Демографічний потенціал Волинського економічного району та особливості його розміщення

Категорія (предмет): Регіональна економіка, РПС

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Загальні поняття про народонаселення і його значення для розвитку продуктивних сил території.

2. Передумови та фактори формування сучасного демографічного потенціалу території: історичні, природно-екологічні, соціальні, економічні.

3. Чисельність та структура населення, їх динаміка.

4. Природний та механічний рух населення.

5. Особливості розміщення населення. Система розселення. Урбанізація.

6. Демографічні проблеми та шляхи їх розв'язання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Населення було, є і буде головною складовою будь-якої держави. Тому вивчення особливостей розміщення населення, кількості трудових ресурсів, статевовікової структури – вкрай важливе завдання. Адже населення формує, власне, демографічний потенціал, без якого не мислимий розвиток жодної з країн чи світового господарства в цілому. Населення, трудові ресурси – найголовніша продуктивна сила господарського комплексу світу. Від населення значною мірою залежить формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливість для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статевовіковою структурою, розподілом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.

Під демографічним потенціалом слід розглядати людський потенціал, іншими словами – кількість населення, частку трудових ресурсів (працездатного населення), вікові та статеві показники, динаміку природного та механічного руху населення тощо.

За чисельністю населення район відноситься до найменших в Україні – тут проживає 2223 тис. осіб (1.01.2002р.). За чисельністю населення області дуже близькі між собою.

1. Загальні поняття про народонаселення і його значення для розвитку продуктивних сил території

Населення — історично складена і безперервно відновлювана в процесі відтворення безпосереднього життя сукупність людей, які проживають на певній території. Аналогом поняття населення є термін народонаселення, якому при розробці концепції системи знань про населення у 60-70 р. р. XX ст. надавалося широке соціальне значення. Властивістю населення є його відтворення шляхом постійної зміни поколінь у їхній соціально-економічній обумовленості. Процес відтворення населення становить природний рух населення — міграція, демографічні аспекти розвитку сім'ї і розвитку демографічних структур.

Вивченням закономірностей відтворення населення в їх соціально-економічній обумовленості займається демографія. Демографія — суспільна наука про народонаселення, що вивчає чисельність, склад, розміщення і рух населення. Демографія дає розгорнуту систему стану і динаміки населення, вивчає соціально-економічні закономірності зміни населення, його відтворення на основі біологічних, економічних, соціальних факторів і умов. На теорії і практиці народонаселення базується демографічна політика, що регулює демографічні процеси.

Природною основою демографічного стану в Україні є народонаселення. Роль його як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює розвиток насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача. Однак найважливішою характерною рисою народонаселення є те, що воно є природною основою формування трудових ресурсів, найголовнішого елемента продуктивних сил, які відіграють вирішальну роль як фактор розміщення трудомістких галузей господарства.

Чисельність населення, його динаміка і віково-статева структура є найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення.

Найважливішим фактором динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух.

Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів. "Старіння" населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.

Підвищення рівня життя населення в територіальному розрізі залежить від раціонального використання трудових ресурсів, що відображено і в затратах живої праці на виробництво відповідної продукції.

Для характеристики розміщення населення використовують поняття "розселення". Розселення є міським і сільським. Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності і напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та демографічні.

Демографічна політика — частина соціально-економічної політики держави, спрямована на управління процесом демографічного розвитку країни та її окремих регіонів, тобто відтворенням і міграцією населення по території країни.

Найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення є чисельність населення, його динаміка, статево-вікова структура[5, c. 87-89].

В Україні сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зменшення тривалості життя і народжуваності, від'ємне сальдо міграції стали характерними ознаками демографічної ситуації дев'яностих років. Це викликано низкою історичних подій. Величезні людські втрати внаслідок першої та другої світових війн, трьох голодоморів (1921, 1932-1933, 1947 р. p.), політичних репресій 30-50-хр. p., форсованої індустріалізації, примусової колективізації, Чорнобильської катастрофи вкрай негативно вплинули на нормальний процес демографічної трансформації, призвели до помітних деформацій складу населення, передчасної смерті близько 16 млн осіб. У поєднанні зі зменшенням народжуваності ще в 60-х роках це обумовило вичерпання демографічного потенціалу, що призвело до високого рівня старіння і депопуляції.

Депопуляція — абсолютне зменшення чисельності населення територій чи країн, при якому чисельність наступних поколінь менша чисельності попередніх. Депопуляція настає, якщо величина загального коефіцієнта смертності перевищує величину загального коефіцієнта народжуваності.

На відміну від економічно розвинутих держав в Україні з кінця 60-х p.p. тривалість життя населення зазнавала хвилеподібних змін — періоди зменшення смертності змінювалися її зростанням. На якісний склад населення негативно вплинули міграційні процеси. Хоча впродовж 70-80-х р. р. сальдо обміну населення України з іншими республіками СРСР не перевищувало 100 тис. осіб на рік, але той факт, що виїжджали на роботу в регіони Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі тощо молоді люди, а поверталися переважно пенсіонери — істотно посилював процес старіння. Внаслідок постійного відбору фахівців і їхньої концентрації в столиці Союзу зменшувався професійний та освітній потенціал України. Зазначені процеси розвивалися і впродовж 90-х р. р. Йдеться про бурхливі міграційні процеси, викликані розпадом єдиної держави і можливостей вільного переміщення населення у межах і за межі території країни; зменшення народжуваності внаслідок передусім економічних і соціо-психологічних чинників; зростання смертності населення працездатного віку при стагнації показників у післяпрацездатному віці і зменшенні у до працездатному[3, c. 64-67].

