Держава як суб’єкт соціальної політики в Україні

Вступ.

1. Структура суб'єктів соціальної політики.

2. Взаємодія держави і громадських організацій як суб'єктів соціальної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Здійснення зваженої, цілеспрямованої соціальної політики є вимогою часу. Важливим завданням державного управління в Україні є формування такої філософії соціальної політики, яка б відповідала особливостям нинішнього етапу суспільної трансформації. Актуальність питання підвищується через необхідність осмислення і розвитку нової концепції діяльності суб'єктів соціальної політики (насамперед держави та громадських організацій), в основу якої покладено зміну не лише форм і методів, а й суті регулювання соціальної сфери.

Про важливість науково-практичних розробок теми статті свідчить і те, що вона все більше привертає увагу як зарубіжних, так і вітчизняних фахівців та експертів. З-поміж зарубіжних учених варто назвати Джефрі Александера, Марка Дафілда, Кіна Джона, Боба Дікона, Роберта Патнама, Зінку Коларич, Івана Свєтлика та ін. Значний внесок у дослідження питання функціонування об'єднань громадян, їх ролі та місця в життєдіяльності суспільства, в процесі розробки та впровадження загальнодержавної, регіональної та місцевої політики, в реалізації програм і заходів, спрямованих на соціальну сферу, зробили такі вітчизняні науковці, як В.Скуратівський, В.Жуков, Е.Лібанова, О.Вінников, О.Коврига, В.Смоловик, Л.Єльчева, О.Сергієнко, О.Стоян, С.Троян, В.Пилипенко та ін.

Проте чимало проблем ще потребують подальшого дослідження. Це, зокрема, ефективність співпраці держави і громадських організацій щодо упорядкування процесів соціального буття, державна політика стимулювання розвитку неурядових організацій як суб'єктів соціальної політики.

Виходячи з цього метою роботи є дослідження актуальних питань взаємодії держави і громадських організацій як суб'єктів соціальної політики, визначення завдань органів державної влади щодо сприяння становленню громадських організацій як повноправних партнерів у вирішенні суспільно значущих проблем.

1. Структура суб'єктів соціальної політики

Структура суб'єктів соціальної політики досить складна (рис. 1). До головних суб'єктів соціальної політики належать: людина (особистість), держава, суспільство, політичні партії, громадські організації. Сюди варто віднести і деякі інші суб'єкти, які функціонують на самодіяльних засадах або входять асоційовано до вже відомих інститутів.

Усі ці суб'єкти мають неоднакові можливості, масштаби, глибину, способи та засоби впливу на об'єкти і розвиток соціального буття; вони характеризуються різноманітною юридичною та економічною діяльністю, мають різне суспільне призначення, потребують оптимального співвідношення між складовими соціальної політики й узгоджених зусиль як державних структур, політичних сил, підприємницьких організацій, трудових колективів, так і окремих політиків і лідерів.

Одним з головних суб'єктів соціального розвитку та творення соціальної політики є людина, особистість, індивідуальність, і суспільний прогрес відбувається лише тоді, коли людина з об'єкта соціальної політики та соціальної безпеки перетворюється на суб'єкт, що самореалізує свій багатий соціальний потенціал.

Основним суб'єктом, що координує усі сфери соціальної політики, виступає соціальна держава, найважливішими регулятивними функціями якої є:

— відмова від уніфікованості, шаблонування та оперативного втручання в виконання соціальних програм;

— використання диференційованих підходів, урахування унікальності, неповторності шляхів розв'язання проблем, ситуацій і суперечок у соціальній сфері;

— випередження проявів деструктивного та неефективного перебігу певних соціальних процесів та явищ;

— створення умов, необхідних для розвитку та реалізації особистісного потенціалу людини[8, c. 117-119].

Суспільство — це організована соціальна спільнота, яка характеризується високим ступенем єдності, усвідомленням своєї відмінності від інших спільнот такого типу, значним взаємовпливом між членами, що формує певні сприятливі соціальні стандарти.

Найвищим ступенем розвитку суспільства є громадянське суспільство, яке спільно з державою налагоджує розвинені правові відносини; це суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але активно взаємодіє з нею заради спільного блага. У громадянському суспільстві система зв'язків і взаємовідносин усіх елементів забезпечує їхню взаємну контрольованість. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, видають законодавчі акти та забезпечують їх виконання, стежать за порядком у суспільстві, запобігають виникненню соціальних конфліктів. Важливою ознакою громадянського суспільства є його діалогічність, а не монологічність і, тим більше, не диктатура.

