Декарт як логік

Категорія (предмет): Психологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Творчий шлях Р.Декарта та його вплив на розвиток сучасної науки.

2. Роль та місце Р.Декарта в логіці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Рене Декарт (1596—1650), піддаючи критиці схоластичну логіку, поставив, як і Бекон, перед наукою завдання звільнитися від традиційних упереджених поглядів та сліпої віри в авторитети і побудувати заново всю споруду науки, починаючи з її підвалин. Попередньою умовою такої перебудови він проголосив всезагальний метод сумніву, необхідний для критичної перевірки всіх наших знань і відшукання абсолютно достовірної істини. Таку істину Декарт вбачав у положенні «Я мислю, отже, я існую», яке, на його думку, свідчить про самодостовірність свідомості: «Я можу сумніватися в цьому. Та оскільки я сумніваюсь, то сам факт функціонування свідомості стоїть поза сумнівом».

Великого значення надавав Декарт методу пізнання. Стоячи на позиціях раціоналізму, він вважав тільки дедукцію строго науковим методом. Не відмовлявся він і від індукції, проте називав її висновки сумнівними і недостовірними.

Ясність і чіткість є, за Декартом, критеріями істини, а ведуть до неї інтуїція, дедукція, індукція, порівняння та аналогія. Він розробив принцип повної математичної індукції й був схильний розглядати його як логічний принцип. Йому належить оригінальна теорія причин помилок. Декарт виступав проти загальної згоди як критерію істини.

Погляди Декарта щодо інтуїції, як правило, піддаються критиці, та не можна ігнорувати їх історичного значення. Теорія безпосередньої та безперечної достовірності простих явищ була спрямована проти схоластичних уявних сутностей, містичних прихованих сил, всякого роду духів тощо.

Вчення Декарта, зокрема його дедуктивний метод і принцип повної математичної індукції, продовжували розвивати інші мислителі.

1. Творчий шлях Р.Декарта та його вплив на розвиток сучасної науки

Мислитель-Декарт походив із багатого стародавного французького роду із Турені; його прізвище за старою орфографією писалося Des Quartes, але вже в ХІУ столітті отримало латинізовану форму De Quartіs [1-4]. Усі його предки були лояльними дворянами. Дід філософа воював із гугенотами, батько, Іоахим Декарт, був радником парламенту в Ренні. Сімейні традиції не були сприятливими, щоб виховати філософа, а тим більше реформатора філософії та новатора у сфері науки; вони, навпаки, складалися так, щоб виховати Декарта лояльним дворянином. Вплив цих традицій обумовив життя мислителя: Декарт був ворогом усякої насильної реформи суспільного життя, всякого роду переворотів у церкві та державі; з іншого боку, цей сімейний дух не міг завадити Декарту в науці, ця сфера діяльності не давала ніяких офіційних посад, і тому він все більше ставав чужим для сім’ї. Тому старший брат зневажав ученого навіть тоді, коли він зробив прізвище Декартів знаменитим. Батько ж, навпаки, з дитинства підтримував його в науці та з розумінням ставився до його проблем.

Родові помістя, де батько Декарта проводив парламентські канікули, розташовані в південній Турені та Пуату. Відмітимо містечко La Haye, яке частково належало Декартам, та Perron. В La Haye 31 березня 1596 року й народився Рене Декарт, третій син від першого шлюбу. Мати Жанна Брошар через декілька днів після пологів померла від грудної хвороби, яку успадкував син. Дитина вижила, і в цьому заслуга його годувальниці, про яку він зберіг добру пам’ять до кінця свого життя. На відміну від брата, його титулували за невеликим помістям Перрон в Пуату, яке повинне було перейти до нього після смерті батька: “Rene Descartes seigneur du Perron”. У сім’ї його звали Перрон; сам же він, не звертаючи ніякої уваги на свій дворянський титул, називав просто себе Рене Декартом, а в своїх латинських творах – Renatus Descartes, латинізованим ім’ям Cartesius не користувався.

Здоров’я не дозволяло йому рано почати освіту. Однак здібності Рене дозволили батькові називати його малим філософом. На восьмому році життя він почав систематичну шкільну освіту в ієзуїтському коледжі, який був відкритий Генріхом ІV на початку 1604 року в королівському замку La Fleche в Анжу. В цьому коледжі мали виховуватися сто дворян. У знак поваги до цієї школи король заповідав поховати в ньому своє серце.