Проте, починаючи з 2001 p., зростає середня тривалість життя. Водночас, оцінюючи характер демографічних зрушень, що відбулися у міжпереписний період (від 12 січня 1989 р. — дати останнього Всесоюзного перепису населення до 5 грудня 2001 р. — дати першого Всеукраїнського перепису), важливо враховувати істотні структурні зрушення: збільшення числа осіб похилого віку і зменшення активної репродуктивної та працездатної частки населення, що є загальною демографічною тенденцією розвинених країн. Це зменшує загальний коефіцієнт народжуваності та збільшує коефіцієнт смертності населення. Зазначені фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні та зокрема Волинському регіоні.

Щодо темпів зростання населення України, то вони надто повільні через зниження природного приросту, його механічну рухливість та інтенсивний відплив осіб молодого віку, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному відтворенні і зумовить потребу максимальної орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Населення або народонаселення — це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.).

Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці — з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами. Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства[8, c.192-194].

2. Передумови та фактори формування сучасного демографічного потенціалу території: історичні, природно-екологічні, соціальні, економічні

За 1959-1999 pp. чисельність населення зросла всього на 25%. Нині її динаміка від'ємна, щороку населення зменшується на 18,5 тис. осіб (0,82%).

Національний склад населення економічного району досить однорідний — 93—94% українців, 4,2% росіян, які мешкають переважно у найбільших містах. Крім того, тут проживають білоруси, здебільшого в Рокитнівському районі Рівненської області, а також поляки, євреї та представники інших національностей, що поселилися в містах.

В останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов'язані з територіальною організацією виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення. Це призводить до деградації навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.

Природний рух населення відрізняється від його руху у східних районах України. У Волинському економічному районі коефіцієнт народжуваності в 1998р. становив 1 і ,8-13,2%», а природного приросту — від мінус 1,4%, у Волинській до +0,4%о у Рівненській областях. Смертність дещо вища у Волинській області — 13,2%. Загалом коефіцієнт дитячої смертності в районі дещо вищий, ніж по Україні (в Рівненській області — 13,1 особи на 1000 народжених). Волинський район належить до Західного регіону з підвищеною народжуваністю, особливо на Поліссі, де ще донедавна панувала тенденція до створення великих сімей. Останнім часом у сільській місцевості смертність майже зрівнялася з народжуваністю. Природний приріст сільського населення у Волинській області становить — 4,4%, а в Рівненській — 0,8%. Причина цього явища — відплив значної частини молоді до міст. У селах району спостерігається таке негативне явище, як депопуляція і старіння нації.

Зменшення кількості населення мало місце у більшості регіонів країни, за винятком Волинської, Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва, де цей показник залишився практично на рівні 1989 р.

За період між двома переписами загальна чисельність населення України скоротилася на 3291,2 тис. осіб, або на 6,3 % (з 51706,7 тис. до 48415,5 тис. осіб), а більша фіксувалася на початку 1993 р. — 52244,1 тис. осіб. Від того часу і до 5 грудня 2001 р. демографічні втрати склали 3787,0 тис. осіб; 72 % цих втрат становить природне зменшення населення[11, c. 44-47].

Для України характерна висока щільність населення — відносна величина, яка визначає чисельність мешканців, що припадає на одиницю площі (осіб на 1 км2) і відображає фактичну концентрацію населення. Цей показник за даними Всеукраїнського перепису населення в середньому по країні становив 80 осіб/км2. Зменшеними значеннями щільності населення характеризуються північно-західні та південні області країни, де вона становила менше 60 осіб/км2. Особливо низький цей показник у Чернігівській області — 39 осіб/км2. Найгустіше заселені східні індустріальні області, де цей показник перевищував 90 осіб/км2, а в Донецькій області сягав 183 особи/км2. Зрозуміло, що у кожній адміністративній області населення розміщується також нерівномірно — його щільність змінюється у широкому діапазоні за окремими районами і особливо зростає на території міських населених пунктів.

В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, у яких природне середовище значно краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі не має великих чи середніх міст, крім обласного центру (Вінницька, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Особливо актуальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені одне—два підприємства. В нових економічних умовах банкрутство таких підприємств може призвести до руйнації економічного базису розвитку цього міста.

Соціально небезпечним і суспільно несправедливим є поширення безробіття серед жінок. Якщо в загальній кількості громадян, не зайнятих трудовою діяльністю і зареєстрованих у службах зайнятості, їхня частка досягала 70%, то серед працевлаштованих Службою зайнятості осіб, зокрема за 9 місяців 2006 р. жінки становили лише 45 %. До 3/4 безробітних становлять особи з вищою та середньою спеціальною освітою.

Отже, соціально-демографічна ситуація, що склалася в Україні, настійно вимагає врахування демографічного чинника при визначенні перспектив побудови суверенної Української держави, створення відповідних умов для збереження та виживання населення, без чого підтримання її національної безпеки буде справою безперспективною[4, c. 137-139]

3. Чисельність та структура населення, їх динаміка

Найбільшим за чисельністю жителів є обласний центр — Луцьк, населення якого налічує 220 тисяч чоловік. Територія міста — 56 квадратних кілометрів, або 5600 гектарів. Інші за кількістю населення міста мають: Ковель -73 тисячі жителів, площу 4731 га, Нововолинськ — 61,7 тисячі жителів, в т.ч. селище Жовтневе — 5,6 тисячі, площу 1732 гектари, Володимир-Волинський — 42600 жителів, площу 1719 га.

