Давньогрецька релігія, погребальний родовий культ, літературні та філософські джерела

Категорія (предмет): Релігія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Історичні умови виникнення релігії.

2. Міфологія Давньої Греції.

3. Релігійний культ давніх греків.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Релігії античного світу (племен, що населяли територію Давньої Греції та Давнього Риму) є комплексом політеїстичних вірувань і культів, властивих рабовласницькій епосі. Розвинута їх міфологія протягом багатьох століть живила своїми ідеями вселюдську культуру.

Для релігії Стародавньої Греції характерним є політеїзм, з широкорозвинутою міфологією і олімпійською ієрархією богів. Вони не були творцями світу, а захопили його у готовому вигляді, під час боротьби з титанами. Стародавня грецька міфологія вважала, що світ сам по собі вічний і не потребує творця. Відповідно до цього історія поділяється на доолімпійську і класичну олімпійську.

Давню Грецію, розквіт якої припадає на V—IV ст. до н.е., справедливо вважають колискою європейської цивілізації. Саме тут сформувалося багато галузей сучасної науки і культури. Давньогрецьку філософську, наукову, релігійну думку відзначали глибока і всебічна аналітичність, виваженість, гармонійність, довершеність.

Міфологія древніх греків була одним із самих чудових явищ у культурі средиземноморских народів. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки в Древній Греції. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний, чи доолімпійський, класичний олімпійський і пізній героїчний. Погляди, характерні для хтоничного періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до дорійського завоювання XII ст. до н.е. і навіть до виникнення перших ахейських держав. Не збереглося джерел, у яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому приходиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно більш пізнього часу.

1. Історичні умови виникнення релігії

Територія Давньої Греції охоплювала південь Балканського півострова, острови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії. Пізніше до неї було приєднано численні колонії північного узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, півдня Апеннінського півострова і навіть африканського узбережжя Середземного моря. Це активізувало розвиток ремісництва, землеробства, торгівлі. У VIII ст. до н.е. тут утвердився полісний лад, виникли міста-держави з розвинутими товарно-грошовими відносинами. З усіх полісів найрозвинутішими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа поділялася на три фратрії, а кожна фратрія — на тридцять родів. Плем'я і рід були органами управління та релігійними общинами. Функції фратрії обмежувалися шлюбами і реєстрацією народжень. Суспільне життя в полісах стало організованішим, у них формувалися правові відносини. Норми звичаєвого права обмежували інтереси аристократії, захищаючи простолюд. Відання релігійними справами остаточно переходило до держави, всі жителі мусили поклонятися богам і визнаним героям. Центром релігійного життя і надалі залишалися рід і фратрія.

Наприкінці VI ст. до н.е. було ліквідовано племінні філи і створено територіальні: кожна філа поділялася на десять демів, які мали окремі храми із жерцями. Храм філи був державною власністю, її релігійними справами керувала держава. Так утворилася державна релігія. Влада жерця була відокремленою від влади воєначальника, судді й адміністратора.

Інакше розвивалася Спарта, розташована у південній частині Пелопоннесу. Це був аграрний поліс. На землі працювали лише ілоти (раби), торгівлею і ремеслом займалися періски (вільні люди), а громадяни Спарти — лише військовою справою. Це була держава воїнів, влада у якій належала військовій аристократії. Спартанське релігійне життя було схоже на афінське.

Релігія Давньої Греції зберігала численний пантеон гомерівських олімпійських богів, інколи змінюючи їх ієрархію.

У догомерівську епоху (до VII ст. до н.е.) найпоширенішими були тотемічні, фетишистські, анімістичні вірування. Давні греки вважали, що світ наповнений демонічними силами — звіро- та людиноподібними істотами. В основі їх світорозуміння було обожнення природи. За тодішніми уявленнями, у струмках жили наяди, в гаях — німфи, дріади і сатири, у скелях — ореади, в морях — нереїди і тритони, на небі — зірки і боги вищого рангу. Деяких рабів вони передавали начебто у власність богам. Догомерівська релігія базувалася на культі землі, з якої, вважалося, все починається і в яку все повертається. Існувало там і щось подібне до храмового господарства, колективна релігійна власність.