В числі перших вихованців цієї школи був Декарт, який залишався в ній до закінчення повного курсу. Ректор колегії Шарле був його родичем, саме тому в нього й не було проблем зі здоров’ям (вранці дозволялося досхочу висипатися). Виховувати хлопчика Шарле доручив патеру Діне, який згодом став провінціалом ордена та духовником королів Людовиків ХIII та ХІV. Пізніше саме патер Діне захищав інтереси свого вихованця в полеміці з ієзуїтом Бурденом. У школі ж Декарт познайомився з Маріном Мерсенном, членом ордену мінімів (братів святого Франческа де Паола), по закінченню школи Декарт зустрічався з ним у Парижі. З наукової точки зору саме Мерсенн був основним пропогандистом ідей Декарта, його називали резидентом Декарта в Парижі та деканом картезіанців. Найважчою трагедією, яку пережив Декарт у шкільні роки, було вбивство Генріха ІУ в 1610 році. Він був у числі вихованців, які 4 червня 1610 року урочисто зустріли та поховали серце короля.

У школі вивчали граматику, логіку, філософію, математику. Саме любов до математики допомагає йому корінним чином реформувати науки за допомогою нового математичного методу. Будучи зразковим учнем, по закінченню школи Декарт вирішив зайнятися вивченням “книги світу”, тому що в науці був розчарований. Школу закінчив у 17 років та ще 17 років присвятив вивченню життя.

Батько готував сина до військової кар’єри. Однак через слабке здоров’я він деякий час проводить в Ренні, де займається фехтуванням та кінною їздою. 1613-1616 роки він проводить в Парижі. Світське життя спочатку йому подобається. Однак тут він знайомиться з математиком Мідоржем та зустрічається з монахом Мерсенном. Саме бесіди з ним, які, на жаль, продовжувалися недовго (у 1614 році провінціал ордену відправляє Мерсенна в Невер учителем філософії), повертають його до науки. В цей же час він захоплюється грою в карти, музикою. Його першим твором був трактат про музику та фехтувальне мистецтво.

У 1617 році Декарт поступає на військову службу добровольцем, відмовляється від чинів та від зарплати, яку отримав лише раз за всі роки служби заради свого чину, “як деякі мандрівники беруть милостиню”. Він був не стільки солдатом, скільки туристом. Вибрав військову службу не як кар’єру, а як моду. Так, із 1617 року він став кадетом у штатгальтера Голландії Моріца Нассауського (з 1618 року принц Оранський), сина Вільгельма Оранського. Два роки Декарт живе в голландському місті Бреді. Штатгальтер цікавився математикою та інколи вивішував математичні задачі у вигляді об’яв для розв’язку. Через це Декарт познайомився з відомим математиком Ісааком Бекманом з Міддельбурга, який перекладав йому об’яви-задачі з голландської мови на французьку та латинь. Завдяки Бекману Декарт пише в Бреді свій “Compendium musicae” (1618), який було видано лише в 1650-му році. Дружба його з Бекманом пізніше перервалася через нетактовність останнього: він вважав себе за вчителя Декарта та математиком, сильнішим за нього. Сам Декарт говорив, що своєму старшому другу багато що сповістив, але нічому у нього не навчився або ж навчився стільки, скільки звик учитися в усіх, навіть у комах.

У 1619-1621 рр. учений бере участь у військових діях в Німеччині (почалася тридцятилітня війна). Він вступає в баварське військо добровольцем та воює на боці католицької ліги. Практично це була війна між католиками та протестантами. Весь цей час Декарт був при армії. Після зимового перебування в Нойбурзі він у червні 1620-го року їде на декілька місяців в Ульм, де знаходить французів та залишається на кілька місяців заради наукових занять. У вересні він повертається в баварську армію та залишається на зиму в Празі. Богемія була підкорена, і тому баварська армія повернулася додому. Декарт, який ще хотів брати участь в бойових діях, переходить в імператорську армію, яка воювала під керівництвом Букоя проти повстанців Бетлена Габора в Угорщині. Букой бере кілька міст, однак 10-го червня 1621-го року гине в битві під Нейгейзелем. 27-го липня облога цього міста знімається, і Декарт лишає військову службу.