Частка дітей у районі більша (24,6%), ніж по Україні (20,7%), однак значно менша, ніж працездатного населення (54,6%). Це пояснюється ви-щими темпами природного приросту населення, ніж, скажімо, на сході України. Серед міського населення частка дітей теж значно вища (26,5-27%), ніж у містах країни (22,8%), і приблизно така сама частка працездатного населення (58-60%), дещо нижча частка людей пенсійного віку (13-15%), ніж у цілому по Україні (18%).

Статева структура населення теж відрізняється від загальнодержавної: співвідношення чоловіків і жінок у Волинському районі становить 47,4 і 52,6% (середньоукраїнський показник відповідно 46,5 і 53,5%). Якщо в Україні на 1000 жінок припадає 871 чоловік, то у Волинській області -900, а в Рівненській — 908. Це один з найбільших показників у державі (3-тє місце після Закарпатської та Львівської областей).

Пенсіонерів у Волинській області 22,1%, у Рівненській — 20,4% (в Україні — 23,2%) від загальної чисельності населення.

Загальна густота населення 55,9 осіб/км2 (по Україні значно вища -83 осіб/км2), у тому числі в Рівненській області — 59 осіб/км2, у Волинській — 53 особи/км2.

Густота сільського населення — відповідно 28,1 осіб/км2 (в Україні 26,6 осіб), в Рівненській області-31 осіб/км2. Воно розміщується переважно в лісостеповій частині, де є кращі умови для ведення сільського господарства. Північна ж частина району значно заліснена, заболочена, до того ж родючість грунтів тут невисока. Отже, природні, економічні й історичні умови та чинники на невеликій площі району зумовили особливе сільське розселення у Волинській та лісостеповій частині району.

У цілому в регіоні можна виділити 3 мікрорайони сільського розселення:

1) найнижчої густоти — 20 осіб/км 2( південна частина Волинського Полісся: Любомльський, Ковельський, Турійський та Маневицький райони Волинської області і Рокитнівський — Рівненської);

2) середньої густоти — від 20 до 30 осіб/км2 (північ Волинської та Рівненської областей);

3) високої густоти — від 30 до 40 осіб/км2 (Волинська височина і Мале Полісся)[2, c. 172-175].

Дрібне сільське розселення (у середньому до 500 осіб у сільському населеному пункті) характерне для районів Любомльського, Ковельського, Турійського, Володимир-Волинського у Волинській області і для крайнього півдня економічного району (Горохівський, Радивилівський та Млинівський). Найбільші села у крайній північно-східній частині Рівненської області (Володимирецький, Сарненський, Березнівський, Рокитнівський), де чисельність населення у сільському поселенні перевищує 800 осіб.

У 1939р. частка міського населення у регіоні становила 14,8%. За 1939-1959 pp. кількість його зросла лише на 6,6%. Поштовх до його зростання дало промислове будівництво в найбільших містах району (Рівному, Луцьку, Здолбунові, Нововолинську). У 1999 р. частка міського населення вже становила 49,7% (в Україні 68,0%), у тому числі у Рівненській області 47,6%, Волинській — 52,1%.

Швидкими темпами зростала чисельність міського населення у Рівному (245 тис. осіб), Луцьку (218), Ковелі (72), Нововолинську (55), а також у містах Дубно (42), Кузнецовськ (30), Сарни (30), Здолбунів (28 тис. осіб) та ін., які в післявоєнні роки перетворилися на промислові й транспортні вузли району. Трудові ресурси — це працездатна частина населення разом із зайнятими в народному господарстві підлітками (віком 14-16 років) та працюючими пенсіонерами. За віком населення поділяють на такі групи: молодшого віку — 24,6% (на 4,6% більше, ніж по країні); працездатного віку — 54,2% (менше на 1,4%, ніж у державі); пенсійного віку — 21,2% (на 2% менше, ніж по Україні). Зайнятість постійного населення в районі нижча на 2,6%, ніж у цілому в державі. Частка робітників і службовців у районі становить 69,3%, що значно менше за відповідний показник по Україні (77,6%). Він найнижчий у Волинській області (68,5%) і дещо вищий у Рівненській. Це свідчить про низький рівень промислового розвитку району. Більшість трудових ресурсів зайнята у харчовій, легкій, машинобудівній та металообробній промисловості, в сільському господарстві й на транспорті.

На початок 1999 р. в районі налічувалося 141,5 тис. безробітних. У Рівненській області рівень безробіття вищий — 14,1%, у Волинській нижчий — 12,2% (в Україні 11,3% — за методологією МОП). Проте фактичний рівень безробіття (якщо врахувати осіб, що перебувають у відпустках без надання зарплати і тих, що зайняті неповний день чи тиждень) сягає 32-36%[10, c. 161-163].

4. Природний та механічний рух населення

Чисельність населення зростає за рахунок відтворення (природного руху). Відтворення населення — процес безперервного відновлення поколінь людей в їх історичній обумовленості, основне поняття демографії, яке визначає її предмет, тобто сукупність методів дослідження, процесів, які підлягають вивченню й управлінню в межах демографічної політики. В демографії існує три підходи до визначення відтворення населення, в основу яких покладено три види руху населення: природний, міграційний, соціальний.

