Демократія у політичному житті суспільства

Вступ.

1. Поняття, сутність та ознаки демократії.

2. Основні концепції демократії.

3. Специфічні умови становлення й розвитку демократії в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. її виникнення пов’язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.

Демократичний режим уособлює найбільш прогресивний устрій політичного життя і громадянського суспільства. за такого режиму формується правова держава і створюється механізм громадянського суспільства, досягається юридична рівність громадян, забезпечується широке коло особистих громадянських та політичних прав і свобод, здійснюється чіткий подів державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, дотримується верховенство закону, гарантуються права меншості та запобігання свавіллю більшості, легальна діяльність політичних партій та громадський організацій (діяльність яких не суперечить Конституції), тощо.

В сучасних умовах демократичний режим панує в багатьох постіндустріальних країнах світу. Він може поєднуватися з різними формами правління – парламентською, президентською республікою, конституційною монархією.

Демократичний режим в значній мірі відповідає соціальній природі і соціальній сутності людини. Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи – перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких як Сократ, ані в прибічників мішаної форми правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли так званим складеним устроям (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим для класичної Греції і республіканського Риму.

1. Поняття, сутність та ознаки демократії

В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її (формою державної влади), яка є зручною для підтримання народовладдя (демократії) в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема в США і країнах Західної Європи. Тоді кажуть, що демократія, це обов'язково: виборність органів влади, поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову, підпорядкування меншості більшості, захист прав меншості, наявність політичних прав і свобод.

Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу – суверенітету народу- вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії.

Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької демократії.До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька (репрезентативна) демократія – це, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади. Достатньо влучно сказав про суть представницької демократії німецький політолог Ральф Дарендорф. Він вважає, що демократія – це не правління народу, якого просто не буває. Демократія – це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом скасований; крім того, демократія – це уряд зі своїм особистим курсом[8, c. 156-158].

Наголосимо, що ні одна з цих форм у “чистому вигляді” не існує. Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечувати право меншості на опозицію.У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першорядні у міжнародному праві визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місцепроживання громадян, забезпечується право на виїзд і в`їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.

Важливий атрибут демократії – принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну.

Обов`язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації – це теж атрибут демократичного суспільства.

У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний поділ компетенції і повноважень різних рівней влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її доступності для людей.

Такі основні принципи, критерії і цінності демократії. Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Безперечно, демократія має переваги, але і вона може стати “тиранією більшості”, переродитися на диктатуру парламенту або парламенської більшості. Із 180 незалежних держав світу тільки приблизно 40 можуть бути названі демократичними у загальноприйнятому сенсі цього слова. Але, навіть, вони далекі від ідеалу, бо значною мірою третина населення приречена на вічну маргинальність. Побудувати суспільство, яке б було суспільством для всіх – неможливо, а сам процес демократизації тривалий і тяжкий. І все ж таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія[2, c. 119-121].

2. Основні концепції демократії

З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соціальна група чи особистість.

Антична демократія була заснована на загальній зацікавленості свобод громадян у збереженні рабовладінння, яке було спільним. Колективістські теорії демократії розроблялись в утопіях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур`є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж Руссо, а також подальший розвиток та практичне втілення в теоріях соціалістичної, пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна.

Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси:

• заперечення автономності особистості;
• первинність народу у здійсненні влади;
• однорідність народу за складом;
• абсолютність влади більшості.

В цілому, колективістські концепції демократії не розрізняють особистість, суспільство, державу.

Одним з перших почав критикувати колективістську демократію Й. Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду.

Загальні риси плюралістичноі концепції демократії зводяться до:

• відмові від прямої участі всіх у політичному процесі;
• визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості;
• значного розширення діяльності держави, збереженню рівноваги конкурентних інтересів;
• турботі про формування демократичної культури, підтримки державою соціально-обмежених верств населення.