Чільне місце серед суб'єктів соціальної політики посідають політичні партії та рухи (політичні формування). Це зумовлено ефективними принципами їхніх партійних програм, зв'язками та близькістю до народу, його потреб, залученням членів суспільства до вдосконалення соціального буття загалом і соціальної політики зокрема. Політичні партії та рухи здатні найбільш повно консолідувати суспільство відносно певних соціальних цінностей та загальнонаціональних ідей. Для політичних платформ партій властиві плюралізм, розмаїття ідей і принципів, але є ідеї, які поділяють більшість партій. Це ідеї єдності суспільства, соціального миру, соціальної безпеки людини і суспільства.

За сучасних економічних умов українська держава часто "уникає" розгляду широкого кола питань, що стосуються життя знедолених, у тому числі неповносправних, залишаючи за собою переважно лише функцію їхнього соціального захисту. Тому особливо зростає роль громадських організацій, асоціацій та мікрогруп громадян, зокрема тих, що об'єднують представників різних об'єктів соціальної політики і забезпечують неухильність соціальних процесів. Причому, чим численніше чи дієвіше об'єднання, тим складніше маніпулювати окремими членами суспільства, а з окремими індивідами зробити це надто просто. Наявність громадських об'єднань є реальною ознакою здатності суспільства до самореалізації за складних соціально-політичних умов[4, c. 56-58].

2. Взаємодія держави і громадських організацій як суб'єктів соціальної політики

Термін "соціальна політика" в науковій літературі трактується по-різному, а отже, існують відмінності у визначенні суб'єктів соціальної політики, їх ролі, масштабів, глибини впливу на розвиток соціального буття, формування соціальної безпеки людини й суспільства. Вважаємо за необхідне спинитися на цьому докладніше, адже неоднозначність тлумачення суті поняття зумовлює відмінності у визначенні його характеристик та зв'язків між його складовими елементами.

По-перше, низка дефініцій поєднує несумісні, на нашу думку, категорії — принципи та діяльність. Наведемо приклади.

1. "Соціальна політика — діяльність та принцип суспільства, які формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відносини між індивідами, групами, громадами, соціальними інституціями" [1, с 38].

2. "Соціальна політика — керівний вплив держави… Мета такого впливу — сприяти формуванню спільності інтересів широких верств населення і консолідувати тим самим суспільство, досягаючи підтримки ним діяльності держави" [5, с 12]. Це визначення вказує на те, що не держава має опікуватися громадянами, задовольняючи їхні інтереси, а навпаки, всі соціальні групи і верстви необхідно "консолідувати" з метою підтримки державних інтересів. Подібні твердження не відповідають природі демократичної, соціальної держави.

3. "Соціальна політика — це сукупність ідеологічних уявлень суспільства і держави про цілі соціального розвитку та діяльність щодо досягнення соціальних показників, що відповідають цим цілям" [10, с 21]. Але ж уявлення держави та суспільства щодо цілей соціального розвитку можуть суттєво відрізнятися — перші формалізовані у вигляді законів і підзаконних актів, а другі — більш загальні (чи конкретні) і, в будь-якому разі — різноспрямовані та можуть бути більшою чи меншою мірою відрізнятися від державних.

4. "Соціальна політика держави — це певна орієнтація та система заходів щодо оптимізації соціального розвитку суспільства, відносин між соціальними та іншими групами, створення тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їх представників" [6, с. 14]. Звичайно, напрям, а головне, засади такої оптимізації мали бути б конкретизованими.

5. "Соціальна політика — це діяльність держави й/або суспільства (суспільних інститутів) щодо узгодження інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних громад у сфері виробництва, розподілу та споживання, що дають змогу узгодити інтереси цих груп з інтересами людини та довготерміновими цілями суспільства" [2, с 20-21]. Ця дефініція заслуговує на увагу, оскільки в ній йдеться про інтереси людини, проте не зроблено наголос на пріоритетності інтересів.

Не заперечуючи слушності наведених визначень, зазначимо, що кожне з них містить певні обмеження, у кожному по-різному трактується роль держави і суспільства та ступінь їх втручання в життя та діяльність окремої людини, сім'ї чи соціальної групи.