Характерною особливістю природного руху населення України за останні роки є помітне скорочення його приросту. Під приростом населення розуміють збільшення чисельності жителів будь-якої території (області, району, населеного пункту) за будь-який проміжок часу (рік, період між переписами тощо). Такий приріст населення називається загальним і оцінюється у абсолютних чи відносних величинах. Абсолютні величини приросту визначаються як різниця між кількістю населення даної території на кінець контрольованого періоду та на його початок і можуть бути додатними (позитивними) або від'ємними (негативними). Абсолютні значення загального приросту беруться за основу кількісних оцінок чисельності (динаміки) населення. Відносні показники приросту визначаються у темпах приросту або через різні коефіцієнти. Темп приросту — відношення абсолютної величини приросту до загальної чисельності населення на початку досліджуваного періоду, що вимірюється у відсотках. Серед коефіцієнтів найбільшим поширенням користується відношення абсолютної величини загального приросту населення до пересічної за досліджуваний період чисельності населення даної території, яке вимірюється у проміле (%о), тобто показує величину приросту на 1000 жителів. Величина загального приросту населення складається з природного та механічного (міграційного) приросту.

Природний приріст населення (ПП) (див. рис.2) визначається алгебраїчною різницею між чисельністю народжених (Н) і померлих (П) на певній території за певний проміжок часу (обчислюється на 1000 жителів за рік)

Характерною у районі є тенденція до зменшення трудових ресурсів, зростання кількості працюючих пенсіонерів. Зайнятість підлітків стабільна — до 0,5%. Різко зменшилася зайнятість населення у державних підприємствах, правда, дещо збільшилася у приватних. Подібною є картина як у виробничій (зменшується чисельність працюючих), так і в невиробничій (збільшується) сферах. Зростає приховане безробіття.

Сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, народжених однією жінкою впродовж усього життя) зменшився з 1,9 у 1989 р. до 1,1 у 2001 р. (у т. ч. у міських поселеннях — з 1,8 до 0,9, тобто удвічі, у сільських — з 2,4 до 1,4). Більшість шлюбних пар обмежуються однією дитиною. За сумарним коефіцієнтом народжуваності області України чітко розподіляються на 3 групи: східні — з найменшими показниками (коефіцієнт — менше 1 дитини: Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області), західні — з відносно високими показниками (1,3-1,6) та інші області — з коефіцієнтом від 1 до 1,3. Проте у західних областях рівень вичерпаної плідності помітно більший, ніж в інших регіонах України і значно менший за межу простого відтворення населення (2,2-2,3). Лише в селах Волинської і Рівненської областей рівень народжуваності ще близький до зазначеної межі і становить 2-2,1. При цьому спостерігається майже зворотна залежність між сумарними коефіцієнтами народжуваності та показниками поширення абортів[9, c. 201-204].

Загальноєвропейські тенденції народжуваності не дають підстав очікувати істотного збільшення сумарних коефіцієнтів народжуваності впродовж наступних 10-15 років. Втрати ненародженими внаслідок епідемії ВІЛ/ СНІДу протягом 2003 — 2010 р. р. можуть становити 100 — 200 тис У зв'язку з тим, що негативні тенденції у динаміці народжуваності посилюються, ці втрати матимуть істотний вплив на формування молодих поколінь. Тільки після 2015 р. за умови зміни репродуктивних настанов можна розраховувати на підвищення цього показника до 1,35-1,45 у розрахунку на одну жінку. Слід підкреслити, що і такий варіант розвитку не забезпечуватиме навіть просте заміщення поколінь.

Структура смертності населення за окремими нозологічними причинами за останні роки залишається стабільною: перше місце займають хвороби системи кровообігу (61,3 %), друге — злоякісні новоутворення (13,5%), третє — нещасні випадки, отруєння та травми (9,8 %), четверте — хвороби органів дихання (6,9 %). У 2001 р. закріплено тенденцію до зменшення рівня смертності немовлят (11,3 на 1000 народжених живими). Це є найнижчим показником за останні 25 років, проте вищим від рівня смертності дітей віком до 1 року життя в Польщі, Словаччині та Білорусі (відповідно 9,5; 8,8 та 11,3 на 1000 народженихживими). В останні роки спостерігається зменшення рівня материнської смертності (у 2000 р. — 24,7, у 2001 р. — 24,1 на 100 тис народженихживими). Однак у Польщі коефіцієнт материнської смертності в 1998 р. склав 4,8 на 100 тисяч народжених живими, Словаччині — 8,7.

Зберігається позитивна динаміка зменшення рівня смертності дітей віком 0-14 років (у 2000 р. — 9,76; у 2001 р. — 9,57 на 10000 дітей).

Хоча з 2000 р. відбувся певний злам тенденцій смертності, кількість померлих у 2002 р. усе ще вища, ніж у 1989 р. Вирішальний вплив на ці процеси здійснює динаміка смертності чоловіків (52,3 % загальних змін), у т. ч. городян — 33,8 % і селян — 18,5 %. Вплив смертності жінок виявився значно меншим — 28,4 %. Структурні зрушення, головним чином старіння населення, обумовили 19,3 % загальних змін.

