Державна культурна політика у перехідний період розвитку українського суспільства

Категорія (предмет): Культурологія та мистецтво

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методичні аспекти культурної політики в Україні.

1.1. Поняття культурної політики та культурних норм.

1.2. Основні функції культурної політики.

1.3. Законодавство щодо культурного сектора.

Розділ 2. Сучасний стан розвитку культури та культурної політики в Україні.

2.1. Загальний опис становища культурної політики в Україні.

2.2. Проблеми фінансування культури в Україні.

Розділ 3. Проблеми та перспективи культурної політики в Україні на сучасному етапі розвитку суспільства.

3.1. Стратегічні напрями та механізми реалізації державної політики в галузі культури.

3.2. Удосконалення законодавства України у сфері культури.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. В третє тисячоліття Україна вступила незалежною суверенною державою. Вирішуючи багатогранне завдання розбудови розвинутого громадянського суспільства, Україна, як і все людство, зіткнулась з глобальними проблемами сучасності. Реалії світу, що склалися нині, привели до необхідності змін у свідомості людини. Її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації через розширення міжнародних зв’язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, гостро ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції культур різних народів. Перед багатонаціональною Україною постала ще одна проблема, яка довгий час замовчувалась. Одним з головних аспектів розбудови незалежної України стала проблема пошуку її нової культурної ідентичності, яку на початку незалежності у публіцистиці було прийнято іменувати культурним відродженням. Найважливішим інструментом вирішення цієї проблеми є культурна політика. Поняття “культурна політика” вже стало загальновизнаним у міжнародній суспільно-політичній думці, широко використовується ООН, ЮНЕСКО, Радою Європи, але у вітчизняній науковій літературі лише починає завойовувати місце.

В дослідженні культурна політика розуміється як один із засобів збереження гуманістичного вектору розвитку сучасного людства, досягнення збалансованого науково-технічного, економічного і духовного поступу суспільства, збереження і розвитку його культурної ідентичності. У зв'язку з цим важливого значення набуває розробка поняття культурної політики, її принципів, суб'єктів, засобів регулювання, зокрема – нормативно-правових. Розробка проблематики культурної політики також є актуальною з огляду на орієнтацію нашої держави на інтеграцію до європейських структур. Інтеграційні процеси зумовлюють необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство держави, приведення правових актів України з питань культури та прав людини у відповідність міжнародним вимогам.

Культурна політика ще не стала предметом спеціального дослідження у вітчизняних філософів, культурологів, політологів, правознавців. Її чинники досліджувались передусім у зарубіжних філософів – Е. Еверіта, К.Карнейро, Ч. Лендрі, С. Манді, К. Манхейма, Ф. Матарассо, А. Перотті, Л.Уайта, А. Флієра. Визначення поняття „культура”, осмислення ролі, місця культури в суспільстві, співвідношення понять „культура” та „цивілізація” можна знайти як у класиків філософії (Г.Гегель, Л.Морган, П.Сорокін, Е.Тейлор, А. Тойнбі, О. Шпенглер), так й у сучасних вчених (М.М.Закович, І.Я.Зязюн, Л.Марсель-Лаксот, В.Л.Петрушенко, О.Радугін, О.М.Семашко, О.М.Скворцова, Ю.Хабермас, О.Л.Шевнюк). Без сумніву, всі перелічені роботи, що мають відношення до культурної політики, торкаються важливих філософських, політологічних, культурологічних проблем. Але сучасні автори розглядають ці проблеми під кутом зору національного, ставлять на перше місце національні пріоритети. Однак національне передбачає загальнолюдське. Сьогодні все частіше загальнолюдські цінності ставляться на перше місце, мають пріоритетне значення, що й обумовлює актуальність дисертаційної роботи, мету і завдання дослідження.

Мета і завдання дослідження.Головною метою роботи є вивчення державної культурної політики у перехідний період розвитку українського суспільства та вдосконалення культурної політики завдяки більш глибокому розумінню її змісту, мети, засобів і розвитку її нормативно-правової бази.

Означена мета дослідження зумовила постановку й розв’язання таких завдань:

· дати визначення поняття культурної політики, її об’єктивних основ, головних принципів і методів здійснення через розуміння культурної політики як соціокультурного процесу;

· дослідити міжнародну і національну нормативно-правову базу, яка стосується культурної політики;

· виявити соціально-філософські аспекти державного нормативно-правового регулювання культурної політики;

· дослідити проблеми сучасної національної культурної політики в контексті соціальної ідентичності;

· визначити проблеми культурної політики у зв'язку з процесом загальної глобалізації у світі та запропонувати деякі шляхи вирішення цих проблем на національному рівні;

· визначити роль демократичної, правової держави й громадянського суспільства у формуванні сучасної культурної політики.

Об`єктом дослідженняє культурні процеси, відносини, інститути та суб’єкти, що складають зміст культурної політики та визначають її форми.

Предмет дослідження– фактори, що впливають на характер культурної політики, методи та засоби її здійснення в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є діалектичний метод, який дозволив досліджувати культурну політику як проблему соціокультурного процесу. Порівняльно-історичний метод допоміг шляхом порівняння виявляти загальне та специфічне в розвитку культури України та держав світу. Велике значення для дослідження мало застосування системного підходу, спрямованого на інтеграцію матеріалу, що досліджується (матеріал роботи інтегрується з різних областей знань – культурології, філософії, історії, правознавства, літератури, соціології, психології). При опрацюванні питань, пов’язаних з культурними нормами, за методологічну основу був прийнятий класифікаційний підхід.