Будемо виходити з того, що "соціальна політика — це система управлінських, регулятивних, саморегулятивних способів та форм діяльності суб'єктів, сукупність принципів, рішень, дій, що втілюються в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини, соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, вирішення соціальних завдань, формування соціальних цінностей. У широкому розумінні соціальна політика — система інституційних і надінституційних, державних і громадських, суспільних і особистих, індивідуальних способів і форм діяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил" [8, с 7-8]. Таке визначення відображає системне уявлення про феномен соціальної політики.

Відповідно і суб'єктами соціальної політики є не лише "реалізатори програм та заходів, що спрямовані у соціальну сферу" [11, с 14], а й ті, хто розробляє соціальну політику, виявляючи активність в ініціюванні соціальних програм, їх створенні та лобіюванні.

Попри те, що деякі дослідники суб'єктами соціальної політики вважають виключно державні органи [4, с. 150], більшість науковців дотримуються думки, що до них належать людина, держава, суспільство, соціальні спільноти та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, колективи, фонди тощо. Останній підхід видається більш правомірним.

Багато суб'єктність здійснення соціальної політики є запорукою її успішності, різноманітності форм розвитку соціального буття.

Основним інституційним суб'єктом соціальної політики є держава, саме вона має відігравати координуючу, організуючу роль. Так, у звіті Генеральної Асамблеї ООН про соціальний розвиток за 2005 p., зокрема, зазначалося, що відповідно до політики структурної перебудови та переходу до ринкової економіки, яка проводилася протягом більш ніж десятиріччя, посилилась тенденція до приниження ролі держави; однак досвід показав нераціональність приватизації функцій держави в значних масштабах, і поступово вказана тенденція почала змінюватись на протилежну. У сучасних концепціях розвитку визнається, що роль державного регулювання і державної політики є важливою, а за своїм характером — унікальною, необхідною і незамінною [12].

Водночас спостерігається подальший розвиток недержавної соціальної інфраструктури. Йдеться про становлення інститутів громадянського суспільства, що здатні визначити й реалізувати такі, що відповідають часу, напрями соціального самозабезпечення та захисту, мобілізувати додаткові та виявити нові фінансові ресурси в недержавним джерелах для впровадження та розширення соціальних програм, тобто збільшення кількості суб'єктів соціальної політики.

Важливим суб'єктом соціальної політики є громадські організації. Нині в Україні існують передумови для зростання їх ролі як суб'єктів суспільного життя і соціальної політики, зокрема на основі опанування цивілізованих методів обстоювання своїх інтересів у взаємодії з державою. Громадські організації намагаються привернуту увагу інших до сфери своєї діяльності, репрезентують та відстоюють інтереси своїх груп. Вони виступають конкретними суб'єктами виявлення та вирішення проблем своїх членів і безпосередньо сприяють соціально-економічному розвитку.

Свого часу Алексіс де Токвіль, обґрунтовуючи природу громадянського суспільства на основі аналізу суспільного життя та урядового регулювання в Америці, розглядав громадські організації як важливу умову для забезпечення соціальних свобод і прав людини, оскільки вони природним чином не лише намагаються чинити опір самопосиленню державної адміністрації, а й підтримують меншості в їх протистоянні диктату більшості. Токвіль доводив, що "об'єднана сила громадян завше виявиться більш здатною забезпечувати суспільний добробут народу, ніж урядова влада [9, с 87]. Проте вчений не абсолютував громадських асоціацій, не формалізував їх соціальної суті поза культурним, дискурсивним та ідеологічним контекстами.

Надзвичайно важливим є налагодження постійної взаємодії, комунікації між суспільством і державою, при цьому роль громадських організацій як реальних каналів представництва широкого спектра соціальних інтересів, посередників між їх носіями і владою невпинно зростає.

Важливість і необхідність участі громадських організацій у розв’язанні соціальних проблем має кілька пояснень.

