Давньокитайська філософія
Категорія (предмет): ФілософіяВступ.
1. Зародження основних парадигм осмислення людину та світу.
2. Морально-етична спрямованість вчення Конфуція.
3. Природа, космос і людина у філософії даосизму.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
У Стародавньому Китаї у VIII—VI ст. до н. е., за часів формування і розвитку рабовласницького суспільства, поступово виокремлювалися дві тенденції розвитку ідеології: консервативна і прогресивна, містична й атеїстична. В ході їх боротьби усе більше поширювалися наївноматеріалістичні ідеї про п'ять першоелементів (метал, дерево, воду, вогонь, землю), протилежні начала («інь» і «ян»), про природний шлях (дао) та інші, які виникли ще на межі II— І тис. до н. є. як результат узагальнення первісних знань того часу. Однак формування світоглядних течій припадає на VI— V ст. до н. є. Протягом майже трьох століть між ними точилася напружена боротьба, пов'язана з крутим зламом в історії давньокитайського суспільства.
У Стародавньому Китаї, як і в інших країнах цього періоду, світоглядна думка формувалася і розвивалася в боротьбі матеріалізму з ідеалізмом. В силу історичних особливостей країни, що втілювались у збереженні родових і патріархальних традицій, у рабовласницьких суспільних відносинах, давньокитайські мислителі основну увагу приділяли розв'язанню соціально-етичних і політичних проблем. Не випадково боротьба ідеологічних течій відбувалася тут навколо розуміння шляху дао — суспільного розвитку і долі людини. Якщо мислитель розумів дао як природний шлях, він приєднувався до матеріалізму, якщо ж розумів його як божественний шлях, проповідував ідеалістичне вчення.
1. Зародження основних парадигм осмислення людину та світу
Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване "П"ятикнижжя "("У-цзінь ").
У "П'ятикнижжі" в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення.
В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першо-предок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це "Серединне царство ", тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.
Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Ян. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Ян утворюють 5 світових стихій:
• вогонь,
• воду,
• землю,
• дерево
• метал.
Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії — дерево та метал — вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу
Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.
Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві, до розгляду ідей яких ми і звернемося[5, c. 67-69].
2. Морально-етична спрямованість вчення Конфуція
Корені конфуціанства сягають глибокої давнини, епохи зародження цивілізації в Китаї. Заслуга Конфуція в тому, що він переглянув етичну й культурну спадщину Китаю, надавши їїі впорядкованого та завершеного вигляду.
Релігійна концепція конфуціанства є деякою комбінацією давнього анімізму з етичною системою Конфуція. Все написане Конфуцієм стосується головним чином земного життя, хоча він і не заперечував існування духів та божеств, в яких вірили китайці. Цей бік життя його просто не цікавив.
Головним божеством у конфуціанській системі є Шанді, прабатько людей та бог неба. З давніх часів китайський імператор здійснював щорічні жервоприношення Шанді на «небесному вівтарі» неподалік від Пекіна. Імператор при цьому представляв народ, вступаючи у взаємодію з богом неба від імені всіх китайців. Цього звичаю дотримувались до часів Республіки (1912 p.).
Крім того, китайці приносили жертви безлічі інших божеств. Неосвічений люд поклонявся зображенням різноманітних духів; існувала складна система магічних і релігійних церемоній.
Поклоніння духам пращурів було ще більш поширене в Китаї, ніж поклоніння духам стихій. Померлі родичі, на думку китайців, продовжують брати участь у житті родини, тому нащадки повинні поважати їх і піклуватись про них. Пращурам передбачені особливі вшанування — щоденні приношення; на стінах у китайських домівках висять таблички з іменами померлих.
Конфуцій розробив вчення про сяо, синівську шанобливість. Навіть коли батько злодій, грабіжник або вбивця, шанобливий син повинен лише покірно слухати батька, принижено просити його повернутись на шлях доброчестя. Конфуціанський культ пращурів і норми сяо сприяли розквіту культу родини та клану. Родина вважалась серцевиною суспільства, її інтереси набагато виші за інтереси окремо взятої особистості, яка розглядалась лише в аспекті родини. Солідарність членів однієї родини та велика повага до батьків характерні для китайського суспільства, яке виховується на основі релігійних уявлень про здатність померлих втручатись у справи живих.