Для економічного району характерна тенденційно нижча зайнятість населення у північних (поліських) районах. Частково трудові ресурси «перетікають» у малі підприємства, фермерські господарства, за кордон, у східні регіони Російської Федерації. У цьому, очевидно, певну роль відіграє той факт, що рівень середньомісячної заробітної плати як робітників, так і службовців у районі значно нижчий за середній по Україні. Так, у 1997 р. у Волинській області він становив 117 грн. (75% від середньореспубліканського), а в Рівненській — 134 грн. (86%).

Міграції – постійні та маятникові, їх масштаби і районні особливості виступають важливим чинником регіонального розвитку та просторової спеціалізації економіки, розселення людей. Роль і значення міграцій, в тому числі і міжнародних, в умовах ринкової економіки неухильно зростатиме.

Територіальні переміщення населення зі зміною місць проживання – постійні міграції – важливий фактор економічного розвитку окремих країн та регіонів. Виключно важливою є роль постійних міграцій у розселенні населення, розвитку тих регіонів, які мали чи мають для цього найбільш сприятливі передумови, в урбанізації, рості міських і сільських поселень тощо. Помітною була роль України і в міждержавному поділі праці, а отже, і у постійних міждержавних міграціях. Територіальний обмін населенням – закономірний процес, який сприяє раціональному використанню трудових ресурсів, об’єднанню людей за національною, релігійною і родинною ознаками. Це виключно важливо тепер, коли на історичну батьківщину повертається багато українців, особливо зі східної діаспори.

Загострення в останні роки міжнаціональна відносин в окремих регіонах призвело до подай нової категорії мігрантів – біженців і, в свою чергу, до необхідності вирішувати «позапланові» економічні та соціальні питання – поселяти новоприбулих, працевлаштувати, соціальне захищати.

Міграційні потоки в Україні, як уже зазначалося, досить значні. З 867 408 тис. тих, хто прибув в міські поселення України по міграціях (вище наводилися дані як по міських, так і по сільських міграціях), 59.7% припадає на переселенців з її меж, в тому числі 35.9% – на переселенців із цієї ж області, і 40.3% на переселенців з інших республік. Найвища частка емігрантів, які прибувають з-поза меж республіки (серед усіх емігрантів), припадає на області колишніх Південного і Донецько-Придніпровського економічного районів. Наприклад, їх частка в 1989 р. становила по окремих областях: Кримській 52.1%, Одеській – 46.1%, Миколаївській – 42.0%, Харківській – 48.5%, Донецькій – 46.5%, Луганській – 44,8%, Запорізькій – 44.0%, Дніпропетровській – 43.9%. Дуже високий цей показник по м. Києву – 49.8%. Серед областей колишнього Південно-Західного економічного району наведений показник найвищий в Закарпатській області – 37.9. В інших областях даного економічного району частка мігрантів, які прибувають з-за меж республіки, відносно незначна і коливається в межах 23 – 36% (найнижча вона в Тернопільській (23.5%), Рівненській (26.8%), Івано-Франківській (28.0%), Волинській (28.2%), Вінницькій (29.2%) областях.

Таким чином, потоки мігрантів, які прибувають з-за меж України, переважно направляються, по-перше, в райони, найбільш сприятливі для життя і трудової діяльності (Крим, Одещина, Миколаївщина, Закарпаття), і, по-друге, – в індустріальне розвинуті регіони (Донбас, Придніпров’я), прилеглі до промислових центрів райони південних областей, що безпосередньо прилягають до Чорного та Азовського морів і характеризуються сприятливими кліматичними умовами[1, c. 88-91].

5. Особливості розміщення населення.Система розселення.Урбанізація

Аналіз впливу процесу урбанізації на динаміку кількості померлих свідчить про помітну роль коливань смертності міського населення (вони обумовили 50 % загальних змін). Інтенсивність природного зменшення сільського населення значно вища, ніж міського. У 2001 р. при загальному природному зменшенні населення України на 7,6 % у містах воно становило 6,5, а в селах — 9,8 %. У містах більші масштаби природного скорочення характерні для чоловіків, а в селах — для жінок.

Основні причини смерті пов'язані з хворобами системи кровообігу, новоутвореннями, зовнішніми причинами, хворобами органів дихання. Проте від кожної з цих причин населення України вмирає на кілька років раніше, ніж населення в економічно розвинутих країнах. Показники смертності від зовнішніх дій збільшилися майже у півтора рази, у т. ч. від самогубств — на третину, а від вбивств — на три чверті. Разом з тим, спостерігається помітне зменшення кількості летальних випадків, пов'язаних з транспортом — майже вдвічі, і пов'язаних з виробництвом — натри чверті. Передусім жертвами зовнішніх дій стають чоловіки (їхня смертність від зазначених причин майже вп'ятеро вища порівняно з жінками) та мешканці міських поселень.

За останні роки серед причин смертності називають так звану соціально детерміновану смертність, пов'язану зі зловживанням алкоголю, наркотиків і тютюну, туберкульозом, ВІЛ/СНІДом та самогубствами.

Смертність немовлят впродовж другої половини 90-х р. р. систематично зменшуючись, у 2002 р. була на 18 % нижча, ніж у 1990 р. Основною причиною позитивних змін стало поліпшення охорони здоров'я дитинства.

Найгострішою демографічною проблемою України є неухильне і поки що неподолане зростання смертності населення працездатного віку. Протягом 1989 — 2001 р. р. ймовірність прожити повністю весь працездатний вік скоротилася з 81 % до 74 %, у т. ч. для чоловіків з 73 % до 63 %. Спостерігається майже подвійне зростання надлишкових смертей 40-річних чоловіків від нещасних випадків, отруєнь і травм, від хвороб системи кровообігу, органів дихання і травлення, які зазвичай асоціюються з фізіологічним старінням. Показники смертності цього контингенту є найрухливішими і саме вони визначають динаміку середньої тривалості життя населення.

