Державна реєстрація змішаного договору

Категорія (предмет): Страхування

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Загальна характеристика договорів змішаного страхування.

1.1. Поняття та форма договору змішаного страхування.

1.2. Види договорів змішаного страхування.

2. Державна реєстрація договорів змішаного страхування.

2.1. Зміст договору змішаного страхування.

2.2.Сторони у договорі змішаного страхування.

2.3. Припинення та недійсність договору змішаного страхування.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір (ч. 2 ст. 151 ЦК). Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Договори — це дво- або багатосторонні угоди.

Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки: 1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному; 2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.

Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників. Отже, в конкретному аналізі юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановити, зокрема, що розуміється під поняттям "договір" у тому чи іншому випадку.

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації договору належить чільне місце серед форм, що використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).

Мета: показати державну реєстрацію змішаного договору.

Завдання роботи: 1. дати загальну характеристику договорів змішаного страхування; 2. розкрити правове регулювання догорів змішаного страхування.

1. Загальна характеристика договорів змішаного страхування

1.1. Поняття та форма договору змішаного страхування

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає установчий договір. В установчому договорі засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників — підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобов'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).

Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма використовується і для відступлення виключного права на знаки для товарів і послуг, права на не розкриту інформацію (ноу-хау). Розширення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадянами.

Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин. Поняття функції договору неоднозначно визначається в юридичній науці. Так, В. Г. Вердніков під функцією господарського договору розумів вияв основних цілей використання договірної форми відносин між організаціями в галузі господарства, вияв головного призначення цього договору [11, с. 116]. Вважаючи наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів, О.О. Красавчиков так формулював поняття функції цивільно-правового договору: функція договору — це не форма (вираз, вияв тощо), а певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини [11. с.116].

Мабуть, у функціях договору поєднуються і вияв головних цілей, основного призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо без використання цієї форми для конкретних правовідносин не може виявитися головне призначення цієї категорії.

1.2. Види договорів змішаного страхування

У літературі з системного підходу і теорії систем до визначення системи підходять як до відмежованої множинності взаємодіючих елементів. Система цивільно-правових договорів як єдина система зі складними взаємозв'язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами [8, с.40].

Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками (критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація договорів має сприяти глибшому з'ясуванню їх природи і змісту, виявленню властивих їм спільних рис та особливостей, дальшому вдосконаленню законодавства про договори.

Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, сплатні та безоплатні, абстрактні та казуальні тощо. Але договорам, на відміну від односторонніх угод, властиві й певні особливості, зумовлені зустрічним характером волевиявлень учасників, тому в основу поділу договорів можна покласти нові критерії.

За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори. За одностороннім договором одна сторона має лише суб'єктивні права, а друга — лише суб'єктивні обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій стороні (позичальникові) у власність грошей або речей, визначених родовими ознаками, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості (ст. 374 ЦК) [8, с. 41]. Односторонніми є договори дарування, безоплатного користування майном тощо. Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покладено на обидві сторони зобов'язання, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, комісія тощо).

Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони, вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні. У практиці ділового спілкування часто ведуться переговори або листування між суб'єктами господарювання з приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко оформляються попереднім договором або протоколом про наміри тощо. За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.

Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене попереднім договором. Хоч істотні умови основного договору названі у попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при укладенні основного договору. Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні збитки, зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім договором або законодавчими актами. Зобов'язання, передбачені попереднім договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого має бути укладений основний договір, цей договір не буде укладений або жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Договір (протокол) про наміри, в якому не виявлено прямо волі сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків (ст. 667 проекту ЦК) [8, с. 42].

Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов'язань за договором, — на користь сторін по договору чи третіх осіб, які не беруть участі в укладенні договорів, останні можна поділити на дві групи. Першу, найбільш поширену групу, становлять договори, в яких виконання здійснюють взаємно самі сторони без участі третіх осіб. У цих договорах обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов'язань: однією на користь другої (наприклад, продавець на користь покупця тощо). У договорах другої групи виконання зобов'язання обумовлюється на користь третьої особи (ст. 160 ЦК). Коли особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено виконання. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися цим правом, коли це не суперечить змістові договору. Прикладом договору на користь третьої особи може бути Договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума у разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі — вигодонабувачеві) [9, с. 26].