Ще в IV ст. до н.е. греки запозичили у фінікійців семітський алфавіт. У VIII ст. до н.е. Гомером були написані «Іліада» та «Одіссея», в яких зображено розгорнуту картину давньогрецького життя, в тому числі й релігійні уявлення. Світ, за Гомером, заселений богами й людьми. Вони мають багато спільного між собою, але боги невидимі. Люди споживають плоди землі, а боги — нектар, амброзію (їжа, яка надавала вічної юності й краси), люди — смертні, а боги — безсмертні.

Суспільство часів Гомера ще не сповідувало ідеї потойбічного існування. Померлі предки, за уявленнями, продовжують своє існування в підземному царстві, й лише деякі з них, за волею богів, одержують безсмертя.

Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. Тому так багато богів покровительствували різним видам діяльності: Артеміда наглядала за полюванням, Гермес, Аполлон і Пан — за скотарством, Деметра дбала про землеробство, Діоніс — про виноградарство, Афіна Паллада — про ремісництво, Гефест допомагав ковалям, Гермес — торговцям тощо. Розумова праця, мистецька творчість теж мали своїх покровителів.

Тісно пов'язаними з релігією були спортивні ігри, головні серед них — олімпійські. Перші було влаштовано в 776 р. до н.е. на честь Зевса. Вони прославляли фізичну досконалість людини, заохочували гармонію фізичного і духовного розвитку, який потрібен був аристократії для утвердження власної соціальної значущості.

2. Міфологія Давньої Греції

Давньогрецька міфологія є одним із найяскравіших феноменів світової цивілізації. Вона увібрала в себе анімістичні та фетишистські уявлення. Подолавши у розвитку кілька етапів, своєї довершеності досягла в олімпійський період, коли всі міфологічні образи були зосереджені навколо подій, пов'язаних з горою Олімп. Давні греки розглядали світ як велику родову общину. Управляли цим світом (природою, людьми) верховні боги, що мешкали на Олімпі. Усі вони уявлялися прекрасними божествами, втіленням найвищих чеснот. Крім них були численні другорядні божества гір, річок, лісів, багато героїв.

Олімпійський пантеон очолював «батько всіх богів і людей», правитель світу Зевс. Усі боги були підлеглими йому, а ті, в свою чергу, правили своїми сферами світобудови, опираючись на менших богів і духів. Олімпійські боги антропоморфні — фізично тотожні людям, наділені людськими якостями: їдять, п'ють, сваряться, миряться, народжуються, вмирають. Відмінність їх від людей полягає в тому, що вони безсмертні, могутні, здатні звершити те, що не під силу людині. Поруч із ними фігурувало багато міфічних героїв — приборкувачів чудовиськ, які шкодили людям. Антропоморфізм давньогрецької міфології свідчив про усвідомлення людьми свого місця у світі, посилення їх влади над природою. Згодом антропоморфні грецькі боги дедалі більше уособлювали абстрактні сили природи та суспільства.

В еллінській літературі, а потім і в римському епосі міфологія, крім релігійного, набуває й літературно-мистецького значення, прислужившись митцям різних часів у творенні алегорій, метафор, мотивів, образів тощо. Але головною є її релігієтворча роль: вона стає основою уявлень, зумовлює фетишизм і магію давньогрецької релігії. Виховані на суворому дотриманні законів і норм, греки ретельно ставилися до культових норм. Велике значення мав у них культ бога сонця, світла, мудрості й мистецтва Аполлона; йому було присвячене святилище в Дельфах. Дельфійські жерці й оракули Аполлона мали незаперечний авторитет, відчутно впливали на державні справи.

Розвиток господарства, стабілізація суспільного життя зумовили особливу роль культу богині родючості, землеробства й законодавства Деметри. їй було присвячене святилище в м. Елевсинії поблизу Афін, де традиційно відбувалися містерії — таємничі обряди з участю лише «посвячених». Першим ступенем посвячення були пісні й танці вночі під час свята Великих Елевсиній. Потім виконували драматичну виставу про викрадення богом підземного царства Аїдом дочки Деметри — Персефони (Кори), яка стала дружиною Аїда. Щовесни вона поверталася до матері, а потім знов — до підземного царства. Це була символізація вмираючого і проростаючого зерна, споконвічного акту родючості, таїнства вічного життя. Посвячені в культ Деметри, вважалось, здобували правр на вічне життя після смерті. При цьому греки не забували й про вимоги благочестивого, добродійного життя. До елевсинських містерій не допускали, наприклад, тих, хто пролив чиюсь кров. Згодом Великі Елевсинії було визнано загальнодержавним святом.