Для України характерні істотні розбіжності смертності населення, за якими регіони країни можна об'єднати у три групи. До першої (з найсприятливішими показниками) належать Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області там. Київ.

Друга група складається переважно з областей центральної частини Ук-раїни: Вінницької, Волинської, Житомирської, Запорізької, Київської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Харківської, Черкаської. Сюди ж належить також Автономна Республіка Крим. Для другої групи характерні середні показники смертності та тривалості життя населення.

У більшості областей півдня і сходу України (третя група — Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Чернігівська області) параметри режиму смертності є вкрай несприятливими. Тут середня очікувана тривалість життя при народженні на 1,47 року менша, ніж загалом в Україні; відмінності цього показника за статтю найвідчутніші; а частка тих, хто доживає до старості, — найменша. Крім того, у 6 областях третьої групи, за винятком Дніпропетровської та по Одеської, зберігається тенденція до зменшення тривалості життя при народженні.

Особливістю сучасної просторової динаміки тривалості життя в Україні є перерозподіл меж традиційних демографічних зон у широтному напрямі: поступове нівелювання відмінностей у напрямі „схід-захід" та їхнє збільшення у напрямі „північ-південь"[7, c. 216-219].

Хвилеподібний характер тенденцій смертності в Україні впродовж принаймні найближчих 25 років, значні резерви зменшення смертності у до-працездатних і особливо працездатних вікових групах, адаптація населення до нових соціально-економічних умов, подолання затяжної економічної кризи, успіхи медицини в лікуванні широкого кола захворювань дають підстави розраховувати на зменшення ймовірності смерті: прискорене зменшення — смертності немовлят (до 7,5 — 8 %) і дітей раннього віку, вельми помірне — жінок 16 — 60 років (ймовірність померти, не доживши до 60 років, для 16-річних дівчат скоротиться до 7 — 8 %) і населення старше 60 років. Найбільші зрушення (як і протягом останніх 50 років) очікуються у смертності чоловіків працездатного віку. Передбачається, що ймовірність померти, не доживши до 60 років, для 16-річних юнаків у 2026 р. становитиме 16-21 %. Практично смертність саме цього контингенту визначатиме загальний характер тенденцій смертності та тривалості життя населення України.

У цілому перевищення чисельності померлих над чисельністю народжених характерне для багатьох країн світу. Зокрема, у 2001 р. в Європі депопуляцією було охоплено 17 країн, нульовий рівень природного приросту населення мали 5 країн. Багато країн перебувають на межі переходу до „нульового приросту". В Україні впродовж 90-х роках спостерігалося перевищення смертності над народжуваністю. Внаслідок цього чисельність населення скоротилася на 2880,7 тис. осіб.

Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася чисельність мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х років цей показник становив 3,9 млн, то нині — 1,6 млн), змінилася його структура. Раніше більшість мігрантів становила молодь, яка абсолютно переважала у навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв'язку зі службою в армії. Більшою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним.

З 1989 р. кількість міст в Україні збільшилася на 20 і на 5 грудня 2001 р. офіційно зареєстровано 454 міста, 889 селищ міського типу та 28619 сільських населених пунктів.

У великих містах проживає 38,3 % всього, або 56,9 % міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних регіонах (7-у Донецькій, 5-у Дніпропетровській, 4-у Луганській, 3-у Запорізькій областях) і в Криму (3 — у складі Автономної Республіки Крим, а також Севастополь). В Україні нараховується 5 міст-мільйонерів: Київ (2611 тис. чол.), Харків (1470 тис), Дніпропетровськ (1065 тис), Одеса (1029 тис.) та Донецьк (1016 тис.) і 4 великих міста — Запоріжжя (815 тис. чол.), Львів (733 тис чол.), Кривий Ріг (669 тис чол.) та Миколаїв (514 тис. чол.).

Для багатьох міст України характерна складна екологічна ситуація, обумовлена наявністю та концентрацією підприємств чорної і кольорової металургії, теплоенергетики, хімії і нафтохімії, гірничодобувної промисловості, цементних заводів. Зростання міст призвело до особливої форми розміщення виробництва і розселення, за якої промислові підприємства як основні джерела забруднення розташовані всередині жилої забудови. Такі міста є безперечними лідерами за рівнем забруднення повітря. Серед них: Донецька промислова агломерація, до якої входять Авдіївка, Горлівка, Єнакієве, Макіївка та інші міста, а також Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Константинівка, Кривий Ріг, Маріуполь.

За оцінками демографів ООН (1980 p.), міське населення земної кулі в 2000 р. досягло 3,2 млрд осіб, а його частка у всьому світі -51,3%. Таким чином, за останню чверть минулого століття міське населення земної кулі приблизно подвоїлось. При цьому в розвинутих регіонах світу чисельність міських жителів за 1970-2000 р. р. має збільшитися приблизно на 400 млн осіб, або (з0,7до 1,1 млрд), а їхня частка у чисельності всього населення — з 65 до 79 %; у менш розвинутих регіонах світу міське населення зросте майже на 1,5 млрд чоловік, або в 3,2 рази (з 0,65 до 2,1 млрд), а його частка зросте відповідно з 26 до 44 %. Таке небачене збільшення міст, стрімкі темпи урбанізації є результатом важливих зрушень у соціально-економічному житті сучасного світу і в першу чергу збігом у часі двох головних факторів — поглиблення науково-технічної революції та зміни демографічної ситуації. Останнє проявилося у небувалому до того збільшенні населення світу, що створило великі резерви росту міського населення.