За цей час саме на зимових квартирах на Дунаї та в Богемії він робить висновок, що творіння з куснів часто не такі цільні, як створені однією людиною. В 1619-му році в Нойбурзі Декарт уперше збагнув необхідність та можливість застосування аналітичного методу до людського духу та його пізнавальних засобів з тією ж достовірністю та успіхом, з якими він сам це застосував у геометрії. Саме 10 листопада 1610-го року можна вважати народженням ідеї нового методу філософії Декарта.

Лише через вісім місяців Декарт повернувся з Угорщини в Париж. По дорозі заїжджає в Бранденбург та Померанію, Мекленбург та Голштинію, потім у західну Фрісландію, а пізніше в Голландію, де в Гаазі відвідує двір принца Оранського, а в Брюсселі – двір інфанти Ізабелли. В березні 1622-го року повертається у Францію, отримує частину материнської спадщини та в лютому 1623-го року переїзджає в Париж і встряє в полеміку з П.Гасенді, який пізніше змагався з Декартом за честь бути першим філософом Франції. Після дев’ятилітньої перерви знову зустрічається з П.Мерсенном, який у цей час був зайнятий виданням свого трактування Біблії. На цей раз в Парижі зупиняється на кілька місяців. Відвідавши свою сім’ю в Бретані та продавши помістя в Пуату, у вересні 1623-го року знову відправляється в подорож, на цей раз на південь, бо хоче познайомитися з Італією та прожити в Римі частину ювілейного року, який повинен був початися з Різдва 1624-го року. Декарт їде через Швейцарію в Тіроль та відвідує в Інсбруці двір ерцгерцога Леопольда; звідки їде у Венецію та в день Вознесіння бере участь у великому морському святі; потім відправляється на богослужіння в Лоретто, щоб виконати обітницю, яка була дана ним на п’ять років раніше в Нойбурзі. Всі свята до початку наступного року він перебуває в Римі, а потім повертається у Париж. На зворотному шляху відвідує Флоренцію та двір великого герцога Фердинанда ІІ, але не Галілея. Через П’ємонт та Альпи повертається в Париж у середині 1625-го року. До 1628-го року з невеликими перервами живе в Парижі. Живе або в будинку свого друга Ле Вассера д’Етіоль або, якщо йому набридає світське життя, наймає квартиру в передмісті Парижа Сен-Жермен, створює кругом себе невеличку академію. Його філософські ідеї змушують книговидавців та друзів просити якнайшвидше повідомити про них світові, але Декарт не поспішає. Коло його друзів та знайомих розширюється. Завдяки своєму старому знайомому Мідоржу, який у цей час займався оптикою, Декарт написав “Діоптрику”. Його та Мідоржа підтримує видатний учений та інженер того часу Фер’є, який виготовляє інструменти, що проектувалися Мідоржем. Його друзями та однодумцями стають відомі математики, фізики та теологи Парижа: Мерсенн, Гарді, де Бон, Морен, Дезарг, Бальзак, лікар Віллебресьє, теологи Жіб’єф, де ла Бард, де Сансі та кардинал Берюлль.

Однак Париж не дає йому можливості для тривалих роздумів та самітності, тому для третього етапу свого життя і творчості вибирає Голландію. Тут намагається вести одинокий спосіб життя: всі зв’язки iз Францією він підтримує через Мерсенна. Аббат Піко бере на себе турботи про його матеріальні справи, а Мерсенн – літературні. В Голландії мав для своєї кореспонденції в різних місцях агентів-друзів, які пересилали йому листи: Бекмана в Дордрехті, Бльомаєрта в Гарлемі, Рейнієра в Амстердамі, Гоогланда в Лейдені. Протягом двадцяти років 24 рази поміняв місце свого проживання та жив у тридцяти різних місцевостях. У цілому місце перебування Декарта в Голландії можна розділити на три періоди: перший підготовчий перед виданням основних його праць (1629-1636); другий збігається з виданням головних праць (1637-1644); третій період після їх видання (1644-1649). Протягом першого періоду Декарт, покинувши Франекер, жив головним чином в Амстердамі, Девентері, Утрехті, Леувардені; другого – в Егмонді, Гардервійку, Амерсфорті, Амстердамі, Лейдені та в замку Ендегест. В останньому періоді жив у Егмонді.