Розділ 1.Теоретико-методичні аспекти культурної політики в Україні

1.1. Поняття культурної політики та культурних норм

Культурна політика– це процес надання умов та, в певній мірі, регулювання з боку суспільства, держави, інших суб’єктів культурного життя відносин, процесів, що складають, характеризують і реалізують культуру на сучасному етапі розвитку певної людської спільноти.

Культурна політика – це процес соціокультурний, тому що вона регулює відносини між членами суспільства. Регуляторами виступають норми, тобто правила поведінки. Культурні норми як один з видів соціальних норм можна класифікувати в залежності від того, яким чином вони закріплені в нормативно-правовій базі держави (якщо є таке закріплення) або в залежності від того, як вони виникають, діють, трансформуються та розвиваються в суспільстві. Тобто культурні норми можуть регулюватись як суспільством в цілому, так і державою через нормативно-правові механізми. В дисертації розроблена класифікаціякультурних норм, що закріплені в нормативно-правових актах сучасності, з прикладами подана на рисунку 1.

Класифікувати культурні норми, які існують в суспільстві (без урахування того, закріплені вони в нормативно-правовій базі ні), запропоновано таким чином: культурні норми, що передаються шляхом навчання; культурні норми, що прищеплюються шляхом виховання; культурні норми, що набуваються членами певної культурної групи; культурні норми, що регулюють поведінку людини в суспільстві в цілому; культурні норми, що здобуваються шляхом адаптації в чужому культурному середовищі; культурні норми, що полегшують входження до сучасного світу, для якого характерні процеси глобалізації[14, c. 5-Як вважає більшість сучасних вчених, культурна політика як один з найважливіших компонентів політики стійкого розвитку регулюється суспільством в цілому й державою зокрема. При цьому сучасна державна влада, керуючись принципом гнучкості, має змогу додержуватись трьох стратегій фінансування: прямі безпосередні асигнування, підтримка високого рівня інвестицій на місцях та приватні інвестиції.

В деяких країнах Європи підхід «культура і …» поширюється майже на все – від «культури і добробуту» (культура і мистецтва сприяють добробуту, добробут громадян можна перевести в економічні вигоди); «культури і зайнятості» (створення робочих місць у секторі культури і дозвілля вимагає менших державних субсидій, порівняно з сільським господарством і промисловістю); «культура і регенерація», де культурний аспект часто є головним для відновлення і сталого розвитку міського середовища чи реструктуризації занепалих індустріальних регіонів, — до «культури і подолання соціальної нерівності», котра набирає багатьох форм, як от розвиток національної ідентичності чи робота з маргіналізованими групами суспільства. І багато інших напрямів.

Культура, якщо скористатись наведеною раніше формулою, справді може бути тим, чим займається Міністерство культури, але в модерних європейських державах і економіках культура це ще й те, що роблять Міністерство праці, Міністерство освіти, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство сім’ї і молоді, Міністерство планування, Міністерство промисловості і Міністерство торгівлі. Зв’язки між культурою і економікою, між культурою і соціальним розвитком сягають ще далі. Навіть в Україні приватний сектор починає відігравати важливу роль у некомерційній і комерційній культурі: наприклад, багато людей працюють у традиційних мистецтвах і творчому секторі як «приватні підприємці» чи де факто як малі бізнеси.

Визнання чи налагодження зв’язків між культурою та різними видами соціально-економічної діяльності в модерному суспільстві, своєю чергою, розширює тлумачення терміну «культура». Розширене тлумачення має призвести до значних концептуальних змін у характері і функціях культурної політики в модерній країні чи країні, яка модернізується.

Внаслідок такого розширення роль урядових і державних органів, відповідальних за культуру, і не в останню чергу – Міністерства культури, також необхідно розглядати з цілком відмінної перспективи та в іншому контексті. Доведеться відмовитись від звичних старих моделей, принципу постійного «гасіння пожеж» та мікро-менеджменту. Потрібен потужний стратегічний гравець і орган, який, замість того, щоб переважно займатися прямим керуванням «культурою» і відповідати виключно за поточні питання (призначення директорів театрів, зарплати для музейників, гастролі оркестрів, дірявий дах в тій чи іншій культурній установі), — зможе координувати, розвивати і експлуатувати всі можливі зв’язки між культурою та іншими складниками модерного суспільства і економіки. За таким сценарієм культуру можливо вивести зі злиденного (і часто нехтуваного) гетто, задвірків уряду, змінити її статус з дедалі менш потрібної більшій частині громадянства на роль ключового гравця у політиці держави, яка модернізується[7, c. 120-122].

1.2. Основні функції культурної політики

Основною функцією центральної влади в сфері культурної політики є координація суспільних інтересів усіх рівнів. Всі ж функції культурної політики пропонується класифікувати таким чином: регулятивна; координаційна; інтегративна; виховна (вбирає в себе гуманістичну, освітню, пізнавальну, комунікативну, трансляційну спрямованість). На основі аналізу комплексу нормативно-правових актів, які регулюють сферу культурної політики, визначені головні принципи культурної політики України на сучасному етапі: мультикультуралізм; принцип культурної демократії; заохочення культурної самосвідомості при відмові від нав’язування самосвідомості; збереження й розвиток мовного різноманіття; спрямованість культурної політики на розвиток творчості; орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури. На підставі аналізу нормативно-правової бази та досліджень сучасних філософів, політологів в роботі представлена класифікація суб’єктів культурної політики, тобто тих, хто вступає в соціальні відносини в сфері культурної політики: фізичні особи (творці, споживачі культурних цінностей, меценати, спонсори, державні діячі, управлінці, політичні діячі, інші фізичні особи); колективні суб’єкти (громадські організації, в тому числі релігійні, політичні партії, теле-, радіокомпанії, видавництва, інші юридичні особи); людські спільноти (субкультури, соціальні прошарки населення — страти); держава (з її ознаками та атрибутами); суспільство.