Сучасний світ стає все більш урбанізованим. Понад 14 % усього населення земної кулі зосереджено нині у містах, тоді як на початку минулого століття там проживало тільки 13 %. Концентрація населення в містах, особливо великих, продовжується, і поки що немає підстав думати, що дія факторів, що стримують цей процес, у майбутні десятиріччя зменшиться. Згідно з прогнозами демографів ООН, на початок третього тисячоліття більше половини всього населення земної кулі буде проживати в містах. У зв'язку з цим, підвищується актуальність вивчення проблем, що породжуються урбанізацією в країнах і районах різного типу[6, c. 143-147].

6. Демографічні проблеми та шляхи їх розв'язання

Зміни, що відбулися за останнє десятиріччя у народжуваності, смертності та природному прирості населення України, безпосередньо впливають на його вікову структуру.

Процес старіння населення є результатом передусім зменшення народжуваності та збереження її впродовж тривалого періоду на рівні, що не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. В економічно розвинутих країнах до цього додається вплив зростання середньої тривалості життя населення. Істотною протидією старінню населення цих країн є міграція, оскільки приїжджає, в основному, молодь. В Україні ж, як і в більшості країн з перехідною економікою, міграція посилює вплив низької народжуваності, а помітного зростання середньої тривалості життя населення, особливо старшого віку, не спостерігається. Нині питома вага осіб у віці 60 років і старше в загальній чисельності населення становить 21,4 % і є однією з найвищих у світі. Якщо вікова піраміда міського населення характеризується більш-менш рівномірним розподілом допрацездатних, працездатних і післяпрацездатних контингентів, то у віковій піраміді сільського населення чітко виділяються 2 групи — покоління людей, які народилися у період короткочасного піднесення народжуваності середини 80-х років, і покоління народжених у середині 30-х років. Вища порівняно з міським населенням частка дітей серед селян дає підстави сподіватися на деяке омолодження сільського населення у майбутньому.

Найбільш „старим" (частка осіб віком 60 років і старше в загальній чисельності населення перевищує 24 %) є населення Вінницької, Полтавської, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей. До другої групи (частка складає 22,9—24 %) увійшли Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська та Хмельницька області. До третьої групи (21,7-22,9 %) належать Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Тернопільська, Харківська області. До четвертої групи віднесено Автономну Республіку Крим, Волинську, Івано-Франківську, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Львівську, Чернівецьку області та м. Севастополь (рівень старіння становить 19,3-21,7 %). Найбільш „молодим" (частка старших осіб становить 15,5-19,3 %) є населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва. Але якщо демографічна молодість західних регіонів обумовлена відносно високою народжуваністю, то в Києві основним чинником є постійний міграційний приплив молоді.

Народжуваність в Україні протягом останніх десятиріч зменшується. Загальна чисельність народжених зменшилася з 691,0 тис. у 1989 р. до 390,7 тис. у 2002 р. (у містах відповідно з 471,1 тис. до 248,9 тис, у селах -з 219,9 тис. до 141,8 тис). Загальний коефіцієнт народжуваності знизився з 13,3 %у 1989р. до8,1%у 2002р. (у містах з 13,6 %до 7,7, в селах-з 12,9% до 9,0). Переважна більшість дітей (82,6 % у 2001 р.) народжуються жінками віком до ЗО років. Через зменшення показників шлюбності населення і поширення незареєстрованих шлюбів (шлюбів де-факто) зростає частка дітей, народжених жінками, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі. У1989 — 2001 р. р. вона зросла на 66,7 % і становила 18%, причому якщо в 1989 — 1992 р. р. ця частка була вищою в селах, то з 1993 р. — у містах.

Загальноєвропейські тенденції народжуваності не дають підстав очікувати істотного збільшення сумарних коефіцієнтів народжуваності впродовж наступних 10-15 років. Втрати ненародженими внаслідок епідемії ВІЛ/ СНЩу протягом 2003 — 2010 р. р. можуть становити 100 — 200 тис У зв'язку з тим, що негативні тенденції у динаміці народжуваності посилюються, ці втрати матимуть істотний вплив на формування молодих поколінь. Тільки після 2015 р. за умови зміни репродуктивних настанов можна розраховувати на підвищення цього показника до 1,35-1,45 у розрахунку на одну жінку. Слід підкреслити, що і такий варіант розвитку не забезпечуватиме навіть просте заміщення поколінь.

В Україні поступово поліпшується показник очікуваної тривалості життя при народженні (з 66,9 р. у 1996 р. — до 67,8 у 2001 p.), який є вищим, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу — 66,9 (наприклад, у 1998 році у Російській Федерації — 66,7), проте, поступається такому у країнах з високим рівнем розвитку людського потенціалу, де він дорівнював 77,0.

Рівень народжуваності в Україні у 2001 р. становив 7,7 на 1000 населення, рівень смертності, який є одним з найвпливовіших чинників показника очікуваної тривалості життя — 15,2 на 1000 населення.