Міфологія давніх греків відображає їх уявлення про потойбічний світ, долю людини після смерті. Вони вважали, що душа після смерті перебуває в підземному царстві Аїді — володінні бога Аїда. Світ живих та Аїд відгороджує річка Стікс, через яку душі людей перевозив човняр Харон. Через Аїд протікала річка Лета, яка спричиняла забуття земного життя, а вхід до Аїду охороняв багатоголовий пес Кербер.

Ідею безсмертя людської душі уособлював і культ Діо-ніса. З культом Діоніса і Деметри пов'язана релігійно-філософська течія орфізм, яку, начебто, заснував міфічний співець Орфей — син бога річок Еагра і музи Калліопи. Міф розповідає про смерть його дружини Евридики, яку вкусив змій. Прагнучи повернути її до життя, Орфей, спустився у підземне царство і грою на кіфарі та співом зачарував Кербера і дружину Аїда Персефону. Орфею було дозволено забрати Евридику із собою, але, ведучи її, він не мав права озиратися назад. Однак, піддавшись цікавості, Орфей озирнувся і втратив Евридику. Та він здобув знання про душу і розповів людям, що душа є началом добра, частиною божества, а тіло — темницею душі. Після звільнення душі з мертвого тіла вона продовжує існувати, перевтілюється. Орфею приписують учення про метемпсихоз — переселення душі з одного тіла в інше. Греки вважали, що душа після смерті залишається в тілі. І якщо тіло не поховане, душа не може потрапити до Аїду, а знаходить собі притулок у фетиші або переселяється в тіло тварини чи поневіряється по світу. Тому вони старалися відразу ховати померлих, загиблих на полі бою.

Антична міфологія, якій було властиве раціональне мислення, перебувала у певних зв'язках із філософією та наукою загалом. Це стало передумовою оригінального поєднання космогонічних і теогонічних уявлень, за яким ототожнювалось народження космосу і богів. Творцем усього був бог Хронос: він із хаосу й ефіру створив срібне яйце, з якого вийшов бог Діоніс (Ерос). Діоніс породив Ніч, Землю і Небо. Земля і Небо породили Океан, Фетіду (одну з морських німф), Крона і Рея. Син Крона Зевс домігся влади над усіма богами і людьми, поглинув Діоніса, увібравши його силу. Але богиня Персефона народила від Зевса нового бога вина і радості — теж Діоніса. Так боги народжуються і переходять один в іншого, а з розвитком Космосу розвивається божественний пантеон.

Безумовно, ці уявлення містять чимало суперечностей. Адже міфи творили в різних місцях, у різний час, доповнювали й уточнювали, додаючи фантастичних елементів. У них відобразили істотну рису мислення давніх греків, які уявляли світ таким, що розвивається, змінюється за певними законами. Філософське, наукове, релігійне мислення і протидіяли одне одному, і взаємодоповнювалися. А загалом то був єдиний потік духовного розвитку, кристалізований у багатій духовній культурі давніх греків.

3. Релігійний культ давніх греків

Культова система в Давній Греції не була монолітною, оскільки тут ніколи не було державної релігії. В ній існували різні культи, найпомітнішими серед яких є культи Аполлона і Діоніса, що протиставлялись один одному. Якщо бог сонячного світла, мудрості, покровитель мистецтв Аполлон символізував розум, закон, гармонію, то бог виноградарства і виноробства Діоніс уособлював стихійні, руйнівні, оргіїстичні сили.

Антропоморфне уявлення греків про богів зумовлювало відповідне ставлення до них. їх ушановували в храмах, священних ріках, гаях. Відбувалися культові дії і в сім'ях, де за вівтар правило домашнє вогнище. Богам, що, за уявленнями, опікали поліси, приносили в жертву тварин на вівтарях (жертовниках у вигляді вогнища), супроводжуючи церемонію молитовними звертаннями до них. Жерці були більше адміністраторами, ніж священиками, доглядали за храмами, організовували релігійні церемонії, розшифровували передбачення, ворожіння. Жерцями були вищі державні особи (архонти), а також особи, обрані на певний термін. Але жрецтво не було кастовим.