Як вважає більшість вчених, об’єктами культурної політики є фізичні особи, колективи, людські спільноти; картина світу як головний об’єкт, тобто ті об`єкти, з приводу яких суб’єкти вступають у соціальні відносини в сфері культурної політики:

Недемократичні держави розглядають культуру як інструмент реалізації власних цілей, які частіше за все не є для культури головними, а саме – як інструмент втілення у свідомість населення пануючих партійно-державних цінностей, інтересів (тобто картини світу, яка потрібна пануючій еліті, відображує її інтереси) з метою зміцнення існуючого суспільно-політичного устрою. Такі погляди породжують культурну політику, для якої характерними є пріоритет партійно-ідеологічних настанов, класовий чи інший недемократичний підхід до культурних цінностей, безпосереднє втручання в культурно-творчий процес, а також здійснення культурної політики адміністративними (силовими) методами. Для держав демократичного типу характерні: широкий діапазон поглядів на взаємовідносини зі світом культури; безумовне визнання цінності сфери культури; визначені патерналістські відносини, що вбирають в себе також використання ресурсів. Тобто культурна політика демократичної держави є діяльністю, що передбачає формування концептуальних уявлень про місце і роль культури в суспільному житті, виявлення пріоритетних цілей розвитку культури; створення відповідних програм розвитку культури; реалізацію програм через розподіл різних видів ресурсів.

Підтримку та регулювання культури здійснює, по-перше, (суспільство через місцеві органи самоврядування, приватні інвестиції – пожертвування, спонсорська допомога) і по-друге, держава (через перерозподіл бюджетних надходжень, пільгове оподаткування, субсидії, дотації, інвестиції під низькі проценти, цільове фінансування, нормативно-правову базу, консультування, інформаційну підтримку)[8, c. 235-236].

1.3. Законодавство щодо культурного сектора

Якісне законодавство може відігравати важливу роль у створенні належних умов для рокзвіту культури. За останні роки в Україні прийнято досить багато законів стосовно культури. Значна частина їх відповідає реальним потребам і загальним європейським нормам. Однак проблема в тому, що закони ці або не діють взагалі, або погано виконуються.

Пояснюється це часто тим, що людей, відповідальних за реалізацію законів (наприклад, працівників культури) не інформують (або недостатньо інформують) чи не вчать, як втілювати у життя добрі наміри законодавців. Тож правильним питанням тут можна вважати таке: навіщо творити закони у сфері культури, якщо вони часто не виконуються, а потрібне законодавство залишається невідомим навіть тим, кого воно безпосередньо стосується?

Позитивною і зрозумілою рисою «перехідних» держав є їхнє прагнення створити законодавче підґрунтя для змін, які відбуваються у їхніх суспільствах. Це належним чином заохочується міжнародними організаціями. Підписання конвенцій та угод, які передбачають відповідні зміни у внутрішньому законодавстві, розглядається як підтвердження політичної волі цих країн та зрілості їх демократії. Безперечно, самі ці країни і європейські організації, членами яких вони є, можуть і повинні цим пишатися. Проблема, однак, полягає в тому, що необхідність творити закони, навіть добре продумані, призводить до того, що політична воля концентрується саме на прийнятті законів, а не на тому, щоб забезпечити їх виконання. Це засадниче питання якісного функціонування держави задля добробуту громадян.

На рівні практичної політики, особливо в культурному секторі, законодавство має бути не самоціллю, а засобом досягнення цілі. Безперечно, золотим правилом у культурному секторі має бути таке: не марнувати час на закони, які не можуть бути виконаними чи не будуть виконуватися. Навіть там, де закони хоча б частково виконуються, це не результат вияву певної політичної чи парламентської волі, а справді якісний приклад функціонування держави і суспільства. Простіше кажучи, саме якісний аспект виконання законодавства, а не кількість прийнятих законів чи охоплених ними питань, є лакмусовим папірцем успіхів перехідної держави.

Брак часу впродовж наших поїздок не дозволив нам уважно вивчити відносини між Міністерством культури, відповідним комітетом Верховної Ради та Секретаріатом Президента у сфері законотворення. Однак ми побачили достатньо, щоб зрозуміти, що вивчення механізмів взаємодії між аналогічними структурами інших країн може допомогти у досягненні більш ефективної кооперації, продуктивнішої роботи та більш реалістичних цілей. Що ж до встановлення більш реалістичних цілей для законодавців, то ми побачили кілька прикладів того, як добрі наміри просто не можуть бути втілені на практиці. Найяскравішим прикладом проблеми добрих намірів – добре розробленого закону і його невиконання – на жаль, є базовий закон «Концепція державної політики в галузі культури» (2005)[9, c. 35-37].

проблема ефективної імплементації культурного законодавства є настільки важливою, що тут потрібні інтервенціоністські дії Міністерства, до яких воно досі не вдавалося; і це також має бути відображено при перегляді повноважень Міністерства.