У часи Конфуція (551-479 pp. до н. є.) китайська релігія та культура досягли свого розквіту.
З часом Конфуцій вирішив випробувати свої політичні та етичні ідеї на практиці і пішов на державну службу. За традицією вважається, що він добре виконував свої обов'язки, але відрізнявся такою чесністю та старанністю, що так і не просунувся на посаді.
У житті Конфуція настав важкий період — він був підданий нападкам і викликав незадоволення влади. Але деякі з учнів не залишили свого вчителя в лиху годину. Він продовжував учителювати, в останні роки життя склав відомий літопис «Чуньцю» («Весна та осінь»), редагував зібрані ним матеріали з історії та народні пісні («Книга історії», «Книга віршів» тощо).
Коли у віці 73 років Конфуцій помер, учні склали зібрання його висловлювань, відоме під назвою «Бесіди та судження» (Лунь юй). У наступні десятиріччя учні Конфуція написали багато інших книг, прагнучи поширити і популяризувати його вчення. Сам Конфуцій ніколи не ставив перед собою мети створити нову релігію. Його не цікавили боги, і він не намагався вирішити проблему спасіння. Але саме він став напівбогом в очах мільйонів китайців[3, c. 74-77].
В епоху Конфуція руйнувались засади китайського суспільства. Всюди панували анархія та безлад; деякі діячі пропонували використати силу та суворі покарання, щоб встановити мир і спокій. Конфуцій вважав застосування сили невиправданим та грубим, але водночас був достатньою мірою реалістом, щоб розуміти, що люди самі по собі не стануть любити один одного і жити в злагоді.
Конфуцій запропонував своє рішення суспільних проблем: перегляд і приведення до системи народних традицій. Давні звичаї втрачали вагу в очах китайців, почалось загальне відокремлення. Традиції могли бути збережені, на думку Конфуція, тільки свідомим керівництвом, поступовим посиленням старих і нових звичаїв на основі законів. Кодекс етичних ідей, що були покликані відродити націю, повинні були поширюватися в школах, храмах, через масові розваги, вводитись у повсякденне життя родини, популяризуватися всіма можливими засобами.
Етична система Конфуція проголошує, що у кожного повинна бути свобода вибору, і людська природа в своїй основі безвадна. Конфуцій бажав показати це на прикладі власного життя і викладав своїм учням принципи Жень-чжі, вищої, доброчесної поведінки. Він учив, що вищим, майже недосяжним ідеалом є «жень» — поєднання самоповаги та гуманістичного ставлення до інших. Ця думка сформульована в так званому Срібному правилі: «Не роби іншим того, чого не бажаєш отримати від них». Конфуцій ввів поняття цзюнь-цзи — високоморальної особи, благородної людини, еталону для наслідування, яка повинна мати дві найважливіші чесноти: гуманність та почуття боргу.
Другий принцип — «лі» — описує передбачену поведінку в усіх конкретних ситуаціях життя. Головна ідея цього принципу — поміркованість, вибір середнього шляху, прагнення запобігти крайнощів. Принцип «лі» передбачає повагу до старших, визначає стосунки між сином та батьком, підлеглим та правителем, дружиною та чоловіком, а також між друзями. Конфуцій підкреслював важливість внутрішньосімейних зв'язків. Будь-який бік життя, кожна ситуація повинні відповідати певним зразкам.
З творів Конфуція ясно, що його набагато більше цікавило життя земне, ніж небесне. В нього було вельми слабке уявлення про майбутнє існування. Але це не означає, що інтерес до етичних проблем примусив його забути про релігію. Конфуцій просто намагався звернути увагу народних мас до сучасності, він не заперечував надприродного, але и не висловлювався з цього приводу.