Класифікацію цивільно-правових договорів можна здійснювати і за належністю їх до певного типу, виду (різновиду) або змішаного договору. На думку О.С. Іоффе, договірний тип виділяється за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об'єктивно необхідних для утворення даного договірного зобов'язання [9, с. 26]. Коли ж договори подібні як за покладеними в їх основу матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, вони співвідносяться між собою як різновиди одного і того ж договірного типу. Якщо ж укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних відносин та об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором. Так, договори побутового підряду і на виконання проектно-розвідувальних робіт об'єднуються як різновиди одним підрядним типом договору, бо спрямовуються на передачу результатів робіт. Змішаним договором, у якому містяться елементи договорів різних типів, є, зокрема, договір оренди майна з правом його викупу. До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах законодавчі акти про договори, елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або суті змішаного договору (п. 2 ст. 660 проекту ЦК) [9, с. 27].

Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких домагаються учасники відносин. Якщо проаналізувати систему чинного ЦК України, то можна зробити висновок, що розміщення договірних інститутів у ньому (підрозділ II розділу III, глави 20-38) здійснено за ознаками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих договорів. Поклавши в основу зазначений критерій, можна виділити такі групи цивільно-правових договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);

2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання аудиторських робіт тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо);

5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, схов, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічне співробітництво тощо) [9, с. 28].

Зрозуміло, що навіть у межах кожної окремої групи договорів дається лише приблизний перелік деяких видів договорів, бо відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають як з угод (договорів), передбачених законом, так і з угод, які хоч і не передбачені законом, але йому не суперечать.

Здійснення підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик діяльності підприємця по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг або заняттю торгівлею з метою одержання прибутку неминуче пов'язано з використанням договору як правової форми, якою опосередковується реалізація на еквівалентних засадах результатів цієї діяльності. Суб'єктам підприємництва доводиться укладати різні за своїм характером договори, які регулюються як нормами ЦК України, так і інших нормативних актів (купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, консигнації, банківського кредиту тощо).

У законодавстві (статті 10 і 11 Арбітражного процесуального кодексу України), судовій та арбітражній практиці і літературі широко використовується поняття "господарський" або "комерційний" договір. Характерними рисами господарського договору раніше вважали:

1) особливий суб'єктний склад — обома сторонами договору або хоч би однією з них є господарська організація;

2) плановий характер договору, зумовлений тим, що підставою його укладення є планове завдання (акт), яке є обов'язковим для обох чи однієї із сторін;

3) договір спрямований на безпосереднє обслуговування основної діяльності господарської організації [9, с. 28].

До господарських відносили і непланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і підпорядковувалися такому самому законодавчому режиму (наприклад, поставка, контрактація, перевезення тощо) або вступ у договірні відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій).

Безумовно, в сучасних умовах деякі ознаки господарського договору, окреслені нами, потребують уточнення. Зокрема, суб'єктами господарських відносин є не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність, договори з участю зазначених осіб є переважно неплановими.

У проекті нового ЦК України з'являється поняття підприємницького договору, хоч і не розкривається його сутність. Зокрема, в ст. 55 передбачено, що суд може за заявою дружини, повнолітніх дітей, батьків обмежити фізичну особу в праві займатися підприємництвом, якщо вона діє нерозважливо, як марнотратник. У разі задоволення такої заяви суд призначає над цією особою піклувальника. Особа, обмежена у праві займатися підприємництвом, може укладати підприємницькі договори лише за згодою піклувальника. Про ці ж договори йдеться і в ч. 3 ст. 54 ЦК України, хоч вони і не називаються прямо підприємницькими. Так, якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори, оскільки не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосовувати до таких договорів правила про зобов'язання, які пов'язані з підприємницькою діяльністю, зокрема поклавши на підприємця відповідальність за порушення зобов'язання і за відсутності його вини (за винятком дії непереборної сили), як це передбачено ст. 640 проекту ЦК України [7, с. 259].

У підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві всякому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які можна звести до таких.

По-перше, суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності.

По-друге, зміст підприємницького договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов'язаною з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Прикладом такого договору може бути договір міжнародної купівлі-продажу. Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 p. (статті 1 і 2) застосовується до договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні підприємства яких розміщені у різних державах, коли ці держави є учасниками конвенції або коли згідно з нормами міжнародного приватного права до них застосовується право держави, що домовляється [9, с. 28]. Проте ця конвенція не застосовується до продажу товарів, які набуваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари набуваються для такого використання.

По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації.

По-четверте, певні особливості можуть характеризувати порядок виконання або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором (наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини).

Враховуючи наведені міркування, господарським (підприємницьким) можна вважати такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоч би однією з них є юридичні чи фізичні особи — підприємці і за яким передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Господарські договори ми знаходимо в усіх зазначених вище шести групах цивільно-правових договорів, виділених за юридичними наслідками укладення кожного окремого договору.