Перш за все партнерські відносини забезпечують відкритість процедур розробки та реалізації соціальних програм і проектів, дають змогу своєчасно виявляти і розв'язувати найбільш актуальні проблеми як з позицій влади, так і з точки зору широкої громадськості, що дає конкретні соціально-політичні результати. До них можна віднести:

• збільшення адресності, доступності і масовості надання соціальних послуг,

• розширення опори на громадські ресурси, підтримку громадських ініціатив,

• зростання громадянської активності населення,

• підвищення рівня соціальної захищеності всіх категорій населення, які знаходять для себе реальну опору в суспільстві,

• поширення громадського контролю за діяльністю влади,

• адекватний перерозподіл соціальної відповідальності між державою і суспільством,

• зменшення можливостей щодо корупції та протекціонізму з боку представників влади в процесі вибору найбільш ефективних варіантів розв'язання соціальних проблем,

• ефективне використання бюджетних коштів;

• створення додаткових робочих місць у системі самих соціальних проектів.

Досягти ефективної взаємодії та порозуміння між державними і громадськими структурами досить складно, адже громадські організації відстоюють інтереси різних верств населення. Вони представляють різноманітні соціальні, зокрема вікові, етнічні, релігійні та інші асоціації, репрезентують їхні інтереси через окремих осіб, які мають вплив або безпосередньо беруть участь у прийнятті рішень. Проте шляхи досягнення взаєморозуміння та активного співробітництва необхідно шукати. Головне, щоб і державні інституції, і громадські організації були відкриті для співробітництва та усвідомлювали, що без цього становлення повноцінного громадянського суспільства неможливе.

Вивчаючи можливості співпраці громадського та державного секторів, науковці та практики виділяють позитивні та негативні фактори [7, с 7-8]:

I. Фактори у діяльності державного сектора та органів місцевого самоврядування, що позитивно впливають на співпрацю державних та громадських організацій:

• зосередження в їх руках реальної влади;

• наявність значних ресурсів;

• високий ступінь інформованості;

• наявність у їх розпорядженні засобів впливу на громадську думку та громадські організації.

II. Фактори у діяльності громадських організацій, що позитивно впливають на їх співпрацю з державними:

• відкритість для суспільства;

• можливість брати участь у процесах прийняття рішень;

• можливість залучення коштів від недержавних структур, у тому числі від іноземних донорів;

• можливість залучати волонтерів;

• обізнаність із проблемами різних соціальних груп;

• гнучкість і незабюрократизованість;

• висока ефективність роботи, зумовлена ідеалістичною мотивацією.

Ш. Фактори у діяльності державного сектора та органів місцевого самоврядування, що негативно впливають на їх співпрацю з громадськими організаціями:

• громіздкість та недостатня мобільність апарату;

• залежність місцевих бюджетів від процедури ухвалення державного бюджету;

• низький рівень запровадження інновацій;

• неоперативність і забюрократизованість;

• корупція серед державних службовців.

IV. Фактори у діяльності громадських організацій, що негативно впливають на їх співробітництво з державними структурами:

• недостатність ресурсів (людських, фінансових, технічних) для якісного виконання проектів,

• залежність від зовнішнього фінансування, що може призвести до втрати їх автономії,

• загроза поступової бюрократизації та втрати гнучкості;

• різноплановість інтересів;

• недостатня правова обізнаність;

• залежність від донорів.

Варто зазначити, що такий фактор, як залежність від зовнішнього фінансування, не можна недооцінювати. Так, на думку одного з провідних фахівців з проблем соціальної політики професора Шефілдського університету (Велика Британія) Боба Дікона, "…незалежні погляди і поведінка неурядових організацій, фінансованих закордонними, а не національними урядами, можуть призвести до підриву і маргіналізації механізмів нормальної державної соціальної політики [3, с 269].

Однією з основних негативних тенденцій у діяльності громадського сектора є часті випадки дублювання неурядовими організаціями функцій якоїсь державної структури. При цьому керівництво громадською і державною структурою здійснює одна і та сама людина, персонал та волонтери організації так само працюють у дублювальній структурі. Тому можна зрозуміти донорів, які досить обережно вкладають кошти у проурядові громадські організації.

Практика демонструє також недосконалість системи, коли бюджетні кошти розподіляються між "своїми" організаціями без урахування пріоритетів, соціальної доцільності й дотримання демократичних процедур. Громадські організації у цьому разі починають відігравати роль прохачів, здобувачів фінансування власної діяльності, а не інститутів, що мають соціальне спрямування.

Змінити таку ситуацію на краще можна, розвиваючи і вдосконалюючи систему соціального замовлення, яка передбачає механізм більш ефективного задоволення потреб населення за рахунок бюджетних коштів. Громадські організації матимуть можливість залучати вітчизняні ресурси, позбутися залежності від шоземних донорів та самостійно працювати, а отже, ставати більш професійними.