Чого на даний момент бракує в Україні, так це всеохопної системи офіційних інформаціних каналів, регулярних брифінгів, а в деяких випадках і навчальних заходів для працівників культури та тих, хто виконує чи на кого впливає нове законодавство. Якщо всіх ключових гравців не можна досягти напряму, тоді необхідно створити ієрархічні каскадні структури передачі інформації та призначити відповідальних за ефективне її каскадування.

Загалом, Міністерство має зосередитися на проведенні консультацій з представниками культурного сектора та громадськості, а також замовленні ринкових досліджень і опитувань громадської думки. Існує реальна потреба створити систему вимірювання показників виконання та ефективності всіх основних законів щодо культури. Слід запровадити звітування з цього питання за офіційною формою (можливо, щоквартально). Міністр, у свою чергу, має звітувати перед комітетом Верховної Ради з питань культури. Міністр та комітет Верховної Ради повинні розглядати всі проблемні питання та стан виконання законів і, відповідно до практичного значення чи нагальності певної проблеми, погоджувати стратегічний план дій щодо вирішення цих питань. Цей план може включати державні інформаційні кампанії, кампанії в ЗМІ, навчальні програми для ключових гравців, ринкові дослідження та опитування громадської думки[13, c. 2].

Розділ 2.Сучасний стан розвитку культури та культурної політики в Україні

2.1. Загальний опис становища культурної політики в Україні

Сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурною діяльністю; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури; розрізнені культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку.

Попри низку притаманних Україні відмінностей у розвитку національної культури після здобуття незалежності та створенні Української держави, її культурна галузь відчула на собі схожі проблеми, з якими зіткнулися держави пострадянського простору. Найголовнішими з них були неадекватне розуміння ролі культури і ролі держави в культурному секторі новим реаліям. Що, зокрема, вилилося у:

· збереження монополії держави на прийняття рішень у сфері культури поряд із безвідповідальністю за досягнуті результати;

· недостатнє фінансування культури та неефективне використання обмежених бюджетних ресурсів;

· відсутність середньо- і довгострокових програм розвитку, що випливали б з чітко визначеної політики культурного розвитку;

· відсутність всебічного аналізу та моніторингу культурної діяльності та належної системи оцінки результатів, замість якої використовуються здебільше форми урочистої звітності;

· розрив інформаційного та культурного простору та розокремленість культурно-мистецького середовища;

· низький рівень оплати праці працівників культури, зниження престижу цієї професії та відсутність системи соціального захисту митців;

· невідповідність більшості культурних установ вимогам часу та потребам населення;

· розрив між офіційною культурною політикою та сучасними тенденціями розвитку культури, які впроваджують недержавні організації;

· відсутність політики підтримки недержавного сектора в галузі культури в плані його залучення до прийняття рішень та участі в державних проектах;

· обмеження участі громадськості в прийнятті рішень щодо культурної політики та віджилість механізмів залучення громадськості до творчої діяльності та участі в культурному житті;

· відсутність системи стимулів та не розробленість правової політики в плані залучення інвестицій та спонсорських/меценатських внесків у сферу культури,

· неузгодженість законів та культурної політики з європейськими підходами, нормами та стандартами[2, c. 6-7].

Після хвилі національного піднесення на початку 1990-х років українська культура, представники якої були ініціаторами політичних, соціальних та економічних змін, поступово опинилася серед аутсайдерів “нового економічного життя”, відійшовши на “периферію” інтересів виконавчої та законодавчої влади України. Як наслідок, і суспільство поступово “втратило інтерес” до своєї культури, віддаючи перевагу взірцям інших культур чи виявляючи загальну апатію до культурних проблем і культурного розвитку на тлі більш нагальних політичних та економічних проблем. Наочно це проявилося на частці продукції національної культурної індустрії (кіно, книжок, аудіовізуальних творів)на внутрішньому ринку культурних товарів. Ця частка, згідно з даними незалежних експертів, Держкомінформу України, Міністерства культури і мистецтв України, складає для аудіовізуальних творів – 2,5–5%, для книжок – 7–10%, для кіно – 0,5–3%. Держава не просто усунулась від завдання регулювати ринок у відповідності з пріоритетами національної культурної політики, а й позбавилася (свідомо чи несвідомо) важливого джерела доходів і нових робочих місць.

Незважаючи на обмежені ресурси та постійне недофінансування культурної галузі, вдалося зберегти (щоправда, подеколи з відчутними втратами) кількість (мережу) культурних установ, успадковану від радянських часів (див. таблицю 1). З іншого боку, не відбулося осучаснення чи реформування цих установ, більшість з яких перебуває на межі виживання і приходить у фізичний та моральний занепад. Низька оплата праці відбивається на поступовому зниженні професійного рівня та вікового складу кадрового потенціалу культурних установ, особливо в сільській місцевості.

Діюча мережа закладів культури і мистецтва, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, налічує 46,5 тисяч одиниць, з яких лише 655 належать до державної власності, а решта 45,8 тисяч перебувають у комунальній власності. Тобто, 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури утримується за рахунок місцевих бюджетів. Якщо ж розглянути структуру мережі культурних установ, що перебувають у комунальній власності, побачимо, що основну частку у мережі закладів культури України складають бібліотеки (40%) і клубні установи (40%). Майже 13 відсотків від загальної кількості закладів складають місцеві кіноустановки і лише 3 відсотки припадає на школи естетичного виховання, кількість яких, згідно з даними Міністерства культури і мистецтв України, з 1995 р. скоротилася на 122 школи. З них 83 (73%) припинили діяльність у сільській місцевості. Контингент учнів зменшився на 95 тис. осіб (24%), більше за все у сільських школах, де на 100 учнів, що вчаться у загальноосвітніх школах, лише одна дитина відвідує художню школу (у містах – 5). Найбільше скоротилася кількість учнів художніх шкіл у Миколаївській (48%), Черкаській (34%), Волинській і Харківській (по 31%), Тернопільській, Чернівецькій областях і Автономній Республіці Крим (по 30%). Легко спроектувати таке становище на майбутнє, щоб передбачити, які проблеми воно дуже скоро породить[12].