Плюралістична теорія демократії знайшла втілення в багатьох країнах світу, проте її ідеї критикуються деякими політологами за ідеалізацію дійсності, перебільшення групової ідентифікації. Ця теорія,на їх думку, далека від ідеалів народовладдя, вона недостатньо враховує нерівність політичного впливу різних суспільних груп, перш за все, пріоритетного впливу бізнесу, бюрократії,воєнно-промислового комплексу, профспілок, володіння ресурсами (гроші, знання, авторитет, засоби масової інформації тощо). Молодь, пенсіонери, інваліди та деякі інші групи не мають такі ресурси, в той час як представники бізнесу володіють ними в повному обсязі. Критикується плюралістична модель демократії і за її консервативність, тому що для прийняття рішення вона потребує згоди всіх зацікавлених груп, що неможливо забезпечити на ділі. І ще один аргумент проти плюралістичної концепції демократії: в західних країнах політичне управління все більше залежить від бюрократії і лоббістів і все менше – від парламентів та партій.

З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція демократії. Політична еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов язана з володарюванням або тиском на владу. Попередниками сучасної елітарної демократії були Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були сформульовані на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом. Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям є:

• поділ суспільства на еліту і маси;
• тлумачення політичної нерівності як підвалини соціального життя;
• володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”;
• розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт.

Таким чином, концепція елітарної демократії, по-суті, стверджує, що ідеал народовладдя в сучасну епоху (як і раніше) не реалізується значною мірою. Народ представляє в системі політичної влади пануюча еліта[6, c. 148-151].

В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії виступає теорія партіципаційної демократії. Під “партіципацією” в західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної й вимушеної) в політичному житті з мотою впливу і тиску на прийняття рішень владою. Автори концепції тлумачать необхідність участі більшості народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, але і в інших видах політичного процесу, включаючи формування владних груп і висування політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів критичної теорії демократії, в центрі якої –аналіз політичної дійсності з позиції ідеалу індивідуального самовизначення і орієнтації на автономію особистості.

Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є:

• визнання особистості основним джерелом влади;
• пріоритет прав людини над правами держави;
• обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян;
• пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;
• розподіл влади як умова контролю громадян над державою.

Один із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім суб`єктом демократії сьогодні виступають індивідууми, громадяни.

Таким чином, сучасний лібералізм зорієнтований виключно на індивідуалізм. Ліберальні концепції демократії, наголошуючи на особистості, випускають з уваги групу як головний суб`єкт реальної політичної влади[7, c. 114-116].

3. Специфічні умови становлення й розвитку демократії в Україні

Повертаючись до української дійсності, зазначимо, що корумпованість держслужбовців за умов розбудови незалежної української державності не лише не зникла, а, навпаки, набула нових загрозливих масштабів і вимірів. Корупція – це справжній тріумф антидемократизму. Армія корумпованих “слуг народу” самим фактом свого існування сприяє відчуженню громадян від влади і держави, знецінює демократично спрямовані гасла і програми. І не випадково, за матеріалами соціологічних досліджень, лише 9,4 відсотка представників наймасовішої категорії нашого населення – “середній клас” – відчувають себе господарями своєї держави. Переважна кількість – майже 83 відсотки себе такими не вважають.

На слабку втіху нашим співвітчизникам слід сказати, що корупція за останні десятиріччя із явища “аномального” перетворилася на нову звичайність, своєрідну “норму” й у країнах розвинутої демократії. Французький політолог Ален Котта визнає, що розвиток ринкових відносин супроводжується процесом “стихійної демократизації” корупції. Загальне поширення корупції робить контроль над нею “майже символічним”. Тому єдине, що може дозволити собі суспільство, – це запобігати “надмірностям” у цьому процесі.

Корумпованість держслужбовців, продажність, відверта заангажованість частини депутатського корпусу – не єдина загроза демократії. Розгортання демократичних перетворень гальмується і тим, що демократична процедура обрання законодавчої влади і керівника держави за умов концентрації влади, посилення її провідної ролі в процесі прийняття рішень (“центромація”) девальвує саме поняття демократії як управління самого народу.

Адже занадто централізована влада прагне підпорядкувати собі й інститути громадянського суспільства, обмежує права громадян, свободу слова та інші людські свободи. Томас Джефферсон, автор Декларації незалежності США, ще два століття тому прозорливо підмітив: “173 депутати, безсумнівно, будуть пригнічувати народ так само, як і один. І у парламенту в руках може опинитися абсолютна влада, і у президента або у когось іншого. Законодавча влада може все захопити у свої руки, а захопивши все, вона може звести все до однієї людини, яку назве головою”.