Особливий елемент давньогрецького релігійного культу — храми, найдавніші з яких збудовано в XII ст. до н.е. Вони вважалися пристанищем богів, уособлених у скульптурах. Спочатку за храми правили звичайні житлові будинки. Потім їх спеціально споруджували у місцях традиційного поклоніння богам — на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Храми споряджали усім, що вважалося необхідним для бога. Вогнище мало форму вівтаря. Для зберігання начиння і посуду відводили невелике приміщення — опіс-тодом («задня кімната»). У передній частині були сіни, у центральній — колони, які згодом з'явилися і на фасаді. Так виник тип храму з колонами біля входу — простиль; із колонами з тильного боку — амфіпростиль, з колонами з обох боків — периптер, із двома рядами колон — диптер. Спорудження храмів з колонами і статуями стимулювало розвиток архітектури та скульптури, які стали провідними у давноьогрецькому мистецтві й надовго окреслили тенденції розвитку мистецтва Європи загалом.

Для давніх греків храм був не тільки культовою, а й важливою громадською спорудою. У ньому зберігали державні та приватні гроші, коштовності, твори мистецтва, документи, архіви. На кам'яних плитах викарбовували тексти законів, фіксували видатні події. У храмах і поруч з ними проводили народні зібрання, оголошували рішення царів, архонтів. Храм був політичним символом. Тому архітектурі приділяли велику увагу. Серед семи чудес світу є і споруди релігійного призначення — храм Артеміди Ефеської, статуї Зевса Олімпійського та Колоса Родоського.

У давньогрецькому культі важливу роль відігравало передбачення людської долі, що здійснювалося у знаменитому храмі Аполлона в Дельфах. Подавалося воно як воля богів. Для цього жерці часто вдавалися до гаруспіції (hiras — нутрощі, specie — дивлюся) — ворожіння на нутрощах тварин. До віщунів зверталися як простолюд, так і державна, військова аристократія. Фаталістичне ставлення до віщувань було зумовлене вірою давніх греків у всесилля долі, фатуму, які владарюють не тільки над людьми, а й над богами. Навіть Зевс підвладний їм. Ніщо не в силі змінити те, що судилося пережити богам і людям.

Протягом V і IV ст. до н.е. тривав так званий період класичної Греції. Головні події розгорталися на території Аттики (грец. — узбережна країна), яка стала центром економічного, політичного і культурного життя Греції, а її столиця Афіни — центром усіх значних подій. Тому цей період ще звуть аттичним.

Значного розвитку набула в Афінах демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) та народним зборам (еклесії), що свідчить про суверенітет народу. Релігія була під опікою держави: нагляд за священним майном здійснювали архонти, які згодом поступилися своїм впливом стратегам (воєначальникам). Вони керували релігійними процесіями, жертвопринесеннями, спортивними змаганнями. Участь у релігійному культі для громадян, крім рабів та іноземців, була обов'язковою.

За стратега Перікла (460 до 429 pp. до н.е.) — цей період вважають золотою епохою афінської демократії — вплив релігії був дуже вагомим. На Акрополі в 447—438 pp. до н.е. було зведено величний храм — Парфенон («храм Діви»), у якому розмістили статую Афіни — покровительки міста. На щиті Афіни скульптор Фідій зобразив себе і Перікла, за що був звинувачений у блюзнірстві, ув'язнений. На Акрополь вели мармурові сходи, храм прикрашали численні статуї. Проіснувавши всю античну епоху, в V ст. н.е. він став християнським храмом, у XV ст. — мусульманською мечеттю; в 1687 р. був зруйнований венеціанцями. Дотепер збереглися його руїни.

Суперництво Афін і Спарти спричинило тривалі міжусобні (Пелопоннеські) війни (431—404 pp. до н.е.). Афіни зазнали в них поразки, але й Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію й полісну мораль. Релігія давніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч сторони, що воювали, мали спільних богів і спільні храми.

