, — сінтоізму, конфуціанства і буддизму.

Мініатюрна скульптура нецке — унікальний феномен японської культури доби Токугава. Маючи побутове призначення як брелок у чоловічому костюмі 17-19 ст., нецке стала уособленням суто японського прагнення до художнього осмислення побутових предметів. Майстри вкладали у свої маленькі шедеври не менше зусиль, фантазії і майстерності, ніж у інші твори образотворчого мистецтва. А нестримна уява підказувала надзвичайне багатство образів, пов'язаних з фольклором, історичними оповіданнями, казками та легендами, з повсякденним побутом.

Традиційне мистецтво художнього оздоблення зброї тісно пов'язано з головним героєм феодальної історії Японії — воїном-самураєм. Якщо у оздобленні церемоніальної холодної зброї дозволялося застосування дорогоцінних матеріалів, то у бойовій цінувались простота, стриманість, виразність лаконічних зображень, для створення яких застосовувалась безліч складних технік. Високі художні якості та бездоганність технічного виконання цуба, як спеціальної пластини, що відділяє руків'я меча від леза, визначили її особливе місце як предмету колекціонування та об'єкту споглядання під час церемонії «милування мечем».

Порцеляна і кераміка Японії 18-19 ст. відобразили смак японців до підкресленої декоративності речей. Прикрашені пишним поліхромним розписом вироби майстерень Аріта й Сацума цього часу мали великий успіх на внутрішньому ринку, а також користувалися значним попитом на ринках Китаю та Європи.

3. Сучасні традиція в японському мистецтві

В Японії зберігається багато традиційних видів літератури і мистецтва. Особливою популярністю користуються віршовані жанри: танка (неримований п'ятивірш із 31 складу) і хайку, або хокку (неримований тривірш із 17 складів). У недільних випусках більшості загальнонаціональних і місцевих газет вміщені стовпчики з віршами в жанрі хайку або танка та з оцінкою найкращих із надісланих робіт. Функціонують також національні клуби аматорів хайку і танка, члени яких зустрічаються в місцевих відділеннях і складають вірші для публікації в клубних виданнях. Існують також спеціальні державні організації, в яких навчають молодь японським танцям, співу в стилі но, аранжуванню квітів, чайній церемонії, малюванню тушшю, каліграфії і грі на таких інструментах, як 13-струнний кото, триструнна вертикальна флейта сямисен, або сякухати.

Корені сучасної японської літератури сягають давньої культури; теми, характерні для Гендзі-моногатари, класичного здобутку XI ст. японської письменниці Мурасаки Сікібу, залишаються лейтмотивом і в таких романах, як "Особиста справа" Ое Кендзабуро, Нобелівського лауреата з літератури 1994 року. Широко відомий у країні і за кордоном майстер морально-філософського і гротескно-фантастичного роману Абе Кобо ("Жінка в пісках", "Спалена карта", "Людина-шухляда" тощо). Тенденції розвитку сучасної японської прози не можуть бути зрозумілими без врахування впливу на неї західного реалістичного роману. Багато письменників минулого, такі, як Нацуме Сосеки і Мори Огай, прийшли в літературу після поглибленого вивчення здобутків європейських авторів; це характерно і для сучасних авторів, включаючи Ое Кендзабуро і Накамура Син'їтіро, які вивчали французьку літературу в Токійському університеті.

У театральному житті Японії традиційні театральні жанри — ноо (або ногаку), кабукі, ляльковий театр бунраку (або дзерурі) — уживаются із сучасним театром. Жанр ноо сформувався в XIV ст. Це музична вистава з піснями, танцями і драматичним сюжетом, основу якої складають здобутки класичної японської літератури. Популярний в Японії театр кабукі виник на початку XVII ст. В його репертуарі в основному класичні п'єси. Однак для театрів ноо і кабукі писали також такі відомі сучасні прозаїки, як Місіма Юкіо й Осарагі Дзіро. Серед акторів кабукі — виключно чоловіків — велику популярність здобув Бандо Томасабуро. У 1990-х роках зірки японського театру виступали в спектаклях кабукі, що проходили з аншлагом у Лондоні, Парижіі, Нью-Йорку, Сеулі, Сіднеї, Мехіко і Каїрі.

Серед великих сучасних драматургів — Іноуе Хісасі, Тераяма Сюдзі, Кара Дзюро. Тераяма і Кара відомі соціальною сатирою, а п'єси Іноуе, серед яких Ніхондзин-но хесо (Пупок японця), завоювали симпатії глядачів своїм тонким гумором і розмаїттям тем. Однак найбільш популярні в останні роки музичні постановки. Трупа Гекідан Сікі побила рекорд відвідань завдяки показу таких мюзиклів, як "Коти" і "Евіта". П'єса Фудзіта Тосіо "Перед повінню" вважається одним з найкращих японських мюзиклів.