Серед господарських договорів окремо можна виділити біржові угоди (договори). Їх ще називають біржовими операціями. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарні біржі" біржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукупності таких умов:

а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її вчиненням дня.

Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів біржі або біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види біржових угод. Розрізняють, зокрема, форвардні, ф'ючерсні контракти та опціони, які за термінологією Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" називають деривативами [4, с. 81].

Форвардний контракт — це двостороння угода за стандартною (типовою) формою, яка засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) базовий актив (товари, цінні папери тощо) у певний час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін під час укладання форвардного контракту.

Ф'ючерсний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив у певний час і на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

Опціон — стандартний документ, що засвідчує право придбати (продати) базовий актив на певних умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення такого контракту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту (пункти 9, 11 і 13 Положення про вимоги до стандартної (типової) форми деривативів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1999 р. № 632 [7, с. 283].

На біржах укладаються й інші господарські договори.

Угоди з гарантією, за якими один контрагент виплачує другому в момент їх укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що гарантує угоду, вносить покупець, вона оформляється як "угода з гарантією на покупку", а якщо цю суму вносить продавець — як "угода з гарантією на продаж".

Угоди з кредитом — це угоди, за якими товар набувається брокером (брокерською конторою) за рахунок банківського кредиту з наступною реалізацією його в порядку біржового торгу.

Угоди з премією — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють приплату до купівельної ціни або знижки з продажної ціни.

Угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, який продається (поставляється), тобто вдвічі або в кілька разів збільшити обсяг порівняно з кількістю, зазначеною в угоді.

Період сучасної економічної реформи характеризується виникненням нових договірних форм, які включають до себе не тільки організаційні і майнові, а й адміністративні (публічно-правові) елементи.

Так, договір купівлі-продажу державного майна у процесі приватизації має складний, комплексний характер, оскільки поєднує в собі ознаки цивільно-правового та господарського договорів. Такому договору притаманне й чітко виражене управлінське "забарвлення", оскільки його укладенню передують складні організаційні дії. Закон України "Про приватизацію державного майна" передбачає ряд обов'язкових умов, що підлягають включенню до договору купівлі-продажу та стосуються, зокрема, здійснення комплексу заходів щодо збереження технологічної єдності виробництва і технологічних циклів, збереження і раціонального використання робочих місць, додержання вимог антимонопольного законодавства, збереження номенклатури і обсягу виробництва продукції (послуг) відповідно до бізнес-плану, здійснення заходів щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та охорони навколишнього середовища тощо (ст. 27 закону). Крім того, на державні органи приватизації, які є стороною за договором, покладена функція контролю за виконанням умов договору купівлі-продажу. Контрольній функції органів приватизації (продавець майна) кореспондують норми ст. 29 зазначеного закону про персональну відповідальність керівника приватизованого підприємства за протидію і перешкоджання проведенню органом приватизації перевірок виконання умов договору купівлі-продажу. Особливістю такого договору є й те, що в разі поглинання одного суб'єкта господарювання іншим шляхом придбання контрольного пакета акцій першого у процесі приватизації необхідною умовою укладення договору купівлі-продажу пакета акцій є одержання згоди Антимонопольного комітету України (Положення про порядок одержання згоди Антимонопольного комітету України на поглинання господарюючих суб'єктів у процесі приватизації, затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України від 21 червня 1994 p.) [7, с. 290].

У господарському законодавстві України виявляється тенденція до формування особливої групи господарських договорів, яка характеризується значним впливом держави в особі центральних органів виконавчої влади і галузевих органів господарського управління (міністерств і відомств) як на порядок укладення договору, так і на зміст самого договірного зобов'язання. Особливо важливим при цьому є те, що держава в особі своїх органів не є стороною господарсько-договірних відносин, однак спеціальним законодавством до компетенції цих органів віднесено ряд прав, які традиційно входять до обсягу правосуб'єктності суб'єктів господарювання.