З цього почалася затяжна криза давньогрецького поліса: військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникла Перська імперія. З IV ст. до н.е. серед грецьких держав відбувалося піднесення Македонії, яка стала панувати в Греції. В 334 р. до н.е. Алек-сандр Македонський розпочав свій похід в Азію, сформувавши могутню імперію, яка розпалася після його смерті (323 до н.е.). Слідом за військом у підкорені країни йшли філософи, історики, природознавці, жерці. Александр Македонський не протидіяв культурі, релігії завойованих країн, брав участь у їх культах, дбав про обожнення своєї особи в них, мріяв про формування греко-перської народності. Столицею нової держави обрав Вавилон. Там мав бути і головний храм. Але здійснити свій задум йому не вдалося. Для таких справ потрібні століття, особливий соціальний прошарок, який би став їх рушієм. І все ж походи Александра Македонського дали могутній поштовх зближенню культур, релігій античного світу і Близького Сходу.

Після Александра Македонського (356—323 до н.е.) настала епоха еллінізму — період від його смерті до встановлення гегемонії Риму. Саме тоді відбувається занепад Греції та Македонії.

Історія релігії елліністичної епохи має свої особливості. Це період релігійної терпимості. Культи східних божеств поширювалися в Греції, а грецькі боги знаходили нових прихильників на Сході. Грецька міфологія стала загальновизнаною, набувши національного забарвлення в Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Єгипті, Дворіччі.

Відбувалося пожвавлення місцевих культів, а місцеві боги одержували імена загальновідомих, зберігаючи й деякі колишні свої місцеві елементи. Це засвідчило об'єктивну тенденцію релігійного синкретизму в процесі розвитку зв'язків між народами.

В елліністичний період активніше поширювалися міфи про богів-рятівників, які звільняють людей від смерті, дають надію на потойбічне спасіння — Осіріса, Діоніса, Аттіса. Водночас більшої пошани стали надавати богині Тіхе (Доля), що свідчило про нерівноправність у суспільстві, невизначеність у баченні людьми свого майбутнього.

Релігія давніх греків значною мірою живилася надбаннями давньогрецьких науки і мистецтва, яке вважається одним з найунікальніших в історії людства.

Висновки

Пантеон давньогрецьких класичних богів очолює Зевс. В результаті боротьби з різного роду чудовиськами, перемоги над титанами, циклопами, гігантами і ув'язнення їх до Тартару, Зевс стає головним, верховним богом. Він народився на о. Кріт, де його мати, богиня Рея, врятувала від власного чоловіка Кро-носа. Здобувши Олімп, Зевс формує власне оточення. До нього входять богиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Феміда, символ вічної юності — Геба, Ганімед, мойри тощо.

Культ і обрядовість у греків зберігалися, ймовірно, у виді традицій від епохи героїв Гомера до значно більш пізніх періодів грецької історії, аж до римського завоювання і навіть після нього, майже до самого введення християнства як державної релігії у Візантійській імперії. У першу чергу, природно, варто вказати на здійснення жертвоприносин. Жертви могли відбуватися як у храмах, так і поза ними. Храми споруджувалися звичайно на височинах і відокремлювалися від інших будинків огорожею. Усередині храму встановлювали зображення визначеного бога і вівтар для біс кревних жертв. Існували окремі приміщення для пожертвувань і священних реліквій. Криваві жертвоприносини відбувалися на особливій площадці перед храмовим будинком, але усередині огорожі.

Навіть у найдавніші часи в окремих грецьких племен жреці не грали значної ролі в суспільстві, і жрецькі обов'язки могла виконувати будь-як вільна людина. Це положення збереглося і після виникнення окремих держав. Релігія в греків була справою державним, і жреці фактично залишалися на положенні державних службовців, що підкоряються законам, обов'язковим і для інших громадян. Жрецького ж обов'язку при необхідності могли виконувати чи царі глави окремих пологів. Жреці не навчали релігії, не створювали богословських праць, узагалі ніяк не розвивали релігійну думку, і коло їхніх обов'язків обмежувався виконанням обрядів, причому в конкретному храмі, до якого вони були приписані.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД "Професіонал", 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.