У Японії створена могутня кіноіндустрія, значна частина продукції якої експортується до США і Європи. Найбільш відомими є такі талановиті японські кінорежисери, як Куросава Акіра ("Ідіот" (1951), "Сім самураїв" (1954), радянсько-японський фільм "Дерсу Узала" (1976), "Серпнева рапсодія" (1991) та інші), Сіндо Кането ("Голий острів" (1960), "Сьогодні жити і вмерти" (1970), "Обрій" (1984) та інші). Щорічний репертуар в японських кінотеатрах протягом багатьох років складався приблизно з рівного числа японських та іноземних (головним чином, американських) кінофільмів.

Японія славиться порцеляновими виробами. Спадкоємці Какіемона Сакаїда, майстра XIV ст., ім'я якого безупинно передавалося в родині в спадщину від батька до сина, створили в XVII ст. стиль аріта — унікальний напрямок у виробництві порцеляни.

4. Схожість міфів у різних народів

В Давній Греції — чи Елладі — міфи стали основою літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва. На це значення давньогрецької міфології звернув увагу Карл Маркс: «Передумовою грецького мистецтва є грецька міфологія, тобто природа і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією. Це його матеріал. Але не всяка міфологія, тобто не всяка несвідомо-художня переробка природи (тут під природою розуміється все предметне, отже, включаючи і суспільство). Єгипетська міфологія ніколи не могла б бути ґрунтом або материнським лоном грецького мистецтва».

Міфи складалися в Давній Греції ще задовго до того, як там поширилося письмо — грецька абетка. Один і той самий міф — про якогось бога чи героя — міг існувати в численних варіантах: місцевих (у різних місцевостях), часових (що виникли за різних часів) і авторських (залежно від того, хто опрацював міф). Схожі міфи є у різних племен і народів. Річ тут не лише в тім, що одне плем’я могло запозичити в іншого той чи той міф. Найчастіше це бувало тоді, коли різні племена стояли на однаковому ступені розвитку, жили у схожих умовах. Часом схожість міфів різних народів пояснюється первісною спорідненістю, спільним походженням цих народів — наприклад, греків, римлян, кельтів, германців, слов’ян, іранців, індійців. Які ж були міфи у давніх греків?

Насамперед слід згадати про міфи, в яких розповідалося про виникнення чи створення світу. Давні греки по-різному пояснювали виникнення світу. Існував міф про початок усіх речей від богині Евріноми й північного вітру, який богиня перетворила на великого змія Офіона, а сама стала голубкою і знесла яйце, що з нього виник

Всесвіт — сонце, місяць, планети, зорі й земля з усім, що на ній. Згодом Еврінома з Офіоном оселилися на горі Олімпі, але Еврінома розгнівалася на змія, бо він твердив, ніби сам створив Всесвіт, і скинула його з гори в підземну темряву. В інших оповіданнях ідеться про виникнення світу з первісної «ріки» Океану або про те, як богиня Ніч знесла яйце, а з нього вийшов бог світового ладу Ерот, що пізніше став богом кохання. Нарешті, в пізніших міфах уже не йдеться про яйце, а про первісну богиню Гею — матір Землю, яка створила бога Урана — батька Небо, а потім народила все, що є на світі.

Виявлена спільність міфологічних традицій, що йде корінням в настільки глибоке минуле, показує найбільш стабільно відтворювані елементи нематеріальної культури. Порівняльна міфологія доповнює археологічні, лінгвістичні і генетичні реконструкції і дає можливість підняти покров, що приховує наше минуле. Хоча набір мотивів не відображає особливостей давньої культури у всьому її багатстві, це адекватне і тому безцінне джерело свідчень про те, як уявляли світ люди далекого минулого, і він наочно демонструє духовну спорідненість народів.

Порівняльно-історичне вивчення широко кола міфів різних народів світу дало змогу встановити, що в них повторюється ціла низка основних тем і мотивів. Поширеність ряду міфологічних сюжетів на земній кулі може бути пояснена:

1) рівномірним зародженням сюжетів у різноманітних місцях у зв'язку з однорідністю суспільної ідеології на однакових періодах соціального розвитку;

2) запозиченням сюжетів, що виникли у певному місці, а потім набули широко розповсюдження завдяки історичним переселенням або змішуванням різних племен, а також пізнішим "імпортом" із певних центрів давньої культури — Індії, Єгипту чи Вавілону.

До найдавніших і найпримітивніших міфів належали міфи про тварин (або зооморфні) і зооантропоморфні міфи. Найелементарніші з них являють собою наївне пояснення окремих ознак тварин. Глибоко архаїчні міфи — про походження тварин від людей або міфологічні уявлення про те, що люди були колись тваринами. Уявлення про зооантропорфних предків, як правило, мають тотемічне походження. Міфи про перетворення людей на тварин і рослин широко відомі майже всім народам земної кулі. Найпоширеніші з них — давньогрецькі міфи про Нарциса, про павука Арахну; індійські сказання про лотос; вірування північноамериканських індіанців про їх походження від черепахи, вовка, ведмедя тощо. Найстарішими є міфи про походження сонця, місяця, зірок (солярні, лунарні і астральні міфи). В одних сонце зображується людьми, які колись жили на землі і з якихось причин піднялися на небо, в інших — створення сонця і місяця приписується надприродній істоті.