До таких договорів належить Генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції промислово-фінансової групи, укладення і зміст якої регламентуються Законом України "Про промислово-фінансові групи в Україні" від 21 листопада 1995 р. та Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 p. №781. Суспільне значення створення промислово-фінансових груп (далі — ПФГ) полягає в досягненні особливої мети, передбаченої законом — реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурній перебудові економіки, і зумовлює ступінь державного впливу на процес її досягнення. Специфіка Генеральної угоди полягає в тому, що вона, будучи за своєю природою договором про сумісну діяльність суб'єктів господарювання без створення юридичної особи, затверджується постановою Кабінету Міністрів України про створення (реєстрацію) ПФГ та набирає чинності тільки з дня прийняття такої постанови. Генеральну угоду про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ лише в самому загальному розумінні можна кваліфікувати як угоду, укладену під відкладальною умовою в розумінні ст. 61 ЦК України [8, с. 44]. Проте не сторони угоди ставлять виникнення відповідних прав та обов'язків у залежність від настання відомої їм обставини (видання відповідного акта вищим органом виконавчої влади держави), а сам закон встановлює таку умову. Очевидно, що принцип цивільно-правової диспозитивності в цьому випадку не діє. Крім того, Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні" передбачає обов'язковість включення до змісту Генеральної угоди ряду обов'язкових організаційних умов, зокрема: переліку затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ, визначення головного підприємства ПФГ (вказівка на те, яке підприємство може бути головним підприємством ПФГ, міститься в ст. 1 закону). Крім того, Кабінет Міністрів, приймаючи постанову про створення (реєстрацію) ПФГ, фактично затверджує кандидатуру президента ПФГ, вказану в Генеральній угоді, а також його права, обов'язки і порядок звільнення з посади, тобто ті питання, вирішення яких ст. 431 ЦК віднесено виключно до компетенції учасників договору про сумісну діяльність [8, с.45].

2. Державна реєстрація договорів змішаного страхування

2.1. Зміст договору змішаного страхування

Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору — це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформлено письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки договір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.

Відповідно до ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" істотними умовами договору оренди є об'єкт оренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін [7, с. 237].

Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну є необхідною для будь-якого сплатного договору). Бажано, щоб у законі була закріплена презумпція, що договір вважається сплатним, якщо інше не випливає із законодавчих актів, угоди сторін або суті договору.

Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін. Проте кожна із сторін може наполягати на узгодженні й таких умов, які в законі прямо не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного виду договору. Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді криються важливі інтереси суб'єктів цивільних правовідносин. Тому в ч. 2 ст. 153 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди [3, с. 189].

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні — це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — провадитиме поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК України, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Тому випадкові умови можна виявити при порівнянні їх із звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, то порівняно із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться випадковою. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укладення договору стають однаково обов'язковими і мають додержуватися сторонами.

Нерідко буває так, що після укладення договору приймається законодавчий акт, який передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при укладенні договору, і ці нові правила погіршують становище однієї чи обох сторін договору. В Законі України "Про оренду державного і комунального майна" (п. 3 ст. 11) на цей випадок передбачено, що умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і тоді, коли після його укладення законодавством установлено правила, які погіршують становище орендаря. Але це положення стосується лише орендних відносин і не поширюється на інші види договорів. Доцільно було б мати норму загального характеру про те, що коли після укладення договору новий законодавчий акт передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при укладенні договору, умови раніше укладеного договору зберігають чинність.

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення учасників договору формуються насамперед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб, окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється конкретним змістом, набирає своєї плоті і крові. Ось чому в договорі немає потреби дублювати положення, які є звичайними і передбачені у відповідних нормативних актах (наприклад, про відповідальність за порушення умов договору), оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені вони в договір чи ні[3, с. 191].

На визначення змісту договорів можуть впливати і адміністративні акти, зокрема державні замовлення. Так, на закупівлю сільськогосподарської продукції для задоволення державних потреб видаються держзамовлення, відповідно до яких укладаються договори контрактації або поставки (держконтракти). Оскільки держзамовлення є обов'язковими для державних підприємств (товаровиробників), то й зміст договорів, що укладаються на їх основі, має відповідати цим замовленням. Обов'язкову силу мають також акти прикріплення покупців до постачальників при укладенні ними договорів на поставку товарів за міждержавними (у межах СНД) економічними зв'язками.

У визначенні змісту договорів, які укладаються між організаціями або між організаціями і громадянами, важлива роль належить типовим або зразковим договорам. Зазначені у цих договорах умови вважаються зразковими. Типові або зразкові договори є передусім уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин. Крім того, типовий договір — це своєрідний нормативно-правовий акт, який заповнює правове регулювання певної сфери господарських відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили.