В епоху династії Хань (206 р. до н. є. — 220 р. н. є.) конфуціанство стало державною релігією Китаю і продовжувало бути основним духовним ученням дві тисячі років, до встановлення республіки в 1912 році. Впродовж цього періоду «Збірники» Конфуція були найважливішим підручником у китайських школах; вчення Конфуція сформувало всю китайську цивілізацію і визначило напрям китайської думки. Конфуціанство вплинуло на всі сфери життя китайців, особливо в тому, що стосується поваги до старших, родинних зв'язків, почуття громадянської відповідальності, поезії та мистецтв.
Захоплення влади в Китаї комуністами завдало великої шкоди конфуціанству як суспільному інституту. Комуністи систематично знищували все, що мало відношення до конфуціанства, книги Конфуція були вилучені з бібліотек.
У наш час конфуціанство як релігійний напрям переживає складні часи. Переважно воно поширене в Китаї, де існуючий режим завдав багато шкоди конфуціанській організації. Однак слід зазначити, що централізована влада країни спирається на певні традиції, які є в своїй основі конфуціанськими. В конфуціанстві немає жрецтва і його ритуали та церемонії виконують державні чиновники або глави родин[2, c. 34-36].
3. Природа, космос і людина у філософії даосизму
Даосизм виник у чжоуському Китаї майже одночасно із вченням Конфуція у вигляді самостійної філософської док-трини. Засновником даосизму, містичної китайської релігії, вважається Лао-цзи — особа легендарна (604-517 pp. до н. е.). Лао-цзи в перекладі з китайської означає «стара дитина». Згідно з однією з легенд, Лао-цзи з'явився на світ уже похилим мудрецем з сивою бородою. Вважається, що він був хранителем імператорських архівів, а потім вирішив віддалитись від людей у пустелю на заході Китаю.
Хоча принцип Дао сам по собі не можна визначити, слово це звичайно перекладають як «шлях», або «вічний принцип». Дао є ідея творчої сили, шо керує всесвітом, життям і розумом. Дао — сила, шо породила 10 тис. видимих речей і понять, кінцева і неприродна реальність, невідчутна звичайними людськими почуттями. Крім того, Дао є принципом будови всесвіту, ідеєю структури та розвитку всього існуючого.
Найвидатніший філософ даосизму Чжуан-цзи жив наприкінці IV — на початку III ст. до н. є. Він розвинув і поширив вчення Лао-цзи та написав коментарі, які даосисти вшановують як ще один священний текст. Повний (з коментарями) канонічний текст «Даодецзін» налічує 1120 томів.
Лао-цзи і Чжуан-цзи вчили, що мудра людина повинна в усьому керуватись принципом Дао. Треба вести пасивне існування, уподібнившись, наскільки це можливо, природі та всесвіту. Взагалі вся людська діяльність уявлялась Лао-цзи безплідною суєтою. Концепція пасивного існування визначається терміном «ву вей», що в дослівному перекладі означає «не робити», або «бездіяльна дія». Не потрібно змінювати реальність, треба залишити речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись» та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Треба запобігати будь-якому насиллю. Мудра людина, яка живе відповідно до принципів Дао, досягає граничної простоти, ясності та спокою[6, c. 131-132].
Ранній даосизм вчив, що людина повинна запобігати будь-якій агресії й змаганню. Це моністична філософія, що зводить всі уявлення до принципу Дао — все, шо існує, — єдине: Навіть протилежні явища, такі як добро і зло, світло і темрява — різні боки єдиного принципу. Всі явища, шо спостерігаються, відносні, а не абсолютні, все виходить з Дао і повертається в Дао. Концепція даосизму зображується особливим символом «Тайцзи».
У природі відбувається нескінченний конфлікт між протилежностями Ян та Інь, але в кінцевому підсумку у разі взаємного проникнення вони точно врівноважують один одного.
Єдине абсолютне поняття в даосизмі — неосяжний принцип Дао. Ні Спасителя, ні Бога-Творця для даосистів не існує.