За своєю природою демократія продукує певне недовір’я до влади, до її “нагромадження” та абсолютизації. Ось чому засновники демократичних систем прагнули втілити у державний устрій максимум “опонуючих” механізмів, які б не допускали надмірної концентрації влади не лише в однієї особи, але навіть в одній із трьох гілок влади (“збалансована демократія”). Тому важливою теоретичною та практичною проблемою є з’ясування “межових можливостей” влади, сприяння її децентралізації, розширенню повноважень місцевих виборних органів, формуванню культури самоврядування, становленню цивілізованого громадянського суспільства.

Сприяючи утворенню громадянського суспільства, держава тим самим зміцнює підвалини свободи. Розгалужена мережа громадських установ і органів місцевого самоврядування, розвиток добровільних асоціацій та жорстко визначеної відповідальності чиновництва – запорука міцної та здорової “зрівноважувальної демократії”. Демократія, таким чином, – це не тільки і не стільки форма державного устрою, а режим існування і життєдіяльності всіх структур і систем суспільства.

Винятково важливим чинником справжньої демократії і проявом її сутності є ступінь суспільної та індивідуальної свободи. Цінність демократії не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою для всіх і тому виступає як благо для тих, хто потребує свободи[1, c. 264-267].

Однією з центральних проблем забезпечення свободи є вирішення питання про свободу інформації. Інформаційна система стала хребтом сучасного суспільства. Ця констатація промовисто говорить про значущість у житті суспільства засобів масової інформації, які покликані бути одним із захисників громадянської свободи.

Інформація – це справжня “валюта демократії”. Право на чесну, об’єктивну, повну інформацію – одне з визначальних демократичних прав. Втім, за наслідками соціологічних опитувань 727 журналістів з усіх регіонів України становище із свободою інформаційного слова в Україні далеке від оптимального. Переважна більшість журналістів (понад 86 відсотків) визнає існування політичної цензури. На діяльність ЗМІ, на їх думку, найнегативніше впливають кримінальні клани, адміністрація Президента. І не випадково майже 80 відсотків громадян вважають професію журналіста небезпечною.

Звичайно, проблема свободи слова, інформації взагалі має розглядатися і крізь призму професіоналізму, відповідальності й незаангажованості самих працівників ЗМІ. Проблема свободи взагалі характеризується суперечливістю: “свобода для…” (позитивна свобода) опонує “свободі від…” (негативна свобода). Її розв’язання має враховувати загрози “нерегульованої демократії”, яка спонукає до суспільної анархії. Але незаперечним є те, що справжня демократична система цінностей має спиратися на політичний плюралізм, позбавлений сприйняття опонентів у категоріях “образу ворога”. Автономія слова, думки, судження, право громадян на незалежну інформацію – одна із підвалин і цінностей демократії.

Тільки з урахуванням зазначених умов, а їх перелік тут далеко не повний, демократія здатна слугувати принципом організації життя соціуму в цілому, сприяти перетворенню жителів тієї чи іншої країни на патріотично мислячий народ. А це, у свою чергу, є запорукою стабільності суспільства, гарантією його стійкого розвитку.

Соціальна надійність держави – цінність, вартість якої значно зростає у часи лихоліття, кризових невизначеностей. Здатність демократично влаштованого суспільства сприяти соціальному миру, соціальній злагоді, втім, характеризує насамперед “зовнішню” функцію демократії, той соціальний простір, суспільні обставини людського життя, які вона забезпечує. Головна цінність демократії, її кредо – визнання людського життя найвищою цінністю, а права людини – головним показником цивілізованості суспільства. Демократія – не лише політична, а й соціальна і моральна категорія, адже вона покликана “олюднити” державу, надати їй гуманістичного значення.

Звернімося ще раз до палкого прихильника ідеї демократії –Михайла Грушевського. “Українська демократія, – писав він, – повинна перейнятися почуттями державності – патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави, зробити її центром, усе будувати на державному фундаменті, а від держави, навпаки, жадати забезпечення своїх потреб і здійснення своїх жадань соціалізувати державу і заразом удержавнювати соціальне життя в широкому значенні цього слова”. Ідея “олюднення держави”, її соціалізація, за висловом М.Грушевського, – одна із відправних у сучасній політичній думці. Держава – це “ще не сосуд людяності, але вона пропонує нам засоби, за допомогою яких ми здатні олюднити державу”[10, c. 248-249].