Типові або зразкові договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів та договорів про приєднання. Публічний договір є узагальненим поняттям договорів, що укладаються у різних сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Публічним визнається договір, у якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. При цьому ціна товарів (робіт, послуг) та інші умови публічного договору встановлюються однакові для всіх споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів. Підприємець не повинен надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не допускається. Затверджуючи правила, що є обов'язковими або рекомендуються сторонам при укладенні та виконанні публічних договорів (типові або зразкові договори, положення тощо), відповідні державні органи певною мірою забезпечують відповідність змісту конкретних договорів чинному законодавству (ст. 665 проекту ЦК).

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звично надаваних їй прав, виключає або обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При "цьому вважається, що сторона, яка приєдналася, виходячи із своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або розірвання договору пред'явила сторона, що приєдналася до договору у зв'язку із здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір (ст. 666 проекту ЦК) [11, с. 161].

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні і вирішенні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору. Дореволюційне російське цивільне законодавство передбачало можливість буквального тлумачення договору, коли його зміст визначався із словесного значення термінів, навіть якщо із всіх обставин було видно, що зміст договору не відповідає справжнім намірам контрагентів, лише в разі важливого сумніву, викликаного словесним розумінням, законодавство давало право суду з'ясувати зміст договору, виходячи з намірів сторін та їх доброї совісті. На відміну від російського, французьке законодавство встановило головне правило тлумачення договорів — виходячи із загального наміру сторін.

У чинному цивільному законодавстві немає положень, які б визначали підходи до тлумачення договорів. Зокрема, суди, розглядаючи спори, виходять з норм Цивільного процесуального кодексу, які зобов'язують їх до всебічного з'ясування дійсних прав і відносин сторін, до встановлення справжнього змісту тексту договору, поданого сторонами до розгляду.

Оскільки договір набирає щораз більшої ваги в регулюванні відносин ринкової економіки і потреба у тлумаченні договорів самими сторонами або органами, які покликані вирішувати цивільно-правові спори, виникає дедалі частіше, доцільно помістити в новому ЦК України норму про тлумачення угод (договорів). Відповідно до ст. 204 проекту ЦК України зміст правочину можуть тлумачити самі сторони. На вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення правочину. При цьому береться до уваги буквальне значення слів, що їх використовують сторони. Якщо буквальне значення слів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з усім його змістом. Якщо за такими правилами немає можливості встановити справжню волю особи, що вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення [11, с. 163].

Умови договору тлумачать за тими самими правилами, що й угоди, але при цьому можуть враховуватися взірцеві умови (зразкові договори), якщо навіть у конкретному договорі і немає посилання на ці умови (ст. 669 проекту ЦК).

2.2.Сторони у договорі змішаного страхування

Страховик зобов'язаний:

— ознайомити Страхувальника з умовами страхування та Правилами;

— при одержанні повідомлення Страхувальника про зміну умов у п'ятиденний строк внести зміни в Договір або його припинити, повідомивши про це Страхувальника;

— протягом 2 (двох) робочих днів, як тільки йому стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів по оформленню всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхового відшкодування Страхувальнику. Після отримання всіх необхідних документів протягом 10 (десяти) робочих днів скласти страховий акт та прийняти рішення про виплату страхового відшкодування чи відмовити у виплаті. Страховий акт складається Страховиком або уповноваженою ним особою на підставі результатів проведеної експертизи;

— тримати в таємниці відомості про Страхувальника та його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Страховик має право:

— протягом дії Договору страхування перевіряти стан і вартість застрахованого майна, виконання Страхувальником умов Договору, дотримання ним правил (стандартів чи інструкцій) безпеки, технології виробництва, що забезпечує його безпеку, а також правильність повідомлених Страхувальником відомостей;

— надавати право здійснювати нагляд і інспекцію за об'єктом, що знаходиться під страховим захистом, експертам, інспекторам, що мають право нагляду чи іншим компетентним органам. Якщо Страхувальник перешкоджає представникам Страховика здійснювати нагляд або приховує якісь відомості, Страховик має право достроково припинити дію Договору;

— тимчасово призупинити дію Договору страхування у разі, коли Страхувальник допустив настання обставин, що призвели або можуть привести до збитків до повного їх усунення;

— в будь-який час оглядати місце страхового випадку і пошкодженого майна, не чекаючи сповіщення Страхувальника про настання страхового випадку. Страховик має право відмовити у виплаті страхового відшкодування в разі, коли Страхувальник перешкоджає в цьому;

— самостійно з'ясовувати причини та обставини страхового випадку та надавати запити у відповідні органи, які можуть володіти інформацією стосовно страхового випадку та розміру збитку;

— відстрочити виплату страхового відшкодування відповідно до п. 9.9. Правил № 10-1 та п.9.9 Правил № 20-1.