Вплив неурядових організацій на формування соціальної політики в Україні здійснюється сьогодні також шляхом участі в громадській експертизі та контролі за виконанням державних рішень, концептуальних і нормативно-правових документів. Слід удосконалити діяльність інституту громадської експертизи, консультативно-дорадчих органів при органах виконавчої та законодавчої влади і місцевого самоврядування.

Інтереси різних соціальних груп та організацій останнім часом дедалі рішучіше захищають спеціально створені групи інтересів, або так звані інститути лобіювання. В Україні інтереси відповідних груп певним чином представлені в органах державної та місцевої влади. Але, на відміну від країн усталених демократій, процес лобіювання не має багаторічних традицій, здійснюється без належного правового регулювання і загалом має доволі викривлений характер. Таким чином, проблема полягає у відсутності відповідного правового забезпечення функціонування інституту лобізму в Україні, що створює умови для виникнення і посилення корупції та інших негативних соціальних явищ.

Громадські організації, які беруть участь у вирішенні суспільно значущих питань, мають користуватися державною підтримкою. З цією метою уряду необхідно розробити і внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо конкретних форм та механізмів цієї підтримки (надання на конкурсних засадах субсидій, податкових пільг, а також права користування державним майном, повне або часткове звільнення від плати за послуги державних підприємств тощо).

Висновки

З огляду на викладене державна політика стимулювання розвитку неурядових організацій як суб'єктів соціальної політики має спрямовуватися на невідкладне вирішення таких завдань:

• створення найбільш сприятливих нормативно-правових умов для діяльності всього спектра громадських організацій;

• всебічне й постійне залучення представників громадських організацій до процесу вироблення й експертизи важливих соціально-економічних і політичних рішень на державному, регіональному та місцевому рівнях;

• делегування цим організаціям широких повноважень щодо вирішення питань забезпечення життєдіяльності населення;

• здійснення комплексу організаційних, інформаційно-пропагандистських, освітніх та інших заходів щодо підвищення рівня громадянської культури і активності відповідно до норм і стандартів європейських демократій.

Для підвищення ефективності взаємодії держави і громадських організацій як суб'єктів соціальної політики необхідно вирішити низку організаційних, кадрових та інших проблем, що, у свою чергу, передбачає подальші дослідження у цій галузі. Зокрема, заслуговують на увагу дослідників проблеми адаптації зарубіжного досвіду діяльності суб'єктів соціальної політики до українських реалій, оптимізації діалогових відносин, впливу глобалізаційних процесів на можливості, масштаби, способи і засоби впливу на об'єкти і розвиток соціального буття.

Список використаної літератури

1. Баркер Р. Словарь социальной работы: Пер. с англ. — М., 1994. — 310 с.

2. Григорьева И. Социальная политика и социальное реформирование в России в 90-х гг. — СПб., 1998. -170 с.

3. Дікон Б., Хале М., Стабс П. Глобальна соціальна політика. Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту / Пер. з англ. А.Олій-ник та ін. — К.: Основи, 1999. — 346 с

4. Єременко В.Г. Основи соціальної економіки: Популярний курс. — К.: МАУП, 1997. — 168 с

5. Капицын В. Социальная политика и право: Сущность и взаимозависимости // Рос. журн. соц. работы. — 1998. — № 8. — С. 10-13.

6. Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д.Павленок. -2-е изд., испр. и доп. — М.: ИНФРА-М, 2003. — 395 с.

7. Посібник для менеджерів молодіжних неурядових організацій по співробітництву з органами державної влади та місцевого самоврядування / Ред. кол. В.Купрій, Л.Єльчева, А.Круп'як. — К.: Дитячо-молодіж. об'єднання "Клуб — "Компас", 2000. — 60 с

8. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — 2-ге вид., доповн. та перероб. — К.: Вид-во УАДУ, 2003. — 359 с

9. Токвіль Алексіє де. Про демократію в Америці: У 2 т. / Пер. з фр. -К.: Всесвіт, 1999.-590 с.

10. Холостова Е. Социальная политика. -М.: ИНФРА-М, 2001.-204 с

11. Шевчук П.І. Соціальна політика. — Л.: Світ, 2003. — 400 с