Демократія має безсумнівне моральне значення. Вона утворює той життєвий суспільний простір, який забезпечує рух до єднання соціально існуючого і морально “повинного”, утворює духовний клімат, в якому моральні доброчинності існують не всупереч обставинам, а саме завдяки їм.

Цінності демократії – гласність, змагальність, виборність, альтернативність, підзвітність та моральні чесноти – гідність, справедливість, відповідальність, порядність, повага взаємопов’язані і взаємозумовлені, вони “підживлюють” одна одну, утворюють особливий духовний простір, в якому найкращі соціальні і моральні якості особистості можуть розкритися, а негативні – нейтралізуватися й блокуватися.

Залучаючи людей до різноманітної політичної діяльності, демократія сприяє розвитку людини як моральної особи, формує в ній почуття власної гідності, що є головною умовою існування громадянина у його стосунках з державою, владою. На думку німецьких соціал-демократів, які плідно попрацювали над тим, щоб надати Німеччині соціального характеру, визначальною цінністю є гідність людини. “Люди народжуються вільними і рівними в людській гідності і правах”, – проголошує програма СДПН (1989 рік). В ній зазначається, що справедливість базується на рівній повазі щодо гідності всіх людей. Вона вимагає однакової свободи, рівності перед законом, рівних можливостей у політичному й соціальному житті, а також соціальної захищеності.

Гуманістична спрямованість визначає всі інші ціннісні демократичні уявлення, підпорядковує їх цьому принципу. Примітно й те, що принцип пріоритету людської гідності в програмі соціал-демократів органічно поєднується з орієнтацією на створення “солідарного суспільства”, в якому вільнодіючі індивіди вирішуватимуть спільно визначені соціальні завдання. Тільки спільні дії, а не егоїстичний індивідуалізм, створюють і забезпечують передумови для індивідуального самовизначення.

Концепція “соціальної держави”, складовою якої є “соціальна демократія”, втім, у наші дні вже не сприймається як панацея від усіх суспільних лих і негараздів. Її критики небезпідставно вказують на те, що постійне збільшення державних інвестицій та субсидій у соціальну сферу, підвищення заробітної платні, яке не збалансоване з рівнем продуктивності праці, невиправданий “патерналізм” породжують психологічні та соціальні настрої утриманства, заважають розвиткові індивідуального підприємництва, обмежують ініціативну енергію людини.

Втім, формування демократичної свідомості й культури демократичного життя в Україні потребує ретельного опрацювання того цінного досвіду, який нагромадили країни розвинутої демократії. До цього досвіду, зокрема, входить розвиток засад прямої демократії. Одним із її конкретних проявів є практика широкого використання референдумів, всенародних опитувань. Типовим прикладом “демократії референдумів” є Швейцарія, де систематично проводяться такі заходи публічної демократії як на державному, так і на кантональному рівнях і є обов’язковими та факультативними. Практика референдумів – матриць прямої демократії, її попередні процедури, зокрема, формування проблеми – запитання, обговорення, узагальнення думок, відповідей – стимулює розвиток народної ініціативи, формує почуття соціальної (колективної) відповідальності за долю держави і суспільства[3, c. 261-263].

Проникаючи в суспільну свідомість та психологію і закріплюючись в них, “референдумна демократія” формує ліберальний тип особистості, яка, з одного боку, інтегрується в загальну спільноту, виступає як свідома частка народу, а з іншого, зберігає свою індивідуальність, демонструє незалежність власного політичного судження. Суспільно-інтегративна функція референдумів досить вдало поєднується з функцією захисту “меншини”, в тому числі національної. І не випадково Швейцарія, ця альпійська республіка з поліетнічним населенням і державною багатомовністю, вигідно вирізняється серед своїх європейських сусідів досить спокійним та стабільним соціальним життям.