Страхувальник зобов'язаний:

— своєчасно внести страховий платіж;

— при укладенні Договору надати інформацію Страховику про всі відомі йому обставини, які мають істотне значення для оцінки страхового ризику та повідомити Страховика про інші діючі Договори страхування щодо цього об'єкту страхування;

— страхувальник зобов'язаний негайно, як тільки йому стане відомо, але не пізніше 2 (двох) робочих днів, повідомляти Страховику про всі істотні зміни щодо ризиків або знищення застрахованого майна незалежно від того, чи підлягають такі збитки відшкодуванню Страховиком;

— страхувальник зобов'язаний проявляти належну ретельність і здійснювати всі розумно необхідні дії для запобігання або мінімізації втрати чи пошкодження застрахованого майна;

— при настанні страхового випадку сповістити відповідні компетентні органи чи служби.

— негайно, як тільки йому стане відомо, сповістити про страховий випадок Страховика, але не пізніше 2 (двох) робочих днів з дня його настання;

— зберігати картину місця події, яка має ознаки страхового випадку до прибуття представників Страховика;

— надати Страховику документи, що підтверджують настання страхового випадку, його причини та розмір збитку;

— забезпечити право Страховика на регресний позов до особи (осіб), винної (винних) у заподіянні збитку.

— виконувати інші вимоги, передбачені Правилами та Договором страхування;

Страхувальник має право:

— на отримання страхового відшкодування в межах страхової суми з урахуванням конкретних умов, обумовлених Правилами та Договором страхування;

— на зміну умов Договору страхування згідно Правил;

— на дострокове припинення Договору страхування;

— на одержання пільг згідно Договору страхування[7, с. 224-227].

2.3. Припинення та недійсність договору змішаного страхування

Нагадаємо, що згдно зі ст. 153 ЦК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами договору, які:

1) визнані такими законом або іншими нормативними актами;

2) зумовлені видом договору;

3) залежать від волі сторін, тобто включення їх до договору зумовлено вимогою хоч би однією із сторін.

Разом з тим ані чинний ЦК, ані проект ЦК України не оперують поняттям "неукладений (такий, що не відбувся) договір" та не встановлюють правових наслідків таких дій сторін, що фактично були здійснені та мали на меті встановити договірні правовідносини, однак через певні причини не створили фактичного складу угоди.

Проте у чинному законодавстві поняття неукладеного договору використовується.

За змістом ч. 4 ст. 10 АПК у тому разі, коли суб'єкт господарювання, який отримав протокол розбіжностей за договором, що не грунтується на державному замовленні, не передасть розбіжності, що залишилися неврегульованими, на вирішення арбітражного суду, договір вважається неукладеним. Це поняття відоме і арбітражній судовій практиці.

Так, арбітражним судом М.Києва розглянуто позов СП "Гриців хлібозавод" Шепетівської райспоживспілки до концерну "Фіко-Груп" про визнання недійсним договору купівлі-продажу. При розгляді справи було встановлено, що в договорі відсутні істотні умови, у тому числі найменування товару, кількість, ціна за одиницю товару та загальна сума договору. З цих підстав рішенням суду договір було визнано неукладеним [8, с.45].

Вказівки на ті випадки, коли договір має вважатися неукладеним, містяться, зокрема, в роз'ясненнях Президії Вищого арбітражного суду України (далі — ВАСУ) "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про оренду державного майна" від 7 грудня 1995 р. № 02-5/874 із змінами від 18 листопада 1997 р. (п. 3), інформаційному листі ВАСУ "Про деякі питання практики розгляду спорів, що виникають при укладанні договорів підряду на капітальне будівництво" від 20 листопада 1992 p. № 01-8/1386 (п. 2), інформаційному листі "Про Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" від 12 березня 1996 p. № 01-8/110 [8, с. 45].

Проте, розглядаючи конкретні господарські спори, що виникають при виконанні договорів, які фактично є неукладеними, арбітражні суди не завжди розрізняють підстави для визнання договору недійсним та визнання його неукладеним, а так само й правові наслідки у таких випадках. Як правило, за відсутності у договорах згоди з усіх його істотних умов арбітражні суди, керуючись ст. 48 ЦК України, визнають угоду недійсною і застосовують двусторонню реституцію.

Наприклад, арбітражним судом М.Києва було задоволене позов прокурора про визнання недійсним договору про спільну діяльність та витребування майна із чужого незаконного володіння. Постановляючи рішення про визнання договору недійсним на підставі статей 48 і 50 ЦК України, суд керувався, зокрема, тим, що:

1) всупереч вимогам ст. 430 ЦК договором не визначена господарська мета спільної діяльності, тобто той майновий результат, на досягнення якого була спрямована діяльність учасників договору;

2) договором не було врегульовано деякі істотні умови, зокрема право використання сторонами результатів спільної діяльності [8, с.45].