1-го вересня 1649 році на запрошення своєї учениці королеви Швеції Христини Декарт переїхав у Швецію, хотів познайомити Христину з іншою своєю ученицею пфальцграфинею Єлизаветою, дочкою того самого богемського короля, проти якого Декарт колись воював. Єлизавета була однією із найосвіченіших осіб тогочасної Європи. Але молодша за віком Христина навіть чути не хотіла про Єлизавету. Декарт в Стокгольмі зупинився в оселі французького посла у Швеції Шаню. Він не збирався довго затримуватись у Швеції. Тут же на прохання королеви написав вірші “Народження світу” для балету на свято, що було присвячене закінченню тридцятилітньої війни. Христина звикла вставати o 4 годині ранку та вважала цей час найкращим для занять філософією. Після одного з таких візитів 1 лютого 1650 року Декарт захворів запаленням легенів. О 4-ій годині ранку 11 лютого 1650 року його не стало. Перед смертю він продиктував листа братам. Був спочатку похований на стокгольмському кладовищі на місці, де хоронили нехрещених дітей (католицького кладовища в Стокгольмі не було). Королева Христина пізніше зреклася королівського титулу та прийняла католицизм. Саме ця обставина дозволила шанувальникам Декарта поставити питання про його перезаховання на території Франції, як визначного міссіонера католицизму. Спочатку його поховали в церкві Сент-Поль, а потім (24 червня 1667 року) в церкві Сент-Женев’єв. 6 лютого 1819 року прах Декарта було перенесено в церкву Сент-Жермен-де-Пре.

2. Роль та місце Р.Декарта в логіці

Огляд творчості мислителя слід починати з вивчення його методу. І хоча на відміну від Ф.Бекона, Декарт не написав праці типу “Новий Органон”, але він є родоначальником дедуктивного синтетичного підходу в сучасній науці, а Ф.Бекон – індуктивного. Ці два підходи взаємодоповнюють один одного. На відміну від Бекона, підхід Декарта – це ще й підхід синтезу нових сфер знань. Сама ідея методу з’явилась із бажання створити науку за типом математики [5]. Але звичайно математику потрібно було синтезувати в тому чи іншому сенсі з конкретною сферою знань. З цього приводу він в “Геометрії” писав: “Беручи до уваги, що серед усіх, хто шукав істину в науках, тільки математикам вдалося знайти деякі доведення, тобто певні та очевидні думки, тому я аніскільки не сумнівався, що й мені слід почати з того, що ними було досліджено, хоча я й не чекав від цього іншої користі, окрім того, що вони привчать свій розум користуватися істиною та не задовольнятися невірними висновками. Однак я й не збирався вивчати всі ці окремі науки, тобто області математики. Я бачив, що хоча їх предмети різні, тим не менше вони узгоджуються між собою в тому, що досліджують тільки різні суттєві для них відношення або пропорції, тому я вирішив, що краще дослідити тільки ці відношення в загальному та шукати їх тільки в предметах, які полегшили б мені їх пізнання, аніскілечки не пов’язуючи їх із цими предметами, щоб мати можливість застосовувати їх потім до всіх інших подібних до них предметів.”

Узагальнення геометричного підходу Декарта призвело до появи нових векторних просторів, що дало життя таким розділам сучасної математики та фізики, як функціональний аналіз, аналітична механіка, статистична механіка, квантова механіка, алгебраїчна геометрія тощо. Можна розглядати і як тріумф картезіанства спеціальну та загальну теорії відносності [12; 13]. Остання в працях Дж.А.Уілера була розвинена до геометродинаміки, тобто зміна геометричних властивостей простору-часу визначається саме часом, хоча й він нерозривно пов’язаний з геометрією фізичного явища (середовища, поля).