Уміння розвивати демократичні процеси з оглядом на національний чинник має велике значення. Адже і в Україні особливості демократичних перетворень багато в чому визначаються таким чинником, як поліетнічний склад її населення. Успіх справи будівництва цивілізованої держави – України буде зумовлений і послідовністю державної національної політики, реалізацією її демократичних інтенцій. Адже розвинута ідея демократії йде значно далі звичайної етнокультурної спільності роду, долає ті ізоляціоністські тенденції, які притаманні процесу етнічної самоідентифікації і формуванню національної держави.

Формування системи національної демократії здійснюватиметься тим успішніше, чим ретельніше буде врахований і творчо засвоєний новітній досвід тих новацій, якими позначена сучасна концепція демократії. Йдеться, зокрема, про той величезний зсув, яким позначається нині демократичний простір. Від колишньої демократії полісу – міста – держави він розширився до нації – держави і цілих об’єднань демократичних країн, таких як Європейський Союз.

За останні десятиріччя істотно змінилася сама демократична теорія. Адже вона від ідеї суспільної угоди стосовно невеликої спільноти людей тепер застосовується широкомасштабно. Її новими вимірами є представництво, розширений простір, визначення меж участі, різноманітність, конфлікти, поліархія.

Моністична, “однолінійна” модель демократії змінюється її плюралістичним антиподом. Чимало фундаментальних принципів демократії, насамперед рівність, справедливість, свобода, незалежність (автономія), істотно корегуються, наповнюються новим змістом. Справедливість як базова цінність демократії у її сучасній інтерпретації поповнюється положенням про “диференційовану рівність”, соціальна справедливість допускає “обмеження рівності”, якщо це відповідає загальносуспільному благу (“рівна нерівність” Дж. Роулса).

Демократичний ідеал як відбиття загальної солідарності (принцип полісної общинності, колективізму, спільноти) уточнюється відповідно до зростання уявлень про цінність індивідуальної свободи – “досвід особистості”, появи нових форм об’єднання, комунітарний рух. “Традиційні колективні цінності поступилися місцем цінностям, згідно з якими люди об’єднуються один з одним задля відстоювання своїх власних інтересів. Традиційна суспільна солідарність звільнила шлях для нових форм етичного індивідуалізму”, – констатує англійський професор Річард Сахва.

Формуючи політичну демократичну культуру українського суспільства, слід зважити і на непрості взаємини демократії з практикою ринкових відносин. Досвід демократичних країн з розвинутою ринковою економікою переконливо свідчить, що безпосередній зв’язок між демократією і ринком є скоріше винятком, ніж правилом. На власному досвіді легко переконатись у тому, наскільки важко поєднуються в умовах України фахова діяльність володарів інтелектуальної власності – людей науки та творчої праці – з практикою ринкової стихії. Функціонуючи за вимогами масового повсякденного попиту, ринок несумісний із фундаментальною наукою, високим мистецтвом та освітою. Справжня культура не може і не повинна бути об’єктом ринкових стосунків. Ринкова економіка зовсім не тотожна “ринковому суспільству”. Навпаки, ці поняття антиподи. Як і чисте повітря, культура належить до суспільних благ, збереження і примноження яких є обов’язковою прерогативою держави[11, c. 254-257].

Сучасний процес демократизації суспільного життя України позначений не лише складностями духовно-ідеологічного самовизначення, суперечливістю процесів “відродження” і “модернізації”. Головна особливість державного будівництва, здійснення демократичних перетворень в усіх сферах соціуму полягає в тому, що вони відбуваються в гострій ситуації, на фоні незавершення реформ політичних, економічних і соціальних інститутів.

Сучасний політичний устрій України являє собою конгломерат елементів президентського правління, парламентської республіки, системи радянської влади на місцях та елементів “тіньового”, нелегітимного управління. На відміну від більшості європейських країн в Україні ще не сформувалися впливові політичні партії, які здійснювали б політичну мобілізацію мас саме на демократичні перетворення. Енергія інтелектуальних сил, ангажованих до політичної діяльності, часто-густо використовується нераціонально: значна частина партій здебільшого кристалізує конфліктні інтереси, суспільні розбіжності та суперечності.