Центральну групу міфів складають міфи про походження світу, Всесвіту, тобто космогонічні, і міфи про походження людини, тобто антропогонічні. У відсталих з точки зору культури і цивілізації народів небагато космогонічних міфів, а лише зрідка зустрічається згадка про те, що земна поверхня колись мала інший вигляд, але питання, як з'явилися земля, небо і т.д. не порушуються. Щось говориться про походження людей, однак відсутній його мотив: або згадується про перетворення тварин на людей, або виступає мотив "доробки" чи "вивільнення (з печери, з-під землі)". У народів, які стоять на вищому рівні культурного розвитку, з'являються розвинуті космогонічні та антропогонічні міфи. Дуже типові міфи про походження світу і людей — полінезійські, індіанців, стародавнього Сходу і Середземномор'я. У цих міфах виділяються дві ідеї: творіння і розвитку. Згідно з міфологічними поглядами. Заснованими на ідеї творіння (креації), світ був створений якоюсь надприродною істотою — богом, деміургом, великим чаклуном. Згідно з іншими еволюційними поглядами, світ поступово розвивався з якогось без формного стану — хаосу, темряви, води, яйця тощо. Як правило, в космогонічні міфи вплітаються і теогонічні — міфи про походження богів і їх взаємовідносини між собою. Серед поширених міфологічних сюжетів — про чудесне народження і походження смерті; пізнішими були уявлення про загробне життя і долю. До космогонічних міфів примикають і розповіді-пророцтва про "кінець світу", тобто есхатологічні міфи, які зустрічаються лише на порівняно високому рівні розвитку.

Особливе місце посідають міфи про винахід ремесел, землеробства, добування вогню, а також встановлення в середовищі людей певних соціальних інституцій, шлюбних правил, звичаїв, обрядів. Ці нововведення майже завжди приписуються культурним героям (в архаїчній міфології ці образи дуже важко відрізнити від міфологічного уявлення про тотемічних предків, у міфологічних системах ранньокласових суспільств вони нерідко зливаються з уявленнями про богів, а також героїв історичних переказів). До міфів про культурних героїв (культуртрегерів) примикають міфи про близнюків, тобто міфи, де образ культурного героя немовби розділений на два: це два брати-близнюки, наділені протилежними рисами (один добрий — інший злий. Один усе робить добре, вчить людей корисному — інший тільки псує і бешкетує).

У міфах аграрних народів із розвиненим сільським господарством істотне місце відводиться міфам, що символічно відтворюють природні цикли. Аграрний міф про вмираючого та воскреслого бога широко відомий з міфології Давнього Сходу, хоча найбільш рання форма цього міфу зародилась ще на ґрунті первісного господарства, основу якого складало полювання. Так виникли міфи про Осіріса (Давній Єгипет). Адоніса (Фінікія), Аттіса (Мала Азія), Діоніса (Греція) та ін.

В давніх міфах розповідається про "світле, щасливе минуле", коли люди не знали ні наук, ні мистецтв, ні ремесл, жили в повній злагоді з природою, яка їх точувала. Це було володарювання на землі богів — "золотий вік". Але з часом настає згіршення через падіння моралі аж до "залізного віку" — історичної епохи, найгіршої з усіх, коли боги припинили контактувати зі смертними безпосередньо.

На ранніх стадіях розвитку міфів вони були здебільшого примітивними, короткими, елементними за змістом, позбавленим поєднальної фабули. Пізніше, на порозі класового суспільства, створюються більш складні міфи, різні за походженням міфологічні образи і мотиви перегукуються, пов'язуються один з одним, утворюючи цикли. Міфи перетворюються на розгорнуту розповідь.

Висновки

Культура Японії належить до великого кола азіатських культур, тому під час її розгляду слід брати до уваги ряд особливостей. В першу чергу необхідно рахуватися з тим, що традиційна японська культура складалася в значній мірі під впливом буддизму, до того ж вона увібрала в себе досягнення великих культур Азії. Дійсно, Азія єдина й об'єднана; Гімалаї, що навпіл ділять азіатський світ, лише підкреслюють зв'язок таких потужних культур, як китайська та індійська. Арабська культура з її лицарством, персидська поезія, китайська етика, індійське мислення — все свідчить про єдиний давноазіатський світ, життя якого досить барвисте й різноманітне у різних регіонах і який не знає чітких та різких меж. Так, іслам можна описати як конфуціанство у військовому вбранні, у вигляді кінного війська, тоді як буддизм — великий океан ідеалізму, до якого стікаються, подібно до річок, усі системи східноазіатського мислення,— зовсім не підфарбований тільки чистими фарбами великого Гангу; сюди слід приплюсувати й монгольський народ, котрий використав свого генія, щоб внести новий символізм, нову організацію й нові сили у ревносне служіння наповненню скарбниці віри.

Ефективність дії японської культури обумовлену притаманним їй механізмом запозичення — універсальним принципом, суть якого полягає в тому, що прирощення чужих культурних цінностей відбувається па основі існуючих культурних традицій, але ні в якому випадку не шляхом заперечення їх. Однак слід враховувати, що «канал» еволюції японської цивілізації пересікається з «каналом» еволюції західної цивілізації, яка прагне обмежити японську експансію.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.