З методологічної точки зору в синтетичному підході Декарта є свої плюси та мінуси. До плюсів належить те, що завдяки Декарту почалась інтенсивна формалізація усіх сфер знань. Саме його метод є головним в цій області. Ідеї В.Ляйбніца [9] та Ф.Б. де Кондільяка [10] синтезу математики та логіки призвели до створення Булем, Пеано, Морганом та Фреге математичної логіки [9-12]. Вона відіграла надзвичайно важливу роль у становленні та розвитку сучасної математики та кібернетики, особливо програмування. Б. Рассел та А.Н. Уайтхед “забувши”, напевно, методологію Декарта, поклали цю нову дисципліну в основи математики. Оскільки математика в цілому в сучасній науці відіграє й метанаукову роль, то описати всі можливі розділи математики, в тому числі й прогнозувати появу нових за допомогою якогось одного її розділу, у т.ч. й математичної логіки, неможливо, що й показав розвиток досліджень у цій галузі [11]. Інший підхід запропоновано в поліметричному методі [12]. Тут сконструйований елемент змінної міри, який може бути як математичний у класичному сенсі, так і ні. Сам елемент є не що інше, як розширене представлення декартової змінної із врахуванням методології Ньютона, Б.Трентовського [15] (його кібернетики), Е.Харріса [16] та процедури вимірювання (методологія Н.Кемпбелла [17]). Цей новий підхід знімає основні протиріччя з основ математики в трактуванні Рассела-Уайтхеда-Гільберта-Брауера-Маркова та є основою натурального підходу в основах математики, що базується на ідеях Декарта та Ньютона. Тут ще раз можна згадати думку Декарта, яка вже цитувалася вище та була висловлена в листі до Бекмана, що цю працю ніколи не закінчать. З цієї точки зору поліметричну методологію можна трактувати як теорію оптимального системного синтезу будь-якої сфери знань [12]. За допомогою цього методу вдалося розв’язати проблему ХХ століття в кібернетиці, згідно Ст.Біра (проблема складності–простоти), якраз через обчислення, як передбачав Дж.Касті. І хоча сама методологія будувалася, виходячи з ідеї системної оптимізації, в її основі лежить методологія Р.Декарта-Ф.Бекона-І.Ньютона.

Таким чином, дуже важко знайти в сучасній науці якусь сферу, на появу та формування якої більшою чи меншою мірою не мали б впливу ідеї та праці цього вченого. У такому стислому огляді це тим більше зробити практично неможливо. Тому тут відзначено лише ті сторони діяльності Декарта, які, на думку автора, зробили найбільший вклад у розвиток науки та культури.

Висновки

Значними стали надбання логіки за Нового часу. Найважливішим на цьому етапі розвитку логіки стала розробка теорії індукції Ф.Беконом. Було розкритиковано викривлення схоластики у вченні Аристотеля, яка на думку Бекона на той час вжене могла слугувати методом наукових досліджень. Новим методом мала стати індукція, про що і писав Бекон у своєму «Новому Органоні», в якій було розроблено основні індуктивні методи. Але систематизовані ці методи були пізніше англійцем Дж.Міллем. значним був внесок в розвиток логіки французького вченого Р.Декарта, якій також критикував середньовічну схоластику. Але він розвинув ідеї дедуктивної логіки, і також саме ним було сформовано правила наукового дослідження, які він виклав у своїй праці «Правила для керування розуму». Трохи пізніше розвиватимуть цю проблематику послідовники Декарта А. Арно та П.Ніколь.

Рене Декарт, піддаючи критиці схоластичну логіку, поставив, як і Бекон, перед наукою завдання звільнитися від традиційних упереджених поглядів та сліпої віри в авторитети і побудувати заново всю них поглядів та сліпої віри в авторитети і побудувати заново всю споруду науки, починаючи з її підвалин. Попередньою умовою такої перебудови він проголосив всезагальний метод сумніву, необхідний для критичної перевірки всіх наших знань і відшукання абсолютно достовірної істини. Таку істину Декарт вбачав у положенні «Я мислю, отже, я існую», яке, на його думку, свідчить про самодостовірність свідомості: «Я можу сумніватися в цьому. Та оскільки я сумніваюсь, то сам факт функціонування свідомості стоїть поза сумнівом».

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 1997. — 186 с.

2. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. — Львів: Просвіта, 1996. — 127 с.

3. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. — 7-е вид., стереотипне. — К.: Знання, 2004. — 255 с.

4. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: АртЕк, 1996. — 231 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. — 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. — метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. — К.: Академія, 2003. — 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 335 с.