Серйозною перешкодою вітчизняному процесу демократизації є відсутність належної правової бази. Невирішеність у законний спосіб проблеми власності, її напівстихійний перерозподіл призводять до різкого соціально-майнового розшарування населення. Внаслідок значного зубожіння основних верств населення соціальна база демократичних реформацій в Україні виглядає значно вужчою порівняно з такими східноєвропейськими країнами, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина.

Тому не випадково в соціально-економічній структурі українського суспільства спостерігається більше ознак конфліктогенного типу, ніж “нормальної” функціональності. Такі економічні й соціальні реалії не лише дискредитують офіційні демократично позначені декларації, але й працюють на відновлення консервативних настроїв, стимулюють регресивні тенденції.

Суперечністю позначене і питання демократичного узгодження принципу народовладдя (“єдиним джерелом влади в Україні є народ”) з вимогами професіоналізму та компетентності у справах державного управління. Рівність – сутність демократії і найбільша загроза демократії – влучно зазначив український політолог Михайло Комар. А видатний англієць Бернард Шоу дотепно зауважив, що демократія не може стати вище рівня того матеріалу, з якого складені її виборці.

Пересічних громадян відділяє від ефективної участі у політиці й та обставина, що вони часто-густо нездатні усвідомити своє справжнє місце і значення в суспільстві.

Демократія як політичне поняття і управління як фахово-організаційна функція далеко не завжди збігаються. На думку М. Вебера, “справжній чиновник” взагалі не повинен втручатися у політику. Зазначена дихотомія має ще один аспект: співвідношення плюралістичної (принцип загальної участі та відкритості) і елітарної (принцип обраності, винятковості) демократії.

Поняття “демократія” та “еліта” взагалі істотно відрізняються за своїм змістовим “навантаженням” і є своєрідними антиподами. Не випадково сучасна політична лексика часто-густо віддає перевагу іншому терміну демократичного кшталту, а саме – “мерітократія”. Це – така політична верхівка або еліта, належність до якої визначається не соціальним станом людини, не знатністю походження, а власними її здібностями та індивідуальними зусиллями (Майкл Янг, Піднесення мерітократії, 1870–2003, Д. Белл, Становлення постіндустріального суспільства).

Втім, поняття “демократична еліта” посідає у сучасній політологічній літературі помітне місце. Правління об’єднаної і відповідальної еліти стабілізує демократію країн з неоднорідною політичною культурою, як це добре помітно на прикладі Австрії, Голландії, Бельгії[2, c. 108-109].

Висновки

Історична генеза демократії довга і суперечлива. Народжена в Античній Греції, ідея демократії не знайшла там палких прихильників серед філософів. Концепції найяскравіших представників того часу Платона і Аристотеля базувались на протиставленні “правильних” та “викривлених” форм державного устрою і влади. Демократію вони відносили до “викривленої” форми. В наступні століття також панувало скептичне ставлення до демократії. Після Французської буржуазної революції стало зрозумілим, що саме демократія є засобом більш розумної політичної та соціальної організації суспільства, держави, влади. В ХІХ ст. у демократії були свої злети та падіння, але, в цілому, до неї було негативне ставлення. Після виходу в світ книги Алексиса Токвіля (1805-1859) “Демократія в Америці” почало формуватися позитивне ставлення до демократії. На початку ХХ ст. практично не залишається політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного роду. Після революції 1917 р. в Росії диктатура пролетаріату була проголошена як вищий тип пролетарської демократії.

Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли “Декларація прав людини”, прийнята ООН (1948 р.), Хельсинська нарада (1975 р.), правозахисний рух в постсоціалістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейських країн й прийнята нею “Паризька хартія для нової Європи” (1990 р.).

Необхідно мати на увазі коло методологічних підходів до аналізу демократії.

В політології термін “демократія” вживається в чотирьох значеннях:

• як влада народу (від грец. demos – народ + kratos – влада = народовладдя);
• як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень за більшістю (партійна, профсоюзна, молодіжна тощо);
• як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей;
• як рух за народовладдя (соціал-демократичний, християнсько-демократичний тощо).

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

4. Мазурик О. В. Політологія: Підруч. для курсантів вищ. військових навч. закл. ЗС України / В.Ф. Смолянюк (ред.). — Вінниця : Нова книга, 2002. — 446с.

5. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

6. Панов М. Політологія: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. — 360с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний слов-ник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.