Так, при створенні 42 нових професійних театрів, кількість їх відвідувань скоротилася на 71 відсоток; при зростанні кількості концертних організацій на 23 установи, кількість їх відвідувань скоротилася на 81,8 відсотка, при додатковому утворенні музеїв, кількість їх відвідувань скоротилася на 50,7 відсотка. Це свідчить як про незадовільний стан якості пропонованих послуг, так і про зменшення громадського інтересу до закладів та заходів культури, що пов’язано і з економічними умовами життя, і з новими потребами в культурній інформації та послугах. З другого боку, викликає гостре занепокоєння матеріально-технічний стан музеїв, що утримуються за рахунок бюджету.

“Третій сектор” у галузі культури, що з’явився останніми роками, не набув міцної позиції ні у впливі на національну культурну політику, ні в участі в її реалізації. Недержавні організації в галузі культури шукають фінансову підтримку переважно з інших, не пов’язаних із бюджетом джерел, для реалізації своїх ініціатив. Розвиток культурної індустрії, як правило, відбувається також незалежно від державної політики в галузі культури, не отримує підтримки чи заохочення з боку держави у формі податкової політики, захисту чи регулювання ринку[8, c. 240].

2.2. Проблеми фінансування культури в Україні

Після початку реформування бюджетної системи України змінилися повноваження і конфігурація структури управління культурою. Регіональні управління позбулися фінансової залежності від центрального міністерства. Переважна більшість закладів культури перейшли у комунальну власність місцевих громад. Але практично не змінився механізм адміністрування культури. Центральні органи влади намагаються і надалі провадити свою політику через регіональні управління культури, не заохочуючи їх матеріально, а місцеві програми культурного розвитку не завжди узгоджуються з національною культурною політикою, насамперед через її невиразність. Громадськість на центральному рівні виконавчої влади представлена колегією Міністерства культури і мистецтв. Водночас ця колегія не виконує функцій громадського органу, що контролює діяльність виконавчої влади в демократичному суспільстві, покликаного регулярно інформувати громадськість про реалізацію культурної політики, аналізувати та обговорювати досягнуті результати і обстоювати громадські інтереси при прийнятті рішень щодо фінансування окремих проектів чи ініціатив.

Певним відлунням минуло (державного монополізму на культурний формат розвитку) можна вважати прагнення Міністерства культури охопити всі ділянки культурної діяльності в Україні, що виливається у розпорошеність і неефективність зусиль та невизначеність і фінансову незабезпеченість пріоритетів. Перехід на цільові бюджетні програми передбачає зміну структури міністерства та його функціональної спрямованості – координаційна, аналітична, методологічна, інформаційна та міжнародна діяльність. При цьому, визначивши пріоритети загальнонаціонального значення (скажімо, охорона культурної спадщини, естетичне виховання), центр зможе передати більше повноважень у наданні культурних послуг та створенні культурних продуктів регіонам чи недержавним організаціям на конкурсних умовах[13, c. 2-3].

Найбільшими головними розпорядниками бюджетних ресурсів на державні програми в галузі культури, мистецтв і засобів масової інформації залишаються два державні органи – Міністерство культури і мистецтв та Держкомінформ України. Вони розподіляють близько 80% бюджетних коштів, що за бюджетним планом на 2008 р. складають 330,6 млн. грн. Разом з тим понад 70 млн. грн., враховані в бюджеті 2008 р. на фінансування культури на державному рівні, розподіляються через інші 16 розпорядників, як це показано у наведеній нижче таблиці. Безперечно, що порівняно, скажімо, з 2003 роком кількість головних розпорядників бюджетних коштів у галузі культури відчутно скоротилася – від 54 до 18. Але, чи необхідно залишати в цій галузі майже два десятки головних розпорядників, чи може поєднати ці роз’єднані зусилля в комплексні програми, якими

Розподіл повноважень між центральним урядом і органами місцевого самоврядування в галузі культури полягає сьогодні в розподілі форм власності на культурні установи, а отже, визначенні відповідальності за їхнє фінансування. Проте питання, на чиєму балансі перебуває та чи інша установа культури, не вирішує питання про те, хто і за які культурні послуги відповідає, в якому обсязі, якої якості. Тобто, в галузі культури не відбулося розподілу повноважень за конкретні напрями державних послуг, як, скажімо, в галузі освіти чи охорони здоров’я. Визначення на зразок “культурні заходи місцевого значення” чи “державного значення” мають розпливчастий смисл і не вказують на пріоритети національної культурної політики на державному чи місцевому рівнях.

На міжнародному рівні культура України практично відсутня – в інформаційному плані чи у вигляді товарів і послуг. Основні досягненні України в цій царині – Дні культури в окремих країнах, двосторонні угоди, що включають, зокрема, й пункт про культурний обмін, та активний імпорт продуктів інших культур – навряд чи задовольнять амбіції будь-якої нації, що вірить у своє майбутнє.