Показник загальної смертності є вищим, ніж у країнах із середнім рівнем розвитку людського потенціалу (у 1998 р. у Словаччині — 9,9 випадків на 1000 населення, Польщі — 9,7, Росії — 13,6, Білорусі — 13,5).

Структура смертності населення за окремими нозологічними причинами за останні роки залишається стабільною: перше місце займають хвороби системи кровообігу (61,3 %), друге — злоякісні новоутворення (13,5%), третє — нещасні випадки, отруєння та травми (9,8 %), четверте — хвороби органів дихання (6,9 %). У 2001 р. закріплено тенденцію до зменшення рівня смертності немовлят (11,3 на 1000 народжених живими). Це є найнижчим показником за останні 25 років, проте вищим від рівня смертності дітей віком до 1 року життя в Польщі, Словаччині та Білорусі (відповідно 9,5; 8,8 та 11,3 на 1000 народжених живими). В останні роки спостерігається зменшення рівня материнської смертності (у 2000 р. — 24,7, у 2001 р. — 24,1 на 100 тис народжених живими). Однак у Польщі коефіцієнт материнської смертності в 1998 р. склав 4,8 на 100 тисяч народжених живими, Словаччині — 8,7.

Висновки

Чисельність населення Волинської області на 1 січня 2005 року становить 1044,8 тис.осіб (2,2% населення України). Серед волинян 96,9% — українці, 2,4% — росіяни, 0,1% — поляки, 0,3% — білоруси, решта — чехи, словаки, німці, євреї, представники інших національностей.

У містах проживає 526,2 тисячі (50,4%), у селах — 518,6 тисячі осіб (49,6%). Щільність населення на 1 км2 становить 52 особи. Центр області — м.Луцьк, у якому проживає 202,9 тис.чоловік.

Сьогодні середня тривалість життя в Україні становить 70-71 рік (66 років у чоловіків і 73-75 років у жінок) і поступово зменшується. За цим показником, Україна посідає 52 місце серед країн світу.

Природний рух населення району відрізняється від його руху у східних районах України. У Волинському соціально-економічному районі коефіцієнт народжуваності в 2002р. складав 11,3 о/оо, а природний приріст – — 2,3о/оо. Це один з найнижчих темпів природного скорочення населення в Україні. Близьким до середнього по Україні є і коефіцієнт дитячої смертності, що складає 11,5. Волинський район належить до західного регіону з підвищеною народжуваністю, особливо на Поліссі, де ще донедавна панувала тенденція до створення великих сімей. Тільки в останні роки в сільській місцевості смертність практично зрівнялась з народжуваністю.

Щільність населення в районі є набагато нижчою від пересічноукраїнського показника і складає 54,5 осіб/км2 ; вищою вона є в Рівненській області – 59 осіб/км2.

Рівень урбанізації району змінювався впродовж ХХ ст. Якщо в 1939р. він складав 14,8%, то в 1959р. він зріс до 21,2%. Поштовхом до його зростання було промислове будівництво у найбільших містах району (рівне, Луцьк, Ковель, Здолбунів). Найбільшими міськими населеними пунктами району є Рівне (249,2 тис. осіб), Луцьк (209,1 тис. осіб), Ковель (66 тис. осіб), Нововолинськ (54 тис. осіб), а також Дубно, Кузнєцовск, Сарни, Здолбунів, які після другої світової війни стали промисловими та транспортним вузлами району. У 1999р. частка міського населення складала 49,7%, а в 2002р. – 48,6%.

Частка працездатного населення в районі складає 69,3%, що є менше від загальнодержавного показника. Це є ознакою слабкого промислового розвитку району. Більшість трудових ресурсів району зайнята у харчовій, деревообробній, легкій промисловості та машинобудуванні.

На 1.01.2003р. в районі було зареєстровано 68,7 тис. безробітних, що складає 9,6% від загального числа працездатного населення району. Характерно, що набагато вищим рівень офіційно зареєстрованого безробіття є в міській місцевості. Так, у Волинській області він складає 19,5% (найвищий показник серед адміністративних областей в Україні), у Рівненській – 10,9%. Все це свідчить про кризовий стан економіки краю.

Нині переважною формою зайнятості працездатного населення все ще залишається державний сектор економіки. Проте частка недержавних форм власності поступово зростає. В перспективі передбачається відплив робочої сили (до 400 тис. чоловік) з підприємств державного сектору в різні приватні, малі, спільні та інші недержавні підприємства.

В Україні все більше проблем виникає з раціональним використанням трудових ресурсів. Ще недостатньо використовуються вони у малих і середніх містах, особливо на Правобережжі.

Кількість безробітних в Україні на кінець 1995 р. становила понад 100 тис. чоловік. Це порівняно небагато. Проте в країні поширене приховане безробіття, особливо в містах з незначним вибором місць роботи. Найбільше безробітних серед службовців (інженери і техніки).

У народному господарстві країни жінки переважають над чоловіками. Часто-густо вони зайняті на важких і шкідливих роботах, працюють у нічну зміну. Це ще один із чинників демографічної кризи в Україні.

Розв’язання цієї проблеми можливе завдяки підвищенню продуктивності праці на основі максимального використання досягнень науково-технічного прогресу. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє не тільки економія витрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія витрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити витрати ручної праці.

Для того щоб створити умови для реалізації права громадян на працю, а також забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено центри зайнятості населення.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП "Вид-во "Тезис", 2005. — 160с.

2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.

3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.

4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.

5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.

6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.

7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.

8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.

9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.

10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.

11. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.