Як зазначав Г.Ф.Шершеневич, "недійсну угоду не слід змішувати із такою, що не відбулася, коли сторони не дійшли до повної згоди, необхідної для сили угоди.

Необхідно зазначити, що у деяких випадках чинне законодавство, не використовуючи термін "неукладений договір", досить чітко розрізняє підстави для визнання угоди (договору) недійсним та кваліфікації її такою, що не відбулася. Так згідно зі ст. 13 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (далі — Закон про малу приватизацію) продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає в передачі права власності покупцеві, який запропонував у ході торгів найвищу ціну. Згідно із ч. 5 ст. 17 Закону про малу приватизацію якщо протягом трьох хвилин після оголошення початкової ціни продажу покупці не висловлюють бажання придбати об'єкт за оголошеною початковою ціною, ліцитатор відповідно до умов угоди з органом приватизації має право знизити ціну об'єкта, але не більш як на 10 відсотків, а якщо й після такого зниження об'єкт не вдається продати, торги припиняються. Інакше кажучи, договір купівлі-продажу не відбувся, він не існує як юридичний факт. Далі, як передбачено ст. 21 Закону про малу приватизацію, об'єкти малої приватизації, які не були продані або зняті з аукціону, можуть бути запропоновані для повторного продажу на аукціоні, тобто законодавець надав потенційним покупцям додаткову можливість укласти договір купівлі-продажу того ж об'єкта приватизації [12, с.65].

Підстави для визнання угоди, укладеної на аукціоні, недійсною зазначені в ст. 20 Закону про малу приватизацію. До них віднесено, зокрема, такі:

— якщо покупець не визнається як такий згідно із законодавством про приватизацію. Коло суб'єктів, які не можуть бути покупцями за Законом про малу приватизацію, визначене ч. 2 ст. 5 (зокрема, юридичні особи, в майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків);

— якщо були істотно порушені правила оголошення та проведення аукціону, визначені законом (наприклад, не виконано вимогу ч. 1 ст. 16 про те, що продаж об'єктів приватизації на аукціоні здійснюється за наявності не менш як двох покупців) [12, с.66].

При цьому заяву про визнання угоди недійсною може бути подано будь-ким з учасників аукціону або органом приватизації, але не третіми особами.

Як зазначається в п. 17 роз'яснення Президії ВАСУ "Про деякі питання практики розгляду спорів, пов'язаних із визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 p., недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто в якій сторонами в необхідній формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Якщо ж при розгляді спору було встановлено, що угода сторонами фактично не була укладена, арбітражному суду слід припиняти провадження у справі з тієї підстави, що немає предмета спору. Таким чином, ВАСУ визнав, що договір, який не було укладено, не може вважатися недійсним [12, с.68].

Розглядаючи питання про те, чи був укладений договір, необхідно розрізняти випадки:

1) відсутності власне фіксації в тексті договору істотної умови;

2) фактичного недосягнення сторонами згоди з істотної умови (умов), коли розбіжності, які заявлено стороною, що отримала оферту, та оформлено протоколом розбіжностей, не було врегульовано сторонами.

В деяких випадках відсутність у тексті договору тієї чи іншої умови не обов'язково має означати, що цей договір не було укладено. Наприклад, якщо при укладенні сплатного договору умова про ціну в тексті договору зафіксована не була, виконання за договором може бути здійснено за ціною, яка за подібних обставин звичайно сплачується за аналогічні товари, роботи послуги (таке положення передбачається ст. 664 ЦК України). А втім, у такому разі, заінтересована особа повинна мати право вибору: чи звернутися їй до арбітражного суду з позовом про визнання договору неукладеним, або, навпаки, з позовом про спонукання іншої сторони до виконання зобов'язання в натурі.

Таким чином, недійсний та неукладений договір не є тотожними поняттями, оскільки неукладеного (такого, що не відбувся) договору просто не існує як юридичного факту, що виключає можливість застосування до нього правил про недійсність угод. Недійсний договір є юридичним фактом, який спричинює не ті правові наслідки, яких очікували сторони, а такі, що прямо зазначені в законі та мають характер санкцій.