Законодавче поле в галузі культури в Україні, порівняно з іншими європейськими державами, досить широке і специфіковане по окремих питаннях. Воно складається з численних законів та нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою України, постанов Кабінету Міністрів України, Указів Президента України, постанов, рішень та інструкцій головних розпорядників коштів у цій галузі. Головними документами, на яких будується законодавчий інструменталій культурної політики в Україні, є Конституція України та Основи законодавства України про культуру[5, c 3].

Розділ 3. Проблеми та перспективи культурної політики в Україні на сучасному етапі розвитку суспільства

3.1. Стратегічні напрями та механізми реалізації державної політики в галузі культури

Державна політика в галузі культури ґрунтується на таких принципах:

1) принцип прозорості і публічності:

державна політика в галузі культури проводиться публічно, відповідні рішення та проекти рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування оприлюднюються через засоби масової інформації;

громадяни України, іноземці, особи без громадянства мають право на повну, своєчасну та об’єктивну інформацію про рішення та проекти рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері культури та мистецтв;

2) принцип демократичності:

участь у розробці, здійсненні та контролі за реалізацією державної політики в галузі культури беруть усі суб’єкти діяльності у сфері культури;

незалежні групи спеціалістів з ініціативи об’єднань громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування за рахунок їх власних коштів або на громадських засадах можуть здійснювати громадські експертизи рішень і проектів рішень у сфері культури та мистецтв. Висновки зазначених експертиз можуть враховуватися органами державної влади та органами місцевого самоврядування при здійсненні державної політики в галузі культури;

3) принцип деідеологізованості і толерантності:

державна політика в галузі культури формується на плюралістичних ідеологічних засадах, відображаючи загальносуспільні цінності, закріплені Конституцією України;

неприпустимою є дискримінація за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

забезпечуються умови вільного розвитку культурних традицій та цінностей усіх національних меншин на території України;

4) принцип системності та ефективності:

державна політика в галузі культури є невід’ємною складовою загальної державної політики, що спрямовується на забезпечення сталого розвитку України;

державна політика в галузі культури ґрунтується на глибокому факторному аналізі проблем галузі та ресурсному методі планування комплексу таких інструментів, механізмів, програм і заходів, які здатні своєчасно та ефективно вирішити ту чи іншу проблему у сфері культури і мистецтв;

державна політика в галузі культури спрямовується на створення такої моделі культурного розвитку, яка здатна забезпечити самовідтворення та послідовний розвиток культури в Україні;

5) принцип інноваційності:

суб’єкти реалізації державної політики в галузі культури сприяють розробці, впровадженню та реалізації нових форм і методів діяльності у сфері культури та мистецтв;

культурний розвиток є можливим за умови формування цілісного споживчого ринку культурно-мистецьких послуг, що передбачає створення інституту посередництва між виробниками та споживачами культурно-мистецького продукту[6, c. 585-586].

Досягнення визначених цілей та завдань державної політики в галузі культури має здійснюватися на таких напрямах:

1) управління — впровадження програмно-цільового методу управління, принципів прозорості, публічності, системності, ефективності та інноваційності державної політики в галузі культури;

2) законодавство — структурно-правова реорганізація засад і умов діяльності у сфері культури та мистецтв, створення належної нормативно-правової бази для розвитку культури в Україні;

3) фінансування — створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку;

4) інформація — формування цілісного інформаційно-культурного простору України, позиціонування української культури у світі.

Реформування існуючої системи управління в галузі культури передбачає переорієнтацію органів державної влади та органів місцевого самоврядування з виконання певних функцій на досягнення поставлених цілей.

Цілі державної політики в галузі культури визначаються у довгостроковій програмі культурного розвитку України, а також у середньострокових регіональних програмах культурного розвитку.

Прогнозування та програмування державної політики щодо розвитку культури в Україні, ухвалення відповідних рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також контроль за їх виконанням здійснюються із залученням усіх суб’єктів діяльності у сфері культури та із застосуванням громадських експертиз таких проектів програм і рішень.

Для подолання системних негативних явищ у галузі культури необхідно розв’язати такі проблеми:

1) “залишковий принцип” ставлення до культури у суспільстві та державній політиці;

2) відсутність цілісного інформаційно-культурного простору і мережі партнерських зв’язків на вертикальному і горизонтальному рівнях;

3) відсутність середньо- і довгострокових програм культурного розвитку;

4) відсутність визначених державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;

5) непідготовленість кадрів до господарських відносин у ринковій економіці;

6) соціальна незахищеність працівників культури;

7) недостатня участь України в європейських і світових культурних проектах.

Існуючий стан культури в Україні вимагає нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації.

Цілі та пріоритетні завдання державної політики в галузі культури:

1) визначення культурного розвитку України та її окремих регіонів одним з пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) розробка та затвердження довгострокової програми культурного розвитку України, а також сприяння розробці середньострокових регіональних програм культурного розвитку;

3) зміна методів управління у галузі культури, зокрема переорієнтація органів державної влади та органів місцевого самоврядування з виконання певних функцій на досягнення поставлених цілей, залучення громадськості до процесів управління та контролю в галузі культури;

4) створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку;

5) розробка, затвердження та впровадження державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою (перелік та обсяг послуг, порядок їх надання, показники виконання та якості послуг), а також методики визначення розміру фінансового забезпечення державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою, в розрахунку на душу населення;

6) запровадження коригуючих коефіцієнтів фінансових нормативів бюджетної забезпеченості видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво, розрахованих виходячи з кількості об’єктів культурної спадщини, предметів основного фонду музеїв, охорона яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету;

7) реалізація комплексу освітніх, культурно-мистецьких програм і проектів для дітей та молоді;

8) підтримка та розвиток культури на селі;

9) формування цілісного інформаційно-культурного простору України, зокрема шляхом інвентаризації культурних ресурсів, складання мапи культурних ресурсів, створення відповідних аналітичних баз даних, видання інформаційних буклетів, а також створення телеканалу “Культура”;

10) участь України у міжнародних культурних проектах, здійснення комплексу інформаційно-культурних заходів для ознайомлення світової громадськості з культурними цінностями України[16, c. 167-169].