Новим етапом у розвитку даосизму була епоха правління імператорів з династії Цінь та Хань 011 ст. до н. є. — ПІ ст. н. е.). Проповідь довголіття та безсмертя забезпечила лао-ським проповідникам популярність у народі та прихильність імператорів. Першим, хто зацікавився цією ідеєю, був Цінь Ши-хуанді, який об'єднав Китай. Офіційна підтримка допомогла даосизму вижити, навіть утвердитись в умовах панування конфуціанства. Але вистоявши, даосизм досить сильно змінився. Принцип Дао, концепція «ву вей» відійшли на задній план. Проте на перший план вийшли численні лаоські маги та проповідники, знахарі та шамани, які приєднались до даосизму і не лише різко посилили свою активність, але й вміло синтезували деякі філософські ідеї даосизму з примітивними віруваннями та забобонами народних мас. Зокрема, для цього були використані напівзабуті або знов привнесені до Китаю міфи. Так, за допомогою даосів поширились міф про богиню безсмертя Сіванму, міф про першолюдину Паньгу тощо. Кінець династії Хань був позначений в Китаї кризою та політичним занепадом, а на додаток ще й стихійним лихом, епідемією, під час якої лаоський маг Чжан Цзюе прославився в народі тим, що заклинаннями виліковував хворих. Швидко даосизм з респектабельного вчення придворних алхіміків та проповідників перетворився на прапор пригнічених. Нова релігія заявила про себе потужним революційним вибухом — повстанням «жовтих пов'язок». Послідовники Чжан Цзюе ставили за мету скасування існуючого ладу та заміну його царством Великої Рівності (тайпін). Але план повстання став відомий владі, почались жорстокі переслідування його учасників. Передчасно підняте повстання було придушене, а послідовники загиблого Чжана Цзюе, які залишились у живих, пішли на захід, де в гірських прикордонних районах Китаю діяло друге потужне лаоське угруповання «Удоумідао» під керівництвом Чжан Лу. Посилена залишками повсталих секта Чжан Лу незабаром перетворилась на фактично самостійне теократичне утворення, що змогло досягти певної автономії. З ним потім рахувалась навіть офіційна китайська влада.
«Держава» лаоських пап-патріархів, які передавали свою владу у спадок, проіснувала в Китаї до середини XX ст. (63-й лаоський папа з роду Чжанів після 1949 року переїхав до Тайваню). Спочатку вона була чітко організованою і скла-далася з 24 релігійних громад, очолюваних «єпископами», які правили спадково. Але реальної адміністративної влади за межами своїх громад «єпископи» не мали. Вони і не прагнули до цього. Лаоська релігія за своє майже двохтисячолітнє існування не створила чіткої церковної структури.
Посилившись за рахунок подальшої розробки своєї теорії, даоси в ранньосередньовічному Китаї змогли стати необхідною й незамінною частиною духовної культури країни і народу. В епоху Тан (VII-X ст.) даоси широко розсіялися по всій країні. Як опорні пункти даосизму всюди були створені великі монастирі, де вчені лаоські маги й проповідники готували своїх послідовників. У раннюсередньовічному Китаї даосизм з переслідуваної секти перетворився на визнану і навіть необхідну країні релігію. Ця релігія завоювала досить міцні позиції в китайському суспільстві ще й тому, що вона ніколи не намагалась змагатись з конфуціанством, а скромно заповнювала ті порожнини в культурі та способі життя народу, які залишилися на її долю[1, c. 203-205].
Висновки
Філософська думка Стародавнього Китаю формувалася на засадах провідних ідей канонічних духовних джерел цих давніх країн, активно їх використовувала, але йшла далі в їх раціоналізації та проясненні; врешті, в межах цих філософій були розроблені оригінальні концепції світобудови, природи людини, її життєвих завдань, людської долі та засад людських взаємин в суспільстві. Ці концепції запровадили в філософське мислення цілу низку фундаментальних понять, які й до сьогодні грають тут важливу роль.
Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також: орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.
Список використаної літератури
1. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.
2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.
5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.