Проте, у разі визнання договору неукладеним, суду слід також враховувати, що фактичні дії сторін можуть свідчити про те, що договір все ж таки був укладений, але на інших умовах. Крім того, сторони мають можливість усунути прогалини в договорі, уклавши додаткові угоди.

Правові наслідки визнання договору недійсним мають полягати в такому:

— якщо зобов'язана за договором сторона — послугонадавач (виробник продукції, робіт, послуг) не приступив до виконання договору, арбітражний суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог іншої сторони про спонукання послугонадавача до виконання зобов'язання в натурі або про застосування до нього заходів відповідальності за невиконання зобов'язань за договором;

— якщо зобов'язана сторона — послугонадавач уже передав певне майно іншій стороні, він має право заявити вимогу про витребування безпідставно набутого майна, а у разі неможливості повернення — вимогу про відшкодування вартості цього майна, визначеної на момент набуття (тобто підлягають застосуванню норми глави 42 ЦК України, яка регулює зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав).

На стадії протоколу розбіжностей фактичний склад, достатній для визнання договору укладеним, ускладнюється, оскільки до нього приєднується закінчення терміну, встановленого законом для спільного врегулювання розбіжностей, що виникли, і в цьому разі договір вважається укладеним на умовах, запропонованих автором протоколу розбіжностей.

Однак у сучасних умовах це правило вже не є універсальним через розширення сфери дії договорів, які укладаються вільною угодою сторін. У зв'язку з цим імовірною є така ситуація, в якій сторона, яка отримала протокол розбіжностей, може і не вживати жодних дій щодо їх врегулювання. І хоч такий обов'язок і покладається на неї ч. 3 ст. 10 АПК, в іншої сторони немає підстав для позову про спонукання до укладення договору.

Спори, що виникають при укладенні господарських договорів (переддоговірні спори), поділяються на спори про спонукання до укладення договору та спори щодо умов договору. Ухилення суб'єкта господарювання від здійснення дій, які згідно із чинним законодавством є необхідними для встановлення договірних відносин (ненаправлення оферентом проекту договору, неповернення акцептантом підписаного договору тощо), є підставою виникнення спорів про спонукання до укладення господарського договору.

Якщо договір, що укладається, не оснований на обов'язковому для суб'єктів господарювання державному плановому акті або укладення договору не є обов'язковим внаслідок прямої вказівки закону, спір про спонукання до укладення договору може бути розглянутий арбітражним судом, якщо сторона, яка звернулася до арбітражного суду з відповідним позовом, обгрунтує свої вимоги відповідними доказами (наприклад, існуванням попереднього договору або угодою про передачу переддоговірного спору на розгляд суду).

Висновки

Якщо укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних відносин та об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування зобов'язань різних типів, він стає змішаним договором. Так, договори побутового підряду і на виконання проектно-розвідувальних робіт об'єднуються як різновиди одним підрядним типом договору, бо спрямовуються на передачу результатів робіт. Змішаним договором, у якому містяться елементи договорів різних типів, є, зокрема, договір оренди майна з правом його викупу. До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах законодавчі акти про договори, елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди сторін або суті змішаного договору (п. 2 ст. 660 проекту ЦК).

Список використаних джерел

Базилевич В. Д. Страхова справа. -К.: Знання, 2002. -203, с.
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. – М.: Статут, 2001. – С. 171
Внукова Н. М. Страхування: Навч.-метод. посібник. -Харків: Бурун Книга, 2004. -371, с.
Говорушко Т. А. Страхові послуги: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -397, с.
Горбач Л. М.Страхова справа: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2003. -248 с.
Закон України «Про страхування» в редакції Закону від 4.10.2001 р. // ВВР, 2002. – № 7. – С. 50
Законодавство України про страхування/ Авт. комент. і укл. В.І.Антипов. -К.: Юрінком, 1997. -368 с.
Клапків М. Загальні умови страхування як необхідний елемент правового регулювання страхових відносин //Право України. – 1995. – № 12. – С. 40-45
Корчевская Л. Стороны и форма договора страхования //Закон. – 1994. – № 4. – С. 26-28
Мних М. Поняття, зміст і основні вимоги до страхових договорів //Економіка, фінанси, право. – 1999. – № 9. – С. 18-19
Плиса В. Й. Страхування: Навчальний посібник. -К.: Каравела, 2006. -391 с.
Стожок Л. Г. Страхування: Навчальний посібник для дистанційного навчання. -К.: Університет "Україна", 2005. -162, с.
Страхування: Підручник. -К.: КНЕУ, 2002. -599 с.
Цивільне право. Книга 2./за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: “Юрінком Інтер”, 2004. – 640 с.