3.2. Удосконалення законодавства України у сфері культури

Здійснення державної політики в галузі культури ґрунтується на визначенні культурного розвитку України та її окремих регіонів одним з пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, невід’ємною складовою сталого розвитку України. Тому досягнення цілей державної політики в галузі культури потребує міжвідомчої координації.

Управління у сфері культури та мистецтв спирається на наукові підходи. Це передбачає застосування глибокого факторного аналізу проблем галузі культури та ресурсного методу планування комплексу таких інструментів, механізмів, програм і заходів, які здатні своєчасно та ефективно їх вирішувати.

Удосконалення законодавства України у сфері культури та мистецтв передбачає нормативно-правове забезпечення:

1) набуття та реалізації статусу неприбутковості закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, зокрема шляхом прийняття закону про неприбуткові організації та внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”;

2) надання благодійної допомоги, меценатських та спонсорських коштів, зокрема шляхом внесення змін до Закону України “Про благодійництво та благодійні організації”, прийняття закону про меценатство та спонсорство;

3) механізму бюджетних дотацій на здійснення того чи іншого культурно-мистецького проекту закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, що залучили благодійну допомогу, спонсорські чи меценатські кошти на реалізацію такого проекту;

4) залучення інвестиційних коштів на реалізацію програм культурного розвитку України та її окремих регіонів;

5) впровадження державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою, а також їх фінансового забезпечення в розрахунку на душу населення;

6) використання коригуючих коефіцієнтів фінансових нормативів бюджетної забезпеченості видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво, розрахованих виходячи з кількості об’єктів культурної спадщини, предметів основного фонду музеїв, охорона яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету;

7) створення інституту посередництва між виробниками та споживачами культурно-мистецького продукту[18, c. 4-5].

Удосконалення нормативно-правового забезпечення сфери культури і мистецтв відбувається з урахуванням світової практики її законодавчого регулювання.

Створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку передбачає:

1) поступове збільшення частки видатків державного та місцевих бюджетів на програми у сфері культури та мистецтв;

2) перехід на програмно-цільовий метод формування та здійснення видатків бюджету у сфері культури і мистецтв;

3) державну підтримку у залученні благодійної допомоги, меценатських та спонсорських коштів шляхом податкового, митного та інших видів регулювання, за допомогою створення системи державного визнання, відзначення і нагородження благодійників, меценатів та спонсорів;

4) стимулювання закладів, підприємств, організацій та установ культури до залучення благодійної допомоги, спонсорських та меценатських коштів шляхом запровадження системи бюджетних дотацій на здійснення того чи іншого культурно-мистецького проекту такими закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, що залучили благодійну допомогу, спонсорські чи меценатські кошти на його здійснення;

5) розробку механізму залучення інвестиційних коштів на реалізацію програм культурного розвитку України та її окремих регіонів, зокрема залучення інвестицій у заходи з охорони культурної спадщини України з метою отримання частини прибутку (доходу) від подальшого використання культурної спадщини як туристичного ресурсу.

Фінансування галузі культури базується на розмірові фінансового забезпечення державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою, в розрахунку на душу населення. Це становить базу видатків державного та місцевих бюджетів на галузь культури.

Бюджети розвитку галузі культури за видатками складаються з:

1) коштів на реалізацію інноваційних бюджетних програм, виконавці яких визначаються виключно на конкурсній основі;

2) розміру бюджетних дотацій на здійснення того чи іншого культурно-мистецького проекту закладами, підприємствами, організаціями та установами культури, що залучили благодійну допомогу, спонсорські чи меценатські кошти на його здійснення;

3) коштів місцевих бюджетів, визначених на основі коригуючих коефіцієнтів фінансових нормативів бюджетної забезпеченості видатків місцевих бюджетів на культуру і мистецтво, розрахованих виходячи з кількості об’єктів культурної спадщини, предметів основного фонду музеїв, охорона яких здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету[17, c. 16-17].

Державна політика щодо формування цілісного україномовного інформаційно-культурного простору, позиціонування української культури у світі включає такі заходи:

1) реалізація освітньо-культурологічних та пізнавально-туристичних програм для дітей та молоді;

2) створення телеканалу “Культура” та мережі інформаційно-культурних центрів, у тому числі за кордоном;

3) реалізація цільових державних програм з підготовки, виготовлення та розповсюдження друкованої, електронної, аудіовізуальної інформації про культурні цінності України українською та іноземними мовами;

4) участь України у міжнародних культурних проектах, активізація культурно-інформаційного обміну з країнами Європи та віту[4, c. 47].

Висновки

Питання розвитку, формулювання напрямків вдосконалення культурної політики України в нових історичних, соціально-економічних, політичних, культурних умовах не вирішені, перш за все в сфері а) теоретичного та практичного сприймання культурної політики як соціокультурного процесу, який як і всі соціальні процеси, приводить до кількісних й якісних змін стану суспільства, може регулюватись як суспільством в цілому, так і державою; б) теоретичного визначення, уточнення деяких понять таким чином, щоб вони відповідали сучасному рівню розвитку суспільства; в) вдосконалення нормативно-правової бази держави з питань культурної політики, що вбирають в себе ряд положень з захисту прав людини, в тому числі в сфері імплементації міжнародно-правових актів до національного законодавства України.

Суспільство й держава, регулюючи культурну політику, утворюють, підтримують, захищають соціальні норми (норми моралі, звичаї, традиції, корпоративні норми, політичні норми, релігійні норми, культурні норми). Культурні норми, що складаються самим суспільством, а також культурні норми, що утворюються державою можна класифікувати за певними ознаками.

У сучасних розвинених державах можна виокремити три найголовніші моделі взаємовідносин держави з культурною сферою суспільного життя: американську, британську, французьку. Вони відрізняються рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки культури. На сучасному етапі розвитку України найбільш доцільною можна вважати британську модель, яка передбачає підтримку культури державою за принципом „витягнутої руки”, розподілом бюджетних коштів через автономні недержавні й напівдержавні інституції. Центральна влада має змогу розробити та здійснювати три стратегії фінансування: прямі безпосередні асигнування, підтримка високого рівня інвестицій на місцях і, нарешті, оптимальне використання тих засобів, які держава не може прямо контролювати, тобто приватних інвестицій. Можливим є втілення в життя наступних принципів керування культурою: рішення повинні прийматись на тому рівні, на якому будуть втілюватися в життя, тобто міські влади несуть відповідальність за міське культурне життя; більшість установ культури повинно мати зв’язок із владою загальнодержавного, регіонального та місцевого рівнів; необхідно, щоб рішення влади могли бути при необхідності, заперечені на загальнодержавному рівні; пріоритети на шкалі суспільної користі повинні розподілятись так: по-перше, інтереси громадян, по-друге, інтереси діячів культури, по-третє, інтереси органів влади; кількість офіційних структур і органів повинно бути зведене до мінімуму; необхідно розвивати структури громадянського суспільства, створювати мережі культурних контактів, забезпечувати фінансування їх діяльності; чиновники всіх рівнів повинні бути підготовленими до роботи в області культури, розуміти специфіку роботи, в тому числі, уявляти собі повсякденну діяльність людей творчих професій.

Список використаної літератури

1. Акуленко В. За принципом європейської спільності: Охорона культурних цінностей у конвенціях Ради Європи //Політика і час. — 1999. — № 4. — C. 44-49

2. Биструшкін О. Культурна політика в столиці //Українська культура. — 2002. — № 1. — C. 6-7

3. Вечерський В. Державна політика в сфері охорони історико-культурної спадщини //Хроніка 2000. — 1998. — № 27-28. — C. 590-600

4. Вплив євроінтеграційних процесів на формування сучасної культурної політики України/ С. Дрожжина // Культура народов Причерноморья. — 2006. — N80. — С. 46-48

5. Гриценко О. Конструктори культурної політики//Українська культура. — 2004. — № 6-7. — C. 3

6. Гриценко О. Культурна політика України: Короткий історичний огляд (IX-XX ст.)//Хроніка 2000. — 1998. — № 27-28. — C. 557-586

7. Дрожжина С.В. Культурні норми як регулятор суспільних відносин // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб.наук.праць / Гол.ред.В.В.Лях. – Вип.39.- К.: Український центр духовної культури, 2004. – 256 с. – С. 120-126

8. Дрожжина С.В. Полікультурність сучасної України // Інтелект. Особистість. Цивілізація: Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2003. – Вип. 1. Т.2. – С. 232-243.

9. Карпухин О.И. Национальная культура-основа национальной идентичности в глобализирующемся мире //Социально-гуманитарные знания. — 2006. — № 2. — C. 31-56.

10. Карпухин О.И. Управление процессами формирования культурной политики государства //Социально-гуманитарные знания. — 1999. — № 4. — C. 60-73

11. Кірсанов В. Культура дозвілля як предмет культурної політики/ Кірсанов В. //Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 1. — C. 46 — 48.

12. Ключові проблеми і перспективи розвитку культурного сектора в України: Аналітичний звіт// http://model21.org.ua

13. Корнієнко В. Економічна парадигма в практиці державної культурної політики України //Культура і життя. — 2003. — 2 квітня. — C. 2-3

14. Культурна політика як проблема сучасного соціокультурного процесу: Автореф. дис… канд. філос. наук: 09.00.03 / С.В. Дрожжина; Донец. нац. ун-т. — Донецьк, 2004. — 17 с.

15. Малімон В. Культурна безпека як мета культурної політики держави //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 4. — C. 222-228.

16. Мамедова Е.В. Культурная политика //Философские науки. — 2000. — № 1 . — C. 163-171

17. Мовчан П. Культурна політика в Україні : пріоритети, принципи та шляхи реалізації //Голос України. — 2005. — 13 травня. — C. 16-17

18. Остапенко Д. Культурна політика:аспекти розвитку //Українська культура. — 1998. — № 6. — C. 4-5

19. Пащенко Є. На шляху до культурного центру //Політика і час. — 2007. — № 2. — C. 58-59

20. Стасюк В. Пріоритет культурної політики держави //Українська культура. — 2002. — № 2. — C. 2-3